Частина друга Основні проблеми філософії права

розділ 5 Правова онтологія: природа і структура права

Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на питання: яким чином універсальні закони бут­тя пов'язані з законами суспільства, у тому числі з право­вими законами; за допомогою чого вони впливають на со­ціальне буття людей.

Ці філософсько-правові проблеми важливі тому, що право не є специфічною сферою соціального буття, відок­ремленою від інших суспільних сфер. Воно охоплює весь простір цивілізованого існування людей, що стає просто­ром правової реальності. Отже, без чіткого з'ясування он­тологічної природи права, змісту і складу поняття право­вої реальності, знання основних форм буття права неможливо зрозуміти феномен права в цілому. Ці та інші непрості питання і складають зміст даного розділу.

§ 1. Онтологічна природа права. Правова реальність

Людині постійно доводилося і доводиться спостерігати різні факти виникнення й загибелі природних і соціальних форм, появу яких-небудь явищ з небуття або відхід їх у небуття. Ці факти завжди хвилювали людей і породжува­ли питання: що означає бути чи не бути? що є буття чи не­буття? у чому їх відмінність один від одного? що існує і що може існувати? яка сутність речей і які умови їх існування?

У пошуках відповіді на ці та багато інших питань склався особливий напрям філософських міркувань про

- 165 -

буття в цілому — онтологія (від грец. ovtos — суще, буття і logos — вчення) — вчення про суще, її головними понят­тями є категорії буття і небуття, що охоплюють Космос, природу, соціум, людину, культуру.

Що ж являє собою буття з позиції онтології?

Буття являє собою загальну властивість усіх речей, а поняття "буття" фіксує цю їхню властивість як первинну, фундаментальну ознаку, не торкаючись інших приватних, особливих якостей. Бути чи перебувати в бутті означає для речі, організму, суб'єкта, будь-якої реалії: по-перше, просто існувати, перебувати окремо від усього іншого; по-друге, існувати поряд з усіма іншими; по-третє, існувати у взаємодії з іншими реаліями; по-четверте, існувати в єд­ності з універсумом, світовим цілим. Отже, під буттям у широкому значенні цього слова розуміється гранично за­гальне поняття про існування, про сутність взагалі. Буття й реальність як всеохоплюючі поняття — це синоніми. Буття є усе, що є¹.

На перший погляд може здатися, що онтологічні пи­тання права дуже далекі від тих, що їх звичайно вирі­шують юристи-практики і юристи-теоретики. Проте вони містять онтологічний момент. За будь-яким питанням про те, що є правом, у кожному випадку стоїть фундаменталь­не питання: що є право як таке?

Це питання має філософський характер, про що свід­чить його "вічність" і "нерозв'язаність". У цьому зв'язку згадаємо хоч би відомі слова І. Канта: "Юристи і по цей час шукають своє поняття права" чи менш відомі слова Г. Флобера з його "Лексикона прописних істин": "Право. Невідомо, що це таке". Право, таким чином, з'являється перед нами як своєрідний непізнанний об'єкт.

Це складне питання про природу права трансфор­мується в питання про те, що значить "бути" для права взагалі, тобто де живе право: у зовнішньому світі чи ви­нятково в людському досвіді? Іншими словами, до якого типу реальності воно належить? "Питання... правової он­тології, — пише німецький філософ права А. Кауфман, — повинні говорити: яким способом право причетне до бут-

Див.: Бачинин В. А. Философия права и преступления. — Харьков: Фолио, 1999. - С. 49-88.

- 166-

тя, ••- коротше: що є право у своїй онтологічній структурі, його сутності"¹.

Питання про те, до якого типу реальності належить право, лише на перший погляд не містить ніякої проблеми, а відповідь на нього не складна, оскільки право за 2,5 ти­сячі років свого існування повинно бути досконало вивче­но. Однак відомий філософ і юрист Євгеній Спекторський (1875—1951) підкреслював: "Юристам здається, що вони зна­ють, з якою реальністю вони мають справу, тільки доти, поки їх про це не запитають. Якщо ж їх запитають, то їм вже до­водиться самим чи запитувати і дивуватися, чи ж з потреби вирішувати одне з найскладніших питань теорії пізнання"².

Для того, щоб людина могла орієнтуватися у тій чи ін­шій сфері, вона повинна виходити з відчуття реальності цієї сфери. Це відчуття приходить як через теоретичний опис цієї сфери, так і через практичний досвід, який допо­магає осмислити, зрозуміти, що відбувається з даним об'­єктом і що треба робити.

Проблема встановлення типу реальності права най­більшу актуальність дістала у філософії права, у т. ч. віт­чизняній, початку XX ст. Вона була тісно пов'язана з ос­новним питанням методології науки того часу: що таке реальність взагалі та як відноситься реальність, що визна­ється чи створюється наукою, до тієї реальності, що нази­вається емпіричною дійсністю. Гостроту цій проблемі до­давало різноманіття методологічних підходів у філософії права.

Наприклад, видатний російський юрист початку XX ст., засновник психологічної школи права Лев Петра-жицький (1867—1931) вважав, що право виходить від інди­віда, воно народжується у глибинах людської психіки як інтуїтивне право, що, на відміну від позитивного, не зале­жить від маси зовнішніх факторів і визначається його внутрішніми переконаннями, індивідуальним сприйняттям людини свого становища. "Ми під правом, — писав він, — у смислі особливого класу реальних феноменів будемо ро­зуміти ті етичні переживання, емоції, що мають імператив-

Див.: Максимов С. И. Онтологическая природа права // Проблеми законості. - Вип. 48. - С. 186.

о

Спекторский Е. В. Юриспруденция и философия // Юридический вестник. - 1913. - Вып. 2. - С. 84.

- 167-

но-атрибутний характер"¹. За Л. Петражицьким, первин­ний психологічний шар правових явищ представлений ін­туїтивним правом; до другого, соціологічного, відноситься позитивне право. Обидві форми буття права належать до емпіричного рівня, який зводиться до досвіду, що осяга­ється психологічними чи соціологічними засобами. Таким чином, він виходив з існування двох типів реальності: фі­зичної реальності, тобто чуттєво сприйманих предметів, і психічної реальності, тобто внутрішніх переживань, право в нього зводилося до суб'єктивних переживань прав і обов'язків окремих людей. Звичайно, Л. Петражицький вірно помітив незвідність буття права до почуттєвого бут­тя і похідність його предметного буття від іншого типу ре­альності. Але разом з тим ми бачимо, що такою реальніс­тю розглядається психологічна реальність, тобто один з видів емпіричної реальності, з чим погодитися важко.

Інший погляд на природу права мав відомий україн­ський правознавець і соціальний філософ Богдан Кістяків-ський (1868—1920), який критикував Л. Петражицького за недооцінку інституціонального буття права. Сам він виді­ляв чотири основні підходи до права, що відповідали чоти­рьом основним концепціям права і по-різному трактували реальність права:

1) аналітичний підхід, характерний для догматичної юриспруденції і відповідної позитивістської концепції права як державно-наказового явища;

2) соціологічний підхід, що відповідає поняттю права як формі соціальних відносин;

3) психологічний підхід, що відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний підхід, що відповідає аксіологічному поняттю права.

Згодом Б. Кістяківський зробив акцент на соціокуль-турній реальності права як бутті ідей, уявлень, цінностей, укорінених у культурі народу.

Сучасна філософія права також неоднозначно роз­в'язує проблему природи права. Важливо зазначити, що всі існуючі підходи до права виступають лише як моменти

Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с нравствен­ностью. - СПб, 1909. - Т. 1. - С. 480.

