ІІ. Свобода совісті як результат розвитку суспільства та її сутність.

Свобода совісті– це особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню здатність суверенного суб’єкта до вільного, не детермінованого зовнішніми силовими чинниками самовизначення в духовній сфері, а також можливість його творчої та відповідальної самореалізації на основі ціннісно орієнтованого вибору.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини Бога та форми свого єднання з ним. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі і захисті своїх переконань, ідей, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це – справа її совісті. Сфера совісті – приватна сфера особистості. Держава не повинна нав’язувати громадянам той чи інший світогляд, прагнути до встановлення істин віри або форм богослужіння силою своїх законів. Свобода совісті як конституційний принцип права конкретизується і захищається цивільним, кримінальним та адміністративним законодавствами. Обов’язок держави – забезпечити гарантії вільного самовизначення та самореалізації особистості в духовній, в тому числі релігійній сфері. Різні світоглядні, релігійні концепції, різне світобачення повинні мати право на буття в суспільній чи індивідуальній свідомості.

Релігія завжди відігравала важливу роль у житті українського народу. Потреба захисту власної національної самобутності, яка довгий час ототожнювалась з релігійною приналежністю, ставала причиною національно-визвольних повстань. Релігійна дискримінація українського населення почалась після підписання в 1569 р. Люблінської унії, внаслідок чого православна Україна ввійшла до складу католицької Польщі. Правова система Польщі відзначалась рисами різкої релігійної нетерпимості.

Після підписання Переяславського договору 1654 р. про входження України до складу Російської держави зрушення на краще у правовому статусі православних супроводжувались і негативними явищами. Церква, по суті, стала складовим елементом держави – головним знаряддям поневолення українського народу. На початку ХХ ст. громадсько-політичне життя України ознаменувалось утворенням перших політичних партій, які у політичних програмах і маніфестах формулювали своє ставлення до релігії та церкви. Наприклад, Українська Народна партія вимагала відокремлення церкви від держави, відмови від будь-якої пануючої релігії в Україні, права релігійним громадам вирішувати церковні справи, утримувати духовенство винятково за рахунок релігійних громад.

Однак законодавче вирішення цих проблем стало можливим тільки після утворення УНР. В Конституції УНР закріплювались цивілізовані і демократичні основи свободи совісті та державно-церковних відносин. Визнавалось незалежне становище православної церкви як автокефальної.

В радянські часи за конституцією УРСР, затвердженої в 1919 р., позбавлялись виборчих прав ченці та священнослужителі. Розпочались репресії проти віруючих та духовенства. 26 березня 1966 р. Президія ВР СРСР видала Указ «Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи» і Постанова «про застосування статті 138 Кримінального кодексу УРСР». У 1978 р. ВР УРСР прийняла нову Конституцію, в якій в ст. 56 проголошувалось: «Громадянам УРСР гарантується свобода совісті…, відправляти релігійні культи… Розпалювання ворожнечі й ненависті через релігійні вірування забороняється. Церква відокремлена від держави і школа – від церкви». Хоча, насправді, в Україні неофіційно переслідувались і священики, і віруючі.

Українська держава після здобуття незалежності заявила про свою прихильність принципам демократії та правової держави. Всі правові відносини в Україні, які пов’язані з реалізацією принципів свободи совісті та буття релігії, були врегульовані новим законодавством України, що ґрунтується на демократичних принципах міжнародного права. В наш час принцип свободи совісті набув нового змісту, оскільки передбачає задоволення духовних потреб як віруючих, так і атеїстів, забороняє дискримінацію громадян залежно від їх ставлення до релігії.