Освіта як духовний горизонт особистості.

 

За вислівом німецького філософа Х.-Г. Гадамера, особистість стає культурною за умови, що основним рухом її духу є освіта. Освіта розуміється як постійне становлення самого себе, тому що людина від природи не буває тим, чим вона має бути, як казав Г.В.Ф. Гегель, визначаючи особистість як «буття в діяльності». Сутністю освіти є залучення до культурної, гуманістичної традиції, коли індивід у результаті олюднення світу має можливість виділитися, втілити в собі багатство універсуму в унікальній формі. Становлення особистості в процесі освіти є утвердженням суб’єктивності як частини соціокультурного цілого, яка утримує в собі принцип цієї цілісності.

Трансформації соціального буття ведуть до зміни освітньої парадигми. Ускладнюється і принципово змінюється механізм освіти. З розвитком цивілізації змінюються традиційні технологічні процеси, породжуються нові професії, в наслідок чого росте розрив між поколіннями в темпах та рівні засвоєння знань та навичок. Видозмінюються цілі освіти й ідеал освіченості.

Термін “освіта” несе у собі подвійний смисл: це одночасно і образ світу, і світло. Розуміння освіти як знаходження знання про світ несе в собі глибокий культурний смисл. Кожна культура створює свої неповторні зразки, свій культурний світ, в котрому усвідомлюється її своєрідність. Ці зразки визначають вектори культурного розвитку, вибудовують цілісну систему освіти, що відповідає сучасному світу. Оріентуючись на культурні зразки, що виступають в даному випадку як норми, людина освідчує саму себе як культурну особистість, демонструючи самодіяльність буття.

Метафора сходження, у якій Платон описує філософа як подорожанина, що з печери підіймається угору, у височінь, досягає світла, є теж символічним образом освіти особистості. Діоген, як відомо, шукав людину із факелом під сяючим сонцем. Ідею про здобування істинного знання шляхом осяяння за допомогою природного розуму, тобто Божих ідей, впроваджували професори Києво-Могилянської академії.

В інтерпретації І. Фіхте свідомість людини активна, автономна і динамічна. Людина сама собі є метою, а пафос її дії передається наступним поколінням, долаючи границі індивіда. Не припиняючи діяти, людина ніколи не перестає бути. Але те, що ми є зараз, зовсім не те, чим ми маємо стати, як наголошував Г.В.Ф. Гегель. Сприйняття людини як проекту формує актуальні стратегії сучасної освіти.

1. Освіта неможлива без звернення до особистості. Справа в тому, яку роль грає особистість в цьому процесі – роль мети або засобу. Освіти за всі часи передавала цінности культури, перетворюючи їх на ціннісні орієнтації людини. З часом змінюються культурні пріоритети, і, відповідно до цього, зміст освіти. Перспективною тенденцією сучасної освіти можна вважати поступову відмову від передачи учням або студентам перевірених істин на користь їх самостійної культуротворчої діяльності, інновацій та відкритого діалогічного спілкування. Освіта все більш постає як сфера конкуруючих концепцій, своєрідного «виробництва освіченості», в котрому, як і в інших виробництвах, використовуються сучасні наукоємні технології, інформаційні продукти, кваліфіковані спеціалісти. Як базовий феномен культури, освіта орієнтується на утвердження сутнісного особистісного начала в людині. Традиційно освіта сприймає особистість скрізь параметри успішності, «правильної поведінки», мотивації і таке інше. Перед сучасної освітою постає вибір: залишити традиційну функцію передачи систематизованого знання та досвіду, або звернути увагу на розвиток суб’єктності, індивідуальності, креативності. Якщо головною педагогічною дією вважати пробудження та «вирощування» суб’єктності в людині, то потребує зміни і педагогічна методологія. Вона стає своєрідною прикладною галуззю філософії людини. «Не відмовляючись від соціальної детермінації і кінцевих цілей навчання, важливо забезпечити у його процесі повноцінне, вільне та творче проживання дитинства и юності як самоцінних і соціально значущих періодів життевого утвердження людини. Така оріентація істотно відрізняється від функціональної освіти, яка цілком перетворює життя дитини лише в підготовку до майбутніх соціальних функцій. Подібна «футуристичність» властива тоталітарному мисленню, що відчужує людину від сьогодення і підкоряє її життя перманентної побудові «світлого майбутнього» [Сериков В.В. Образование и личность. Теория и практика проектирования педагогических систем / В.В. Сериков. – М.: Логос, 1999. – С.6 ].

