рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Основні типи праворозуміння: правовий позитивізм і природно-правове мислення

Основні типи праворозуміння: правовий позитивізм і природно-правове мислення - раздел Философия, ФІЛОСОФІЯ ПРАВА Традиційно Основними Конкуруючими Типами Право­Розуміння Вважаються Правовий ...

Традиційно основними конкуруючими типами право­розуміння вважаються правовий позитивізм і теорія при­родного права, їх суперництво пронизує всю історію філо­софсько-правової думки. Що ж являють собою ці способи філософського осмислення права?

Правовий позитивізм. Основними характерними риса­ми правового позитивізму як філософського способу ос­мислення права є:

1. Ототожнення права і позитивного права, чи право­порядку, що розуміється як система встановлених норм та історично сформованих інститутів. Тому об'єктом такого осмислення виступають винятково феномени позитивного права: правові інститути, юридичні норми, виражені в за­конах, тощо. Будь-які феномени надпозитивного плану не визнаються правовим позитивізмом як правові й відкида­ються.

2. Тенденція до абсолютизації державного сувереніте­ту, ототожнення права з наказами держави. "Усяке право є команда, наказ" — таке кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Дж. Остіном.

3. Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття пра­ва, згідно з яким чинні норми встановлюються законодав­цем відповідно до фактичного критерію. Ці уявлення про­тиставляються традиції природного права, що розглядає право в поняттях справедливості й загального блага.

Як тенденція правової думки, правовий позитивізм бе­ре початок ще в давнину. Формами його прояву були: ки­тайський легізм, учення софістів, номіналізм В. Оккама, концепція абсолютної держави Т. Гоббса та ін. Однак як самостійний напрям філософсько-правової думки він ви­ник у ЗО—40-х роках XIX ст. у зв'язку з теоретичним об-

-30-

грунтуванням формально-догматичної юриспруденції. Йо­го найближчим попередником був І. Бентам (1748—1832). У розвитку юридичного позитивізму можна виділити три основні етапи: класичний позитивізм Дж. Остіна (1790— 1859), що ототожнював право з наказами суверена, "чиста теорія права" Г. Кельзена (1881—1973), що пов'язує право з правомочністю примушувати, та аналітична юриспруден­ція X. Харта (1907—1993), ключовим поняттям якої є "пра­вило визнання".

Правовий позитивізм тісно пов'язаний з позитивіст­ською філософією, у рамках якої він дістав світоглядно-методологічне обгрунтування. Головні ідеї філософського позитивізму, найбільш інтенсивний розвиток якого припа­дає на середину XIX — початок XX ст., полягають у тому, що будь-яка наука може бути організована на основі тих самих принципів, що й математика та фізика, що досягли на той час серйозних успіхів. Це означає, що науки мають бути організовані на емпіричному "позитивному" знанні, а не на спекулятивних умовиводах.

Позитивізм у праві виник як реакція на метафізичну філософію права XVII—XVIII ст. Його представники прагнули замінити метафізичне вчення про абсолютні чин­ники права таким його вивченням, що спирається на дос­лідження позитивного матеріалу, "фактів" (безпосередньо "даного"). Такими фактами є насамперед норми права. То­му філософія права, на думку позитивістів, має вивчати їх­ній логічний зміст і мовне вираження. Право — позитивне й іншим воно бути не може. Позитивність права означає, що воно є "фактично чинне право".

Позитивізм спирається на певну концепцію людини. Людина для нього — це "мисляча тварина", тобто істота, що наділена здатністю розуміти адресовані їй накази, тим більше, якщо вони підкріплені погрозою застосування по­карання. Розум, а точніше мислення, такої людини допу­скає формалізацію, що цілком знімає всі його суб'єктивні особливості. Людина немов розчиняється у формально-ра­ціоналізованій реальності норм позитивного права, її бут­тя у праві представлено незначним аспектом людської природи — її логіко-розумовою стороною.

Юридичний позитивізм заперечує можливість пізнання сутності права. Його метод є: а) "емпіричним", тобто обме-

-31 -

жується в пізнанні права вивченням зовнішніх ознак, до­ступних для безпосереднього спостереження та сприйнят­тя, і відносить пізнання сутності правових явищ і їх цін­нісного змісту (недоступних для безпосереднього споглядання) до предмета філософських спекуляцій та "ідеології"; б) "дескриптивним", тобто описує зміст права, розглядаючи його таким, і тільки таким, яким воно є; в) "аналітичним", тобто суть його полягає в логічному й лінгвістичному аналізі юридичних понять, а ширше — текстів, на основі сприйняття права в законі як "даного"1. Аналітичний метод являє собою вдосконалення традицій­ного формально-догматичного методу, а в цілому юридич­ний позитивізм є теоретичним обгрунтуванням такого методу.

Позитивізм наполягає на неможливості відрізнити ре­ально існуюче право від права, яким воно повинно бути. На думку прихильників позитивізму, норма не втрачає свого правового характеру від того, що з позицій "вищої справедливості" вона може бути кваліфікована як амо­ральна. Тут виявляється сама суть позитивізму — запере­чення необхідного зв'язку між правом і мораллю, іншими "J словами, заперечення перспективи справедливості. У кін­цевому підсумку, заперечення надпозитивних основ права веде до абсолютизації ролі держави і до твердження її до­мінуючої ролі стосовно права. Саме держава з її силою, що примушує, з погляду позитивізму, і забезпечує реаль­ність права, вважаючи його творцем і єдиним гарантом.

Ця позиція заперечує можливість перебування якихось стійких основ права поза реальністю державних настанов­лень, тобто заперечує будь-які абсолютні моменти у праві. Тому право, з позиції позитивізму, мінливе залежно від змін політичної ситуації. Таку позицію можна назвати правовим релятивізмом.

Нарешті, ціннісна нейтральність правового позитивіз­му приводить його на позиції "логіцизму", що означає уяв­лення реальності права як тексту і бачення свого завдання у виявленні логічного і лінгвістичного змісту норм. Світ права виявляється штучним породженням, у ньому оперу-

Четвернин В. А. Современные концепции естественного права. — М.: Наука, 1988. - С. 13-15.

ють суто умовними положеннями. Це світ формалізованої раціональності, якому немає справи до суб'єкта, тому що в ньому немає ціннісної раціональності.

Чому ж можливий юридичний позитивізм, що живить його? Він можливий насамперед внаслідок об'єктивних ос­нов, оскільки відображає один з істотних аспектів право­вої реальності — даність права як позитивного права в йо­го тісному зв'язку з державою. Але він має також і соціокультурні корені. Як підкреслює О. Гьоффе, держав­но-правовий позитивізм живиться досвідом радикальної кризи співтовариства ("досвідом громадянської війни"), пережитої в епоху потрясіння основ правового і держав­ного порядку1. У пом'якшеній формі цей досвід існує у сьогоднішніх плюралістичних демократіях, заявляючи про себе в боротьбі інтересів різних груп і союзів.

Зазначені риси правового позитивізму обумовлюють як сильні, так і слабкі його сторони, його достоїнства й недо­ліки.

1. Прагнення до чіткості, визначеності положень, орієнтація на юридичну практику роблять позитивізм привабливим для юристів.

Проте зведення складного феномена права винятково до права позитивного робить юридичний позитивізм ураз­ливим для критики. Дійсно, право не може бути ототож­нено тільки із системою норм позитивного права (право­порядком), оскільки: а) законодавче встановлення норм не є самоціллю, а виробляється для здійснення справедливос­ті, прав людини; б) юридичні норми постійно перегля­даються у міру виявлення в них тенденцій, спрямованих проти принципів справедливості, прав людини, гуманності; в) завжди існує можливість маніпулювати нормами і тим самим безкарно вершити несправедливість. Тому правові норми і справедливість можуть не збігатися.

2. Сила позиції юридичного позитивізму виявляється також у відстоюванні особливої цінності й важливості правового порядку, встановлення якого розглядається як необхідна умова гуманізації людського співіснування.

Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения

критической философии права и государства. — С. 13—15.

'

-32-

-33-

:

Однак у цьому ж виявляється і його слабкість. Позити­вістське розуміння права веде до ототожнення його з на­казами держави. Деякі ж приклади суспільної практики, особливо практика гітлерівського фашизму і сталінського тоталітаризму, показали, наскільки небезпечне таке ото­тожнення.

3. Правовий позитивізм орієнтує громадян на зако­нослухняну поведінку, формує установку на довіру до існуючого правопорядку.

Властивий йому охоронний характер соціальне обу­мовлений завданнями еволюційного розвитку суспільства, коли вже закладено основи такого розвитку і стосовно них досягнуто певного консенсусу.

Однак там, де такого консенсусу немає, для того, щоб позитивне право не перетворилося на антигуманну силу, воно має бути підтримано обгрунтуванням і піддано кри­тичній оцінці. Однак таких питань позитивізм не ставить, як і питань про надюридичні підстави права, про справед­ливе і несправедливе.

Слабкість позиції позитивізму наочно виявляється й у його ставленні до головних питань філософії права. На­приклад, перше фундаментальне питання філософії пра­ва — про підставу і критерій справедливості — позитивіс­ти навіть не ставлять. Юридичний позитивізм принципово відмовляється відповідати на нього, вважаючи його спеку­лятивно-метафізичним питанням, псевдопитанням. На думку позитивістів, дійсність праву надає формальна пра­вильність процедури його формування. Однак, відволікаю­чись від змісту права, юридичний позитивізм перестає ві­дігравати практичну роль у підтримці світу й порядку, на що він претендує в першу чергу. Занадто абстрактні теорії, що відриваються від життя, стають, в остаточному підсум­ку, марними.

У рамках юридичного позитивізму друге питання філо­софії права про нормативну силу права — "чому я повинен підкорятися праву?" — також не має належної відповіді. Заперечуючи будь-які моральні підстави "повинності", по­зитивіст бачить нормативну силу права у волі законодав­ця, що забезпечується механізмом примусу. Однак фено­мен підпорядкування закону можна пояснити не лише страхом перед санкцією, а й повагою до закону як такого чи певним інтересом (бажанням використовувати у своїх інтересах систему правового захисту певних дій). Джере­лом діяння закону може виявитися не тільки команда су­верена, а й вираження ним природної справедливості, ще якого-небудь ідеалу чи втілення духу народу.

Нарешті, третє питання — про сутність позитивного права — і є, мабуть, єдине питання, на яке збирається від­повісти юридичний позитивіст. Ставлячи питання "що є право?" представник аналітичної юриспруденції по суті зводить його до питання про те, що є закон (позитивне право).

Природно-правове мислення. Діаметрально протилеж­ним позитивістському є "природно-правове" праворозу-міння.

В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що всі існуючі правові норми повинні грунтуватися на якихось об'єктивних началах, підставах, які не залежать від волі людини (суспільства). Оскільки зразком таких об'­єктивних начал вважалася природа, то і право, що не за­лежить від людської волі і бажань, було названо природ­ним.

Теорія природного права спрямована на пошуки особ­ливої реальності права, зведеної до реальності державно-владних установлень. Вона тісно пов'язана з ідеалістичним світоглядом. Оскільки під природним правом у його уза­гальненому значенні розуміється надпозитивна інстанція, чи "сукупність усіх надпозитивних необхідностей люд­ської практики"1, то й особливість природно-правового мислення полягає у розмежуванні й зіставленні права і за­кону з позицій принципів справедливості.

Це означає, що природно-правове мислення ставить перед собою завдання пошуку підстави позитивного права і критерію його оцінки, а тому виявляє себе у двух аспек­тах — сутнісному (онтологічному) й аксіологічному.

Сутнісний (онтологічний) аспект природно-правового мислення є відповіддю на питання "що є право?" у його дійсності, тобто відповіддю на основне питання філософії права. У цьому аспекті сутність власне правових явищ

Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства. — С. 51.

-34-

-35-

("феномена права") розкривається через поняття "спра­ведливість", а природно-правове мислення виконує функ­цію пояснення сутності і розуміння смислу права. Тут ви­рішуються завдання виявлення принципів справедливості (ідеї права) і здійснення їх філософсько-світоглядного об­грунтування.

В аксіологічному аспекті здійснюється оцінка позитив­ного права ("закону") виходячи з уявлення про сутність (смисл) права. Тут природно-правове мислення стосовно "закону" (правопорядку в цілому) виконує критичну функцію. Ці два аспекти, дві функції природно-правового мислення тісно між собою переплітаються, тому що мають на увазі одне й те саме — пошук справедливості як сутнос­ті права і критерію оцінки закону.

Тому можна сказати, що сутність природно-правового мислення виявляється у філософській, насамперед мо­ральній, критиці права і держави. У процесі цієї критики відбувається порівняння правових і державних відносин на відповідність їх сутності та смислу. Таким чином, ця кри­тика спрямована на легітимацію й обмеження права і дер­жави.

Внаслідок закладеної у ньому критичної установки природно-правовий спосіб мислення здобуває особливу соціальну значимість у перехідні періоди розвитку сус­пільства, що характеризується загостренням суперечнос­тей між ідеалом і дійсністю, новими прогресивними праг­неннями і старим позитивним правом, чи, іншими словами, досвідом переживання несправедливості. Тому найбільш активно і плідно природно-правові концепції розвивають­ся у періоди реформ і змін. Саме ця обставина пояснює "розквіт" природного права в Західній Європі в епоху Ре­несансу і "відродження природного права" у Росії на ру­бежі XIX—XX ст., у Німеччині після другої світової війни та у посттоталітарних державах у наш час.

Природно-правове мислення містить елемент утопії, оскільки виходить не з того, що є, а з того, що повинно бу­ти, заперечуючи тим самим існуючий порядок речей. Як ві­домо, у Новий час була популярна утопічна модель, побу­дована на "дихотомії" природного і громадянського станів, а засобом переходу від одного стану до іншого виступав суспільний договір. Однак ці гіпотетичні стани не є лише ілюзією, вони володіли і володіють реальним стимулюю­чим впливом на свідомість і поведінку людей. Адже, хоч утопічні проекти в дійсності не збуваються, людина, пере­буваючи під враженням нової дійсності і натхненна цією картиною, своїми вчинками змінює соціальний світ, корис­туючись при цьому символами і категоріями утопічного проекту. "Природно-правове мислення нового часу, — пи­ше О. Гьоффе, — зробило вплив, що інспірує, на амери­канську і французьку революції і привело до виникнення спільності сучасного типу — демократичної конституцій­но-правової держави"1.

Зміна одного правопорядку іншим, як правило, мис-литься й очікується людьми як встановлення деякого "раю", тобто ідеального гармонійного стану людства (ви­щої справедливості). І хоч у дійсності такий "рай" на землі встановити неможливо, людина не може про нього не мрі­яти. Однак це не просто мрії, а вираження суті власне пра­вової реальності, що має деонтологічний характер. Реаль­ність природного права являє собою реальність людського імперативу досягнення "раю людяності", тобто ідеального гармонійного стану, заснованого на засадах вищої спра­ведливості, як такої життєвої вимоги, що пред'являється самому собі у процесі людського співіснування кожним, хто став людиною хоч якоюсь мірою2.

Таким чином, те загальне, що притаманне різним фор­мам природного права, може бути виражено формулою "критика держави і права" і "боротьба за гуманізацію пра­вопорядку". У цьому полягає дійсний (гуманістичний) смисл природного права, в межах якого і здійснюються пошуки підстави і критерію для оцінки правопорядку. Ім­ператив гуманізації правопорядку є "вічним" людським сподіванням, однак реалізація цього імперативу здійсню­валася в різних формах, іноді навіть таких, у яких ця спря­мованість набувала зовсім протилежного втілення.

Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства. — С. 52.

Luijpen W.A. Phenomenology of Natural Law. — Pittsburg: Duquesne University Press, 1968. - C. 52-53.

-36-

-37-

Типологія концепцій природного права. Можна виді­лити кілька підходів до типологізації концепцій природно­го права.

1. Першим з них є підхід, в основі якого лежать клю­чові категорії природно-правового мислення: "природа", "розум", "природа людини". Залежно від того, на якому з цих ключових понять робиться акцент, виділяють різні ти­пи природно-правових концепцій: космологічні (натура­лістичні і теологічні), що апелюють до такої інстанції, як світовий порядок; раціоналістичні, що апелюють до розу­му; антропологічні, що апелюють до природи людини. Достоїнством перших було прагнення підкреслити вищий, трансцендентний характер права, недоліком — прагнення вивести природне право з буття, належне із сущого. Другі акцентували увагу на ідеї права, відзначали силу людсько­го розуму, однак ставили перед ним недосяжні завдання, думаючи, що зусиллям одного лише розуму, не звертаю­чись до реальних обставин, можна сконструювати ідеаль­ну систему права, яка б слугувала зразком для будь-яких конкретних правових систем. Треті вірно вказували на зв'язок права із сутністю людини, проте при різному трак­туванні цієї сутності (природи людини) іноді втрачався гу­маністичний смисл права.

2. Залежно від розуміння смислу права слід розрізняти "старе" і "нове" природне право. Старе природне право ха­рактерно для традиційних суспільств, насамперед для се­редньовіччя, де передбачалася природна нерівність людей і тому справедливість трактувалася з акцентом на групові привілеї — дворянству, духівництву тощо за принципом "кожному за його силою і чином". Сюди ж варто віднести і ті концепції, що обґрунтовували освічений абсолютизм XVII ст. (Ж. Воден, Т. Гоббс, Б. Спіноза). Вимога рівності тут обмежувалася лише рівністю громадян між собою пе­ред встановленим державою законом, державою, якій гро­мадяни делегували всі свої права в ім'я миру і власної без­пеки. Нове природне право розумілось як основний закон розумного суспільного люду, що формується. У наш час воно набуло назву прав людини. Зародилося воно в епоху Реформації на основі обгрунтування права на свободу со­вісті як основного "природженого" права і стало основою юридичної доктрини Просвітництва. У XVIII ст. "приро-

-38-

дл-сені" права дістали статус "невідчужуваних прав", що обмежували свавілля держави і встановлювали стосунки свободи і рівності не тільки між громадянами, а й між гро­мадянами і державою.

3. За способом обгрунтування ідеї права концепції "но­вого природного права" можна поділити на натуралістич­ні, деонтологічні та логоцентричні, що різняться тракту­ванням онтологічного статусу природного права. Останнє розумілося відповідно як таке, що існує до позитивного права (як закон природи), над позитивним правом (як мо­ральний ідеал) і в самому позитивному праві (як його ро­зумне ядро). Ці три типи класичних вчень природного пра­ва представлені ключовими фігурами філософії права Нового часу — Дж. Локком, І. Кантом і Г. Гегелем.

4. Залежно від виділення різних епох у розвитку філо­софії і всієї культури в цілому (класика і сучасність) кон­цепції природного права можна поділити на класичні й су­часні (некласичні). Такий розподіл важливо враховувати, оскільки трапляються твердження, начебто природно-пра­вове мислення вичерпало себе. З цим не можна погодити­ся. Вичерпала себе лише визначена історична форма тако- . / го мислення. Законною спадщиною традиції природного V права є мислення у категоріях справедливості чи сучасні теорії справедливості.

Таким чином, найважливішою метою методології філо­софії права є аналіз світоглядно-методологічних можли­востей конкуруючих типів праворозуміння, серед яких ос­новними є правовий позитивізм і теорії природного права. У той же час для уявлення більш повної картини методо­логічних моделей сучасного правопізнання необхідно звернутися до аналізу таких способів осмислення й об­грунтування права, як об'єктивізм, суб'єктивізм і інтер-суб'єктивність. / ff

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА... Навчальний посібник... За редакцією доктора філософських наук професора О Г Данільяна...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Основні типи праворозуміння: правовий позитивізм і природно-правове мислення

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Орієнтовні питання до екзамену для заочників.
1. Філософія права: її предмет, завдання, методологія. 2. Предмет філософії права. 3. Філософія права в системі наук, її основні питання і функції. 4. Сутність методологі

Передмова
Трансформація українського суспільства в напрямі ци­вілізованих форм організації неможлива без утвердження його на засадах права. Тому сьогодні право постає як одна з найважливіших з-поміж інших со

Філософії права, її історичний розвиток
розділ 1 Предмет і завдання філософії права Філософське осмислення права — завдання особливої наукової і навчальної дисципліни — філософії права, що має свій власний предмет дослі

Предмет філософії права. Філософсько-правова рефлексія
Дискусія про предмет філософії права. Почнемо з за­питання: що є філософія права і що вона вивчає? Необхід­но зазначити, що в історії філософсько-правової думки іс­нувал

Філософія права в системі наук, її основні питання і функції
Філософія права в системі філософії і юриспруден­ції. За своїм статусом філософія права являє собою ком­плексну, суміжну дисципліну, що перебуває на межі філо­софії і юр

Сутність методології права та її рівні
Звичайно під методологією розуміється система мето­дів, що застосовуються для дослідження тієї чи іншої ре­альності, а також наука про ці методи. Саме поняття "ме­тод" означає шлях, спосі

Основні типи праворозуміння: правовий позитивізм і природно-правове мислення
Традиційно основними конкуруючими типами право­розуміння вважаються правовий позитивізм і теорія при­родного права, їх суперництво пронизує всю історію філо­софсько-правової думки. Що ж являють соб

Виникнення і розвиток філософсько-правових поглядів в епоху античності
Досократівська філософія права. Для того, щоб кра­ще зрозуміти чинники виникнення і розвитку філософ­сько-правових поглядів в епоху античності, необхідно роз­глянути осо

Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя
Метафізичні передумови християнського світорозумін­ня. Римське трактування природно-правових норм мало відгук у ранніх ідеологів християнства. Воно застосовуєть­ся до морально-релігійного закону. Х

Частина друга Основні проблеми філософії права
розділ 5 Правова онтологія: природа і структура права Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на питання: яким чином універсальні закони бут­тя пов'язані з законами сусп

Розділ 7 Правова аксіологія: ціннісні основи права
Тема 1. Ціннісні основи права Аксіологічне вивчення . права має важливе наукове, практичне і моральне значення. Воно дає можливість звер­нути увагу не тільки на соціокультурні та со

ЗМІСТ І ПРИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА, її ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК
Розділ 1. Предмет і завдання філософії права...... § 1. Предмет філософії права. Філософсько-правова рефлексія................................ 6 § 2. Філософія права в си

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги