рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Виникнення і розвиток філософсько-правових поглядів в епоху античності

Виникнення і розвиток філософсько-правових поглядів в епоху античності - раздел Философия, Філософія права Досократівська Філософія Права. Для Того, Щоб Кра...

Досократівська філософія права. Для того, щоб кра­ще зрозуміти чинники виникнення і розвитку філософ­сько-правових поглядів в епоху античності, необхідно роз­глянути особливості античної цивілізації.

Стародавня Еллада у IV—V ст. до н. е. відрізнялася розмаїтістю форм соціального і політичного життя. Безліч сильних і процвітаючих грецьких міст-полісів об'єднувала духовна єдність, заснована на міфології з єдиним пантео­ном олімпійських богів, а також гомерівському епосі. На цьому сформувалася національна свідомість еллінів, їх упевненість у своїй величі й обраності.

-48-

Дух змагальності, чесного змагання (феномен агона), що панував у багатьох сферах соціального і культурного життя греків, був одним з головних чинників розквіту всієї грецької цивілізації. Завдяки енергійному освоєнню світу, справі пізнання, відмові від консервативних традицій греки створили велику культуру (у тому числі й філософсько-правову), що вплинула як на європейську, так і на світову цивілізацію в цілому.

Особистості давнього елліна були властиві два проти­лежні начала —"аполлонівське" і "діонісійське". Аполло­нівське начало змушувало його прагнути до гармонії з Космосом і суспільством. Шлях до цього начала лежав у додержанні в усьому міри і золотої середини. Діонісійське начало виявлялося у прагненні до агресії, порушення міри, традиції, заборон. Однак, за свідченням пам'яток давньо­грецької культури, щире своє призначення давній еллін бачив не в порушенні норм і гармонії, а в її пошуку, ство­ренні й захисті. Аполлонівське і діонісійське начало з'яв­ляються в античній культурній свідомості як міфологічні прототипи (архетипи) номосу (закону) і дисномії (безза­коння). Вони не можуть існувати один без одного, взаємно допускаючи і заперечуючи один одного. Греки перші помі­тили це протиборство та його універсальність.

Початок філософування у греків пов'язаний не з по­няттєво-логічними побудовами, а з образно-метафорични­ми міркуваннями, пов'язаними з традиціями міфологічного осмислення світу.

У морально-правовій філософії спочатку проблеми мо­ралі та права були розчинені в міркуваннях античних мис­лителів про Космос, Логос, долю. При цьому у багатьох випадках поняття моралі та права змішувалися. З одного боку, це свідчило про близькість цих форм регуляції люд­ського поводження, з іншого — про нездатність давньої думки вникнути в їх суть і відмежувати один від одного.

Вже в епоху Гомера (кінець 2-го тис. до н. е.) греки оперують такими поняттями, як "правда", "справедли­вість" (діке), "звичай", "звичайне право" (теміс), "за­кон" (номос) та ін. У Гомера божа за своєю природою справедливість виступає як об'єктивна підстава і критерій правового. Те, що відповідало тодішнім поглядам на спра­ведливість, сприймалося як право. Про єдині корені й основи справедливості й закону затверджує Гесіод (VII ст. до н. е.).

Пізніше уявлення про взаємозв'язок справедливості та права були розвинені у творчості "семи мудреців": Солона, Фалеса, Хілона, Біанта й ін. (VI ст. до н. е.). Вони доводили необхідність дотримання "міри" і "середини" у всіх спра­вах і вчинках. Ці поняття вважалися уособленням справед­ливості й моральної основи людської поведінки, а також положень законодавства. Фалес казав: "Не роби сам того, що ти гудиш в інших".

Піфагор та його послідовники (VI—V ст. до н. е.) за­початкували уявлення: життя людей має бути приведене відповідно до висновків філософії про справедливість і право, про "належну міру" і правила людських взаємин. Піфагорійці були авторами положення, дуже важливого для всіх наступних природно-правових уявлень: "справед­ливе полягає у відплачуванні іншому рівним". Це визна­чення ніщо інше як філософська абстракція й інтерпрета­ція давнього принципу таліону ("око за око, зуб за зуб").