Освіта є важливим компонентом соціалізації особистості. При цьому необхідно враховувати, що для ефективної реалізації своїх функцій освіта має набувати комплексного та системного характеру. Будь-який перекіс у практикі освіти, наприклад, технізація, веде до порушень у відтворенні суспільної людини.

На підвалинах науково-технічного прогресу виникла ідеологія технократизму, під тотальним впливом котрого формувалося мислення декілька поколінь. Технократизм як тип світобачення з його ціннісною системою вкорінено у суспільну свідомість, у структурі вищої освіти він домінує і витісняє пріоритетність людського, гуманістичного. На жаль, він все частіше стає методологічним принципом, що визначає парадигмальні вектори освіти взагалі.

Імператив «Людина може зробити більше, ніж має на це право» є ціннісною настановою в багатьох галузях людської діяльності, у тому числі і в технічній сфері. Тому виникає потреба у осмисленні особливого різновиду етики – техноетики. ЇЇ можна порівняти з клятвою Гіппократа, де мова йшла про моральні максими, що застосовуються в медицині. В техноетиці відомі моральні максими конкретизовані і пристосовані до «технічної людини», тобто особистості, що реалізується у технічній сфері. У список максим (прагнення до справедливості, свободи, щастя) додано вимоги особистої та екологічної безпеки, здоров’я, відповідальності. Кожна технічна новація повинна пройти перевірку, щоб зрозуміти, чи дійсно вона сприяє розвитку вільної творчої особистості.

Слід визначитися із загальнолюдськими моральними якостями та професійними.

У суспільних моделях майбутнього затребуваним стає тип творчої і активної особистості, здатної швидко реагувати на зміни, діючої у мінливих обставинах, ситуаціях ризику, невизначеності та розпливчастості соціальних взаємодій. Людина майбутнього має бути ініціативною, комунікабельною, легко контактуючою зі спеціалістами різних галузей та напрямів. Очевидно, що для виховання спеціалістів з такими якостями необхідно трансформувати систему освіти.

Інтенсифікація особистісної самореалізації є важливим ресурсом для рішення глобальних і локальних проблем суспільства. Тому гуманізація освіти є не тільки визначальним теоретичним принципом, але і набуває буденного практичного змісту, тому що виникають завдання гуманізації економіки, екології, політики, науки. Для їх успішного вирішення необхідні програми розвитку гуманітарної культури людини. На думку О. Тоффлера, освіта має бути фундаментальною, і втім різноманітною, його необхідно індивідуалізувати, збільшити можливості самоосвіти, домашньої освіти, що досягається за допомогою нових інтенсивних технологій навчання. Сучасний суб’єкт з його ціннісними настановами не просто реагує на дійсність, а сам конструює світ. Ставлення людини до світу, як підкреслює В. Додонова, «містить не тільки утилітарні та прагматичні аспекти, а й тимотичну (від платонівського “тимос”), насичену ціннісним змістом складову» [Додонова В.І. Постнекласичний дискурс соціальної раціональності: монографія / В.І. Додонова. – Донецьк: ДонНУ, 2011. – С.225]. Тимос як доцільне прагнення балансує між логосом та алогічністю, моральністю та аморальністю. Як зазначав О. Лосєв, в просторі тимоса (thymoeides) існують всі звичайні пороки, але, з іншого боку, тут знов-таки можливі знання, розум, розсудливість і слідування до істини. Тимос розуміється у Платона як цілеспрямована стрімкість, яка може грати як морально позитивну, так і негативну роль. Знання та прагнення до нього само по собі ще не дає гарантії створення морального світу. Від самої людини залежить, який світ вона сконструює.

