Розділ 7 Правова аксіологія: ціннісні основи права

Тема 1. Ціннісні основи права

Аксіологічне вивчення . права має важливе наукове, практичне і моральне значення. Воно дає можливість звер­нути увагу не тільки на соціокультурні та соціокласові ос­нови й детермінанти права, зв'язок з державою, а й на йо­го духовні аспекти, відображені ним ідеали. Без ціннісного підходу неможливо виявити призначення права у загаль­нолюдському, соціальному і культурному розвитку, зрозу­міти його специфічну природу як духовно-практичного за­собу освоєння світу людьми. Без нього залишаються в тіні конструктивна, творча роль свідомості у сфері права, осо-бистісні аспекти права.

Завданням цієї теми є аналіз деяких питань аксіології права: виявлення природи правових цінностей, їх змісту й ієрархії, уявлення про право як цінність та його ціннісний критерій.

§ 1. Цінності у праві та право як цінність

Теорія цінностей (аксіологія) знаходить відповідне за­стосування також у сфері права. Правові цінності та оцін­ки (у сфері правосвідомості) мають регулятивне значення. Правові норми у свою чергу набувають значення ціннос­тей і стають об'єктом оцінки, їм не можна дати точного і повного пояснення, не звертаючись до понять аксіології. Як філософська категорія цінність — це те, що почуття і ро­зум людей диктують визнати особливо вагомим з усього і до чого можна прагнути, ставитися з повагою і визнавати як обов'язкове. Спрямованість встановлення суб'єкта та його діяльності на певну цінність називається ціннісною орієнта­цією; процедура вибору на основі цінності — оцінкою.

У кожній оцінці як підстави можуть виступати різні сторони діяльності: нормативна (відповідно до культурної специфічності визначеного суспільства), професійна (від­повідно до стандартів і правил даної професії), операційна (набір і послідовність операцій для досягнення певної ме-

-207-

ти). У конкретному випадку може використовуватися одна з вищеназваних основ або їх сполучення, що істотно змі­нює зміст оцінки того самого явища. Наприклад, діяння, врегульоване правом, є юридичним фактом, що оцінюється з точки зору правової норми. Те саме діяння може бути переглянуто в операційному плані (наскільки вдало здійс­нено операцію) чи в моральному (якими моральними прин­ципами керувався суб'єкт діяння). Отже, оцінки у сфері права належать до класифікації оцінюваних фактів як цін­ностей у праві. А нормативно-юридичне закріплення цих оцінок і цінностей значною мірою визначає вже цінність (нецінність) самого права.

Між цінностями, оцінками та нормами існує зв'язок і взаємні переходи. Тому наукам, що мають своїм предме­том мораль, право, мистецтво, необхідно їх взаємозалежне вивчення і пояснення, а поряд з цим і їх розмежування.

Правотворчість і реалізація права (правозастосування, виконання і додержання права) являють собою області людської діяльності яскраво вираженого оцінювального характеру. Внаслідок цього філософія права включає у свій предмет вивчення і дослідження правових цінностей оцінки у сфері права тощо. Так, у філософії права утво­рюється відповідний теоретичний напрям — аксіологічний, чи правова аксіологія. Вона у свою чергу спирається на поняття загальної аксіології, на теоретичні положення про цінності взагалі.

Виникнення юридично-аксіологічного підходу пов'яза­но з появою природно-правових поглядів, з розходженням права природного і права позитивного. Право у своєму ак-сіологічному вимірі виступає як певна форма правових цінностей, як специфічна форма правової повинності, від­мінна від усіх інших (моральних, релігійних тощо) форм повинності і ціннісних форм¹.

Завдяки цінностям право, як певний "механізм", дістає свій зміст, тому що свідомість суб'єкта права спрямована на цінності як на свій об'єкт, внаслідок чого знімається момент байдужості у поведінці правового суб'єкта і фор­муються дозволи, заборони і зобов'язання. Розглянемо,

Див.: Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов. — М., 1995.

-208-

_які це цінності і як вони позв'язані між собою, а також у чому полягає цінність права.

Статусу цінностей у праві можуть набувати різні фак­ти і явища матеріального та ідеального характеру: мате­ріальні предмети і блага, суспільні відносини, людські вчинки, вольові феномени (мотиви, спонукання), ідеї, ідеа­ли, соціальні інститути. Вони є правовими цінностями, ос­кільки лежать в основі права і правопорядку, виступають як ідеальне обгрунтування норм права, закріплюються й охороняються правовими нормами, становлять мету права та його інститутів. Тому вони, як правило, належать до чинного права.

Також особливо великим є значення деяких соціальних цінностей, що з часом набули характеру правових ціннос­тей. Як високі ідеали, вони пронизують суспільну право­свідомість і стають основними принципами права. Такими є: свобода, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпека, світ. Поряд з ними існують і такі специфічні пра­вові цінності загального значення, як ідея права, ідея ста­більної законності тощо. Ці цінності водночас є ідеалами і реальною людською практикою. У праві вони закріп­люються у тій чи іншій їхній якості. Проте у ряді випадків суспільна й індивідуальна правосвідомість можуть сприй­мати їх лише як цінність ідеальну, як ідеальні цілі політич­ної (і правотворчої) програми.

Ці принципи, ідеали, як і всі інші речі, явища, являють собою цінності тією мірою, у якій вони пов'язані з люд­ською особистістю. Як правові цінності вони мають вигляд юридичних прав і свобод особи в її індивідуальних і колек­тивних проявах. Самі права людини також здобувають статус важливих цінностей. Кожне з них виражає певну сторону, прояв, образ існування людини як природної і соціальної сутності. У своїй сукупності вони характери­зують людину як вищу цінність, як осередок усіх цінностей.

Отже, правові цінності похідні від поняття особистості і становлять образ права у взаємодоповнюючих полярних моментах.

Інструментальна і власна цінність права. У сучас­ному цивілізованому суспільстві право є не лише інстру­ментальною цінністю, тобто цінністю "інструмента" і "засобу" розв'язання суперечностей у різних сферах сус-

'4-5-288

пільства, а й засобом, який звільняє, розвиває, виступає як цінність. Разом з тим зазначимо, що, по-перше, різні типи культур приписують праву неоднакову цінність. По-друге, цінність кожної правової норми, кожного правового інст­румента щоразу визначається як конкретне історичне яви­ще. По-третє, цінність права неможлива поза контекстом діяльності суб'єктів права, організаційних сил, що відпові­дають інститутам зі створення і реалізації права.

У загальних рисах власну цінність права можна визна­чити як вираження соціальне організованої форми, дія якої забезпечує відтворення правових станів правовими засобами, внаслідок чого народжуються нові можливості і велика воля для саморозвитку людини і розвитку суспіль­ства. У цій якості право може надавати людям, різним суб'єктам права у вигляді суб'єктивних прав новий простір і людські можливості розвитку. При цьому мета права як соціальне організованої форми — не допускати основ для гноблення та нещастя інших людей і протистояти цьому, погоджуючи поведінку з мораллю і справедливістю.

Таким чином, критерієм цінності права є особистість, що саморозвивається. Інакше кажучи, право має цінність, якщо воно прямо чи побічно сприяє самоздійсненню і са-мотворенню людини в історії, якщо насправді сприяє на­родженню нових можливостей для розвитку людини і сус­пільства.

Характеристика права як цінності порушує питання про його місце у класифікації цінностей взагалі. Розгляне­мо основні форми буття цінностей у їх співвідношенні.

Фундаментальним з теоретичної точки зору є поділ цінностей на предметні й духовні, що утворюють два по­люси всієї сфери ціннісного ставлення людини до світу. У рамках двох основних класів цінностей — матеріальних і духовних — право належить до других, тобто є духовною цінністю поряд з такими, як моральні, релігійні, художні (чи естетичні), наукові, світоглядні цінності. Правові цінності у рамках духовних цінностей є відносно самостій­ними.

Правові цінності являють собою вид духовних ціннос­тей, що задовольняють потреби соціальних груп суспіль­ства у регулюванні соціальних відносин і вчинків людей, їх основною і специфічною функцією є регулятивна функція.

-210-

Тому правові цінності призначені для створення, підтрим­ки та зміцнення соціального порядку і дисципліни, нор­мального функціонування суспільства. Правові цінності становлять елемент системи соціального (соціально-полі­тичного) керування суспільством. При цьому вони є деон-тичними цінностями, тобто відрізняються чітко вираженим характером, що наказує та обумовлює їх належність до сфери належного. На відміну від інших деонтичних цін­ностей вони закріплюються формально й охороняються державою та ЇЇ органами.

Як деонтичні цінності вони відрізняються й іншою функціональною особливістю — мають ймовірний харак­тер. Ця особливість пов'язана з можливістю свідомого, во­льового вибору соціальними (правовими) суб'єктами об'єктивно існуючих у дійсності поведінкових варіантів.

В аксіології права можна виділити три основні форми буття цінностей:

— суспільні цільові цінності й ідеали;

— предметно-втілені цінності;

— особисті (чи екзистенціальні) цінності. Розглянемо ці форми буття цінностей докладніше.

/. Суспільні цільові цінності й ідеали. Вихідною фор­мою правових цінностей є існування їх у вигляді ціннос­тей, вироблених суспільною і правовою свідомістю. Вони присутні у правовій свідомості як узагальнені уявлення про справедливість, волю, рівність у різних сферах сус­пільства. Правові ідеали лежать в основі правових обов'яз­ків, тобто деонтичних правових цінностей.

Під ідеалом звичайно розуміють те, до чого ми прагне­мо, нормативно-ціннісний зразок належного в його найви­щій, найбільш досконалій формі. Необхідність в ідеалі як особливій формі регулювання людської діяльності пов'я­зана з наявністю у природі людини того, що розуміється як "відкритість світу", такого моменту, що у класичній фі­лософії розглядається як момент духу.

Німецькі філософи І. Кант і Й. Г. Фіхте визначили, що Ідеал — це вища, кінцева мета на шляху поступового "мо­рального самовдосконалення", на шляху поступового усві­домлення "гідності людини як вищого і єдиного принципу Ідеального" законодавства. Обидва філософи виходили з того, що абсолютна формально-правова рівність будь-яко-

-211-

го індивіда будь-якому іншому індивіду сама по собі забез­печить повне розкриття всіх "природних" задатків і здіб­ностей кожного індивіда. За твердженням Канта, право являє собою ціль суспільства, що знаходиться в цивільно­му стані. Право виступає для людей як вищий принцип, з якого повинні виходити всі максими, що стосуються сус­пільства.

У той же час ідеал духовного життя не перекривається ідеєю права. Право є лише моментом духовного ставлення до світу, але не охоплює його цілком. Тому правовий ідеал виступає лише моментом ідеалу суспільного й ідеалу ду­ховного життя, до складу якого входить істина, добро, краса. Вищі цінності виражають унікальні й екстраорди­нарні ознаки щирого, людського у людині, додають право­свідомості глибокої особистісної забарвленості. Вони на­повнюють людське життя вищим змістом і виступають в індивідуальній та правовій свідомості найважливішими ціннісно-змістовними орієнтирами. Таким чином, право для людей, їхні життя і доля виступають як основа само­вдосконалення особистості, і як форма реалізації актив­ності, творчості людини, і як гарантія волі й відмежування від зла й несправедливості.

У частині вчення про правовий ідеал правова аксіологія повинна не стільки спрямовуватися "в аксіологічну відда­леність загальнолюдських надзадач, де справедливість зіл­лється в єдине з істиною і красою", скільки орієнтуватися на створення умов для принципового цивілізованого роз­в'язання соціальних суперечностей. Іншими словами, це означає збереження суспільством своєї цілісності, недопу­щення "земного пекла" чи стану варварства. Основною те­мою вчення про суспільний і правовий ідеал має бути не пошук кінцевої формули суспільної досконалості (типу "царство обличчя як цілей" чи "принцип вільного універса­лізму"), а вказівка тих дійсних шляхів і засобів, за допомо­гою яких може бути поліпшений усякий можливий право­порядок.

2. Предметно втілені цінності. Самі правові ідеали не залишаються лише фактом панівної правосвідомості, а закріплюються у нормативних актах, конституціях і зако­нах. Вони входять у правову нормативність як провідний елемент. Таким чином, правові ідеали реалізуються у сис-

-212-

темі правових відносин — у вигляді стосунків формально рівних, вільних і незалежних один від одного суб'єктів права, що у правових процедурах і механізмах закріпля­ють норми і закони в культурі.

Зі зміною суспільних та правових відносин відбуваєть­ся і переоцінка цінностей: багато чого з того, що вважало­ся абсолютним і непорушним, знецінюється і, навпаки, но­ві паростки суспільного буття породжують нові ціннісні ідеали. Відповідно до ціннісних ідеалів, що змінилися, пе­реоцінюються і предметно втілені цінності.

3. Особистісні, екзистенційні цінності. Особистісні цінності являють собою ідеальні уявлення про блага, права і межі прагнень, пов'язаних зі схильностями і бажаннями особистості, і виступають певною мірою як авторитетні й обов'язкові установки її свідомості.

Так, правові цінності, які б вони не були, завжди міс­тять у собі потенційний ідеальний елемент, тобто якщо во­ни не були включені в реальну людську поведінку, вони не задовольняють цілком людей, соціальні групи, а, отже, не перестають бути цінностями-цілями.

Конкретне, ціннісно-змістовне переживання людини в кругозорі особистості має двоякий характер: "Я" та "інші" рухаються у різних площинах (планах) бачення й оцінки, і тому стати ціннісно-вагомим, рівнозначно своїй поведінці себе й іншого згідно із загальною нормою моралі чи у пра­ві, відповідно до будь-якого закону. Як стверджував Ми­хайло Бахтін, "ніхто не може зайняти нейтральної до Я й іншого позиції: абстрактно-пізнавальна точка зору по­збавлена ціннісного підходу, для ціннісної установки не­обхідно зайняти єдине місце в єдиній події буття, необхід­но втілитися. Всяка оцінка є заняття індивідуальної позиції у бутті: навіть богу треба було втілитися, щоб ми­лувати, страждати і прощати, як би зійти з довільної точки зору справедливості"¹.

Одні правові цінності тією чи іншою мірою реальні у розумінні наявних, освоєних у вигляді правил норм пово­дження суб'єктів права, інші є їхніми цілями й ідеалами. Але існуючі (наявні) правові цінності не можна розуміти

Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. — М., 1986. — С. 120.

-213-

як самодостатні, замкнуті у собі. Людська свідомість, особливо в її ціннісних (духовно-практичних) формах, ми­нає існуюче, спрямовуючись до майбутнього, до зміни, вдосконалення дійсності.

Таким чином, правові цінності похідні від поняття осо­бистості. Вони становлять образ права у взаємозалежному і взаємодоповнюючому полярному моментах. У сучасному цивілізованому суспільстві право являє собою не тільки інструментальну цінність — цінність "інструмента" і "засо­бу" розв'язання різних соціальних суперечностей у різних сферах суспільства, воно також емансипує, розвиває засіб і силу особистості, що виступає як власна цінність права. Правові цінності за своїм характером є деонтичними, що служать для створення, відтворення та зміцнення соціаль­ного порядку і дисципліни з метою гармонізації інтересів різних соціальних груп людей. Право у життєдіяльності суспільства і людини виступає і як основа його самотво-рення в історії, і як форма реалізації творчості людини, і як гарантія свободи й відмежування від варварства та несправедливості. Аналіз природи ієрархії правових цін­ностей, а також виявлення цінності права, дає можливість перейти до обгрунтування ідеї права як ідеї волі і до роз­гляду права як форми волі.

§ 2. Свобода як цінність. Право як форма свободи

Тривала історія досліджень, присвячених свободі і по­неволенню, праву як свободі, знає безліч підходів до роз­в'язання цієї проблеми. Свобода при всій своїй удаваній простоті й легкості сприйняття — предмет складний для розуміння, тим більше для втілення у формах, нормах, ін­ститутах, процедурах і відносинах людей.

Ідея свободи, за відомою думкою філософів (Ш. Мон-теск'є, Г. Гегеля, М. Бердяева), багатозначна, вона поро­джує сплетіння безлічі непорозумінь. Тому спочатку по­трібно обумовити, в якому розумінні можна вживати це слово, починаючи від найпростіших і доступних для піз­нання значень.

По-перше, насамперед слід відокремити "юридичну" свободу від "фактичної" свободи.

Правова свобода — це дозвіл робити певні дії, не пік-луючись про те, чи відповідає цей дозвіл діяти реальній можливості, тобто юридичне визначення залишається формальним, абстрагуючись від реальних умов її здійснен­ня. Фактична свобода зводиться до можливості робити й обирати те, що хочеш. Це визначення має на увазі необхід­ність розгляду засобів, необхідних для реалізації свободи і зокрема, волю користування нашим тілом і речами, що перебувають у нашій владі. Звичайно вважають, що якщо у людини є свобода вибору, то свободою називається, по-перше, сам факт вибору, і, по-друге, непередбачуваність того, що саме вона вибере. І чим більший вибір вона має, тим більше свободи. Але філософи говорять щось зовсім інше, більш правильне.

Російський філософ Микола Бердяев писав: "Визначен­ня свободи як вибору є ще й формальне визначення свобо­ди. Це лише один з моментів свободи. Дійсна свобода ви­являється не тоді, коли людина повинна вибирати, а тоді, коли вона зробила вибір. Звідси ми приходимо до нового визначення свободи, свободи реальної. Свобода є внутріш­ньою, творчою енергією людини. Через неї людина може творити зовсім нові форми життя, нове життя суспільства і світу. Але було б помилкою при цьому розуміти свободу як внутрішню причинність. Свобода знаходиться поза при­чинними відносинами, тобто свобода не припускає при­чинних пояснень, тому що сама є причиною"¹.

Таким чином, у структуру свободи особи входить вибір як момент і елемент, поряд з "внутрішньою свободою" і свободою, що включає у себе два основні компоненти: по­чуттєвий і раціональний. Однак сама ситуація вибору — це не свобода, а лише передумова вільної дії. По-друге, необ­хідно враховувати умовний характер відмінності "внутріш­ньої" свободи від "зовнішньої". Внутрішня свобода — це не схована, не підпільна свобода (ні в соціальному розу­мінні, ні у значенні щиросердечного підпілля). Вона реаль­но існує у розумінні звільнення людини усередині себе від оков власних упереджень, уявлень та образів.

Бердяев Н. А. Царство духа и царство кесаря. — М., 1995. — С. 325.

-214-

-215-

Сьогодні особливо потрібні люди, здатні на цілком від­крите, публічне, а не підпільно-культурне існування, які відкрито практикують свій спосіб життя і думки, завдяки яким можуть народитися якісь нові можливості для роз­витку людини і суспільства в майбутньому.

Для права важливо, щоб людина чітко уявляла ту міру свободи, що не несе у собі заряд руйнування, зла і неспра­ведливості. У свою чергу цивільне суспільство і держава використовують правові засоби як страхові засоби, що по­значають межі, за які зовнішня свобода соціальних суб'єк­тів не повинна поширюватися. Зовнішня свобода припу­скає пошук обмежених засобів, способів і форм обмежень. Такими можуть виступати не тільки юридичні закони за­боронного характеру (як частина скульптури), а й сам факт співіснування безлічі індивідів з їх суспільними пра­вами і волями. На думку Г. Гегеля, жодна людина не має ідеї про власну свободу, якщо вона не має ідеї про свободу інших і про соціальний зв'язок між собою й іншими. Жод­на людина, не маючи чіткої ідеї про свою свободу, не має і чіткої ідеї про свободу інших і зв'язок між цими свобо­дами.

По-третє, варто виділити два типи свободи — "свободу від" (негативну свободу) і "свободу для" (позитивну свобо­ду)". Перша з них виступає у світі, в якому індивід має ви­значену зону вибору ідей і дій без можливості наразитися на обмеження і репресії. "Свобода від" --не самоціль, а умова саморозвитку. Не йти зі світу в себе, не відстороня­тися, а діяти із себе, самопороджуючи нові форми, які са­мі себе виражають.

"Свобода для", або позитивна свобода, уможливлює дію відповідно до власної системи цінностей і власних ці­лей. Друга свобода більш життєва і повніша. У певних іс­торичних умовах, у яких люди мають значну міру "свободи від", вони так чи інакше відмовляються від неї на користь авторитарної влади для того, щоб збільшити можливість досягнення власних цілей. Це різновид заміни теоретично можливого практично здійсненним. Оскільки позитивна свобода має першочергове значення, така заміна видається розумною. Реальні форми втечі від свободи трапляються досить рідко. Більше того, іноді виникають сумніви щодо принципової можливості називати подібні форми поведін-

-216-

_ки втечею, іншими словами, різновидом страху свободи. Така поведінка може називатися різновидом втечі, але її також можна визначити як компроміс між цінностями.

Цілком вільна свобода може пізнати себе у трьох об­разах, у яких власне індивідуальність знаходить унікальне значення, коли частковість інстинктів і бажань, очищених від своєї неприборканості внаслідок рефлексії розуму, стає щастям чи безтурботністю. Але найімовірніше суть її виявляється у праві — реакції розуму на заклик свободи. Право фіксує об'єктивно результативним і загальновизна­ним чином, що має право робити людина, тобто сукупність суспільної і приватної свободи. Саме розгляд права в цьому суспільстві найбільш ясно показує, до якої міри са-мотворення дійшла свобода.

Розглянемо, як розуміли свободу у різні епохи, у різ­них системах права. В античній філософії (Сократ, Пла­тон) йдеться насамперед про свободу і долю, потім про свободу від політичного деспотизму (Арістотель, Епікур) і свободу як драму людського існування (епікурійці, стоїки, неоплатонізм).

Античне право, визнаючи протилежність вільної люди­ни і раба, було далеко від того, щоб надати свободі реаль­ного статусу, роблячи з рабства одних умови дійсної волі інших. Але у той же час античне право показує, що свобо­да, будучи реальною, залишається лише привілеєм деяких і не може визначити людську сутність у її загальності. То­му не можна заперечувати певного прогресу в свободі лю­дей при переході від античного до сучасного права, адже останнє вважається загальною належністю людини. Ан­тичне право продемонструвало обмежену, але конкретну і реальну свідомість свободи, тоді як сучасне право, визна­чаючи свободу універсальною цінністю, безпосередньо включає в це визначення обмеження свободи. Відповідно до поширеного визначення, право — "це сукупність умов, за яких свавілля однієї особи збігається зі свавіллям іншої особи з погляду загального закону свободи"¹.

За середньовіччя християнська теологія зі свободою пов'язує рух Духу. Дух є рух, але як спонтанність і порив.

Кант И. Метафизика нравов. — Соч.: В 6 т. — М., 1994. — Т. 6. — С. 253.

-217-

У рамках християнського вчення з боку Бога вища приро­да людини показується Ісусом Христом, Богом, що прий­няв людський вигляд, з боку людини — її "творчістю із се­бе", створенням "нового, чого ще не було ".

Християнське вчення містить у собі позитивну концеп­цію свободи. Якби не було цього Божого дарунка (свобо­ди) людині, не було б і гріхопадіння в історії людини і не­статку.

В епоху Відродження та наступний період під свобо­дою розуміли безперешкодне розкриття здібностей осо­бистості. У природно-правових концепціях Нового часу свобода трактувалася як абсолютна цінність, як підстава пізнання і права, як вихідна передумова всіх природних прав людини. Підкреслювався її невідчужуваний характер, її властивість споконвічності й безумовно належності осо­бистості¹.

У класичній європейській філософії, поряд з обгрунту­ванням свободи як властивості, форми світу (не розкладе­ній на елементи), увага акцентувалася на двох головних пунктах такого роду визначень:

1) розуміння свободи як пізнаної необхідності, як підс­тави мислення і пізнання, можливостей людини у щось ві­рити і бути;

2) визначення свободи як живого подиху (пульсації) саморозвитку людини в історії, що виступає як процес мо­дифікації свободи.

Філософи (Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І. Кант, Г. Гегель) виводили поняття свободи на тлі розходження внутріш­нього і зовнішнього. Явище, що називається вільним, міс­тить підставу самого себе (тобто є самопричинним яви­щем). А щось, що має підставу поза собою, — не вільне, оскільки воно формується у причинному ланцюзі, тобто має причинні обгрунтування і причини пояснення. Саме в цьому розумінні великі філософи говорили, що свобода має причину в самій собі і не має причини поза собою. На­далі такий підхід до свободи дістав свій розвиток насампе­ред у філософії І. Канта і Г. Гегеля та їх послідовників. Вони визначали право через свободу, припускаючи, що

Див.: Бачинин В. А., Сальников В. П. Философия права. Краткий словарь. - СПб., 2000. - С. 270.

218-

людська свобода у принципі не може бути безмежною і має потребу в різних правових формах її реалізації. Відпо­відно до цього підходу право цивілізованої держави не за­зіхає на первісне право, воно лише окреслює зовнішні ме­жі простору соціальної свободи.

Суть природного призначення свободи полягає в тому, шо свобода не просто деяке благо взагалі, не один лише простір для самозадоволення, милостивого життя, а про­стір активності, розгортання нових можливостей людини з метою самотворення себе в історії за допомогою засобів, не даних природою, у тому числі права. Тобто люди вільні в міру їхньої буттєвої рівності та рівні в міру їхньої сво­боди.

На думку великих філософів, місія права "за визначен­ням" і "збереження" свободи не зводиться лише до одних встановлених для неї обмежень — вона полягає у тому, що мають бути належні правові форми і способи, правовий засіб (позитивне право), що визначають і забезпечують свободу. Таким чином, право повинно існувати як "друга природа" і як таке поряд з усіма іншими, направляти гру свободи людини.

Звідси випливає одне з теоретичних положень, що має вирішальне значення для розуміння правових питань, можливо, одне з найбільш істотних у філософії права. Са­ме право за своєю вихідною суттю є формою, створеною людьми, що логічно й історично призначена бути інститу­том, покликаним упорядковувати свободу, додавати їй ви­значеності й забезпеченості, а звідси і людського змісту, істинно людської цінності.

Право не просто загальний масштаб чи рівна міра сво­боди індивідів. Вільні індивіди — суть і зміст права. Там, де заперечується вільна індивідуальність, особистість, пра­вове значення фізичної особи, там немає і не може бути права (і правового принципу формальної рівності), не мо­же бути і якихось дійсно індивідуальних правових та ін­ших (групових, колективних, інституціональних тощо) суб'єктів права, дійсно правових законів і правових відно­син у суспільстві в цілому і в конкретних різних сферах суспільного і політичного життя.

Отже, право має настільки ж фундаментальний для суспільства характер, як і свобода, що приймає різні фор-

-219-

ми як в індивідуальній свідомості, так і в історії суспіль­ства.

Висновки:

1. Для людей, вихованих у лоні європейської культури, свобода являє собою первісне єдине право, сутність свідомості, самодостатню цінність, що не вимагає обгрунтувань.

2. Зміст і цінність свободи залежать від структури сві­домості особистості, сформованої внаслідок актів саморозвитку.

3. Свобода є засобом реалізації інших цінностей і благ. Таким способом вона виконує інструментальну функцію. Завдяки їй люди створюють матеріальні і духовні цінності.

4. Право виступає як форма здійснення свободи, як за­гальна міра волі індивідів. Вільні індивіди — суть і зміст права.

5. Правова рівність припускає рівність у свободі, коли свобода одного сумісна зі свободою іншого.

§ 3. Справедливість як основна правова цінність

Слово "справедливість" походить від слова "право" (правий, правда), (латинською мовою justitia — справедли­вість, від jus — право). Від своїх джерел, від Вед і Упані­шад, від Гесіода і Гомера справедливість трактувалася як "сущий світоустрій", духовна основа історії. Зазначимо, що в даному разі справедливість тлумачилася, як деяка матриця природних процесів і людських здійснень. У по­нятті справедливості, взятої в її світоглядному відношенні, немов би міститься питання: чи можуть світ і суспільство бути створені, чи можлива в них належна пропорція, до­мірність і впорядкованість? Справедливість в очах давніх виступала як міра, закон і принцип. Богиня Діке була уособленням права, правди і справедливості.

Протилежністю справедливості виступає несправедли­вість, руйнування порядку, деструкція існуючого. Коли ж справедливість виражає досягнуту для даного історичного періоду гармонійність, оптимальність людських відносин,

-220-

свідомість її не фіксує. І в цьому плані вона співзвучна свободі. І справедливість, і свобода, коли вони наявні, стають як повітря — без них неможливо гідно жити.

Право є міра реалізації свободи і в той же час норма політичної справедливості. Іншими словами, право є нор­мативно закріплена справедливість. Право грунтується на ідеї справедливості. На думку Гегеля, право не є добро без блата. Справедливо те, що виражає право, відповідає пра­ву і випливає з духу права.

З часів Арістотеля виділяють два види справедливості __ розподільну і справедливість, що врівноважує. Розпо­дільна справедливість як принцип означає надання частини загальних благ за гідністю, відповідно до пропор­ційного внеску того чи іншого члена суспільства. Тут можливе як рівне, так і нерівне наділення відповідними благами (владою, почестями, грошима). Критерієм спра­ведливості, що врівноважує, є арифметична рівність. Сфе­ра застосування цього принципу — область цивільно-пра­вових угод, відшкодування збитку, покарання тощо. За принципом справедливості, не всім те саме, а коленому своє (за гідністю), тому що для нерівних рівне стало б не­рівним.

Співіснування людей на грунті взаємного визнання прав і свобод являє собою такий порядок їх співіснування, який може бути названий справедливим, або "справедли­вістю". Саме справедливість виступає основою ідеї права, виражає його сутність, а особливий акт визнання визначає як справедливість, так і феномен права у цілому.

Справедливість є мірою відносно значущості цінно­стей, мірою їх рівноваги і субординації. Справедливість виступає особливим механізмом, що підтримує міру рівно­ваги правових цінностей і водночас є визначальним мо­ментом домінування при конфліктному зіткненні цих цін­ностей.

Сучасна епоха з її процесами глобалізації особливо вимагає міжкультурного діалогу з обгрунтування справед­ливості і, отже, розробки принципів універсальної спра­ведливості. У зміст універсальної справедливості включа­ються: а) вимога рівності ("діяти однаково в однакових умовах"), що формулюється як вимога неупередженості і заборона сваволі; б) ідея взаємозв'язку вчиненого і роз-

-221 -

плати за це, що знайшло втілення у "золотому правилі"; в) вимога рівноваги між втратою і придбанням ("справед­ливого обміну"), що має сенс не тільки для господарської діяльності.

Універсальну справедливість характеризує насамперед визнання таких правових цінностей, як життя, власність, добре ім'я (честь), що втілюються у визнанні прав людини, зокрема, її права на свободу, які можна знайти вже в дав­ньому карному праві.

Загальний принцип, який можна виявити, аналізуючи різні втілення ідеї справедливості, полягає в тому, що сто­совно один одного люди мають право на відносний стан рівності чи нерівності, відповідно до якого розподіляються труднощі чи блага. Призначенням справедливості тради­ційно вважається підтримка і відтворення рівноваги чи рів­ної міри. Вона застосовується як для критичної оцінки по­ведінки людини з позиції відповідних правил, так і для критики самих цих правил та їх застосування.

Два аспекти справедливості (змістовний і формальний) відображають дві сторони проблеми справедливості у пра­ві, що стосуються критерію оцінки справедливості чи не­справедливості закону, з одного боку, і його застосування в конкретних справах — з іншого. Але незалежно від того, схвалюємо ми чи ні змістовну концепцію справедливості, на якій базується закон, ми можемо і повинні розглядати правову систему з погляду формальної справедливості. Суть формальної справедливості полягає в послідовному (тобто безсторонньому, об'єктивному) застосуванні пра­вил. І саме на ній як безумовних мінімальних вимогах мо­ралі стосовно права робить акцент правовий позитивізм.

Загальним і безумовним моментом усіх сучасних кон­цепцій справедливості є ідея прав людини, тобто визнання однакового поводження з людьми і відмова від привілеїв та імунітету, пов'язаних з національними та релігійними ознаками.

Відповідно до двох вимірів соціального буття — персо­нального та інституціонального — існують і два поняття справедливості: а) справедливість як характерна риса особистості, що належить до чотирьох головних ознак лю­дини поряд з розважливістю, мужністю і розумом (мудріс­тю); б) справедливість, що стосується соціальних інститу-

-222-

тів (родина, господарство, школа), а також політична справедливість, що стосується права, держави і політики. їх можна також позначити як "суб'єктивну" і "об'єктивну" справедливість.

Без справедливості як якості особистості, без відповід­них ціннісних орієнтацій не може функціонувати і спра­ведлива правова система. Так само для підтримки цих цін­нісних орієнтацій на справедливість правові інститути повинні бути відповідним чином організовані.

Якому ж із цих компонентів справедливості варто на­дати пріоритет в умовах сучасних трансформацій? При недостатній розвиненості як відповідних установок осо­бистості, так і недостатньої втіленості принципів справед­ливості в даних інститутах, лише одночасна увага до обох компонентів здатна принести успіх. У той же час існує і пріоритетний момент, що полягає у виробленні відповід­них критеріїв справедливості та їх обгрунтуванні, тобто розробці теорії справедливості.

Якщо розуміти справедливість як вищий принцип люд­ського життя й основу здійснення людської суспільної сутності, то особливої уваги заслуговують три елементи значення поняття "справедливість", що їх виділив О. Гьоф-фе: а) справедливість має природу морального обов'язку; б) найближче вона стоїть до обов'язків, що визнаються добровільно і варті більшого, ніж простий примус; в) її мі­ра полягає у дистрибутивній користі — справедливим є корисне кожній людині.

Залежно від прийняття чи неприйняття цих елементів справедливості існують теорії, що скептично ставляться до ідеї справедливості, і теорії, що поділяють цю ідею. Сучас­ні теорії справедливості належать до типу договірних тео­рій. Вони орієнтуються на теорію І. Канта¹.

Основними шляхами обгрунтування критерію справед­ливості є уявлення про природу людини і про основну по­літичну мету та ідеал суспільства.

Саме образ людини багато в чому визначає вибір кон­цепції справедливості. Сучасні концепції справедливості містять у собі образ людини як істоти, одночасно здатної

1994.

Див.: Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. - М.: Гнозис,

-223-

до самовдосконалення, тобто гідної, так і істоти автоном­ної, тобто розумної і здатної до самообмеження. Тому найбільш придатним буде такий принцип справедливості, який забезпечить найкращі умови для самореалізації й автономії особистості, міру співвідношення свободи і рівності.

Інституційний захист людини як суб'єкта грунтується на визнанні людської гідності й забороняє приниження гідності як невід'ємного права людини.

Висновки:

1. Поняття цінності розкриває внутрішній, духовний аспект ставлення людини до природи, до інших лю­дей, до самої себе і до Бога. Цінності являють собою ряд "ідеальних об'єктів", між якими спостерігається деякий порядок.

2. Похідними для розуміння права як цінності, є розу­міння його як форми здійснення свободи, як загаль­ної міри свободи індивідів. Вільні індивіди — суть і зміст права.

3. Найбільш значущим вираженням права є визнання автономії кожного члена суспільства, його незалеж­ності. Основна правова цінність — справедливість, що може розумітися як прагнення діяти відповідно до прав і обов'язків, відплачуючи кожному своє і забезпечуючи умови для реалізації здібностей кож­ного.

Контрольні запитання:

1. Що означає термін "цінність"?

2. Яке співвідношення понять цінність і оцінка?

3. Дайте визначення таких понять, як ціль, ціннісна орієнтація, оцінка, норма.

4. Яке місце займають цінності в структурі людської діяльності?

5. У чому відмінність індивідуальних і суспільних цін­ностей? Які цінності є правовими і чому?

6. Назвіть вищі цінності людини і дайте їхню коротку характеристику.

7. Який зміст ви вкладаєте в поняття правовий ідеал і яку роль він відіграє в правовому житті?

-224 -

8. Що таке воля і для чого вона існує? Що з нею ро­бити?

9. Що являє собою рівність? Як співвідносяться воля і рівність?

10. Яке місце займає справедливість у системі вищих цінностей? Як співвідносяться справедливість і пра­во?

11. Який існує зв'язок, співвідношення між волею, рів­ністю і справедливістю?

12. Який існує зв'язок між справедливістю і поняттям суспільного ідеалу?

Тема 2. Універсальне і культурно-особливе у ціннісному вимірі права

У сучасних умовах, коли відбувається модернізація суспільства і реформування правової системи, осмислення можливостей і меж реалізації універсальних принципів права в українській культурі відіграє особливо важливу роль. Це питання має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки правова система, яка сьогодні перебу­ває на стадії реформування, з одного боку, грунтується на універсальній ідеї права, а з іншого — зобов'язана орієн­туватися на певну традицію правосвідомості. Особливе місце проблеми правосвідомості в історії культури і філо­софії права пояснюється тим, що правосвідомість є безпо­середнім джерелом правопорядку, тобто правових норм, поведінки і відповідних інститутів, тому вона в першу чер­гу виступає як предмет філософського осмислення права.

§ 1. Правосвідомість як проблема філософії права

Для відповіді на питання про сутність правосвідомості недостатньо навести ту чи іншу вдалу його дефініцію. Та­кої немає в нашій юридичній і нечисленній філософсько-правовій літературі. Здебільшого правосвідомість розкри­вається як "сукупність поглядів, ідей, що виражають

-225-

ставлення людей, соціальних груп, класів до права, закон­ності, правосуддя, їх уявлення про те, що є правомірним і неправомірним"¹.

На думку Олександра Спіркіна, "правосвідомість — це уявлення і поняття, що виражають ставлення людей до чинного права, знання міри в поведінці людей з погляду прав і обов'язків; це правові теорії, правова ідеологія"². У рамках такого підходу правосвідомість є ідейним вира­женням об'єктивних суспільних відносин, які у свою чергу відображають пануючі у суспільстві економічні й соціальні відносини. Право впливає на формування правосвідомості, а правосвідомість реалізується у праві та правосудді.

Обгрунтованішим виглядає підхід Олега Дробницького і Валентини Желтової, які виділяють такі форми буття правосвідомості:

1) інституційну форму, яка існує у вигляді документів та у формі живого процесу мислення юристів-професіона-лів, що погоджується з обов'язковою нормою, підкоряєть­ся їй як критерію правильності законозгідності суджень і рішень; це сфера "законоположень", "юридичного зако­ну", "чинного права";

2) неінституційну форму буття свідомості, або недоку-ментальну і неофіційну форму правового мислення, волі і почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідо­мості, зафіксованого у писемній формі заднім числом (у теоретичних працях, художній літературі, особистих документах).

У свою чергу за способом мислення остання форма по­діляється на дві області:

а) повсякденну правосвідомість, що включає уявлення, почуття і волевиявлення маси людей, їх суб'єктивне став­лення до чинного права, знання про існуючі закони та оцінку їх, переконання у правомірності чи неправомірнос­ті судових дій, у справедливості чи несправедливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навко­ло чинного права, підтримуючи її чи вимагаючи змін;

Философский энциклопедический словарь. — М., 1983. — С. 521. Спиркин А. Г. Философия. - М., 1998. - С. 722-723.

б) теоретичну правосвідомість, куди можна віднести юридичні "доктрини", створювані теоретиками права, а та­кож обговорення питань про право, законність, справед­ливість, про взаємні права й обов'язки суспільства та осо­бистості, про основні інститути законодавства у працях учених-гуманітаріїв¹.

У тому змісті, який вкладають автори в поняття теоре­тичної правосвідомості, її слід відрізняти від правознав­ства, юриспруденції як спеціальної дисципліни, орієнтова­ної винятково на чинне право та його законоположення, в основному на ньому й основаної.

Теоретична правосвідомість задається питаннями про походження юридичних установлень, про їх зміст і при­значення, про соціальну доцільність і правомочність регу­лювати і контролювати людське життя, обмежувати волю індивіда, про "виправдання" існуючого права, про його "гуманність" і "справедливість", відповідність "споконвіч­ним правам" людини. Ця область міркувань про право, ко­ли вона здобуває теоретично завершений і систематичний вигляд, називається також; "філософією права".

Враховуючи давнє розходження "позитивного" і "при­родного" права, ці сфери правосвідомості можна також позначити як "позитивну" і "природну" правосвідомість, або інституціональну і неінституціональну правосвідо­мість.

У світлі поняття правової держави, Е. Соловйов дає ха­рактеристику правосвідомості, що свідчить про її збіг у рамках даної концепції з традиційним поняттям філософії права — "природне право": "Правосвідомість — це орієн­тація на ідеал правової держави, що має безумовний ха­рактер і вже в даний момент визначає практичну поведін­ку людини як громадянина. Це означає, що хоч правової держави ще немає, людина починає жити так, ніби вона утвердилася. Вона ставить собі за обов'язок виконувати такі встановлення (чи хоч би декларації), що відповідають поняттям суверенітету, суворому праву, і відмовляються підкорятися тим, що несуть на собі явний відбиток непра­вового (патерналістського й авторитарно-бюрократично-

Див.: Желтова В. П., Дробницкий О. Г. Философия и правосознание // Философия и ценностные формы сознания. - М., 1978. - С. 158-161.

-226-

15*

-227 -

го) ведення державних справ"¹. Така характеристика свід­чить, що у правосвідомості домінує не детермінація мину­лим (опредмечена діяльність, відносини), а детермінація майбутнім бажаним станом і структурою свідомості.

Правосвідомість формується у процесі правової соціа­лізації. Система правової соціалізації діє 'в суспільстві на кількох рівнях, визначаючи відношення людини і права. На соціальному рівні правова система впливає на індивіда за допомогою демонстрації поваги до права і закону офіцій­ною владою. На особистісному рівні домінує неусвідомле-не копіювання базових цінностей права, що дає можли­вість ідентифікувати себе з певною культурою і суспільством. Внутрішньоособистісний механізм правової соціалізації містить у собі потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, самосвідомість (мотиви, установки, цілі), націо­нальні традиції, історичний досвід попередніх поколінь, що визначають поведінку і діяльність людини в соціально­му середовищі. Тому правосвідомість людини багатогран­на, вона має багаторівневу структуру і здійснюється у різ­них формах².

Формами повсякденної правосвідомості є правові по­чуття, правові навички і звички, правові знання.

Правові почуття пов'язані зі сферою особистісних, суб'єктивно-психологічних переживань, спогадів, перед­чуттів з приводу ситуацій і подій, з якими стикалася чи може зустрітися людина.

Особливість правових почуттів полягає в тому, що ін­дивідам, які переживають почуття обов'язку і відповідаль­ності, почуття справедливості тощо, зрозумілі причини, що їх породжують. Почуття не завжди піддаються точно­му вираженню у слові, мовних актах, і це, зокрема, ус­кладнює процес правового виховання..

Як правові навички виступають уміння і здатність ро­бити необхідні для правового спілкування зовнішні дії та поведінка (вибір певного контракту, укладання угоди, об-

 

¹ Соловьев Э. Ю. И. Кант: Взаимодополнительность морали и права. — М., 1993. - С. 189-190.

Див.: Правосознание. Общественное сознание и его формы. 1986.-С. 119-129.

М.,

_мін благами, одержання гонорару, відшкодування збитків тощо) як затверджені стереотипні прийоми.

Навички в основному звільняють свідомість від необ­хідності щоразу спеціально обмірковувати спосіб регуля­ції таких дій і дають змогу їй сконцентруватися переважно на осмисленні їх загальних цілей, умов і засобів виконан­ня, на контролі за їх результатами.

Правова звичка — це стійка внутрішня потреба й уста­новка свідомості індивіда на постійне дотримання віднесе­них до права стандартів поведінки. До класу правових можна віднести такі звички, як додержання умов догово­ру, виконання обіцяного, надання послуг за надані послу­ги тощо. Подібно правовим навичкам правові звички по-своєму полегшують і спрощують регулятивну роль практичної правосвідомості.

Правові знання на цьому рівні присутні як наслідок і підсумок стихійної орієнтації суб'єктів у сфері права у ви­гляді деякого набору зведень, думок, оцінок, установок, образів повсякденної свідомості. Практична правосвідо­мість виступає як певна форма повсякденної свідомості з усіма властивими їй характеристиками, властивостями й ознаками.

Будучи складною за своєю структурою, правосвідо­мість разом з тим і багатофункціональна з погляду вико­нуваних ролей.

У сучасній юридичній літературі частіше використо­вується трискладова схема, відповідно до якої правосвідо­мості властиві три основні функції: пізнавальна, оціню­вальна і регулятивна.

Такий підхід цілком може слугувати відправною точ­кою при аналізі правосвідомості.

Пізнавальна функція правосвідомості. Пізнання пра­ва, що реалізується у правосвідомості, є соціальне обумов­леним, що історично розвивається у колективну (спільно-розділену) пізнавальну діяльність.

Суб'єкти, що пізнають право, відрізняються один від одного соціальними позиціями і ролями, професією й по­ходженням, майновим становищем, етнічними ознаками, світоглядною позицією тощо. Звідси багатоманітність кон­кретних прийомів і процедур, обсягів і рівнів пізнання пра­ва у різних суб'єктів (індивідів, груп, класів).

-228-

-229-

Оцінювальна функція правосвідомості здійснюється насамперед за допомогою системи аксіологічних категорій ("благо", "добро", "користь", "вигода", "шкода", "зло", а також "несправедливо", "неправомірно" тощо). Оцінюю­чий суб'єкт може позитивно чи негативно сприймати пра­во як таке (аспекти, частини, форми) залежно від того, відповідають чи суперечать вимоги і можливості, закладені у праві, його становищу, інтересам і цілям.

Оцінка права припускає знання. Від повноти і глибини правових знань, якими володіє суб'єкт, залежить ступінь точності виробленої ним оцінки права.

Таким чином, пізнавальна й оцінювальна функції пра­восвідомості перебувають у тісній взаємодії. Органічно з ними пов'язана і доповнює їх регулятивна функція право­свідомості. Вона зводиться, по-перше, до переробки і трансляції інформації про об'єктивні ознаки права, а та­кож до його оцінки знання-розпорядження, програми діяльності і, по-друге, до предметного втілення цього знання у конкретні вчинки, дії, правозначущі або стосовні до права.

За допомогою правосвідомості регулюються потреби, позиції, відносини і поведінка людей у праві.

Особливу роль у механізмі реалізації регулятивної функції правосвідомості виконує самосвідомість суб'єкта як учасника правового спілкування.

Самосвідомість звернена до внутрішнього світу індиві­да. Вона — сутність, усвідомлення, оцінка, контроль учас­ником правового спілкування свого становища, дій та їх наслідків у цій сфері соціального життя.

Самосвідомість індивіда характеризує спрямованість на виділення, окреслення і пізнання змісту правових явищ. У рамках вчення про правосвідомість ми говоримо про право в аспекті змісту, причому звертаємо увагу на внут­рішній зміст правових феноменів, на те, що робить їх влас­не правовими, на сам феномен права. Суть поняття права може виражатися як метафорично (метафорами права були Феміда, Діке, Немезіда тощо), так і метонімічно (шляхом визначення права через одну з його ознак — атрибутів).

Стійкі, повторювані, необхідні відносини між правови­ми змістами можна назвати аксіомами правосвідомості. Це

поняття запроваджено Іваном Ільїним у його праці "Про сутність правосвідомості"¹. Аксіоми як універсальні оче­видності правосвідомості акцентують увагу на тих спосо­бах людського буття, що роблять право можливим. За Ільїним, основними аксіомами правосвідомості висту­пають: закон духовної гідності (самоствердження), закон автономії (здатності до самозобов'язування і самовряду­вання) і закон взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Він не обмежується лише феноме­нологічним описом цих очевидностей правосвідомості, а заповнює їх онтологічним обгрунтуванням.

І. Ільїн показує, що почуття власної гідності, яке ста­новить зміст першої аксіоми правосвідомості, є необхід­ний момент духовного життя, знак духовного самоствер­дження. З визнання своєї духовної гідності випливає повага до себе, що лежить в основі правосвідомості.

Друга аксіома правосвідомості виражає основний за­кон духу — автономію чи самозаконність. Бути духовною істотою означає визначати себе і керувати собою, усе ви­рішувати самому і приймати на себе всю відповідальність. Автономія виражається як духовна зрілість, необхідна громадянинові у його будівництві життя. Але для цього необхідно, щоб внутрішня автономія мала необмежений зовнішній прояв, "правове визнання і правову гарантова-ність особистої волі"².

Третя аксіома правосвідомості говорить: "в основі будь-якого правопорядку і держави лежить взаємне ду­ховне визнання людей — повага і довіра їх один до одно­го"³. Ця аксіома вказує на спосіб буття права як відносин між людьми, причому відносин духовних, тобто таких, які припускають здатність до почуття, розуму і волі.

В аспекті відносин до іншої людини правові змісти ви­являються у таких установках правосвідомості: прагнення до незалежного досягнення вигоди і благополуччя, незаз-дрісність, порівняльно-змагальне розуміння заслуг і успі-

Ильин И. А. О сущности правосознания // Соч.: В 2 т. — М., 1990. — Т. 1. - С. 123.

² Там само. - С. 235.

³ Там само. - С, 123, 237, 257, 267.

-230-

-231 -

ху, неухильне дотримання угод і договорів, визнання пріоритету справедливості над жалем і пріоритету цивіль­ної порядності над героїко-патріотичними, сімейними і конфесійними чеснотами та ін.

Правові змісти будуються навколо єдиного поняття — автономії особистості й являють собою умову "можливос­ті" права.

На нинішньому етапі суспільного відновлення ці уста­новки виявляються чи не важливішими, ніж такі, як чуй­ність і милосердя. Правова держава і навіть ширше — пра­вове суспільство — це не нездійсненна мрія, а орієнтир — імператив, що організує особистісну дію. Тому вкрай важ­ливо, щоб якомога більша кількість людей у суспільстві могла демонструвати в мікросередовищі реальне додер­жання права. У сучасному українському суспільстві, що проголосило своєю метою побудову правової держави і рух до громадянського суспільства, правова соціалізація повинна відігравати визначальну роль. Процеси демокра­тизації можуть розвиватися тільки паралельно з форму­ванням правосвідомості індивідів.

Правосвідомість є не тільки і не стільки усвідомленням чинних законів, а здатна судити саме про державно вста­новлене право, оцінювати його, критикувати й перегляда­ти. Основу правосвідомості становлять почуття власної гідності, здатність до самозобов'язування і самоврядуван­ня, взаємна повага і довіра громадян один до одного, до влади, а влади — до громадян. Інакше кажучи, практичний рівень правосвідомості прагне оцінити чинні закони з по­зиції їх відповідності моральності та справедливості, а теоретичне правове мислення розглядає чинне право з по­зиції його відповідності правовому ідеалові, його соціаль­ному і політичному змістові.

§ 2. Право і мораль

Сутність права, зміст його норм стануть для нас ще зрозумілішими, коли ми розглянемо відношення його до спорідненої області — моралі (моральності). Осмислення права в його взаємозв'язку з мораллю — одна з найдавні­ших традицій історії суспільної думки.

-232-

 

Сучасне уявлення про ціннісну взаємодію моралі та права природним шляхом спирається на аналіз історичної логіки розвитку їхніх взаємин. В аналізі традиції осмис­лення права в тісному зв'язку з категоріями моралі нас ці­кавить насамперед той факт, що зміна ціннісних пріорите­тів від епохи до епохи оберталася конкретними змінами у теоретичній правовій думці та практичному нормативному

житті.

Для пояснення сказаного звернемося до історичного матеріалу. Відомо, що вчення античного часу не ставили під сумнів етичну значимість права. Космологічні погляди давніх греків і римлян відображали пануючий у той час ці­лісний, нерозчленований спосіб пізнання світу. Правомір­ність і моральність поведінки людини оцінювалися однією загальною мірою "діке" — правом-справедливістю.

Цінність права ототожнювалася з його величезним мо­ральним значенням, що виявлялося в необхідності "гар­них" законів, "справедливих" правителів, "правильних" форм правління. Піфагорійці, наприклад, вважали законо­слухняність високою чеснотою, Сократ характеризував її як незаперечний обов'язок громадянина. Платон ставив "помірне користування волею" (тобто право) у якісну за­лежність від того, "чи є в душі чесноти", а Арістотель під­креслював, що людина, яка живе поза законом і правом, — "найгірша із усіх". Таким чином, властиве античності нор­мативне розходження права і моралі ще не означало їх автономності й диференційованості як різних ціннісних систем.

Середні віки стали новим етапом у відносинах моралі та права. Мораль і право в цей період уже не були синоні­мами, вони розрізнялися як внутрішня область і "надінди-відуальна сила", тобто відбувалося становлення системи права, автономної від моральних установлень, і подальше теоретичне розмежування права і закону. Закон при цьому не втрачав свого абсолютного і тотального морального значення, а відносини права і моральності випливали з від­повідності тим чи іншим релігійним цінностям середньовіч­ного суспільства.

Можна сказати, що критерій цінності закону в середні віки був єдиний і для етичних, і для правових установлень.

-233-

Він у найзагальнішому вигляді містився у відповідності будь-яких земних законів вищому, божому розуму.

Інший стан речей був характерний для Нового часу. Саме в цей період відбувся кардинальний поворот як у ви­значенні змісту права і його самостійного ціннісного зміс­ту, так і в підходах до моралі, що відразу ж знайшло своє відображення у праворозуміні та правозастосуванні.

Теоретичне осмислення ціннісної самостійності моралі та права як підстави для їх взаємодоповнення стало пред­метом дослідження у класичних концепціях просвітньої традиції, представленої такими іменами, як Т. Гоббс, Д. Юм, Ш. Монтеск'є, Ч. Беккаріа, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо та ін. І хоч тема права в цих концепціях як і раніше зали­шалася темою моральної філософії, право вже осмислюва­лось не просто як конкретизація і деталізація моральних обов'язків, а як феномен, що набуває свого вищого змісту і значення в сукупності з етичними категоріями. Іншими словами, ідеал і легітимність права бачилися в його обу­мовленості мораллю.

Філософія природного права Нового часу розрізняла нормативний і аксіологічний підходи до права, вважаючи перший проявом інструментальних функцій права, а дру­гий — вираженням абсолютної цінності права "за понят­тям". Тією мірою, у який право мислилося в контексті сво­го безумовного ціннісного змісту, воно могло зіставлятися з мораллю у статусі різних, але взаємодоповнюючих цін­нісно-нормативних систем.

У І. Канта мораль і право виступають як такі, що вза­ємно припускають і взаємно доповнюють один одного: моральність індивіда з самого початку має сенс правоздат­ності (повної внутрішньої підготовленості до відповідаль­ного відправлення громадянських свобод), право ж (тією мірою, у якій воно є "істинним", або "суворим правом") означає насамперед визнання публічною владою мораль­ної самодостатності підданих і відмову від патерналістич-ної опіки над ними¹.

Див.: Соловьев Э. Ю. Теория "общественного договора" и кантовское моральное обоснование права // Философия Канта и современность. — М., 1974. - С. 187.

-234 -

Питання про співвідношення моралі та права у розгля­нутій площині стало предметом обговорення і в російській філософсько-релігійній та юридичній літературі.

Усі численні теорії відносин права і моралі можуть бу­ти зведені до кількох типів. Перший тип не проводить нія­кої різниці між правом і мораллю (слов'янофіли), другий вважає, на противагу першому, що право і мораль не мають між собою нічого спільного (Б. Чичерін)¹, третій тип розглядає право як частину моралі певного "мінімуму моральності" (В. Соловйов).

З погляду Б. Чичеріна, підпорядкування права мораль­ності (як частини цілому) було б рівнозначне визнанню не­обхідності введення моралі примусовими мірами, знищен­ню як моральності, так і права.

Проблематика дискусій про відносини права і моралі, що набули в Росії особливого розвитку у XIX ст., не втра­тила актуальності й донині.

Очевидно, зіткнення конкретних моральних і правових цінностей залишається характерною рисою відносин мора­лі та права на сучасному етапі. Насамперед слід зазначити, що при всій увазі до аналізу сучасного права, що дедалі більше поєднує буття з автономною особистістю, на пер­ший план виступає мораль, що через "егоцентризм" пере­водить філософсько-правовий аналіз у площину життєво­го процесу, дуже значимого для права на сучасній стадії його розвитку. У моралі вирішальне значення має рівень елементарних моральних вимог, імперативів, аксіом, запо­відей, що прямо виражають значення норми або внутріш­ньо до них відносяться².

Найповніше спільність ціннісних основ моралі та права втілюється в етико-правових конструкціях прав людини. Вона ж виявляється у фактичному збігу деяких правових і моральних норм, що таким спільним "дублюючим" регулю­ванням підкреслюють особливу значимість цінностей, які захищаються. До них належать насамперед цінності жит­тя, волі, власності. У цих випадках право і мораль взаємо­діють один з одним як взаємодоповнюючі цінності.

¹ Чичерин Б. Философия права. - М., 1900. - С. 143-147. ХабермасЮ. Демократия. Разум. Нравственность. — М., 1995. — С. 14.

-235-

* У такий спосіб з питання взаємодії моралі та права можна сформулювати такі положення. По-перше, з погля­ду загальної сформованої системи цінностей у сучасному суспільстві, право повинно відповідати абсолютним, фор­мальним, загальнолюдським цінностям.

По-друге, мораль і право — це дві універсально значи­мі ціннісно-нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні ніші в житті суспільства. Така харак­теристика зв'язку моралі й права базується на уявленні про те, що право є продуктом природного розвитку соціу­му, воно не привноситься ззовні і не нав'язується суспіль­ству владою. Виникнення і розвиток права підпорядковані тим самим загальним закономірностям, що й розвиток суспільної моралі. Нормування соціального життя, влас­тиве моралі й праву, має загальні ціннісні підстави, що під­креслюють безумовну значимість людської особистості, нормальних умов її буття.

Ці ціннісні підстави конкретизуються у кожній із сис­тем по-різному. Право будує свої принципи на цінностях формальної рівності, справедливості, що полягає в еквіва­лентності наданого й одержаного, діянь і відплати, волі як першої умови здійснення правових відносин. Моральні цінності складніше визначити однозначно, цьому заважає сама природа моралі, для якої характерні визнання і "при­своєння" загальних абсолютних законів індивідуальною моральною свідомістю.

По-третє, мораль замкнута на свідомості, духовному житті людей і не має обов'язкового зовнішнього виражен­ня. Право виступає як інституційний регулятор, як писане право, що входить у життя суспільства у вигляді визначе­ної реальності, стійкої догми, що не залежить від примхи.

По-четверте, зміст моралі найбільш безпосереднім чи­ном пов'язаний з обов'язком, відповідальністю людей за свої вчинки. Право зосереджене на суб'єктивних правах окремих осіб, націлене головним чином на те, щоб визна­чити юридичні можливості суб'єктів, обумовлену правом волю їхньої поведінки.

Якщо порівняти формулу "основного закону права" ("рівність у волі за загальним законом" чи "дозволь іншим те, що ти дозволяєш собі") із трьома формулами катего­ричного імперативу ("стандартною", персонізації й авто-

-236-

номії)) то співвідношення моралі й права постане у вигляді діалектичної формули єдності, протилежності та взаємо-доповнюваності.

Так, мораль і право беззастережно єдині за формулою "ніколи не стався до іншого тільки як до засобу, але ще і як мети в собі". Та сама установка робить індивіда мораль­ним, а державу — правовою. Мораль і право співвідносно протилежні, оскільки "стандартна формула категоричного імперативу" і "основний закон права" являють собою за­боронно-дозвільну версію того самого нормативного фор­малізму ("барельєфне і горельєфне зображення принципу особистої автономії"). Мораль і право перебувають у від­носинах необхідної додатковості в тому аспекті, що фор­мула автономії неявним чином визнається в "основному законі права".

§ 3. Універсально-цивілізаційне і специфічно-культурне у правосвідомості

Ідея права являє собою фундаментальну ціннісну ос­нову сучасної цивілізації. Однак світ не є культурним мо­нолітом, у ньому існує і взаємодіє безліч різних культур. Неминуче виникає питання: є ідеальні конструкції, з яких виведене право, єдині для всього людства чи вони зале­жать від особливостей того чи іншого культурного світу, тобто якою мірою універсальну ідею права реалізовано в рамках тієї чи іншої культури?

Для нас важливо усвідомити можливості й межі реалі­зації універсальної ідеї права в українській культурі у процесі модернізації суспільства і реформування правових систем на засадах волі та прав людини.

У розв'язанні проблеми співвідношення універсально-цивілізаційного і спец