- 168-

істини, оскільки поширюють на всю реальність лише при­ватні компоненти логічної моделі становлення права.

Для того, щоб вийти з нескінченного різноманіття ви­значень природи права і водночас не втратити властиві праву якості багатства своїх проявів, слід звернутися до категорії правової реальності як методологічного засобу, адекватно поставленого завдання.

Питання про специфіку правової реальності й онтоло­гічної структури права — основне питання правової онто­логії, оскільки є модифікацією основного питання філосо­фії. Стосовно права — це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від інших, і як воно можливо?

Концепція правової реальності ("картина світу права") повинна задаватися образом права, представленим в іс­нуючій правосвідомості. Вона складається з взаємодії та­ких моментів:

а) теорій різного рівня, у тому числі філософської, а також правової ідеології, включаючи її втілення у чинній конституції;

б) нормативних документів, що належать до різних рів­нів правового регулювання;

в) повсякденного досвіду, що має справу з проявами правового життя — правопорушеннями, практикою додер­жання прав людини й угод тощо і дає змогу будувати гі­потези, версії і відчувати, що виражене в них відбулося і відбувається насправді.

Що ж слід розуміти під правовою реальністю?

Розрізняють широке й вузьке розуміння цього поняття. У першому випадку під правовою реальністю розуміють усю сукупність правових феноменів: правових норм, інсти­тутів, наявних правовідносин, правових концепцій, явищ правового менталітету тощо. У другому випадку (тобто у вузькому розумінні) маються на увазі тільки базові правові реалії, щодо яких всі інші правові феномени виявляються похідними, і тоді під правовою реальністю у різних на­прямах і наукових школах прийнято розуміти чи правові норми (нормативізм), чи правовідносини (соціологічний напрямок), чи правові "емоції" (психологічний напрям)¹.

Малинова И. П. Философия права (от метафики к герменевтике). — Екатеринбург: Изд-во Уральской гос. юр. академии, 1995. — С. 4.

-169-

До базисних феноменів також відносять встановлені дер­жавною владою норми права (позитивізм), об'єктивні сус­пільні відносини (об'єктивізм), ідею чи зміст права (суб'єк­тивізм), ідеальну взаємодію суб'єктів, об'єктивовану в мові (інтерсуб'єктивність).

Хоч широке і вузьке розуміння поняття "правова реальність" і різняться, їх усе-таки не слід абсолютно протиставляти, оскільки загальна картина правової реаль­ності залежатиме від того, що буде прийнято за базисний феномен. Тому перспективнішою, мабуть, є інтегральна концепція правової реальності, під якою мають на увазі світ права, що конструюється з правових феноменів, упо­рядкованих залежно від відношення до базисного феноме­на, чи "першореальності" права¹.

Правова реальність не становить деякої субстанціо­нальної частини реальності, а є способом організації й ін­терпретації визначених аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що за його від­сутності розпадається сам людський світ. Тому ми уявляє­мо його як реально існуючий. Вже в цьому виявляється відмінність буття права від буття власне соціальних об'єк­тів. Тому що світ права — це світ повинності, а не існу­вання. Таким чином, введення в контекст методологічних і світоглядних проблем правознавства категорії "правова реальність" дає можливість розглядати право не просто як надбудоване явище (суспільних відносин, інституту, фор­ми суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну область людського буття, що має власну логіку і законо­мірності, на які не можна зважати. Таким чином, зміст проблеми правової реальності полягає у з'ясуванні питан­ня про буття права, тобто його укорінення в людському іс­нуванні.

У той же час слід враховувати специфічність онтології права, оскільки буття права — це "буття-повинність". Право — це сфера належного, тобто того, чого в звичному змісті немає, проте реальність якого значуща для людини.

Що ж виступає онтологічною підставою права, чи чому зобов'язане право своїм походженням? Вочевидь, що фун-

Максимов С. И. Онтологическая природа права // Проблеми закон­ності. - Харків, 2001. -Вип. 48. - С. 186.

- 170-

даментом права не може виступати природа та її закони, чи Космос у цілому, хоч і зараз трапляються спроби від­родити характерні для античності уявлення про космічні підстави права¹.

Право — позаприродне явище, і ніякі основи права у природі знайти неможливо. Природа — це царство об'єк­тів, а право — це сфера суб'єкта. Чи можна вважати в та­кому разі субстанціональною основою права суспільство? Хоч право і виникає тільки в суспільстві, пов'язано з ним і навіть має соціальну сутність, але ця сутність вже не влас­не права, а його проявів. Тому говорити про будь-яку суб­станціональну основу права немає сенсу. Однак з цього не виходить, що право не укорінене в бутті людини. Правова реальність виявляється у такому аспекті буття людини, що містить моменти повинності, коли вона стикається з бут­тям іншої людини, і це спільне існування погрожує обер­нутися свавіллям. Тому не будь-яка людська взаємодія ви­ступає основою права, а лише та, що містить моменти повинності, що обмежує це свавілля. Взаємодія суб'єктів виступає підставою права не в субстанціональному, а в со­ціально-ідеальному, деонтологічному розумінні. Деонто-логічний світ, тобто світ права і моральності, можливий лише в тому разі, коли додержуються, як мінімум, двох умов:

— визнання свободи волі, тобто повної можливості кожної особи робити так чи інакше і відповідно до цього виконувати чи не виконувати свій моральний або юридич­ний обов'язок; причому для права ця вимога виявляється особливо важливою;

— визнання принципової можливості норми належно­го, тобто критерію добра і зла, справедливості й неспра­ведливості, який наказує робити так, а не інакше і відпо­відно до цього оцінює людські вчинки як добрі чи злі, справедливі чи несправедливі.

Передумови людської волі та норми належного ста­новлять логічний мінімум деонтологічної реальності. Зв'язок між ними такий: якщо людина не вільна, то вона не відповідає за свої вчинки, а якщо вона не відповідає за

Пермяков Ю. Е. Лекции по философии права. — Самара: Изд-во "Самарский университет", 1995. — С. 120.

- 171 -

свої вчинки, то ні про які деонтологічні норми і мови бути не може. Людина як істота розумна і вільна в той же час істота підзаконна. Але вона підкоряється законам і деон-тологічного, етичного плану, й емпірично-онтологічного, чинникового плану. Це дві реальності, у яких живе людина і з позицій яких розглядаються її дії.

У рамках деонтологічної реальності злочин — це пору­шення вільною волею норми належного, що наказує людям утримуватися від відомих діянь, тобто на самого злочинця надягається маска моральної особистості, що володіє сво­бодою волі та зв'язана деонтологічною нормою; під цією маскою всі та кожний піднімаються на однакову висоту — вони визнаються, дорівнюються вільним. У цьому особлива велич права. З позицій же онтологічно-емпіричної реаль­ності, де все підкорено причинному детермінізму, злочи­нець — раб біологічної природи й обставин, а тому тут не­має місця для свободно'! волі. Здатність бачити світ не тільки з позицій причин і наслідків, потреб та інтересів, а й з позицій значимості феноменів цього світу для людини розвивається філософією права, тісно пов'язаною з мо­ральною філософією. При цьому право має онтологічну природу, близьку до природи моральної реальності. Те за­гальне, що властиве і праву, і моралі, є повинність.

Головне в реальності права в цілому і кожного з пра­вових феноменів полягає в особливому способі прояву — у тому, що воно діє на людину. Це особливий вид дії, тоб­то дії не за зовнішньою причиною, а за внутрішнім спону­канням. Вона належить до сфери значимості, що відріз­няється від сфери емпірично-соціальних проявів.

Тут ми маємо справу з особливою логікою — деонто­логічною, відповідно до цього і пізнавальні засоби повинні бути особливі, що відрізняються від тих, що їх застосову­ють при пізнанні емпіричного світу, оскільки сполучають у собі пізнавальні й оціннюючі моменти. У зв'язку з цим суд­дя має вирішувати справу насамперед у категоріях деонто­логії — свободно!' волі, зобов'язання, відповідальності тощо, а вже потім у категоріях емпіричної онтології — спадковості, соціального середовища і т. п., не підміняючи першого другим.

Таким чином, на рівні сутності право є ідеальна реаль­ність відносин між людьми. Вона представляє особливий

- 172-

рід буття — рід ідеального буття, суть якого — повинність (і ця сфера повинності констатується людині як людині). Зміст права також знаходить вираження у ментальних установках, ідеях і теоріях, у знаково-символічній формі норм та інститутів, у людських діях і відносинах, тобто в різних проявах правової реальності.

Розгляд права в онтологічному аспекті припускає ана­ліз його структури чи, іншими словами, відповідь на пи­тання: як влаштований світ права, з яких конструкцій він зведений, а точніше, як він має бути побудований, щоб від­повідати своєму призначенню — захистові й охороні людини. Це питання і є предметом нашого подальшого аналізу.

§ 2. Природне і позитивне право

як основні структурні елементи правової

реальності, їх зміст і співвідношення

Історичні передумови, що передують формуванню пра­ва як самостійної науки, свідчать про те, що філософське осмислення правової реальності почалося з розмежування права на природне (jus naturale) і позитивне (jus civile). Са­ме їх суперечлива єдність і становить структуру правової реальності. Тут ми маємо справу з дуалістичним тракту­ванням структури права, якої додержувалися такі росій­ські філософи права, як І. Ільїн, В. Соловйов та деякі інші. Серед сучасних західних філософів права таку позицію займає А. Кауфман. Його концепція "онтологічної струк­тури права" будується на з'єднанні позитивно-норматив­ної легальності з природно-правовою справедливістю. У її основі — онтологічна різниця між сутністю й існуванням права.

Саме розмежування права на природне і позитивне зо­рієнтовано на пошук основ права в природному житті лю­дей, "людської суті їхнього буття". При такій оцінці при­родного права потрібно враховувати, що ця категорія у тих рисах і характеристиках, у яких вона, починаючи з ан-

- 173-

тичності, змальована в науці — явище багатопланове і до того ж дістає різну наукову інтерпретацію¹.

У класичній античності джерелом дійсного права вва­жалася природа взагалі, у християнському середньовіччі — божа мудрість Творця, у період Нового часу — доскона­лість людського розуму як найзначнішого зі створінь при­роди. Аналіз історії філософсько-правової думки дає можливість розрізняти два основні підходи до розуміння природного права і його співвідношення з позитивним.

Відповідно до першого підходу природне право розумі­лося як сукупність апріорних моральних вимог, пропоно­ваних позитивному праву, як критична інстанція, що дає моральну оцінку позитивного права з погляду його спра­ведливості чи несправедливості (Платон, І. Кант).

З позиції ж другого підходу природне право розумієть­ся як необхідна і незмінна основа діючого законодавства, що не існує поза ним, тобто природні принципи шукались усередині чинного права, що розумілося як реалізуюча в історії надприродна ідея права (Арістотель, Гегель).

Така сама подвійність підходу до розуміння природно­го права спостерігалася наприкінці XIX — на початку XX ст. у Росії в ситуації відродження природного права. Тут розрізнялися етико-нормативні концепції (П. Новгород­цев, С. Булгаков) та ейдологічні концепції (М. Михайлів­ський, В. Гессен, Н. Алексеев та ін.). Хоч перші концепції, як правило, були пов'язані з ліберальними реформістськи­ми ідеями, а другі здебільшого були спрямовані на захист існуючого правопорядку, всі вони були спрямовані на кри­тику позитивістської методології, що ототожнює право з силою державного примусу. І тут при всьому різноманітті поглядів з розглянутого питання молена з достатньою чіт­кістю розрізнити природне право як категорію методоло­гічного порядку і природне право як реальний факт со­ціальної дійсності².

Зазначене розмежування має певною мірою умовний характер, тому що методологічне значення природного

Див.: Четверний В. А. Современные концепции естественного права. - М., 1988.

² Алексеев С. С. Философия права. - М.: Норма, 1997. - С. 16-21.

- 174-

права засновано на його дійсній ролі як реального фено­мена у житті суспільства.

Розгляд природного права як методологічної категорії дає змогу визначити насамперед загальний підхід до явищ правової дійсності. Філософське бачення правових явищ __це і є розгляд їх під кутом зору природного права.

Що ж дає природно-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна цінність цього підходу з позицій при­родного права полягає в тому, що він дає можливість вия­вити базисні основи права. Суть ідеї природного права по­лягає в тому, що поряд із правом, створеним людьми і вираженим у законах (позитивним правом), існує природ­не право — сукупність вимог, у своїй вихідній основі по­роджених безпосередньо, без будь-якої людської участі самим життям суспільства, об'єктивними умовами життє­діяльності людини, тобто природним ходом речей. Норми природного права покликані захищати права людини, що обумовлені особливостями її природи. Це — право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свобо­ду совісті, думки, слова та ін. Природно-правові доктрини припускають, що всі ці права є безумовним надбанням лю­дини, їх дано їй уже самим фактом її народження й існу­вання як людини.

Природно-правовий підхід при розгляді питань права має істотне значення ще і тому, що вимоги природного права мають безумовну непохитність, категоричність, не-підвладність конкретним ситуаціям (у тому числі свавіллю окремих осіб), невідворотність спонтанного настання не­гативних наслідків при ігноруванні природно-правових ви­мог.

Таким чином, з огляду на історичний генезис природ­ного права, а також сучасний рівень наукових розробок у цьому напрямі, під природним правом можна розуміти су­купність об'єктивних соціальних цінностей і потреб люд­ського буття (волю, рівність, справедливість тощо), а та­кож універсальних норм і принципів, що міститься у фундаменті всіх правових систем світової цивілізації.

У той же час, для того, щоб стати регулюючим факто­ром, норми і принципи природного права повинні одержа­ти втілення у нормах позитивного права.

- 175-

Позитивне право виступає як інший, необхідний та іс­тотний елемент правової реальності. Воно являє собою, на думку Владислава Бачиніна, правові норми, що "оформле­ні як система законодавства, підтримуваного силою даної держави в даний історичний період"¹.

Більш загальну характеристику позитивного права дає С. Алексеев: "Позитивне право — це реальний, існуючий у законах, інших документах, фактично відчутний (і тому "позитивний") нормативний регулятор, на основі якого ви­значається юридичне дозволена і юридичне недозволена поведінка і суди, інші державні установи виносять юри-дично обов'язкові імперативно-владні рішення"². В обох випадках позитивне право розглядається як штучне ство­рення цивілізації, як вияв владної волі конкретних со­ціальних суб'єктів, і, в першу чергу, держави.

Позитивне право являє собою інституціональне утво­рення: воно існує у вигляді зовнішніх об'єктивованих ін­ститутів, формалізованих юридичних норм, виражених у законах, інших загальнообов'язкових, нормативних юри­дичних документів.

Як і всі феномени цивілізації, воно, з одного боку, несе з собою вантаж негативних потенцій (можливість підпо­рядкування права свавіллю державної волі, вузькокласо-вим, груповим, етнічним інтересам), а з іншого боку — ха­рактеризується визначеними позитивними властивостями.

Головна перевага позитивного права полягає в тому, що воно, як важливий елемент суспільства в умовах циві­лізації, являє собою нормативно-ціннісний регулятор. Право в такому, найзагальнішому вигляді покликано регу­лювати поведінку людей, відносини, що складаються в сус­пільстві. Причому цей регулятор, з одного боку, має нор­мативний характер, що виражається у тому, що право, яке складається з нормативних засобів і механізмів регулю­вання суспільних відносин, призначене для того, щоб ввес­ти в життя людей начала єдиної впорядкованості, загаль-новизнання; з іншого — ціннісний характер, адже право, вводячи в життя нормативні начала, тим самим дає оцінку

Див.: Бачинин В. А. Философия права и преступления. — Харьков: Фолио, 1999. - С. 122.

Г)

Див.: Алексеев С. С. Философия права. — М: Норма, 1997. — С. 18.

- 176-

життєвим явищам та процесам і тому є основою для того, щоб діяти "за правом" і визнавати ті чи інші вчинки людей як такі, що зроблені "не за правом".

Найважливіше значення належить і такій властивості позитивного права, як державна забезпеченість, тобто ви­сока гарантованість дій права, можливість зробити реаль­ним (головним чином за допомогою державної влади, його примусової сили) порядок прав, що вводиться, і обов'язків.

Зазначені властивості позитивного права дають мож­ливість тією чи іншою мірою виключити з громадського життя свавілля, гарантувати стабільність, соціальний мир, виключити хаос з людської поведінки, свавілля стосовно особистості.

При всій умовності поділу права на природне і пози­тивне варто визнати, що суть проблеми, яка стоїть за цим розмежуванням, серйозна і глибока. Зазначимо основні розходження між ними, як їх уявляє В. Бачинін.

1. Природне право вважається похідним від природно­го порядку речей, тобто від ладу світобудови і природи людини, що є невід'ємною частиною світопорядку. Пози­тивне ж право — штучне утворення, створене людьми, від­даними інтересам такого штучного формоутворення, як держава. Тому норми позитивного права можуть не тільки відповідати принципам природного світового порядку, а й суперечити їм.

2. Через природне право, через його норми і принципи індивідуальна правосвідомість пов'язує своє існування з універсальними, загальними першоосновами буття. Через позитивне ж право вона пов'язує своє буття з конкретною державою та її інститутами.

3. Природне право виникає разом з першими паростка­ми людської цивілізації і культури. Позитивне ж право ви­никає значно пізніше, одночасно з формуванням держав­ності.

4. Природно-правові норми виражені, крім юридичних документів, у неписаних звичаях і традиціях, вони є у змісті релігійних і етичних вимог. Позитивно-правові ж норми завжди припускають письмову фіксацію у вигляді формалізованих нормативних актів юридичного харак­теру.

12-5-2

- 177

 

5. Відповідно до природно-правових доктрин права лю­дини на життя, волю, власність, особисту гідність вважаються належними їй споконвічне і безумовно. Уже самим фактом свого народження людина наділена кожним з них, і ніхто не має права зазіхати на них. Згідно з позитивно-правовою логікою свободи і права людина одержує з рук держави, що відміряє їх тією мірою, у якій вважає за потрібне, і яка може не тільки дати права, а й відняти їх, якщо вважатиме це необхідним.

6. Природне право не тотожне чинному законодавству. Воно припускає релігійно-метафізичні й морально-етичні підстави, що надзвичайно розширюють і поглиблюють йо­го юридичний зміст, пов'язують його з багатьма цінностя­ми світової культури. Позитивне право ототожнює себе з чинним законодавством і тому може вважатися атрибутом цивілізації, але не культури.

7. Норми і принципи природного права мають релігійні й етичні обгрунтування. Позитивне ж право демонстра­тивно відмовляється від них. Воно спирається на волю дер­жави і переконано в необхідному й достатньому характері такого обгрунтування.

8. Нормативно-ціннісною межею прагнень для природ­ного права слугує вища справедливість, що розуміється як універсальний ідеал, який відповідає корінним підвалинам світопорядку. Для позитивного права такою мехсею є інте­реси держави та ін.¹.

Проблема онтологічної структури права, розгляд її з позиції діалектичної полярності природного і позитивного права є, по суті, центральною у правовій філософії, її ін­терпретацію варто розглядати через категорії онтології — "сутність" і "існування".

Проблема сутності й існування сполучена з питанням про те, як предмет себе виражає. Сутність є сукупність внутрішньо необхідних сторін і зв'язків речі. Гегель визна­чав її як "істину буття", як відповідність предмета "своєму поняттю". Основний же спосіб функціонування, життєді­яльності предмета є існування. Тому існування є засобом вираження сутності за даних зовнішніх параметрів пред-

Див.: Бачинин В. А. Указ. соч. — С. 123.

-178-

мета. Проблема існування виступає насамперед як люд­ська проблема, і кожна людина усвідомлено чи неусвідом-лено вирішує її для себе: як реалізувати себе, виявити свою родову сутність, як стати істинно необхідною істо­тою, особистістю. І як людська проблема вона знаходить своє вираження у праві. Так, ідеї (сутності) права властиве прагнення до реалізації, об'єктування у формах правомір­ної поведінки особистості.

Розгляд структури права з позицій "сутності" та "існу­вання" дає ключ до розв'язання таких основних проблем, як морально-філософське обгрунтування принципів спра­ведливості та механізм їх реалізації, з одного боку, і спів­відношення права і влади, як момент легітимності й обме­ження останньої — з іншого. Цей момент виступає у гегелівській "Філософії права" як вихідний пункт самороз­витку поняття права від абстрактних форм його здійснен­ня до конкретніших форм.

§ 3. Форми буття права: ідея права, закон, правове життя

Аналіз правової реальності дає можливість виділити в ньому такі форми буття права, що у сукупності виража­ють динаміку правової реальності:

а) світ ідей: ідея права;

б) світ знакових форм: правові норми і закони;

в) світ взаємодій між соціальними суб'єктами (правове життя).

Це розчленування традиційне й у цілому аналогічно (хоч і не цілком тотожно) розподілу на такі форми чи рівні буття права, як правосвідомість, правові норми і правовід­носини. Єдність цих рівнів і являє собою такий об'єкт, як право. Кожному з цих рівнів відповідає найрозвиненіший опис у відповідних філософсько-правових концепціях. Так, наприклад, ідея права знаходить своє вираження у класичних теоріях природного права, особливо деонтоло-гічного (суб'єктивістського) напряму, правові норми і за­кони — в аналітичній юриспруденції (правовому позити­візмі). Що ж стосується третього рівня — рівня взаємодії між соціальними суб'єктами, то це світ соціальної пред-

- 179 -

меткості, у якому право переходить у світ соціальної ре­альності. Цей світ бере участь у формуванні права, у наді­ленні права матеріальним змістом.

Що ж являє собою право? Один з цих шарів чи їхня су­купність? Рішення цієї проблеми слід шукати на шляху до­повнення статистичного аспекту аналізу структури право­вої реальності динамічним аспектом, що дає можливість простежити саморозвиток права, розгортання його сут­ності через ряд визначень. Найважливішими серед них є:

а) абстрактно-загальні визначення (правові ідеї і прин­ципи);

б) конкретно-загальні визначення (формально-пози­тивні правові норми);

в) матеріально-конкретні визначення (насамперед су­дові рішення);

г) соціально-предметне втілення у позитивно-правовій поведінці суб'єкта.

У стислому вигляді динамічна структура правової реаль­ності, як теоретичне відтворення процесу здійснення права, може бути представлена таким чином.

Ідея права є вихідним, логічно першим компонентом правової реальності. Тут не ставиться питання про те, що лежить в основі цієї ідеї: природа людини, розум, об'єк­тивний порядок цінностей, соціальні відносини чи воля і мудрість Бога. Ідея права являє собою найзагальніше, абстрактне вираження сутності права, його "проект" чи завдання ("регулятивна ідея"). Вона становить ідеальний аспект буття права, його форму (в арістотелівському розу­мінні).

У структурному плані ідея права припускає наявність:

а) суб'єктивної (антропологічної) компоненти, тобто містить інформацію про те, хто здатний бути суб'єктом права, на кого воно орієнтується. Таким суб'єктом є той, хто вміє відрізнити цінне від нецінного;

б) аксіологічног компоненти, тобто являє собою систе­му цінностей, які реалізуються у праві, що виражається ін­тегрально у понятті справедливості;

в) деонтологічної компоненти, тобто виступає у вигляді ідеї повинності, що виражає єдність прав і обов'язків.

- 180-

Суб'єкти правотворчості, усвідомлюючи, що люди не можуть чи не хочуть підкорятися релігійним, моральним і навіть найбільш простим культурним нормам, формують той мінімум вимог, який можна підтримувати за допомо­гою організованого насильства. Цей мінімум і є ідеальний зміст права. Якщо взяти його за ідею права, то ідея пере­дує праву, тобто спочатку з'являється уявлення про на­лежне, яке необхідно інституціонально закріпити і підтри­мати силою цього інституту, а вже потім формується реальна правова система.

Правова ідея є даність нашої свідомості, що має визна­чений зміст, що виражає в найзагальнішому плані момент повинності. Ідея права має лише потенційну дійсність, на відміну від позитивного права, але ця потенційність нас­тільки істотна, що задає нормативну силу позитивному праву.

Другим елементом правової реальності є закон (право­ві норми). Позитивне право з'являється насамперед у фор­мі закону (однак не зводиться до нього), який становить конкретно-загальні, формально-позитивні правові норми. Закон являє собою актуалізацію і конкретизацію правових ідей і принципів, крок на шляху до конкретного права, але він ще не є правом у всій його повноті. Це право на певно­му етапі його становлення. Закон — це загальна норма для безлічі можливих випадків. Він існує як судження про на­лежне. До феноменології закону відноситься також те, що він діє як законодавчий акт чи система законодавства (йо­го зовнішня форма), що встановлюється суб'єктом влади, коріниться в авторитеті законодавця.

Правовий закон має різні форми свого буття: правові норми, відносини, свідомість, правосуб'єктність, правові процедури, процесуальні форми, правовий статус і право­вий режим, правовий договір, позов і обвинувачення тощо. Розходження між ними має функціональну, а не сутнісну характеристику. Зміст принципу формальної рівності ви­ражається, наприклад, у правовій нормі — у вигляді пра­вил поведінки суб'єктів права; у правовому відношенні — у вигляді стосунків формально рівних, вільних і незалеж­них один від одного суб'єктів права; у правосвідомості — У формі усвідомлення змісту і вимог принципу права чле­нами даного правового співтовариства; у правосуб'єктнос-

- 181 -

ті — у формі визнання індивідів (їх об'єднань, спілок) формально рівними, вільними, незалежними один від од­ного суб'єктами правового типу спілкування; у правових процедурах — у формі рівного і справедливого порядку придбання і реалізації прав та обов'язків усіма суб'єктами, дозволу заперечування права тощо. Отже, право існує у всіх цих правових формах, де додержується і застосо­вується принцип формальної рівності¹.

І, нарешті, випливає аспект правової реальності — це світ соціальних дій, найбільш складний світ, найменш дос­ліджений з позицій філософії. Процес соціальних взаємо­дій виражає таку стадію у здійсненні права, як правореа-лізація. Центральною фігурою цього процесу є суб'єкт як виконавець норми в його ставленні до інших людей. Ці від­носини виявляються можливими за наявності певних здіб­ностей, якостей людини.

Основною якістю суб'єкта права є здатність визнання ідеї права і здатність психічно-вольового визнання норми, коли остання розглядається як бажана чи небажана для даного суб'єкта. Молена виділити три основні рівні психіч-новольового ставлення суб'єкта до норми: а) нижчий — бажання порушити норму; б) середній — бажання підко­ритися нормі (за розумінням користі чи через страх бути покараним, тобто в цілому — нейтральна позиція); в) ви­щий — цілковите визнання вираженої у нормі цінності.

Саме соціальні суб'єкти, тобто люди та їхні об'єднання, є "важелями", завдяки яким ідея права здійснюється і впливає на життя. Формою такого здійснення є правомір­на поведінка. Здійснення права — кінцева його характе­ристика, що може бути виражена категорією правопоряд­ку. На цьому рівні право як належне переходить у соціальне життя. Отже, найбільш конкретною формою буття права є правильні дії і рішення у конкретній ситуації самого суб'єкта права.

Такі основні форми чи рівні буття права.

Висновки:

\. Правова реальність являє собою особливий світ, ав-

тономну галузь людського буття, що має свою влас­ну логіку і закономірності, з якими не можна не ра­хуватися. Зміст проблеми правової реальності поля­гає у з'ясуванні того, що є право.

2. Структуру правової реальності становить співвідно­шення між природним і позитивним правом, як дво­ма протилежними, але тісно пов'язаними між собою формами праворозуміння. Це співвідношення вира­жається за допомогою категорій сутності й існуван­ня.

3. Співвідношення буття й існування права, сутності права і правових явищ є співвідношення правового принципу формальної рівності і форм його здійснен­ня. До цих форм належать: ідея права, закон, право­ве життя (дії і відносини) та ряд інших.

Контрольні запитання:

1. Що таке онтологія і як співвідносяться поняття "бут­тя", "реальність", "існування"? У чому полягає особ­ливість правової реальності?

2. Що виступає онтологічними основами права? Що ви­ступає "первинним" елементом правової реальності?

3. До яких типів реальності належить право?

4. Як співвідносяться поняття права і правової реаль­ності?

5. Як співвідносяться належне й істотне у праві?

6. Чи є природне і позитивне право необхідними еле­ментами правової реальності? Якими категоріями можна виразити їх співвідношення?

7. Які форми (рівні) буття права?

8. Що необхідно для здійснення права?

Див.: Нерсесянц В. С. Философия права — М: Норма, 1997. — С. 50—51.

- 182-

-183-

Розділ 6

Правова антропологія: гуманістична природа права

Будь-яке праворозуміння спирається на відповідну концепцію природи (сутності) людини. Особливо яскраво цей зв'язок виявився у класичній філософії права XVII— XVIII ст. У ній уявлення про природу людини виступали як останні підстави для суджень про загальну правомір­ність владних рішень, антропологія завжди несла в собі загальний критерій правомірності. Ця обставина обумови­ла виникнення у рамках філософії права такого розділу, як правова антропологія.

Що являє собою правова антропологія, які антрополо­гічні основи правопорядку в цілому і прав людини зокре­ма, що являє собою "людина юридична", як пов'язані між собою особистість і право? Ці та інші питання розглянемо в цьому розділі.

§ 1. Природа людини і право. Антропологічні основи права

Феномен права найтіснішим чином пов'язаний з люди­ною, її сутністю, сенсом людського буття. "Відповіді на всі філософські питання права, — пише представник правово­го екзистенціалізму Еріх Фехнер, — визначаються відпо­віддю на питання про сенс людського буття"¹. У цьому висловлюванні передано антропологічну позицію стосовно права. Суть останньої полягає в тому, щоб показати право як явище, без якого людина не може існувати, з одного боку, і виявити у структурі людського буття такі моменти, що у зовнішньому вираженні дають правові відносини (право), — з іншого. Власне ця обставина уможливлює правову антропологію.

