Сучасні тенденції розвитку освіти.

Глобалізація освіти пов’язана з її інтернаціоналізацією, першою і домінуючою сучасною тенденцією розвитку освіти. Інтернаціоналізація освіти – це розширення двосторонніх і багатосторонніх зв’язків і контактів між навчальними закладами різних країн на основі рівноправного і взаємовигідного співробітництва, вільний академічний обмін викладачами і студентами між вузами різних країн, універсалізація навчального планування, створення єдиних навчальних програм. Її мета – підвищення ефективності освітньої та науково-дослідної роботи, в ідеалі – доведення її до найкращого світового рівня, розширення мобільності викладацького та студентського (учнівського) персоналу. Інтернаціоналізація визнається синонімом міжнародної складової освіти, яка передбачає процес уніфікації, інтеграції національних освітніх систем до єдиних структурних характеристик на базі стандартизації вимог до рівня та якості підготовки спеціалістів, які дозволять людині відчувати себе “громадянином світу”, сформувати наднаціональну європейську свідомість молоді. Інтернаціоналізація особливо вищої школи розглядається як певна гарантія конкурентоспроможності держави і особистості в глобальній економіці. Створення єдиного освітнього простору на основі розроблення єдиних критеріїв і стандартів з метою визнання періодів та термінів освітньої підготовки продукуватиме конкурентоспроможного фахівця, здатного легко адаптуватися до мінливого економічного простору європейських країн.

В умовах ускладнення відносин у глобалізованому інформаційному суспільстві часто неправомірно ототожнюються такі близькі за змістом поняття як інтернаціоналізація і глобалізація щодо вищої школи. Інтернаціоналізація освіти означає вільний академічний обмін викладачами і студентами між вузами різних країн, створення єдиних спеціальних навчальних програм, а глобалізація – це універсалізація навчального планування, що обумовлюється попитом на певний тип фахівця на глобальних ринках праці. Вітчизняна система освіти активно інтегрується до міжнародного освітнього простору про що свідчить розвиток контактів України із зарубіжними партнерами, виконання спільних угод, програм і проектів у галузі освіти. Наприклад, особливе значення має підписання міждержавних угод про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту та вчені звання, стажування наукових співробітників у зарубіжних університетах та отримання ними стипендій, які надаються міжнародними фондами, програмами та проектами, повний або частковий курс навчання українських громадян за кордоном,можливості отримати освіту за кордоном. Розвиток міжнародних контактів, взаємовигідне співробітництво в галузі освіти на європейському напрямі сприяє впровадженню нових освітніх форм в Україні. Невід’ємним наслідком світових інтеграційних процесів є ,наприклад, загальноєвропейська уніфікація вищої освіти на основі Болонської декларації, яка передбачає не стільки уніфікацію термінів навчання та дипломів, скільки впровадження в загальноєвропейську систему освіти двох нових базових понять: модульний підхід (впровадження розширених освітніх програм, в яких дисциплінарні межі значно розширені у порівнянні з традиційними формами) та кредити (допоміжний інструмент, система критеріїв поетапного освоєння дисципліни). Сучасна освітня ситуація в суспільстві вимагає оновлення багатьох сторін педагогічної діяльності. Модернізація освітньої діяльності здійснюється з урахуванням європейських вимог, після входженням України у Європейський освітній і науковий простір. На сьогодні є необхідність формування нових загальнолюдських і освітніх принципів, які мають бути покладені в основу сучасної системи світи. Саме це і лежить в основі кредитно-модульної системи навчання, яку пропонують програми Болонського процесу і яка є новою в українському освітньому просторі й сприяє його розвитку й відповідній динаміці. Модульно-рейтингова система контролю знань учнів, студентів забезпечує активну роботу, для чого дисципліна, що вивчається, розбивається на окремі блоки-модулі. Модуль — це закінчений блок інформацій (функціонально завершена частина навчального матеріалу). На вивчення модуля відводиться відповідне число занять різного виду. Для кожного модуля передбачаються різні види звітності (у балах): за знання теорії, за розв’язання індивідуальних завдань, виконання лабораторних і практичних робіт, контрольних робіт і т.д. Уся робота стимулюється відповідно кількістю балів. Як підсумок, учень набирає суму балів, яка показує його рейтинг.

Глобалізація в освіті, як і в інших галузях являє собою об’єктивний, але далеко неоднозначний процес. Його головна небезпека вбачається у тому, що в наслідок експорту освітніх послуг, замість єдності в багатоманітності і розширення освітніх можливостей можна отримати нову стандартизацію, уніфікацію, одноманітність і втрату самобутнього творчого потенціалу національних освітніх систем. Утворення єдиного світового ринку товарів та послуг (в тому числі освітніх), руйнує традиційні способи життя, які починають інтерпретуватися як відсталі та примітивні, коли люди, забуваючи настанови українського класика Т.Г.Шевченка, починають “цуратися свого”. Існує також потенційна небезпека підпорядкування освіти інтересам могутніх транснаціональних корпорацій, які нав’язують свої стандарти навчання, свою мову спілкування, не рахуючись з національними особливостями. Володіння значними грошовими коштами, помітно посилює їхні конкурентні можливості і дає їм змогу не лише впливати на економіку, політику і культуру інших країн, а й підпорядковувати їх своїм інтересам, нав’язуючи їм свій спосіб мислення, своє поняття демократії і прав людини, переваги своєї культури над іншими.

Автор знакового дослідження ХХ століття “Зіткнення цивілізацій” С.Хантінгтон робить наголос на розбіжності культурних особливостей держав і народів, на різних світоглядах представників різних культур.

Деякі дослідники пов’язують глобалізацію із формуванням освітньої нерівності. На їхню думку неоднаковий доступ до знань, інформаційних технологій і мов міжнародного спілкування становить одну з головних причин появи нерівності в питаннях освіти. Характерною ознакою такого розколотого освітнього простору є розрив у економічній структурі світу між групою розвинених держав, які становлять “золотий мільярд”(країни Західної Європи, США, Канада – близько 20% всього населення планети) та рештою країн, які, по суті, відкидаються на периферію освітнього простору.

Особливу загрозу для національних систем вищої освіти становить тенденція “відтоку інтелекту” за кордон. Найталановитіша молодь може бути селекціонована ще в період навчання, з наступним запрошенням продовжити освіту вже за кордоном, а це сприяє імміграції здібної молоді. Правомірно припустити, що найбільш значимими наслідками глобалізації в сфері освіти буде:

- популяризація глобальних мультикультурних цінностей (ідеї парламентаризму, свободи, прав людини, її громадянської відповідальності);

- посилення світового домінування євроатлантичної культури (своєрідна американізація більшості сфер життя);

- певна втрата національної культури та ідентичності.

Другою тенденцією розвитку освіти у сучасному світі є її демократизація, тобто впровадження в освітню практику демократичних принципів. Демократизація освіти визначається, по-перше, її доступністю, наданням кожній людині можливості отримання та розвитку своїх знань, умінь та навичок, можливості залучення до вищих проявів культури, правом батьків та учнів обирати навчальний заклад, створенням можливостей для отримання освіти представникам різних соціальних, національних, регіональних, вікових та інших суспільних груп. Спеціалізована установа з питань освіти, науки і культури Організації Об’єднаних Націй – ЮНЕСКО – проголосила своєю основною метою створення умов для забезпечення можливості отримання до 2015 року обов’язкової безкоштовної початкової освіти для всіх дітей планети.

Окрім цього, демократизація освіти проявляється, по-друге, у гендерній рівності, тобто рівності за статтю у праві на отримання освіти, та у праві займатися освітянською діяльністю. Правда, в деяких мусульманських країнах гендерна рівність обмежується рівнем початкової та середньої школи. Переважно, кадровий склад середньої школи складають жінки, але вони складають вагому частку професорсько-викладацького та адміністративно-управлінського складу вищої школи.

По-третє, проявом демократизації у сфері освіти є перехід у педагогічних відносинах від системи підпорядкування до системи співробітництва, розкріпачення педагогічних відносин, відмова від авторитарного стилю виховання і навчання, сприйняття особистості як вищої цінності, надання їй права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності. Cучасним є перенесення акценту з навчальної діяльності педагога на творчо-пошукову активність учня і студента, на діалогічність освіти. Завданням такої освіти є збереження і розвиток творчого потенціалу людини. Нова освітня парадигма набуття компетентності, ерудиції, формування творчості, культури особистості. В межах такої концепції освіти формується і розвивається мислення індивіда, який може зрозуміти свою участь у житті суспільства.

У сучасній філософії та культурі досліджується феномен “комунікативного повороту”, осмислюється людино творча роль спілкування в найрізноманітніших її проявах. Видатні філософи сучасності М.Бубер, М.Бахтін надають категоріального значення нині найпоширенішим термінам філософсько-гуманітарного лексикону “діалогізм” та “діалогічний”. Інколи поняття “спілкування”, “комунікація”, “діалог” використовуються як однопорядкові, проте, це не зовсім правомірно, спілкування виступає вищим рівнем комунікації, оскільки воно характеризується не просто передачею інформації, воно характеризується суб’єктно-об’єктною спрямованістю. Інформація тут не лише передається, а циркулює між партнерами, метою яких є пошук певної спільної позиції, спільної системи цінностей. Діалог же є різновидом спілкування. Спілкування складає основу освітніх взаємодій. Головна професійна задача вчителя – зробити освітнє спілкування по-справжньому особистісним, домогтися взаєморозуміння між всіма його учасниками. Діалогічність європейської системи освіти полягає у мовній взаємодії суб’єктів освітнього процесу, адже передача та освоєння знань здійснюються за допомогою основного комунікативного інструмента – слова. Діалог (дослівно – поділений голос) – це розмова співрозмовників, двох або декількох. Діа-лог – зустріч двох логосів, двох смислів, двох розумових позицій. Діалогічність можна визначити як здатність суб’єкта сприймати і враховувати правомірність, внутрішню обґрунтованість не лише власної думки, а й інших способів міркування, діалогічний суб’єкт чує не тільки себе, він сприймає хід думки свого партнера по спілкуванню, зважає на його підстави, його внутрішню логіку і цим радикально відрізняється від суб’єкта монологічного, для якого існує лише одна логіка, один смисл, один голос – його власний. Фундатором діалогу та діалогічності європейської філософії та культури в цілому був Сократ, який вважав , що у діалозі слово проходить все коло співрозмовників, породжуючи істину. Платон надав діалогу вищої форми досконалості. Отже, діалог – це співтворчість, це вміння говорити і мистецтво чути і слухати. Запитання, відповідь, дискусія, диспут – невід’ємні складові навчально-виховного процесу, що вимагають не аби якої професійної майстерності від вчителя, лектора, вихователя і надзвичайно заохочують до навчання і учнів, і студентів.

Діалог зовсім не проста, як здається на перший погляд, а досить складна , наповнена різноманітним змістом, специфічно людська форма взаємодії, тісно пов’язана з розумінням. У діалозі зустрічаються прагнення бути почутим і прагнення зрозуміти. Як зауважував М.М.Бахтін, діалог – це складні смислові відносини особливого типу.

Процес розуміння завжди має діалогічний характер, оскільки розуміння тісно пов’язане зі спілкуванням, передбачає «зустріч суб’єктів», що надзвичайно важливо у педагогічних взаємодіях. Розуміння є діалогом особистостей, текстів, культур. Саме у діалозі відбувається взаєморозуміння і взаємопізнання суб’єктів, кожен з цих двох суб’єктивних світів розкриває свої смислові глибини, інколи логіка діалогу компенсує відсутність експерименту в гуманітарних науках.

Значимість діалогу у розв’язанні протиріч і конфліктів сучасного світу, починаючи з особистісних і завершуючи міжетнічними та міждержавними, неоціненна. Освіта повинна підготувати особистість, здатну і готову не фізичною силою, а силою аргументів з’ясовувати суперечливі питання. В наші дні широкого вжитку набуває поняття «діалог культур», яке інтерпретується як засаднича основа філософії ХХІ століття. В останні роки - в силу різних обставин – «мистецтво говорити», сперечатися, полемізувати в усній формі знову висувається на перший план, звідси – відродження інтересу до риторики. Відбувається усвідомлення потреби формування нової усної культури, необхідної як в особистому так і в публічному житті людини.

Спілкування як доброчесність сприяє формуванню доброчесності у спілкуванні, моральними передумовами спілкування є відкритість, повага, чемність, людяність. Діалогічність навчання сприяє діалогічності культури, толерантності – терпимості до думки іншого та до іншої людини як такої, до її уподобань, до її приналежності до тієї чи іншої спільноти. Якщо толерантність матиме місце в системі освіти, вона ектрополюватиметься на суспільство, і, можливо, колись ідея І.Канта про вічний мир стане реальністю.

По-четверте, про демократизацію освіти свідчить гуманізація (домінування екологічного та морального імперативу, ідеалів добра, краси і справедливості) та гуманітаризація навчально-виховного процесу (обов’язкове вивчення соціально-гуманітарних дисциплін: філософії, історії, екології, культурології, літератури, етики, тощо). Метою освіти стає формування людини, здатної жити за своїм покликанням та вибором, людини , яка може бути щасливою і корисною для суспільства, людини з високою шкалою цінностей. Практичне значення філософії освіти визначається її здатністю давати імпульси освітнім процесам.

По-п’яте, все більша і більша децентралізація системи освіти демонструє демократизацію сучасної освіти. Вона проявляється у відмові держави у більшості країн від монополії на освіту (поява недержавного сектору освітніх послуг), у наданні повноважень місцевим органам влади, навчальним закладам, громадськості, батьківським комітетам, учнівській молоді і всім небайдужим впливати на роботу системи освіти, подолання стереотипу її сприйняття лише як державної інституції, переосмислення завдань та можливостей освіти в контексті утвердження основ громадянського суспільства.

Третьою тенденцією розвитку освіти є її неперервність. Ідея неперервної освіти стала предметом теоретичного аналізу у ХХ столітті, але її витоки пов’язані з філософськими поглядами Конфуція, Сократа, Платона, Аристотеля, Сенеки. Поняття “неперервна освіта” вперше було використане в 1968 році, а в 1972 році було прийняте рішення ЮНЕСКО визнати неперервну освіту як основну концепцію для нововведень або реформ освіти в усіх країнах світу. Певною мірою неперервна освіта прирівнюється до освіти дорослих, оскільки йдеться про різні форми перепідготовки, підвищення кваліфікації і культурного рівня осіб, що вже перевищили звичайний вік базового навчання.

Спрощене розуміння неперервної освіти, як процесу що не має перерв, по суті, протиставляється уявленню про кінцеву мету освіти, як неможливу в принципі. Правомірна говорити не про “освіту на все життя”, починаючи її дошкільним освітнім закладом, школою і, завершуючи докторантурою або черговими курсами підвищення кваліфікації, варто говорити про “освіту через все життя”, “освіту, тривалістю в життя”. В різних країнах використовують такі терміни як перманентна (permanent), продовжена (continuing), довічна (longlife) освіта, підвищення кваліфікації, перекваліфікація, підготовка та перепідготовка кадрів. Ця невизначеність свідчить проте, що поки що не склалися єдина загальновизнана теорія неперервної освіти і система заходів по її здійсненню.

Інформаційний вибух (інтенсивне зростання потоку інформації кожні 10-15 років) обумовлює потребу освоєння об’єму знань, щоб відповідати вимогам життя. Вищі навчальні заклади повинні випускати фахівців не лише озброєних знаннями, але й схильних до навчання, підготовлених до того аби вчитися протягом усього життя. Неперервна освіта неможлива без потреби, великого бажання людини та великої її наполегливості і працьовитості. Каналами реалізації неперервної освіти є система формальної та неформальної освіти: державна освітня система, приватні навчальні заклади, заочне, вечірнє, дистанційне навчання. У деяких країнах базову освіту доповнюють нетрадиційними учбовими закладами з відмінними від традиційних організацією та методами навчання: “університети без стін”, “школи гнучкого навчання”. Найвідомішим прикладом є досвід функціонування Відкритого університету у Великобританії, організованого таким чином, що підготовка там еквівалентна університетській освіті і ведеться методами, розрахованими на специфічний контингент тих, що навчаються без відриву від виробництва. Великі корпорації частково фінансують систему неперервної освіти, створюють учбові центри, курси, тощо. Таким чином, відбувається стирання межі між різними стадіями освітнього процесу: виробництво активно вторгається у сферу базової підготовки, а навчання проникає у виробничий процес. Професійні асоціації та спілки також здійснюють різні учбові програми, проводячи конференції та семінари. Вони сприяють підтримці високих стандартів професійної компетентності фахівців, стимулюють фахівців до постійного оновлення і збагачення знань. Створюються спеціальні консультативні довідкові системи по програмам безперервної освіти. В Україні активно розвивається бізнес-освіта, яка поширює знання необхідні в галузі бізнес-адміністрування, організації та управління виробництвом у всіх сферах діяльності: тренінги, авторські курси, тощо. Серед функцій неперервної освіти слід зазначити такі:

- соціально-економічна (набуття і підвищення професійної кваліфікації);

- компенсуюча (заповнення “прогалин” у базовій освіті);

- адаптивна (адаптація до мінливих соціальних умов, навіть , можливість змінити фах і рід діяльності);

- розвиваюча (задоволення духовних потреб особистості, її творчого зростання та самовдосконалення).

Четверта тенденція розвитку сучасної освіти – тенденція національної спрямованості освітнього процесу, постає урівноваженням сучасних інтеграційних процесів, певним їх антиподом, що, в свою чергу, демонструє діалектичну природу соціального буття. В освітніх системах різних країн вона проявляється з різною силою, але особливо відчутною є в пострадянських та постколоніальних державах. Співвідношення традиційного (давнього) та новаційного (модернізацій) вимагає дипломатичності, в першу чергу, від організаторів та координаторів освітнього процесу, а також соціальної зрілості самого суспільства. Національна спрямованість освіти полягає у невіддільності освіти від національної основи, в органічному поєднанні освіти з історією та народними традиціями, у збереженні та збагаченні надбань національної культури. Національна спрямованість виховання – це оволодіння рідною мовою, формування національної свідомості, любові до рідної землі та до свого народу, шанобливого ставлення до національної культури, народних звичаїв та традицій. Шанування національного коріння виступає запорукою успішного національного поступу.

П’ятою тенденцією розвитку освіти є її фундаменталізація, тобто така модернізація змісту освіти, яка приведе освіту у відповідність з новітніми досягненнями науки, культури і соціальної практики. Сама сфера освіти спирається на апробовані та рекомендовані наукою методи, які враховують особливості нейрофізіологічної, розумової та емоційно-вольової сфери суб’єктів освітнього процесу. Роль науки в освіті поширюється на всі компоненти освітнього процесу: цілі, засоби, результати, принципи, форми, методи. Наукові підходи визначають зміст всієї освітньої діяльності і навіть можуть санкціонувати зміну або корегування змісту і структури навчання. Освіта також перетворюється на наукоємну сферу.

В основі сучасного освітнього процесу лежить наукова картина світу. На думку багатьох дослідників у найближчі часи горизонти наукового світогляду визначатимуться синергетично-еволюційним підходом, а також розвитком нанонаук, космофізики, молекулярної біології та інших наук. Вони якісно змінюють існуючу наукову картину світу, фундаментальною основою якої виступають ідеї самоорганізації, глобальної та космічної еволюції. Необхідність реформування сучасної системи світи обумовлена саме невідповідністю базових знань освітнього процесу і нової наукової картини світу, стилю сучасного життя. Зміни у науковому знанні значно випереджають зміни програмного матеріалу. Новий образ світу в сучасній науці постає як становлення нових структур у Всесвіті, як процес відкриття нових можливостей природи. Істотною характеристикою світу визнається відкритість, спонтанність нелінійність, можливість вирішального впливу малих випадкових не значимих на перший погляд подій на подальший розвиток ситуації, що вимагає відповідальності від кожного за своє буття у світі, вміння мислити нелінійно, вміти аналізувати, прораховувати різноманітні альтернативні варіанти, обирати пріоритети. В новій картині світу міняється роль і місце людини. Розвиваючи технологічні можливості впливу на живу і неживу матерію навіть з турботою про людину, вона, людина, створює як нові перспективи так і нові загрози. Тому виправдано набуває актуальності проблема формування нового світогляду людини, адекватного сучасному науково-технологічному потенціалу планетарного співтовариства.

Становлення інформаційного суспільства обумовило загальну комп’ютеризацію та впровадження інформаційно-телекомунікаційних технологій в освітньому процесі, які принципово змінюють людину як суб’єкта навчання, що є шостою тенденцією розвитку сучасної освіти. Постмодернізм розглядає мислення як дискурс або як сукупність комунікативних актів. Інтертекстуальність та електронні форми комунікації стають невід`ємною частиною постмодерністського мислення. Віртуальний простір стає простором не лише науки, але й системи освіти, оскільки на сьогодні не викликає здивування дистанційна освіта й віртуальні університети. Постмодернізм вимагає відмовитися від пошуку універсальної теорії освіти, від стандартів планів уроку на користь плюральності й дискурсивності.

Сучасна освіта вимагає сучасного мислення, де головним буде не репродуктивність (відтворення) знання, а його виробництво, самореалізація потенціалу й відкриття нових можливостей. Сучасна освіта своєю задачею вбачає розкриття можливостей учня, студента для самореалізації. Тобто головним є не пряма передача готового знання учням, студентам, а напрямок, яким останній повинен рухатися у просторі освіти. Сучасна освіта має відмовитися від категоричності вчителя й перейти до діалогічності, до комунікації між всіма учасниками освітнього процесу. Постмодернізм змінює роль суб`єкта в процесі пізнання, він його абсолютизує. Учень чи студент вже не є пасивною стороною педагогічних відносин. Суб`єкт сам створює свою систему знання, сам контекстуалізує його та інтерпретую світ по-своєму. Ж. Бодрійар стверджує, що ми живемо в гіперреальності, в постмодерністському світі, в якому нелегко жити через безкінечний потік інформації. Нові технології, комп`ютерні мережі, Інтернет є основою і технологічною базою інформаційного суспільтва, яке забезпечує рух інформаційних потоків. В свою чергу, Е. Тоффлер говорить про створення нового інтелектуальнойго простору, який заснований на комп`ютерних технологіях, на комп`ютерній мережі. Саме Тоффлера відносять до тих, хто спрогнозував появу Інтернету. Інтернет перетворився на засіб масової комунікації, він дає можливості для нової науки,нової освіти, нового сприйняття. У зв’язку з розвитком Інтернету створюється відкрите суспільство, т.з. суспільства без меж. Інтернет має унікальні можливості для підвищення якості навчання і збереження культурної спадщини. З його допомогою можна представити освітню або культурно-пізнавальну інформацію в найзручнішому і наочному вигляді на основі гіпертексту. Користувачі Інтернету мають необмежений доступ до світового сховища інформації. Інтернет має всі технічні, програмні і комунікаційні можливості для використання в саморозвитку особи і організації навчального процесу з використанням найширшого спектру інформаційних ресурсів.

З одного боку нові можливості комп`ютеризованого світу та віртуальної реальності дають можливості «новому поколінню» здійснити інтелектуальний та освітній прорив, а з іншого – комп`ютерний простір є загрозою для психічного здоров`я нації та «комп`ютерної залежності».

Система освіти повинна забезпечити розвиток особистості, яка буде орієнтуватися й ефективно діяти в інформаційному суспільстві. Саме тому у сучасній освіті основною є концепція особистісно-орієнтованої освіти, де провідну роль відіграє комунікація, а сам процес освіти виступає процесом творчого набуття знання. Ціннісні орієнтири формуються через пізнання оточуючого світу, виховання, та комунікацію. Позиція особистісно-орієнтованої освіти має на меті перетворити учня на активного учасника освітнього процесу. Освіта, де передача готового знання стає неефективною, оскільки головним стає формування структур, які надають людині можливості орієнтації у системі знання.

Сьомою тенденцією розвитку освіти є поява варіанту нетрадиційної сфери неперервної освіти, так званої, дозвіллєвої освіти за інтересами, наприклад, освіти для людей похилого віку (школи танців для людей зрілого віку, школи етикету, тощо). Подібного роду освіта є варіантом продовження включення у активні соціальні зв’язки людей похилого віку і не має на меті реалізацію цілей класичної системи освіти, вона свідчить про гуманне ставлення до людини не залежно від її віку та її можливості робити свій внесок у розвиток суспільства.