Під поняттями "належна міра" і "домірність" піфаго­рійці розуміли відому пропорцію (числову за своєю приро­дою), тобто деяке прирівнювання, рівність. Це зіграло важливу роль у формуванні ідей правової рівності, рівної міри прав, формальної рівності.

Подальше поглиблення концепції про обумовленість полісних законів об'єктивними загальносвітовими законо­мірностями можна також знайти у Геракліта (близько 530—470 р. до н. е.). Проблеми права, як і всі земні люд­ські справи і відносини, на його думку, перебувають у не­розривному зв'язку та єдності з космічними, процесами. Знання про справедливість і закон — це частина знань про Космос (як "упорядкований всесвіт", "світовий порядок").

Геракліт вважав, що весь світ підкоряється божому космічному Логосу. Йому підлегле життя людей, поліса, держави. У згоді з ним повинні будуватися правосуддя і мораль. Логос — це голос космічної справедливості. Тіль­ки в узгодженні з ним у людських діяннях з'являються мудрість і правда. Державні закони, усі морально-правові розпорядження повинні бути вироблені на основі законів Логосу. Через Логос до людини доходять суть і зміст ви­мог космічного порядку і космічної гармонії.

-50-

Перейнятися змістом вимог космічного Логосу, вважав Геракліт, це означає шукати і знати міру в усьому, дотри­муватися справедливості у правосудді, шанувати закони в суспільних справах. Через міру і справедливість людині відкривається шлях до космічних гармоній і вищої доско­налості. У дотриманні їх — зміст людського буття.

Вчення Геракліта вплинуло на розвиток філософської і правової думки в Стародавній Елладі. Багатьма філософа­ми були використані ідеї Геракліта про розум як об'єктив­ну (божу) основу мінливих людських уявлень, про спра­ведливість і правду, про Логос як основу номосу. Саме від Геракліта беруть свій початок природно-правові доктрини античності й Нового часу, які розуміють під природним правом деякий розумний початок (норму загального розу­му), що повинно виявлятися у позитивному законі.

Як деяке протиставлення поглядам Геракліта можна розглядати ідеї философа-атоміста Демокріта (близько 470—366 р. до н. е.) про закон і державу, як штучний ре­зультат причинно обумовленого, природного (не божого) розвитку людського суспільства.

На думку Демокріта, суспільство, поліс та його закони, які є результатом природного розвитку, разом з тим являють собою штучні, людські утворення, їх не дала в го­товому вигляді сама природа, а створили люди у процесі їх еволюції від стадності до цивілізованого життя. Співвід­ношення природного і штучного — це співвідношення то­го, що існує "по правді" (тобто в природі, у дійсності), і того, що існує тільки згідно з "загальною думкою". Відпо­відність природі — критерій справедливості в етиці, полі­тиці, законодавстві.

Демокрітівська розробка проблем розходження "при­родного" і "штучного", "істини" і "загальної думки", природної справедливості і закону дуже вплинули на по­дальшу розробку природно-правової думки софістів, Со­крата, Платона, Арістотеля та ін.

Пошуки природних основ права в природі людини і людського суспільства були продовжені в V—IV ст. до н. е. софістами Протагором (481—411 р. до н. е.), Горгієм (483—375 р. до н. е.), Гіппієм (460—400 р. до н. е.) та ін.

-51 -

Незважаючи на різнорідність вчення софістів, можна виділити такі загальні підходи софістів до права:

1) справедливість Піфагора трансформується у софіс­тів у природне право (право), що різниться від закону (і взагалі від офіційно встановлених правил);

2) відокремлення писаного закону від неписаної спра­ведливості (як "сутності справи", "божого і загального за­кону");

3) природа — фюзис (природа речей, веління природи) — природне право протистоїть у софістів помилковому, штуч­ному, полісному законові (тобто позитивному праву);

4) розуміння софістами позитивного права як умовно­го, мінливого, тимчасового, залежного від волі законо­давців;

5) сприйняття природного права як неписаних законів, однакових для громадян будь-якої країни;

6) рівність усіх людей за природою (однаковість при­родних потреб).