Що являє собою правова антропологія? Однак, раніш ніж відповісти на це питання, розглянемо, що є антропо­логія як філософська дисципліна.

FechnerE. Rechtsphilosophie. —Tubingen, 1956. — S. 278.

- 184-

Як відомо, філософською антропологією називається частина філософії, в якій вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи та людського буття, аналізуються способи людського існу­вання.

філософська антропологія є фундаментом сучасної

моральної і правової філософії¹. Саме апеляція до сутнос­ті людини дає змогу обгрунтувати ідею права, критерій справедливості, тобто вирішити фундаментальне питання філософії права. Ця обставина дозволяє виділити у рамках філософії права такий розділ, як правова антропологія.

Типовими для правової антропології є міркування од­ного з її засновників Гуго Греція. У природі людини він виділив таку схильність, як потяг до співжиття, що не за­лежить від ідеї корисності. Ідея права, за Г. Гроцієм, пов'язана з вказівкою на призначення людини. На його погляд те, що відповідає сутності людини, є моральним, а те, що підтримує мирне і влаштоване співжиття, є право­мірним. Оскільки таке прагнення до співжиття є схиль­ність, закладена в людській природі, відповідно ідея права є ідеєю моральною, як один із проявів сутності людини.

Таким чином, правова антропологія вказує на підстави права в людському бутті. У цілому ж правову антрополо­гію можна визначити як вчення про спосіб і структуру буття людини як суб'єкта права чи, коротше, — вчення про право як спосіб людського буття.

Однією з центральних проблем правової антропології є виявлення антропологічних передумов правової теорії. Дослідження цього питання виявляється можливим тому, що існує закономірність кореляції "образу людини" й "об­разу права". Суть її полягає в тому, що той чи інший "об­раз права" (праворозуміння), а також обумовлена ним правова система орієнтуються на відповідний "образ лю­дини" (концепцію природи людини) і від нього ведуть свій відлік, як від своєї вихідної точки.

Розглянемо, як вирішували питання про антропологічні підстави правової теорії три ключові фігури новоєвропей-

Див.: Рикер П. Торжество языка над насилием. Герменевтический под­ход к философии права // Вопросы философии. — 1996. — № 4. — С. 28.

- 185 -

ської філософії права — Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант і якими були практичні наслідки цього.

За Т. Гоббсом, людина — це абстрактний індивід (рів­ний таким самим абстрактним індивідам), який керується винятково своїми інтересами. Необхідність же правопо­рядку, тобто загальних для всіх людей норм, він усвідом­лює лише під загрозою насильства з боку таких самих ін­дивідів, і ця погроза виправдовує механічну силу штучної особистості — держави, що з'єднує індивідів в одне ціле. У підсумку суб'єктом правопорядку виявляється зовсім ім­моральний, егоїстичний індивід, який прагне перетворити іншого на засіб і який уклав з ним договір лише під погро­зою власної безпеки. Отже, образу людини, що виходить винятково з власних інтересів, відповідає такий образ пра­ва, де власне правова реальність підміняється реальністю державних розпоряджень.

Свою теорію суспільного договору Ж.-Ж. Руссо буду­вав на тих самих антропологічних засадах, що й Т. Гоббс. Індивід у нього також керується мотивом особистої роз­судливості, прагненням до самозбереження і щастя. І хоч у Ж.-Ж. Руссо індивід надає перевагу правовому порядку над деспотичною державністю, але не на безумовних мо­ральних підставах, а підкоряючись усвідомленню небезпе­ки, яка йому загрожує з боку цієї державності. До додер­жання загальних норм не тільки держава примушує індивідів, а й саму її примушує надіндивідуальна недер­жавна воля. Воля народу ставиться вище всякої законнос­ті й починає набувати тих самих рис, що й монархічна сва­воля Т. Гоббса. У підсумку право втрачає свою самостійну реальність і зводиться до виправдання нової сваволі.

Таким чином, на грунті уявлень про людину як "розум­ного егоїста" затвердити примат права стосовно зведеної у закон волі верховного правителя неможливо, оскільки така людина не має внутрішнього критерію для вибору в ситуації нормативно-ціннісного конфлікту, а має потребу в зовнішній авторитетній опіці.

Вихідним пунктом філософії права І. Канта є вчення про людину як про істоту, принципово здатну стати "па­ном собі самому" і тому таку, що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні ціннісно-нормативного вибору. Така людина не розумний егоїст, а моральна істота. Це означає,

- 186-

шо автономія (нормативна незалежність), чи здатність "бути паном собі самому" виступає вихідним і основним смисловим моментом права. І хоч це лише ідеальна влас­тивість людини, але вона розглядається як природна, тим самим задає критерій правомірності рішень влади. У соці­альному плані морально автономний індивід характеризу­ється як суб'єкт, що здатний протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної у закон.

Отже, тільки образ "людини моральної" виявляється здатним легітимізувати право як безумовну цінність, що не зводиться до ніяких інших цінностей. Індивіди, які порізно прийняли рішення жити відповідно до категоричного імпе­ративу, уможливлюють і право, і всякі угоди на основі вза­ємної вигоди. Філософсько-правова теорія І. Канта є кла­сичним зразком відповідності "образу права" і "образу людини".

Який же "образ людини" повинен бути підставою су­часної правової теорії? Чим характеризується людина як особливий вид буття? Яка специфіка людської природи?

Природу, або сутність людини часто зводили до ро­зумності, свідомості, моралі, мови, символічності, пред­метної діяльності, волі до влади, гри, творчості, релігій­ності тощо. У той же час сучасна філософська антропологія виявляє у людині деяку інтегральну власти­вість — її "відкритість", незавершеність як істоти. На від­міну від тварини, людина постійно переборює свою видову обмеженість так само, як і соціальну обмеженість, постій­но трансцендуючи, звеличуючись над наявними обставина­ми. У цій незавершеності полягає величезний потенціал людини, її саморозвитку. Саме цю "відкритість" мав на увазі Жан-Поль Сартр, коли писав: "Людина вільна, люди­на — це свобода"¹.

При цьому слід пам'ятати, що не можна абсолютизува­ти пошуки єдиної й "істинної" природи людини. Такої просто не існує. На цей момент звертає увагу американ­ський філософ Джон Лаке, який висуває тезу про мно­жинність людської природи. Він вважає, що твердження про природу людини, тобто про те, що являють собою

Сартр Ж. П. Экзистенциализм — это гуманизм // Сумерки богов. — М., 1991. - С. 327.

-187-

стійкі людські характеристики, належать до групи фактів вибору, що включають до свого складу водночас суб'єк­тивні й об'єктивні елементи¹.

Перші подано певним набором засобів якостей людя­ності, другі — ціннісними перевагами, від яких залежить остаточний вибір. Так, в основі визнання універсальності прав людини лежить ціннісна перевага сьогоднішнього ци­вілізованого людства, що полягає в звеличенні подібності між людьми і відхиленні розходжень як неістотних.

У цьому зв'язку концепція множинності людської при­роди перебуває у рамках здорового плюралізму. Вона орієнтує на толерантне ставлення до проявів людської своєрідності (як індивідуальної, так і культурної), але ця терпимість не безмежна, а обмежується ідеєю права. Тому що виходячи з визнання множинності людської природи ми повинні забезпечити повне виправдання людської від­мінності, однак лише тією мірою, у якій ця своєрідність не завдає нам шкоди.

Незважаючи на те, що "образ людини" залежить від нашого вибору, ми можемо вказати на спосіб дії, що дає можливість виділити людину з усіх інших живих істот. Та­ким способом дії є "належність". Як підкреслює Евандро Агацці, "кожна людська дія пов'язана з деякою "ідеаль­ною моделлю", того, "як належить бути"². Тому людина — це істота "належнісна", що постійно співвідносить свої дії з ідеальними зразками і тим самим спрямовується до цих зразків, трансцендуючи до них. Саме ціннісною орієнтова­ністю поведінка людини відрізняється від простої ціле­спрямованості поведінки тварин.

Оскільки ж сфера "належного" є особливістю власне людської дії, то і мораль, і право як найбільш розвинені нормативно-ціннісні системи, без яких людина не може бути людиною, виявляються характеристиками її способу буття. Трактування специфіки людського буття як буття істоти, що орієнтується на "належне", розкриває нові обрії перед правовою антропологією.

 

ЛаксДж. О плюрализме человеческой природы // Вопросы филосо­фии. - 1992. - № ю. - С. 106.

о

Агацци Э. Человек как предмет философии // Вопросы филосо­фии. - 1989. - № 2. - С. 26.

Традиційно одним з основних завдань правової антро­пології є обгрунтування ідеї права як особливого норма­тивного порядку, виходячи з уявлень про сутність людини чи людську природу. Це передбачає відповідь на питання _п__{0 те>} чому сфера політичного в людському житті (що розуміється як громадянське, загальне з іншими людьми існування) обов'язково вимагає права і чому, завдяки яким модусам людського буття, таке правове оформлення даної сфери виявляється можливим. Тут потрібно виправдання того факту, що людей зв'язують відносини панування, у рамках яких вони підкоряються певним правилам і можуть бути примушені до їх виконання.

При цьому обгрунтування права, хоч і з різним ступе­нем переконливості, може здійснюватися з різних методо­логічних позицій. Прихильники деонтологічного підходу відмовляються від пошуків метафізичних, чи онтологічних, основ для ствердження моральних і правових суджень, вважаючи слідом за Д. Юмом, що будь-які спроби виводи­ти зміст моральних і правових норм із фактів людської природи є неспроможними. Критерій же істинності поло­жень у нормативній етиці й політичній теорії вони вба­чають у їх.самоочевидность Прихильники онтологічного підходу, навпаки, вважають, що справжня природно-пра­вова етика виводить моральні та правові норми з метафі­зичне вихідного пізнання природи людини у світі.

Обидва підходи є певною мірою крайностями. Слід враховувати, що багато непорозумінь виникають через не­розрізнення двох моментів. По-перше, тієї очевидної істи­ни, що мораль і право безперечно засновані на людській природі; по-друге, того, що основні цінності та норми не можуть бути виведені безпосередньо з людської природи. Тому ми можемо лише констатувати зв'язок людської природи й етичних (морально-правових) норм, але не мо­жемо прямо виводити їх з людської природи. Спробою по­долати односторонність, що характерна для розглянутих позицій, є правова антропологія, заснована на парадигмі інтерсуб'єктивності, що формується у рамках політичної антропології¹.

¹ Див.: Гьоффе О. Вибрані статті. - К., 1998. - С. 47.

- 188-

189-

Особливістю даного підходу є поєднання антрополо­гічного і морального моментів в обгрунтуванні права, що дає можливість уникнути як зайвого натуралізму, так і чистої належності. Тому сама правова антропологія — це завжди етико-антропологія, що поєднує у собі моменти — дескриптивностг і нормативності, її основним завдан­ням є не виведення змісту правових норм із природи лю­дини, а скоріше кореляція "образу людини" і "образу пра­ва" як феноменів, зміст яких залежить від ціннісних переваг, легітимація другого першим.

Так, за утопічними концепціями "свободи від пануван­ня" виявляються необгрунтовано оптимістичними уявлен­ня про людину як істоту надзвичайно миролюбну й аль­труїстичну, ніж вона є насправді. А за позитивістською позицією захисників "політичного панування" угадуються зайво песимістичні уявлення про людину як про винятково агресивного егоїста.

Виділяють два фундаментальні питання політичної (правової) антропології: 1) "що є головним чинником люд­ського існування: конфлікт чи кооперація?" (питання про спосіб людського існування); 2) "що є першорядним для людського співжиття: щастя чи свобода"¹ (питання про ме­ту людського існування).

Вибір моделі образу людини як перевалено конфлікт­ної чи переважно кооперативної істоти впливає на вибір моделі легітимації держави і права: кооперативної чи кон­фліктної. На наш погляд, у вирішенні цього питання не можна діяти за принципом "або — або", тому що природа людини не може бути однозначно зведена або до конфлік­ту, або до співробітництва. Тут* більше підходить синтетич­на формула взаємодоповнювальності при нормативному пріоритеті одного з них — конфлікту (у сучасних культур­но-історичних умовах), що відповідає антропологічній формулі І. Канта "нетовариська товариськість".

Очевидно, що подібний метод може застосовуватися і для вирішення другого фундаментального питання — що є більш фундаментальною підставою: щастя чи свобода? "Оскільки у нашій теорії, — пише О. Гьоффе, — кожному

Хеффе О. Политика, право, справедливость. — С. 138,199.

- 190-

надається воля влаштовувати щастя на свій власний роз­суд» поняття щастя стає не те щоб недоречним, а зайвим; воно перетворюється на поняття свободи волевиявлення"¹.

Свобода розуміється як свобода дії, тобто діючому суб'єктові надається можливість самому вирішувати, до чого він прагне і як він досягатиме своїх цілей. Вона є при­пущенням, без якого немислима сама дискусія про легіти­мацію примусу, тобто про виправдання права.

Насамперед право складається з тих правил, якими люди керуються в їхньому спільному житті та які надають право на примус у разі їх недодержання. Цей примус ви­ступає як кара в карному праві і як визнання недійсності відносин (угод) — у цивільному праві. Ці правила вияв­ляються особливо значимими, коли виникають супереч­ності інтересів, тобто спори. Право у цих випадках відіг­рає роль третьої, незацікавленої сторони, до якої апелюють для рішення сторони.

Які ж антропологічні основи користування людьми певними правилами? Як уже підкреслювалося вище, такою підставою служить відкритість людини світу, тобто її уні­версальна здатність до вільної дії.

Відкритість світу є зворотною стороною такої особли­вості біологічної конституції людини як недостатність спе­ціалізації її здібностей, що виражається поняттям "недос­татньої істоти". Вона виявляється у таких позитивних якостях, як здібність до динамічного саморозвитку, прак­тична пристосовуваність до обставин, обдарованість різ­норідними задатками та здібностями. Заснована на таких якостях свобода дій виявляється у тому, що людина здатна рефлексивно, тобто свідомо, ставитися до умов свого жит­тя, певним чином їх позначаючи й осмислюючи. Вона здат­на оцінювати ці умови і на основі оцінок намагатися освої­ти їх, тобто пристосувати їх до своїх потреб, або перетворити їх.

Рефлексивне ставлення людини до себе самої і своїх дій має два моменти: людина здатна на свідомі вчинки і во­на може вибирати серед безлічі різних можливостей одну чи кілька. Це й означає, що людина здатна на вільні вчин-

Там само. - С. 192.

- 191 -

ки. У той же час свободу дій слід тлумачити не як абсо­лютне, а як порівняльне поняття. Платою за відкритість структури спонукальних мотивів і реакцій людини є на­сильство і погроза вбивством. Небезпека насильницької смерті від рук собі подібних має ту саму антропологічну основу, що й свобода дій. Однак те, як розвиватимуться ці регуляторні здібності, залежить від того, як складаються стосунки конкретної людини з іншими людьми. У тому числі від такого інституту, яким є право.

Таким чином, свобода, як універсальна здатність люди­ни, робить право і можливим (розуміння суті правил, здат­ності до судження), і необхідним (необхідне обмеження свободи). Право обгрунтовувається тим, що воно є інсти­тутом, який робить свободу можливою, і, з іншого боку, що захищаючи її від небезпеки, заважає трансформації свободи у свавілля. Відповідно між правом і людиною можна зафіксувати таку залежність: право є система пра­вил, що роблять життя людини можливим, у той час коли основні факти людської природи роблять такі правила не­обхідними. У тісному зв'язку з розумінням способу буття людини як буття у свободі перебуває проблематика насту­пних питань теми: про антропологічне обгрунтування прав людини і про "правову людину" як суб'єкта права.

§ 2. Філософський зміст і обгрунтування прав людини •

Поряд з обгрунтуванням права взагалі як особливого нормативного порядку найважливішою проблемою право­вої антропології є обгрунтування ідеї прав людини, тобто відповідь на питання: чому від правового порядку вима­гається захист прав людини? Це питання про особливу якість правопорядку, що відповідає сучасним цивілізацій-ним стандартам.

Як питання, що має безпосереднє відношення до з'ясу­вання того, що таке право, воно включає три моменти: а) опис феномена прав людини як такого (аналітична за-

- 192-

дача); б) з'ясування статусу прав людини (легітимаційна задача); в) обгрунтування ідеї прав людини (нормативна задача).

Що ж являють собою права людини з позицій філосо­фії права?

Права людини є одним з видів прав узагалі, з поняттям яких пов'язані деякі сприятливі, позитивно оцінювані ста­ни їх власника. З позиції однієї з двох альтернативних теорій — теорії волі — права дають переваги волі їх влас­ника над волею іншої сторони, що перебуває з ним у кон­флікті, з позицій іншої теорії — теорії інтересу — права служать захистові чи здійсненню інтересів їх власника. При цьому теорія природного права вважає, що юридичні права є різновидом моральних прав, тоді як юридичний позитивізм розглядає їх як щось дуже відмінне від мораль­них прав.

Поняття "права" та "обов'язки" мають настільки вели­чезне значення для розкриття феномена права, що їх можна назвати модусами права. Як відомо, модус (від лат. modus -- міра, спосіб, образ, вид) — це одиничний прояв субстанції, тому права й обов'язки є не чим іншим як без­посереднім проявом ідеї (смислу) права.

Що означає "мати право" і "мати обов'язок"? Коли ка­жуть "я маю право", то мається на увазі, що "я можу", тобто це висловлення відноситься до модальності можли­вості, чи свободи. Коли кажуть "я зобов'язаний", то маєть­ся на увазі, що "я повинен", тобто цей тип висловлювань відноситься до модальності належності.

Правовий модус "правомочності" має місце лише там, де йому є противага в модусі "обов'язку". Це свідчить про доповнювальність прав і обов'язків, хоч ця доповнюваль-ність і припускає нормативний пріоритет модусу "право­мочності".

З усіх видів прав філософа насамперед цікавлять "пра­ва людини", тобто ті, що належать людині як такій, чи суб'єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин. Вони перебувають У центрі політичного проекту сучасності, суть якого вира­жається у споконвічному і винятковому зв'язку влади 5 справедливості, тобто у такій організації публічної влади,

¹³ ~⁵-²⁸⁸ -193-

щоб підпорядкованість її принципам справедливості не за­лишалася на розсуд можновладців¹.

Ідея прав людини має нормативно-критичний харак­тер. Являючи собою "опосередковані принципи справедли­вості" і "моральні критерії, якими повинен керуватися пра­вопорядок"², права людини не можуть розглядатися як лише одне з юридичних понять. Вони виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії (мо­ральної, правової, політичної).

За своїм смислом права людини окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тоб­то простір її особистісної автономії.

З часів Просвітництва права людини іменувалися "при­родженими", "священними", "невідчужуваними". І в цьому виражалося уявлення про самоцінність і безумовну значи­мість прав людини. Натуралістичний термін "природжені" фіксував розуміння прав людини як таких індивідуальних правомочностей, що існують до і незалежно від будь-яких людських установлень, від усієї практики позитивного права; термін "священні" має такий світський смисл: "без­умовні", "незаперечні", чи юридичною мовою "понад" або "надюридичні"; автентичний зміст, що вкладається у по­няття "невідчужувані права", полягає в тому, що вони "невід'ємні", тобто ніхто і ніколи не може у людини їх ві­дібрати, у тому числі й сама людина не може від них від­мовитися³.

Традиційно у ліберальній перспективі права людини розуміються як такі права індивідів, що дають їм можли­вість захищатися від зазіхань на їхню свободу з боку структур державної влади. У формулі "громадянин проти влади" виражається антиавторитарний смисл прав люди­ни, тобто, по суті, негативний смисл, як вираження "сво­боди від", і їх суворе забезпечення є безумовною вимогою сучасної епохи.

¹ Див.: Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположе­ния критической философии права и государства. — М., 1994. — С. 289.

Хеффе О. Вказ. праця. — С. 293.

³ Див.: Соловьев Э. Чтобы мир до времени не превратился в ад (Религия прогресса и идеал правового государства) // Знание -сила. - 1995. - № 7. - С.14.

- 194-

Однак права людини і право в цілому здобувають ще й позитивний смисл, вони самі виступають як сила, що на­повнює змістом суспільний простір. Тільки завдяки праву як правам людини можливе включення людей, як атомів, у визначену систему відносин. Завдяки правам людини пра­во виступає як умова участі кожного у суспільних справах. Отже, права людини слугують необхідними умовами люд­ського існування та комунікації.

Смисл прав людини визначає їхній особливий статус як дополітичних, безумовно значимих і невід'ємних основ сучасної державності чи принципів легітимації. Це озна­чає, що права людини розглядаються як незалежні стан­дарти, завдяки яким можуть критикуватися закони, діяль­ність уряду та інших політико-правових інститутів, тобто як критерії легітимації.

Класичні правопорядки знаходили форму своєї легіти­мації у різних конструкціях суспільного договору. Сучасні правопорядки мають іншу структуру і модус значимості легітимації, тому що вони грунтуються на суб'єктивних правах. Ці права надають правовій особі законне поле дій для задоволення своїх потреб та інтересів. Діючи в межах праводозволеного, людина звільняється від необхідності нести, моральний звіт про свої дії, не зобов'язана надавати їм публічного виправдання. Тим самим розводяться мо­раль і право.

Значення прав людини як найважливішого легітимацій-ного принципу сучасного правопорядку вимагає більш глибокого занурення в основи цих прав, тобто перейти до нашого безпосереднього завдання — філософсько-антро­пологічного обгрунтування ідеї прав людини чи з'ясування джерел цих прав, звідки ці права у людини і які вони.

З позицій сучасної правової антропології, що є части­ною політичної антропології, тобто концепції, заснованої на принципі інтерсуб'єктивности, ми повинні йти далі простої констатації безумовної значимості природжених, священних і невід'ємних прав людини, що виражають су­часну концепцію гуманізму, і розглядати їх у сутнісному аспекті — як умови власне людської дії.

Для цього необхідно розрізняти максимальну і міні­мальну антропологію. Перша наголошує на здатності лю-

13*

-195-

дини до змін і реформаторства, друга — на необхідності людині залишатися самою собою.

Максимальна антропологія намагається з'ясувати, що є оптимальною формою буття людини, вона орієнтує