Перспективними для осмислення становлення активно діючої особистості можна назвати дослідження хронотопічної самоорганізації особистісного світу, запропоноване М.М. Бахтіним, В.Я. Ляудісом та ін. Хронотоп як формально-змістовна категорія визначає образ людини в світі, її ціннісне відношення до світу. «Абстрактне мислення може… мистити час і простір у їх роздільності і відвертатися від їх емоційно-ціннісного моменту. Але живе художньє споглядання нищо не розділяє і ні на що ні відвертається. Воно схоплює хронотоп у всій його цілісності і повноті» [Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе // М.М. Бахтин. Вопросы литературы и эстетики. – М.: Худож. лит., 1975. – С. 348]. В.Я Ляудіс пропонує звернути увагу на хронотопічну організацію внутрішніх схем діяльності особистості, коли вони координують з динамікою смислів і цілей, що развертаються у актуальному, реальному просторі і часі. Він вважае, що ефективнішим за тренування пам’яти, завчання текстів методом формування особистості в процесі освіти є породження нових культурних форм дискурса. До таких нарративів можна віднести оповідь, що драматизує та проблематизує життєву ситуацію, опис со-буття (комунікативної події), аналіз певного досвіду. Ці нарративи переплетені із мінливою дійсністю і символічною реальністю наших дій. Вживання таких методів в освіту розвиває здібності особистості сприймати цілісність буття та конструювати, за вислівом О. Ухтомського, хронотопи в бутті і домінанти в нас. У своєму розвитку особистість накоплює життєвий досвід у вигляді оцінок, смислів, цінностей, поведінкових диспозицій. Перетворення сьогодення на минуле, що пережито і опановано, можна, мабуть, вважати за основний зміст духовного життя особистості. В цієї духовній діяльності людина вільна і в оцінці значущості подій, власних успіхів та невдач, і у виборі приоритетів, і в побудові нових життевих стратегій.

Потребою інформаційного суспільства є безперервне поповнення знань. Сучасній людині необхідно володіти основами методологічного знання, мати міцну фундаментальну базу знань, виховувати потребу до самоосвіти, щоб створити успішний образ. В освітньому просторі людина не є тільки об’єктом, але, перш за все, суб’єктом, який віддзеркалює та переживає світ, прагне не тільки до знань, але й до блага, сам формує свою постать.

Сучасна філософія освіти «покликана сприяти подоланню характерної для повсякденної свідомості зневаги до ціннісної проблематики, позитивістського скепсису стосовно гуманітарних знань. Її завдання – формування аксіологічної рефлексії, тобто навчання молоді умінню духовно теоретично відтворювати дійсність, самостійно пізнавати й критично оцінювати екзистенційні проблеми буття людини та людства» [Андрєєва Т.О. Від феномена людини до феномена людства / Т.О. Андрєєва. – Донецьк: ДонНУ, 2002. – С. 150]. Перспективою розвитку української освіти має бути гуманізація та ціннісна орієнтація освітнього процесу, що зумовлює становлення відповідного до сучасних викликів типу особистості. Тому, осмислюючи домінанти сучасної освітньої парадигми, науковці виділяють такі, як

- подолання просвітницької традиції, за якою абсолютизується дидактичний підхід;

- формування навичок зацікавленого осмислення знань активно діючим, рефлектуючим суб’єктом;

- впровадження інноваційних методик, встановлення мисленнєво-комунікативних, діалогічних зв’язків «викладач – студент», «студент – студент» і под.;

- діалектичний взаємозв’язок індивідуального і загального в соціальному розвитку в контексті нових науково-технічних, політичних, духовних реалій;

- світоглядний плюралізм;

- раціональне осягнення духовного;

- домінанта індивідуалізації як константа глобалізації [Андрєєва Т.О. Від феномена людини до феномена людства / Т.О. Андрєєва. – Донецьк: ДонНУ, 2002. – С. 152].

З точки зору філософії освіти важливо виділити феномен університету як окрему культурну реальність, як особливий простір розвитку людини. В процесі викладання відбувається освоєння та систематичне осмислення знання. Тисячолітня дидактична традиція відточує логіку змісту. Ще у середньовіччі в Західній Європі скрізь специфічну комунікацію з колегами, через соціалізацію в процесі залучення до знання виникла ідентифікація універсанта з трансцендентним, з граничними підвалинами буття. Університет, розкриваючи таким чином вищі смисли буття, завжди був та залишається школою людської гідності та відповідальності. Університетська освіта дає людині не тільки знання з різних дисциплін, але і здатність системно мислити, пристосовуватися до складних швидкозмінюванних умов сучасного світу.

Сьогодні вирішується питання, чи зможе Україна гідно існувати у співтоваристві цивілізованих держав Європи. В значній мірі це залежить від того, як українська освіта буде реагувати на соціокультурні виклики. Одним з актуальних і проблемних явищ сучасного суспільства постає культурне різноманіття, коли в рамках одного соціуму співіснують люди з різними культурними традиціями, способами життя, світобаченням. Механізми забезпечення сталого розвитку мультикультурного суспільства мають будуватися на універсальних етичних засадах. Вся історія людства та людських спільнот – це й історія пошуку та виявлення справді спільного, яке дозволяє кожному індивіду асоціювати себе з усім людством в загальнопланетарному відношенні – і за родовими ознаками, і за соціально-історичними, і за морально-етичними. Сучасна комунікативна філософія (К.-О. Апель, Ю. Габермас, О. Гьоффе та ін.) наполягає на необхідності вироблення людством нової універсальної етики, головні принципи якої мають бути сформульовані у вигляді категоричного імперативу комунікативної спільноти.

У зв’язку з цим виникають і потребують розв’язання проблеми полікультурної освіти. «Саме освітні заклади мають завдання в умовах глобалізації формувати сучасну особистість – громадянина світу, здатного до транснаціональної комунікації і міжкультурного діалогу» [Дрожжина С. В. Мультикультуралізм як концептуальна модель та праксеологія розуміння сучасного українського соціуму / С. В. Дрожжина. – Донецьк: ДонНУЕТ, 2009. – С. 226]. Американські дослідники, формулюючи основну мету полікультурної освіти, вважають за головне завдання отримання якісної освіти по всіх її рівнях будь-якою людиною, незалежно від расових, етнічних, релігійних, гендерних та інших відмінностей. Російські дослідники акцентують увагу на тому, що полікультурна освіта повинна враховувати різні потреби всіх членів мультикультурного суспільства, незалежно від їх етнічної, культурної, соціальної, релігійної приналежності.

Концепція мультикультурної соціально-виховної роботи в українських навчальних закладах заслуговує на пильну увагу. Головним напрямом виховання в умовах полікультурності є виховання громадянськості, тобто сукупності соціальних, політичних і громадянських прав особистості, її інтеграція в культурні й соціальні структури суспільства. Метою виховання повинно стати формування нової ідентичності на основі поваги до колективних та індивідуальних прав і свобод, неприйняття будь-яких форм дискримінації та самоізоляції, формування толерантності як засобу запобігання конфліктів у суспільстві, основою якого є культурне, політичне, ідеологічне, релігійне, економічне розмаїття. Першочергове завдання полікультурної освіти полягає у вихованні поважного відношення до культурних відмінностей і підготовці молоді до життя у полікультурному середовищі. Головними цінностями глобальної освіти є виховання молоді у дусі толерантності, прищеплення їй культури миру, свідомості того, що прагнення до етнічної ідентичності має розглядатися як джерело загального духовного багатства, а не загрози національним цінностям та існуванню окремих народів. Визначені основні цілі полікультурної освіти в Україні: «забезпечення законних прав та задоволення освітніх і культурних потреб національних (етнічних), мовних, культурних меншин; формування у молодих громадян України всіх національностей повноцінних уявлень про етнічне й мовно-культурне різноманіття сучасного українського суспільства та внесок різних етнічних груп та народів-сусідів у нашу історію й культуру, знань про мови й культури великих і малих народів, що населяють Україну, переконаності в цінності культурного різноманіття та плюралізму; виховання у представників усіх національностей взаємного розуміння, поваги й толерантності, здатності до міжетнічного й міжкультурного діалогу, віри в необхідність мирного розв’язання конфліктів та проблем; закріплення процесів “деколонізації свідомості” молодого покоління наших громадян усіх національностей, подолання комплексів культурної меншовартості, другорядності власних культур стосовно… до глобальних мас-культурних імперій» [Гуренко О.І. Полікультурна освіта в Україні: до сутності поняття / О.І. Гуренко [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/160/84/. – Дата доступу: 10.11.2012.].

В країнах Західної Європи вища освіта зазнає нині певних змін. Головна зовнішня причина цих змін – трансформація ринку праці й скорочення попиту на послуги підлітків і дуже молодих працівників, які мають лише повну чи неповну середню освіту (загальну чи професійну). З кожним роком зростає потреба в нових працівниках з вищою освітою, а ще більше – з науковими ступенями. Наслідком цього «ринкового тиску» став перехід від елітного варіанту вищої освіти, коли у ВНЗ університетського типу навчалось усього 5-10% вікової групи 18-23 роки, до майже загальної – охоплення навчанням у різноманітних післясередніх закладах освіти перевищує половину вказаної вікової групи. Із фінансових, кадрових та інших причин Європі довелось урізноманітнити мережу тих навчальних закладів, у які йдуть випускники середніх закладів для отримання так званої «третинної освіти» (tertiary education) – продовження накопичення знань, умінь і професійних навичок після отримання шкільного атестата. Хоча традиційно «якісними» у суспільстві вважалися лише дипломи класичних університетів і великих політехнічних інститутів, їх отримання принаймні половиною молоді вікової групи 18-23 роки виявилося неможливим. Тому «третинна освіта» так і не стала суто університетською вищою освітою, а становить досить складний конгломерат із найрізноманітніших видів навчання, які дуже різняться між собою. Система «третинної освіти» включає на найнижчому рівні кількамісячні програми професійної підготовки для опанування робочих спеціальностей, а на найвищому – багаторічне навчання в університетах чи академіях, метою якого є опанування надзвичайно складних професій (лікаря, науковця-дослідника тощо) [Поберезська Г. Г. Україна і Болонський процес – шлях розвитку освіти і науки: Навч. посіб. / Г.Г. Поберезська. – К.: Університет «Україна», 2005. – С.52].

У результаті формування ринку, руху країни по орбіті капіталізації суспільних стосунків з домінантою товарно-грошових відносин трансформується свідомість молоді. В ній відображена загальна культурна криза, зростаюче руйнування духовності. Стан аномії, орієнтація на «дикий» ринок часто сприймається молоддю як абсолютизація матеріального інтересу. Це дуже серйозна проблема, розв’язання якої потребує зусиль всього суспільства і ідейно-моральної озброєності освіти. Аналіз результатів наукових досліджень свідчить про те, що сьогодні у системі цінностей молоді відбуваються суттєві зміни. У певної частини юнацтва спостерігається негативне ставлення до навчальної, громадської та будь-якої іншої суспільно-корисної діяльності. Такий стан зумовлений, насамперед, зниженням мотивації до такої діяльності у попередні роки та невисоким рейтингом більшості професій у їхній суспільній ієрархії. Тому освіта має виконувати виховну функцію.

У зв’язку з цим набуває особливого значення філософия, яка не тільки вчить логіко-методологічному мисленню, а і «формує духовно-особистісне ядро світоглядних цінностей» [Андрєєва Т.О. Від феномена людини до феномена людства / Т.О. Андрєєва. – Донецьк: ДонНУ, 2002. – С. 150]. Освітня програма припускає обов’язкове вивчення філософського блоку дисциплін. Основні переваги філософської освіти – фундаментальність, системність і полідисциплінарність. По цих параметрах філософська освіта унікальна, їй немає рівних. Вона озброює людину значними адаптаційними здібностями в сучасних мінливих соціокультурних умовах та кон’юнктурній мозаїці на ринку професій. Студентам прищеплюються настанови на необхідність вчитися та переучуватися все життя. У цьому сенсі філософія виконує головну функцію класичної освіти – навчити людину вчитися саму.

Трансформації соціокультурного буття повинні бути адекватно відбиті в системі освіти. Транслюючи норми та цінності культури, освіта формує систему цінносних орієнтацій і світоглядних настанов, дає людині можливість знаходження культурного виміру власного буття, того простору свободи, де ціннісно-смислова напруженість внутрішнього світу особистості відкриває нові духовні горизонти.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Які глобальні зміни приводять до необхідності переосмислення природи людини?

2. Чи можливо формування у процесі освіти розвиненого інтелекту, чуттєвості та волі? Відповідь обґрунтуйте.

3. Пояснить, у чому полягає сутність людини?

4. Яке співвідношення в людині природного і соціального?

5. Як формується особистість?

6. Аксіологія освіти.

7. Ідеал освіченості.

8. Етико-філософські засади освітнього процесу.

9. Культурно-історичні, соціальні, економічні, політичні, технологічні, ідеологічні виміри цінності освіти.