Крім позитивних моментів, у філософсько-правовій творчості софістів, необхідно відзначити ряд слабких місць. Так, морально-правова філософія софістів, що до­водить умовність існуючих у суспільстві моралі та право­порядку, підривала засади моральності й розхитувала пра­вопорядок. А їхні логічні докази про відсутність абсолютних заборон і вседозволеність людини часто при­водили їхніх послідовників до невиконання встановлених законів.

Особливості філософсько-правових поглядів Сокра­та. Філософсько-правова тенденція, що протистоїть суб'­єктивістським поглядам софістів, виникає в античному суспільстві у творчості Сократа, Платона й Арістотеля.

Творчість Сократа (469—399 p. до н. е.) — це поворот­ний пункт античної філолофсько-правовог свідомості. На відміну від софістів і кініків, Сократ бачив своє покли­кання у зміцненні основ моралі та права.

На думку Сократа, в основі людського буття, соціаль­ного життя і порядку лежать вищі, божі закони — неписа­ні розпорядження і заборони, що мають космічне похо­дження. По суті він відновлює у правах натурфілософську ідею Логосу, як космічної необхідності. Закони держави і

-52-

вимоги моралі, на думку Сократа, повинні відповідати ви­щій справедливості, запропонованій Логосом. Але, на від­міну від софістів, вона доводить існування загальних мо­ральних і природно-правових норм, що мають не відносний, а абсолютний характер.

За Сократом, справедливість — не просто критерій за­конності, вона, власне кажучи, тотожна їй. "Що законно, — стверджував філософ, — те й справедливо".

Він висунув два типи основ моралі та права — об'єк­тивні та суб'єктивні. Пояснюючи об'єктивні підстави мо­ралі й права, Сократ підкреслював, що в основі людського буття, соціального життя і соціального порядку лежать вищі божі закони — неписані розпорядження і заборони, що мають космічне походження. Тому об'єктивні й загаль­ні морально-правові норми, що існують у суспільстві, як похідні від божих законів мають не відносний, а абсолют­ний характер.

Найважливіша суб'єктивна підстава моральної і зако­нослухняної поведінки, за Сократом, — це знання. Існу­вання об'єктивно-загальних моральних і правових норм вимагає від людини їх знання. Лише людина, яка знає, що таке справедливість, може бути справедливою, а яка знає суть чесноти — доброчесною. Сократ вважав, що знання — це шлях до моральної поведінки, а незнання — шлях до по­років і злочинів.

Таким чином, Сократ піднімає моральну і правову проблематику на рівень логічних дефініцій і понять, закла­даючи тим самим початок теоретичного дослідження у цій галузі.

Філософське обгрунтування права Платоном, Пря­мим послідовником вчення Сократа про справедливість, право і закон був його учень Платон (427—347 p. до н. е.). У Платона погляди досократиків ще більше набули при­родно-правового характеру. Поряд з фізичним Космосом У його вченні з'являється ідеальний Космос. Це вищий світ Ідей, що перебувають поза фізичним простором і часом та становлять першооснову і сутність усіх земних предметів і явищ. Ідеї, вважає Платон, не сприймаються почуттями. Існуючи об'єктивно, вони первинні і втілюються в пооди-

-53-

ноких речах. Найголовніші ідеї — це ідеї справедливості й блага. Усе у світі повинно прагнути до них.

Плід міркувань Платона про справедливу державу — його найвідоміший твір "Держава". Він міркує: якщо це держава, то вона зобов'язана так побудувати свою діяль­ність, щоб весь уклад ЇЇ громадян був підлеглий нормам і принципам, що випливають з ідей блага і справедливості. Досконалою є тільки та держава, яка прагне до блага і справедливості. Справедливість у суспільному житті — це такий соціальний устрій, за якого існує мудрий поділ праці між прошарками, кожен успішно займається своєю справою, а також існує твердий і надійний правопорядок.

Суть справедливого правопорядку у Платона пов'язана зі структурою людської душі, що має три складові частини — розумну, вольову і почуттєву, кожній з яких відповідає своя чеснота.

Подібно до того, як єдність трьох чеснот — мудрості, мужності та помірності — дає четверту, вищу чесноту — справедливість, єднання трьох станів у загальній турботі про благо держави дає справедливий суспільний устрій. Взаємне співіснування станів забезпечує стабільний право­порядок у державі й дає змогу досягти вищої мети держа­ви — справедливості.

Для Платона така ідеальна держава — це продовження ідеального Космосу, земне втілення суворих вимог Логосу. Поліс — це мікромодель Космополіса. Вище призначення кожної людини — служити державі, забезпечувати своєю діяльністю підтримку порядку в полісі та Космополісі. Тобто людина не має права жити для себе (як у софістів), а зобов'язана існувати лише для держави і загального бла­га. Це природна і в той же час божа за своєю суттю форма гуртожитку, необхідна для розвитку й удосконалення людської цивілізації.

Система правосуддя у платонівській державі — кон­кретна трансформація законів Космополіса, тобто зразок природного права. Але по суті це ідеальне право, тобто умоглядна конструкція, що дає відповіді на питання: яким повинно бути право? Яка його найкраща модель? Зі світу ідей як ідеальних образів, світу належного в його чистому вигляді потрібно черпати еталони і критерії земного права людей.

-54-

На думку Платона, право має дві іпостасі — метафі­зичну й емпіричну. Метафізична — це ідеальне "метапра­во" (природне право), як можливість існування зроблено­го законодавства й оптимального правопорядку. Емпірична — це живе право, що існує у соціальній реаль­ності, або позитивне право. Між ними існує причинний зв'язок, що не повинен рватися, щоб не зашкодити державам і народам. Ідеального права в реальному житті немає.

У свою чергу позитивне право являє собою лише тінь ідеального права. Але це не свідчить, що ідеального права немає взагалі. Воно існує як сукупність вихідних імперати­вів, що відповідають вищому призначенню людського існу­вання і тих інститутів, у форми яких одягнене їхнє буття.

Справедливість, за Платоном, припускає певну рів­ність, "належну міру". Він говорить про два види рівності — "геометричний" і "арифметичний". Пізніше це положення було розвинене у вченні Арістотеля про два види справед­ливості.

Особливості поглядів на право Арістотеля. Філо­софсько-правові погляди Арістотеля (384—322 р. до н. е.) помітно відрізняються від поглядів його попередників. Це був апологет порядку, тверезий філософ-раціоналіст, який обгрунтував свої ідеї за допомогою теоретичних аргумен­тів, а не міфів. Реаліст, а не утопіст, він у першу чергу ці­кавиться природними і соціальними основами моралі та права.

Такою основою для Арістотеля виступає сама людина, наділена особливою "політичною" природою і розгляну­та як "політична тварина" — унікальний суб'єкт, схиль­ний і до аполлонівської, і до діонісійської моделей соці­альної поведінки. Мета і зміст людського буття не в пошуках насолод, а в доброчесному і законослухняному існуванні.

У міркуваннях Арістотеля між собою тісно пов'язані правова й етична проблематика. Цей зв'язок обумовлений розумінням того, що благо держави і стан правопорядку залежать від моральних якостей її громадян.

При розгляді проблеми справедливості в Арістотеля чітко виявляється співвідношення етики й політики. Полі-

- ОЭ -

тика, право і закони під справедливістю мають на увазі всю чесноту, тобто політичну справедливість.

Характеризуючи справедливість як певну рівномір­ність, Арістотель говорить про "спеціальну справедли­вість", і при цьому розрізняє два види її прояву: справед­ливість, що розподіляє, і справедливість, що зрівнює. Ці два поняття дуже важливі для розуміння правових погля­дів філософа, адже йдеться, власне кажучи, про об'єктив­ний зміст тієї спеціальної рівномірності (тобто рівності, міри), що обов'язкова для політичних відносин і справед­ливого закону.

Справедливість, що розподіляє, припускає розподіл усього, що можна розділити між членами суспільства (вла­да, вшанування, виплати та ін.). Тут можливе рівне й не­рівне наділення людей відповідними благами.

Справедливість, що зрівнює, існує у сфері обміну і "виявляється в зрівнюванні того, що становить предмет обміну". Застосовується цей вид у сфері цивільно-право­вих угод, відшкодування шкоди, злочину і покарання.

У найзагальнішому вигляді рівномірність, за Арістоте-лем, це середина між надлишком і нестачею, і в цьому ро­зумінні справедливе це рівномірне. Принципом справед­ливості, що розподіляє, виступає необхідність розподілу відповідних загальних для всіх громадян благ за гідністю.

Справедливість, що зрівнює, — це середина збитку і вигоди, що обмежує свавілля. Відхід від такої середини — це нерівність.

Політична справедливість можлива лише між вільними і рівними людьми, які належать до однієї верстви суспіль­ства. Арістотель трактує політичну справедливість як по­літичне право. "Шукане нами поняття, — пише він, — по­лягає як у справедливості взагалі, так і в політичній справедливості (праві)... Ті люди мають права, для яких іс­нує закон, що визначає їхні відносини.."1.

Право в цілому явище політичне, і він називає його "політичним правом". "Що стосується політичного права, то воно частково природне, частково умовне. Природне право те, що скрізь має однакове значення і не залежить

1 Арістотель. Соч.: В 4 т. - М., 1983. - Т. 4. - С. 15.

-56-

від його визнання чи невизнання. Умовне право те, що спочатку могло бути без істотного розходження таким чи іншим, але раз воно визначено (ця байдужність припиня­ється)1. Це волею встановлене право.

Арістотель виступає проти зведення усього права до права волевстановленного (умовного, встановленого людь­ми). Хоч вся галузь права мінлива, проте поняття справед­ливості і права, за Арістотелем, мінливі лише певною мірою.

Природне право, як частина політичного права, при­родне насамперед тому, що воно політично, адекватно по­літичній природі людини і виражає вимоги, що звідси ви­пливають, і уявлення про політичну справедливість у людських стосунках. У такому понятті права фіксується збіг і єдність природного, політичного, етичного (вольово­го), інтелектуального і правового моментів. Політичний характер природного і умовного (волевстановленого) права визначає їх принципову спільність і необхідність від­повідності умовного права природному, необхідність облі­ку принципів і вимог політичної справедливості при прий­нятті закону, у процесі встановлення правил умовного права.

Під умовним (волевстановленим) правом Арістотеля пізніше починає позначатися позитивне право. До умовно­го права він відносить установлення закону і загальних угод. При цьому він говорить про писаний і неписаний за­кон. Неписаний закон (він належить до волевстановленно­го, тобто до позитивного права) — це правові звичаї (зви­чаєве право]. Як право має політичний характер, так і різні форми політичного (державного) устрою мають пра­вовий характер.

Як бачимо, Арістотель у своїй філософсько-правовій концепції синтезував і розвинув далі всі попередні теорії. Якщо софісти інтерпретували положення про людину як "міру всіх речей", неминуче приходячи до суб'єктивізації і релятивізації уявлень про справедливість, право, закон, то Сократ і Платон, відстоюючи об'єктивний характер полі­тичних і правових явищ, на противагу софістам апелювали

1 Арістотель. Соч.: В 4 т. - М., 1983. - Т. 4. - С. 15.

до Бога, як міри всіх речей. У Арістотеля ці дві концепції з'єднуються і синтезуються завдяки уявленню про полі­тичну природу людини, яку він трактує як природно-люд­ське джерело об'єктивного характеру міри справедливості в політико-правових явищах і відносинах.

Філософія права епохи еллінізму. Багато які з арісто-телевських ідей про право дістали подальший розвиток в епоху еллінізму. Вони стали важливим етапом у форму­ванні базису для наступного перетворення правознавства на самостійну науку.

Концепцію праворозуміння, що виходить з уявлень про справедливість і право, розвиває в цю епоху Епікур (341 — 270 р. до н. е.).

Великого значення надає Епікур проблемі індивідуаль­ної свободи. Свобода людини, на його думку, це її відпові­дальність за розумний вибір свого способу життя. Вона — поза необхідністю, тому що "необхідність не підлягає від­повідальності". Свобода визначається в результаті з'ясу­вання того, "що залежить від нас" і "не підлягає ніякому пану". "Необхідність є нещастя, але немає ніякої необхід­ності жити з необхідністю"1.

Епікур трактує право як договір людей між собою про їхню загальну користь і взаємну безпеку. Але договір — це не деякий формальний акт, якась разова подія (реальна чи фіктивна). Найімовірніше під ним мається на увазі уяв­лення про те, що люди, спираючись на результати свого пізнання, самі визначають умови свого спілкування і свій спосіб життя, усвідомлюючи збіг і узгодження людських жадань. Це усвідомлене самовизначення людей, їхні жа­дання і виражаються в Епікура через поняття."договір", "угода". Таким чином, домовленість, справедливість права у вченні Епікура — це не данності природи, ззовні і сліпо нав'язані людям, а їхні власні самовизначення, людські встановлення.

Справедливість у нього також має договірний харак­тер ("не шкодити і не терпіти шкоди"). Конкретний зміст поняття справедливості мінливий (він залежить від особ­ливостей країни, обставин, що залежать від часу, та ін.).

Материалисты Древней Греции. — М., 1955. — С. 219.

Але при цьому незмінним залишається сам принцип спра­ведливості: "у загальному справедливість для всіх та сама, тому що вона є щось корисне у відносинах людей один з одним"•

Справедливість (у світлі її співвідношення з законом) — це природне право, що (залежно від часу, місця й обставин) має мінливий зміст, яким виступає, за Епікуром, мінлива загальна користь взаємного спілкування.

Епікурівська договірна теорія трактування права має на увазі рівність, свободу і незалежність членів договірно­го спілкування і по суті являє собою історично першу фі­лософсько-правову концепцію лібералізму і ліберального індивідуалізму. Від договірно-правової концепції Епікура простежується зв'язок з ідеями суспільного договору Но­вого часу.

Різні варіанти в цілому фаталістичної концепції при­родного права розвивали також у цей період давньогрець­кі й давньоримські стоїки (Зенон, Хрісіпп, Сенека, Марк Аврелій Антонін, Епіктет).

Як "природний Закон" (загальний закон), що має вод­ночас божий характер і розуміння, у стоїків виступає доля (керуюче і пануюче начало).

Усім у світі править вічний і незмінний природний За­кон, що встановив повсюдно необхідні зв'язки причин і на­слідків. Людина зобов'язана порівнювати своє життя, дум­ки і вчинки з вимогами цього Закону. У цьому полягає її обов'язок і чеснота.

Природа людини — частина загальної природи і світо­будови в цілому. Основна природно-правова вимога стоїцизму — жити у згоді з природою, тобто чесно і доб­рочесно відповідно до розуму, природного закону.

Засновник грецького стоїцизму Зенон (490—430 р. до н. е.) уперше запроваджує поняття "обов'язок" ("те, що ли-чить"). Це поняття має важливе значення у вченні стоїків.

Підставою і чинником наявності у спілкуванні людей справедливості є природний зв'язок людей (відповідність її природному законові). Тобто природний закон є втілен­ням загальної справедливості. Вона виступає у вченні

Материалисты Древней Греции. — С. 217.

стоїків у ролі нормативно-значущого принципу і критерію як для держави, так і для прийнятих нею законів.

Моральні і правові розпорядження повинні відповідати природному Закону і не порушувати космічних велінь.

Роль права природи відіграє і "закон долі" (божий, не­минучий) у природно-правовій концепції римського стоїка Сенеки (близько 5 р. до н. е. — 65 р. н. е.). Йому підлеглі держава і закони.

Всесвіт — природна держава зі своїм природним пра­вом. Визнання його — справа необхідна й розумна. Члена­ми такої держави за законом природи виступають усі лю­ди, незалежно від визнання чи невизнання ними цього. Випадковими, що мають значення лише для обмеженої кількості людей, є окремі державні утворення і їхні вста­новлення. Розуміння "закону долі" (природного права) по­лягає у визнанні необхідності світових законів і керівницт­ві ними. Ця максима має однакову вагу і для окремих людей, і для держав.

Стоїк Епіктет (50—140) також відстоював природно-правовий принцип: "чого не бажаєш собі, не бажай іншим".

Головний же інтерес для нього мала проблема свободи. Думаючи, що людина — це мандрівник у світі, головне для нього — берегти свободу і в першу чергу свободу свого духу. Тільки людина, яка має вільний і піднесений дух, здатна перебороти усі негоди всередині себе. Щирий муд­рець спокійно перетерплює мінливості долі. Мудрець-стоїк Епіктет бачить вище щастя у тому, щоб бути просто чесною і доброю людиною, покірною мінливостям долі.

На позиції визнання відповідності людських (держав­них) законів загальному законові (природному праву) стоїть і римський стоїк Марк Аврелій Антоній, римський імператор (161—180).

Але його, як і Епіктета, найбільшою мірою цікавили не світогляд і не природа, а людина з її внутрішнім життям духу. Світ з його злом і пороками змушував людину пог­либитися в себе і спробувати знайти внутрішні сили, щоб непохитно нести свій жереб.

Марк Аврелій вважав: зло невикорінне і людині не слід противитися йому. Необхідно підкоритися існуючим у державі законам і намагатися робити добро.

-60-

фаталізм загального світового закону (природного права), власне кажучи, фатально визначає, за концепцією стоїків, і всі людські політико-правові явища і відносини, у тому числі державне законодавство. Наявні соціально-по­літичні порядки і закони — це прояв нездоланних, фаталь­них, надлюдських сил.

Ґрунтовною розробкою філософського вчення про право, закон з позиції природного права займався Ціце-рон (106—43 pp. до н. е.), філософія якого сформувалася під впливом ідей філософії еллінів.

Ціцерон, як і стоїки, був упевнений у присутності в природному світі вищого розумного начала, що макси­мально зосереджено в людській душі. Завдяки цьому нача­лу Космос — це впорядковане, органічно організоване ціле.

Людиною ж рухають чотири прагнення (вони ж і здат­ності її) — прагнення до істини, порядку, величі, благо­пристойності. Прагнення до порядку (у першу чергу сус­пільного) формує свідомість, справедливість. Орієнтація на справедливість природна для людського розуму, тому все, що пов'язано з прагненням людей творити справедли­вий суспільний порядок, Ціцерон називає природним правом.

Основа природного права — це довічний, неписаний за­кон, що його люди немов вдихають разом з повітрям при­роди (тобто засвоюють його несвідомо, мимохідь). Цей природний закон йде до божого розуму. Людина не може вплинути на них. Закон стоїть над людьми. Ціцерон надає цьому Законові універсальний характер, щоб надати за­гальний характер нормам природного права.

Основою права він вважає властиву природі справедли­вість. Вона — вічна, незмінна, невід'ємна властивість як природи, так і людини. Природа — це весь Космос. Сут­ність і зміст справедливості виражений ним у словах: "во­на відплачує кожному своє і зберігає рівність між ними". Йдеться саме про правову рівність. Така позиція Ціцеро-на — це продовження лінії попередників. Відповідність чи невідповідність людських законів природі (природному праву) є критерієм їхньої справедливості.

-61 -

Ціцерон відрізняє природне право від писаного права. Писане право він поділяє на приватне і публічне.

Філософсько-правові ідеї Ціцерона (про природне пра­во, справедливість, державу як "загальний правопорядок" та ін.) дуже вплинули на його послідовників, мають зна­чення і зараз для інтерпретаторів природного права і справедливості, прихильників правової держави.

Виходячи з викладеного матеріалу про розвиток філо­софії права в епоху античності можна зробити такі вис­новки:

1. Грецькі натурфілософи поклали початок природно-правовій філософії. Але вивчення права ще не виділяється в особливу галузь наукового знання.

2. Подальший розвиток проблема праворозуміння зна­ходить у Платона (ідеальне право — прагнення до належ­ного; природне і позитивне право — лише тіні ідеального права) і Арістотеля, який визначив політичний характер права, розподіл його на природне й умовне (волевстанов-лене).

3. Найважливіший етап у процесі перетворення право­знавства на самостійну науку — це епоха еллінізму (дого­вірно-правова концепція права, обов'язковість і рівність для всіх природного права, ідея правової рівності, розхо­дження природного і писаного права, розподіл писаного права на приватне і публічне).

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Філософія права

Філософія права.. Навчальний посібник.. За редакцією доктора філософських наук професора О Г Данільяна..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Виникнення і розвиток філософсько-правових поглядів в епоху античності

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Орієнтовні питання до екзамену для заочників.
1. Філософія права: її предмет, завдання, методологія. 2. Предмет філософії права. 3. Філософія права в системі наук, її основні питання і функції. 4. Сутність методологі

Передмова
Трансформація українського суспільства в напрямі ци­вілізованих форм організації неможлива без утвердження його на засадах права. Тому сьогодні право постає як одна з найважливіших з-поміж інших со

Філософії права, її історичний розвиток
розділ 1 Предмет і завдання філософії права Філософське осмислення права — завдання особливої наукової і навчальної дисципліни — філософії права, що має свій власний предмет дослі

Предмет філософії права. Філософсько-правова рефлексія
Дискусія про предмет філософії права. Почнемо з за­питання: що є філософія права і що вона вивчає? Необхід­но зазначити, що в історії філософсько-правової думки іс­нувал

Філософія права в системі наук, її основні питання і функції
Філософія права в системі філософії і юриспруден­ції. За своїм статусом філософія права являє собою ком­плексну, суміжну дисципліну, що перебуває на межі філо­софії і юр

Сутність методології права та її рівні
Звичайно під методологією розуміється система мето­дів, що застосовуються для дослідження тієї чи іншої ре­альності, а також наука про ці методи. Саме поняття "ме­тод" означає шлях, спосі

Основні типи праворозуміння: правовий позитивізм і природно-правове мислення
Традиційно основними конкуруючими типами право­розуміння вважаються правовий позитивізм і теорія при­родного права, їх суперництво пронизує всю історію філо­софсько-правової думки. Що ж являють соб

Основні типи праворозуміння: правовий позитивізм і природно-правове мислення
Традиційно основними конкуруючими типами право­розуміння вважаються правовий позитивізм і теорія при­родного права, їх суперництво пронизує всю історію філо­софсько-правової думки. Що ж являють соб

Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя
Метафізичні передумови християнського світорозумін­ня. Римське трактування природно-правових норм мало відгук у ранніх ідеологів християнства. Воно застосовуєть­ся до морально-релігійного закону. Х

Частина друга Основні проблеми філософії права
розділ 5 Правова онтологія: природа і структура права Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на питання: яким чином універсальні закони бут­тя пов'язані з законами сусп

Розділ 7 Правова аксіологія: ціннісні основи права
Тема 1. Ціннісні основи права Аксіологічне вивчення . права має важливе наукове, практичне і моральне значення. Воно дає можливість звер­нути увагу не тільки на соціокультурні та со

ЗМІСТ І ПРИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА, її ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК
Розділ 1. Предмет і завдання філософії права...... § 1. Предмет філософії права. Філософсько-правова рефлексія................................ 6 § 2. Філософія права в си

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги