рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Предмет і завдання філософії права

Предмет і завдання філософії права - раздел Философия, Філософія права   Філософське Осмислення Права – Завдання Особливої Наукової І ...

 

Філософське осмислення права – завдання особливої наукової і навчальної дисципліни – філософії права, що має свій власний предмет дослідження і категоріальний апарат. Філософія права – це давня наука, яка має багату історію: вона вже була представлена у творах Платона й Арістотеля, досягла особливого розвитку в Західній Європі в XVII–XVIII ст. і продовжує функціонувати в системі гуманітарного знання сучасності. В Україні сьогодні, після відомої втрати за радянських часів традицій філософсько-правових досліджень, спостерігається значне підвищення інтересу до філософії права як з боку філософів, так і з боку юристів. Можна говорити навіть про певний філософсько-правовий "бум"1.

Однак підходи різних дослідників до розуміння предмета і методу філософії права, специфіки філософсько-правової рефлексії, місця філософії права в системі наук, до визначення її основних питань і функцій тощо далеко не одноманітні. Метою цього розділу і є пошук відповідей на ці проблемні питання.

Див. список рекомендованої літератури.

-5-


§ 1. Предмет філософії права.

Філософсько-правова рефлексія

 

Дискусія про предмет філософії права. Почнемо з запитання: що є філософія права і що вона вивчає? Необхідно зазначити, що в історії філософсько-правової думки існували різні підходи до визначення філософії права та її предмета. Так, наприклад, Г. Гегель вважав її філософською наукою про право, що має своїм предметом ідею права1. Російський філософ С. Франк розумів філософію права як вчення про суспільний ідеал. "Філософія права, – писав він, – по основному традиційно типовому її змісту є пізнання суспільного ідеалу, з'ясування того, яким має бути благий, розумний, справедливий, "нормальний" лад суспільства"2.

У сучасній філософії права її предмет також визначається по-різному. Від найширших визначень, як, наприклад, у відомого російського філософа права В. Нерсесян-ца: "Філософія права займається дослідженням змісту права, його сутності і поняття, його основ і місця у світі, його цінності і значення, його ролі в житті людини, суспільства і держави, у долях народів і людства"3 до найвуж-чих, як, зокрема, в одного з провідних італійських філософів права Н. Боббіо, який вважає, що єдиною проблемою філософії права, яка, власне, і становить її предмет, є справедливість4.

Таке різноманіття підходів до предмета філософії права цілком закономірно, адже його визначення припускає виявлення ставлення дослідника як до філософії, так і до права. Можна припустити, що підходів до предмета філософії права стільки, скільки існує філософських систем, а виявлення предмета філософії права неможливо без чіткого визначення позиції дослідника до самого феномена права, тобто того, що, власне, і має бути досліджено.

1 Гегель. Философия права. - М., 1990. - С. 59. Франк С. Л. Духовные основы общества. – М., 1990. – С. 21. Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов – М, 1998. –

Див.: Джентиле Ф. О роли философии права в изучении юриспруденции в Италии // Государство и право. - 1995. - № 1. - С. 135.

-6-


Для вирішення цієї проблеми доцільно скористатися міркуваннями югославського теоретика права Р. Лукича. "Саме поняття "філософія права", – зазначає він, – легко визначити, виходячи з уже відомого поняття філософії, філософія права є спеціальною філософією – такою, предметом якої є не загальний (увесь) світ у цілому, не все суще як таке, а лише одна його частина – право. Однак, оскільки вона є філософія, хоч і спеціальна, їй належні усі риси філософії взагалі чи загальної філософії відповідно. Це означає, що її предмет аналогічний предметові філософії"1.

Отже, якщо загальна філософія є вченням про граничні підстави людського буття, то, відповідно, філософія права може бути визначена як вчення про граничні підстави права як одного із способів людського буття. Використовуючи підхід І. Канта, який вважав, що предмет загальної філософії як науки можна визначити шляхом відповіді на питання: 1) що я можу знати? 2) що я повинен робити? 3) на що я можу сподіватися? 4) що таке людина?2, предмет філософії права за аналогією можна визначити за допомогою постановки таких питань: 1) що я можу знати про право? 2) що я повинен робити відповідно до вимог права і чому? 3) на що я можу сподіватися у разі додержання чи порушення цих вимог? У свою чергу всі вони можуть бути зведені до одного узагальнюючого питання: що таке правова людина чи що являє собою право як спосіб людського буття? Відповіді на поставлені питання і дадуть змогу з'ясувати природу такого феномена, як право, і предмет філософської дисципліни, яка його досліджує.

Обгрунтування необхідності філософії права. Хоч філософсько-правові дослідження мають давню і багату історію, а філософія права має незаперечні заслуги в розвитку юриспруденції, необхідність її існування як самостійної сфери теоретичного знання не для всіх дослідників є очевидним фактом. Трапляються різні спроби заперечити філософський підхід до права. Як правило, вони обґрунтовуються або неможливістю застосування даного

1 Лукич Р. Методология права. – М., 1981. – С. 69. 2 Кант И. Трактаты и письма - М, 1980. - С. 331-332.

-7-


підходу до розв'язання питань практичної юриспруденції, або його безмежністю, а звідси неможливістю реалізації в повному обсязі. Така позиція, що грунтується на вузькопрофесійній "юридизації" феномена права і яка штучно ізолює його від метафізичних наук (тобто наук про дух), характерна, насамперед, для юридичної догматики, представленої нині різними варіаціями юридичного позитивізму і легізму (від лат. lex – закон). "Щоб пізнати основний вищий зміст права, – наводить приклад такого підходу французький філософ права Ф. Батіффоль, – необхідно встановити: чому існують різні суспільства; але як відповісти, не знаючи точно, що являє собою людина, до чого вона прагне, куди йде і повинна йти? Зрештою, нам варто було б знати про Всесвіт у цілому, щоб дати належну відповідь на подібні проблеми; але вона неможлива для нас. Тому краще обмежитися вивченням позитивного права"1.

Існує кілька обгрунтувань необхідності існування філософії права, серед яких ми розглянемо лише два: історичне й актуальне. Історичне обгрунтування необхідності існування філософії права здійснюється на тому неспростовному факті, що ці проблеми завжди хвилювали людство протягом всього його існування. "Безцільно порушувати питання про законність такого роду досліджень, – справедливо зазначав С Франк, – воно виправдано вже історично як природне задоволення нашого невикорінного постійного запиту людського духу. Запиту, що виражається в постійній духовній заклопотаності людей про те, що є справжня правда, яка повинна бути в їхньому громадському житті"2.

У свою чергу актуальне обгрунтування філософії права базується на виявленні такого аспекту, такої сторони права, пізнання якої можливо тільки за допомогою філософського підходу.

Який же аспект права, його сутнісна особливість з необхідністю припускає філософсько-правовий підхід? Очевидно, це обумовлено езотеричною (тобто схованою, таємницею) сутністю самого феномена права. Право,

 

1 Див.: Буржуазные теории права: Реф. сб. – М., 1982. – Вып. 2. – С. 20. Франк С. Л. Духовные основы общества – С.21.

-8-


безсумнівно, є одним з найбільш важкодоступних об'єктів пізнання і не прагне відкривати досліднику свої таємниці. Безумовний прогрес юриспруденції останніми десятиліттями в усьому світі, десятки написаних монографій і захищених дисертацій із проблем права, підвищення престижності юридичної освіти і правової культури населення в цілому – все це не знижує актуальності поставленої проблеми. Навпаки, на місці розв'язаної дослідником правової проблеми виникають нові, а досягнута ним вершина у правовій науці відкриває нові, невідомі обрії у вигляді незліченних питань, проблем, загадок і таємниць. Для ілюстрації цього феномена можна скористатися створеним А. Шопенгауером образом наукового знання, яке розвивається, нескінченно збільшуючись у своїх розмірах: чим значніше його обсяг, тим більше на його поверхні точок дотику з непізнанним. Цьому образові відповідає пізнавальний парадокс: чим більше ми знаємо про право, тим більше таємниць і загадок виникає перед дослідником. Таким чином, сфера дослідження філософії права лежить на перетині цих таємниць, загадок, і її завдання полягає у їх розкритті.

У чому коріняться джерела езотеричності права? Ця характерна риса права випливає з його безпосереднього зв'язку з буттям людини, її сутністю, діяльністю і несе в собі особливості будь-якого культурного феномена. Адже відомо, що людина – це найтаємничиший об'єкт, що збиває зі шляху дослідження (Тейяр де Шарден). Але цей таємничий об'єкт, за визначенням, може бути пізнаний тільки самою людиною і ніким іншим. Адже, як писав Ф. Достоєвський, "людина є таємниця, я займаюся цією таємницею, тому що хочу бути людиною".

Подібно до того, як у людини ми розрізняємо фізичне тіло і душу (дух), так у всіх культурних (тобто людських) феноменах ми виявляємо предметну форму і духовно-ідеальну сутність. У праві ми також знаходимо предметну і духовну сторони, за якими історично закріпилися назви "позитивне право" і "природне право". Ці словосполучення можна вважати не зовсім вдалими, адже вони мають метафоричний характер, але склалися історично і закріпилися, до того ж вони відображають структуру даного явища.

-9-


Що ж розуміється у філософії права під позитивним і природним правом?

Під позитивним правом мається на увазі чинна система правових норм, відносин і судових рішень, під природним правом, як правило, – ідеальні першооснови права. Поняття "природне право" виражає глибинну сутність права, а його "ідеальність" виявляється в тому, що воно, по-перше, існує у свідомості (правосвідомості) як його установка (хоч і виявляється у формах поведінки), а по-друге, є ідеалом, тобто очищеною від випадків формою належного у відносинах між людьми.

Крім того, природне право визначає вихідні принципи, на основі яких приймаються (принаймні мають прийматися) чинні правові норми і відбувається їх оцінка. Така оцінка здійснюється на основі ієрархії цінностей, яку задає філософія, вирішуючи питання про ставлення людини до навколишнього світу, у тому числі й у ціннісному відношенні. Критична оцінка, в якій виявляється ставлення людини до правових норм, необхідна стосовно реального правопорядку, щоб людина не стала його заручником. Однак, критичне ставлення особистості до існуючого правопорядку не має нічого спільного зі зневажливим підходом до чинного законодавства, а тим більше до порушення існуючих законів.

Звідси можна зробити висновок, що право як сфера людської діяльності тісно пов'язано з філософією. Такі фундаментальні проблеми права, як справедливість, свобода і рівність, провина і відповідальність та інші, є водночас найважливішими філософськими проблемами, а вирішення їх заглиблюється своїми коренями в розв'язання основних філософських питань про сутність людини і сенс її життя, в онтологічну структуру світу та способи його пізнання. Право, таким чином, за своїм духом "філософічно", воно виражає "філософію на практиці", що відповідно припускає і "філософію в теорії", роль якої і виконує філософія права.

Значення філософії права в підготовці майбутніх юристів. Цілком очевидно, що вміння усвідомити високий гуманістичний зміст своєї діяльності, філософськи обгрунтувати свою теоретичну позицію і прийняти практичне рішення є ознакою високого професіоналізму і громадян

- 10 -


ської чесності юриста. Таке обгрунтування, особливо у сфері практичних рішень, не завжди усвідомлюється, однак воно значною мірою визначається домінуючими установками світогляду юристів, на формування якого покликана впливати філософія права. Спроби вирішувати фундаментальні теоретичні проблеми юриспруденції без філософського обгрунтування призводять, як правило, до релятивізму або догматизації. "Той, хто думає, що обійдеться без філософського обгрунтування функціонування правової системи, – пише французький філософ права Г. А. Шварц-Либерман фон Валендорф, – насправді несвідомо керується своєю "особистою", доморослою філософією, ризикуючи скінчити блуканнями в пітьмах правової дисгармонії"1.

Таким чином, необхідність вивчення студентами юридичних вузів філософсько-правових знань визначається, насамперед, потребами їхньої майбутньої спеціальності. Вивчення філософії права значною мірою сприяє фунда-менталізації освіти майбутніх юристів, їхньому розвиткові як самостійно мислячих, політично незаангажованих громадян. Можна приєднатися до позиції відомого британського філософа права Г. Харріса, який вважає, що філософія права "...не є частиною підготовки юриста як юриста, її існування, я думаю, пов'язано з більш важливою метою – підготовкою юриста як громадянина і громадянина як критика права"2.

Ця позиція досить чітко пояснює те основне місце, що його посідає філософія права в системі юридичних та інших гуманітарних наук і навчальних дисциплін, об'єктами вивчення яких є право і держава, а також ту увагу, що приділяється в західних університетах викладанню цієї дисципліни вже протягом багатьох століть.

Хоч філософія права не ставить за мету вирішувати конкретні проблеми правознавства, а лише допомагає дос-ліднику-юристу чіткіше усвідомити власну позицію, впорядкувати знання, по-новому подивитись на свій предмет у світлі більш широкого підходу, проте всі центральні,

Буржуазные теории права: Реф. сб. – Вып. 2. – С. 33–34. 2 Harris G. Legal Philosophies. - L: Butterworth, 1980. - P. 4.


фундаментальні проблеми правознавства знаходять своє вирішення чи, принаймні, їх обгрунтування саме на філософському рівні. Саме у цьому полягає одна з "загадок" такого феномена, як право, і ця обставина визначає фундаментальну роль філософії права в системі правознавства як загальнометодологічної дисципліни.

Що стосується побоювань з приводу відносної широти сфери філософського осмислення права, то їх можна зняти за допомогою чіткої фіксації інтересів філософії права, уточнення її предмета і методу, визначення її місця у системі філософських і юридичних наук. При цьому визначення предметної сфери і статусу філософії права мають здійснюватися за допомогою зіставлення її з теорією права, яка за сферою інтересів є найбільш близькою їй дисципліною.

Сутність та особливості філософського підходу до права. Важливим питанням для з'ясування специфіки філософії права як особливої теоретичної дисципліни є з'ясування сутності та особливостей філософського підходу до права.

Відомо, що будь-яка наука, визначаючи свій предмет дослідження, прагне зосередитися саме на цьому предметі. При цьому, як правило, залишається осторонь питання про місце предмета цієї науки в загальній картині світу і про його відношення до сутності людини. Відомо також, що у фундаменті будь-якої науки лежать деякі базові, аксіоматичні (тобто самоочевидні) положення, що не визначаються, а беруться як такі. Вихідним положенням класичної фізики, наприклад, є припущення про дію принципу причинності, економічної науки – припущення про те, що всі люди працюють відповідно до своїх потреб. Звідси можна зробити висновок, що окремі науки принципово не можуть "заглянути" за свій "вихідний пункт", свої базові положення. У цьому обмеженість будь-якої окремої науки. Так, І. Ньютон називав гравітацію вищою "причиною", що дає можливість пояснювати природні явища, але щодо якої він не міг знайти причину її самої у рамках тієї механіки, що він створив.

Що стосується філософії, то сфера її інтересів починається саме там, де закінчується сфера інтересів окремих наук. Філософія обґрунтовує базові положення окремих

- 12-

 


наук, підводячи їх під свої "граничні підстави", виявляючи їхній зміст. Наприклад, аксіомою, вихідним пунктом юриспруденції як окремої науки є припущення про те, що право є породженням волі суб'єкта державної влади, що детермінує у свою чергу виконання вимоги, що випливає з його норм права. Це положення виражає сутність позитивного права. Але осягти дійсний зміст правових явищ ми можемо, лише заглянувши за межі цієї аксіоми, тобто намагаючись відшукати підстави її самої.

Тому і вважається, що предметом філософії права є не-юридичні (граничні) підстави права, що у трактуванні деяких авторів справедливо розкриваються як пізнавальні, ціннісні, соціальні й антропологічні підстави права. Теорія права являє собою, головним чином, вчення про чинне право. Саме у сфері теорії права відбувається розвиток "загальних правових понять", що виводяться з конкретного досвіду функціонування окремих галузей права. Понятійним арсеналом теорії права є такі поняття, як "закон", "правовідносини", "суб'єкт права", "правовий обов'язок", "суб'єктивне право", "зобов'язання", "відповідальність" та ін. Вони утворюють розгалужену конструкцію позитивного права, його "понятійний каркас". Завдяки їм відбувається "оформлення" і "впорядкування" нормативної системи і понятійного апарату правознавства в цілому. Хоч філософія права у своєму аналізі основ права може використовувати поняття позитивної науки про право, однак вона має і такі свої власні категорії, як "ідея", "зміст", "мета права", "справедливість", "воля", "рівність", "визнання", "автономія особистості", "права людини" та ін.

Саме по собі позитивне право не є предметом філософії права. Позитивне право цікавить філософію права лише у співвідношенні з природним правом, з позиції якого оцінюється чинне право. У даному випадку природне право, оцінюючи позитивне право, відіграє роль як би "права в праві". Внаслідок такого співвідношення й оцінки, позитивне право виявляється легітимізованим (узаконеним) і водночас лімітованим (обмеженим) у своїх домаганнях. У цілому можна погодитися з ідеєю про те, що предмет філософії права співвідноситься з поняттям "природного права", а предмет теорії права – з поняттям "позитивного права", проте варто підкреслити умовність такого розме-

- 13-


жування. Точнішим буде твердження, що філософія права вивчає "світ права" ("правову реальність" як філософський аналог поняття "правова система", під якою розуміється вся сукупність правових феноменів: правових норм, інститутів, існуючих правовідносин, правових концепцій, явищ правового менталітету і т. д.) у його загальності і цілісності, його змістовну сторону.

Філософське осмислення та наукове пізнання права: відмінність предмета і методу. Наступним важливим питанням для з'ясування специфіки філософії права як самостійної наукової дисципліни є виявлення відмінності між філософським осмисленням права та його науковим пізнанням.

Розходження щодо методу між філософським осмисленням права та його науковим пізнанням лежить у сфері семантичної (тобто значеннєвої) і функціональної відмінності зрозуміти "пояснення" і "розуміння". Будь-яка окрема наука, у тому числі і юриспруденція, розглядає свій предмет як об'єкт, що знаходиться поза суб'єктом, що пізнає, і як такий, що перебуває у відносному протистоянні йому. Причому об'єкт, що пізнається, визнається у даному разі як факт, як те, що існує в реальності. Філософія ж прагне до розуміння, осмислення належних цінностей і змістів, розкриває світ таким, яким він повинен бути. Цей світ утворених цінностей і змістів дає людині стимул для зміни буття, оскільки те, що повинно бути, сприймається ним як ідеальне стосовно того, що існує в реальності. Тому юриспруденція, вивчаючи закономірності функціонування чинного права, описує право – таким, яким воно є, а філософія права таким, яким воно повинно бути. На основі цієї ідеальної правової норми філософія права оцінює існуючу правову реальність.

Важливо підкреслити, що філософія права не просто прагне пояснити правову реальність, яка протистоїть людині, а прагне зрозуміти цю реальність. З цього приводу відомий італійський філософ права Ф. Джентіле пише: "У юридичному досвіді співіснують – логічна форма, економічний інтерес і етичні ціннісні позиції; вони змішуються один з одним настільки, що неможливо не задатися питанням про взаємозв'язок між ними, тим, що є, і тим, що має

-14-

 


бути. Звідси випливає, що лише справді філософське сприйняття життєвих відносин здатне привести до мети"1.

Філософсько-правова рефлексія. Якщо сферу предмета філософії коротко можна визначити терміном "підстави", то сферу ЇЇ методу – терміном "рефлексія" чи "критика". Рефлексія (від лат. reflexio – відображення) у сучасному гуманітарному знанні розуміється як аналіз власних думок і переживань; міркування, сповнене сумнівів і хитань. Окремі науки, у тому числі юриспруденція, за своїм методом догматичні, тобто не займаються критичною перевіркою своїх основ, філософія ж з своєю природою критична, вона постійно оцінює свої підстави. Така оцінка і являє собою філософську рефлексію. Як відзначав Дж. Коллінгвуд, філософська свідомість ніколи не думає просто про об'єкт, але, міркуючи про будь-який об'єкт, вона також висловлює свою власну думку про цей об'єкт. Тому філософію можна назвати думкою іншого порядку – думкою про думку2.

Рефлексія є обов'язковим елементом філософсько-правового пізнання. Більше того, саме рефлексивний характер філософії права обумовлює те, що проблема її предмета виявляється одним з центральних питань цієї дисципліни. Рефлексія ж основ права і держави, на думку німецького філософа моралі та права О. Гьоффе, – це критичний аналіз "легітимації й обмеження політичного співтовариства"3. Іншою стороною рефлексії філософії права як критичного аналізу своїх основ є обговорення, дискурс. У того ж О. Гьоффе ми знаходимо вислів "філософський дискурс справедливості"4. Тому рефлексію і дискурс можна назвати найважливішими особливостями методу сучасної філософії і філософії права.

Зроблений аналіз дає можливість визначити предмет і завдання філософії права. Філософія права – це філософське вчення про право, що відповідає на питання, які

См.: Джентиле Ф. О. О роли философии права в изучении юриспруденции в Италии // Государство и право. – 1995. – №1. – С. 133.

Коллингвуд Р. Дж. Идея истории: Автобиография. – М., 1980. – С. 5.

Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической теории права и государства. – М.: Гнозис, 1994. – С. 15.

Там само.

-15


виникають у правовій сфері методом філософії. її предметом є, насамперед, виявлення змісту права, а також обгрунтування розуміння цього змісту. Це визначення не охоплює всього різноманіття проблем філософії права, але дає змогу зосередитися на її стрижневій ідеї, пов'язаній з уявленням про право як спосіб людського буття.

Визначення предмета філософії права дозволяє перейти до з'ясування її місця серед інших наук, а також її основних питань і функцій.

§ 2. Філософія права в системі наук, її основні питання і функції

 

Філософія права в системі філософії і юриспруденції. За своїм статусом філософія права являє собою комплексну, суміжну дисципліну, що перебуває на межі філософії і юриспруденції. Ця обставина вимагає чіткого визначення її місця і ролі в системі філософії і правознавства.

Вихід на проблематику філософії права може бути здійснений із двох протилежних сторін: від філософії до права і від права до філософії.

Перший шлях виходу на філософсько-правову проблематику (філософський підхід до права) пов'язаний з поширенням тієї чи іншої філософської концепції на сферу права. Таке звертання філософії до осмислення правової реальності, особливо характерне для епохи Ренесансу, виявилося дуже плідним для самої філософії. Відомо, що багато серйозних досягнень класичної філософії – результат такого звертання. Важливо також підкреслити, що у сфері філософії права відбувається своєрідна перевірка пізнавальної сили тієї чи іншої філософської концепції, її практичної спроможності в одній з найважливіших сфер людського духу. Усе це дає повну підставу довести, що без рефлексії основ права, філософського осмислення правової реальності в цілому, філософська система не може вважатися повноцінною.

-16-


Другий шлях формування філософії права (юридичний підхід до права) спрямований від рішення практичних завдань юриспруденції до їх філософської рефлексії. Наприклад, від осмислення таких окремих правових проблем, як підстави карного права, провина і відповідальність, виконання зобов'язань та ін., до постановки питання про сутність права. Тут філософія права виступає вже як самостійний напрям у правознавстві, специфічний рівень вивчення власне права. Таке філософське осмислення права здійснюється правознавцями в його більшій практичній орієнтованості, при якій ідеальні першооснови права розглядаються в тісному співвідношенні з позитивним правом. Однак, і в першому, і в другому випадках філософія права орієнтується на розуміння сутності і змісту права, укорінених у ньому засад і принципів.

Проблема дисциплінарного статусу філософії права. У зв'язку з існуванням двох різних джерел формування філософії права склалися і два основні підходи до розуміння її статусу.

Перший підхід розглядає філософію права як частину загальної філософії і визначає її місце серед таких дисциплін, як філософія моралі, філософія релігії, філософія політики та ін. Відповідно до цього підходу філософія права належить до тієї частини загальної філософії, що "приписує" людині необхідну манеру поведінки як соціальної істоти, тобто до практичної філософії, вчення про належне.

Другий підхід відносить філософію права до галузей юридичної науки. З цього погляду вона є теоретичним фундаментом для створення позитивного права і науки про позитивне право. Під філософією права тут мається на увазі наука, що роз'яснює в "останній інстанції" значення правових принципів і зміст правових норм.

Кожний з підходів наголошує на одному з двох можливих способів рефлексії права. Перший спосіб припускає загальнофілософську чи загальнометодологічну рефлексію, спрямовану на пошуки граничних основ, умов існування права, коли право співвідноситься з усією "ойкуменою" людського буття – культурою, суспільством, наукою тощо. Другий спосіб, що теж є філософським, –

 

 


суто філософська чи суто методологічна рефлексія, однак здійснюється вона в рамках самої правової науки.

Така двоїстість філософії права виявляється в тому, що вчений ступінь з філософії права ВАК України може присуджувати як з філософських, так і з юридичних наук. Отже, вона може розвиватися як філософом, так і юристом. А якщо точніше, не просто філософом, а філософом-юристом, тобто практично орієнтованим філософом, якого цікавить не просто істина сама по собі, а реалізація визначених практичних цілей у галузі права (наприклад, досягнення правового стану конкретного суспільства), чи юристом-філософом, який повинен уміти відмежовуватися від практичних проблем своєї науки і ставати на позицію її неюридичного бачення, тобто на позицію філософа. На підтвердження цієї думки можна навести слова одного з найбільш відомих західних теоретиків права XX ст. Г. Ко-їнга, який стверджує, що філософія права, не відмовляючись від пізнання питань суто юридичних, повинна виходити за межі даної сфери, пов'язувати правові феномени, що розуміються як явище культури, з рішенням загальних і принципових питань філософії1.

Через певні обставини може скластися уявлення, що існує дві філософії права: одну розробляють філософи, другу – юристи. Відповідно до цього припущення деякі дослідники навіть пропонують розрізняти філософію права в широкому розумінні слова і філософію права у вузькому значенні слова2. Насправді ж існує тільки одна філософія права, хоч вона і живиться з двох різних джерел. Перше джерело філософії права – це загальнофілософ-ські розробки правових проблем. Друге її джерело пов'язано з досвідом розв'язання практичних проблем права. Таким чином, філософія права – це дослідницька і навчальна дисципліна, .що визначається своїм основним питанням, лише в співвіднесенні з яким ті чи інші проблеми причетні до неї. Вона вимагає особливих якостей від дос-

Проблемы буржуазной теории права. Философия права: Реф. сб. – М., 1984. - Вып. 3. - С. 23

Гарних А. В. Проблема дисциплинарного статуса философии права // Философия и социология в контексте современной культуры. – Днепропетровск, 1998. - С. 186.

-18-


лідника, який працює у цій галузі: сполучення фундаментальної філософської підготовки і знання основних проблем політико-правової теорії і практики.

Звичайно, кожен дослідник разом з певним професійним інтересом вносить своє специфічне бачення в предмет цієї дисципліни, однак саме наявність різних позицій, їх постійний взаємний обмін і взаємозбагачення, співіснування на основі доповнюваності, дає змогу зберегти рівновагу навколо загального завдання – рефлексії основ права.

Щоб конкретніше визначити дисциплінарний статус філософії права, доцільно розглянути підходи до цього питання представників різних філософських напрямів.

У системі Г. Гегеля філософія права не просто частина одного з фундаментальних розділів філософії, по суті вона охоплює всю соціально-філософську проблематику. В інших філософських системах, зокрема у С. Л. Франка, вона – розділ соціальної філософії, що називається "соціальною етикою". Що стосується соціальної філософії марксизму (історичного матеріалізму), у рамках якої розглядалася проблематика права, то її послідовниками вона досліджувалася лише в аспекті виявлення соціальних функцій права. Тому філософія права як самостійна дисципліна в межах соціально-філософського вчення про суще і доцільне, де проблематика належного не зачіпалася, не могла сформуватися.

Аналітична філософська традиція (позитивізм) розглядає філософію права як складову частину політичної філософії, відмовляючи їй у статусі самостійної дисципліни. У сучасній західній філософії проблематика філософії права найчастіше розглядається в рамках філософської антропології. Навіть соціальна і моральна філософії, у тісному зв'язку з якими розглядаються проблеми філософії права, зазнали значної антропологічної трансформації під впливом таких філософських напрямів, як екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика, філософська антропологія, психоаналіз та ін.

Отже, досить складно назвати який-небудь єдиний філософський розділ, частиною якого була б філософія права. У той же час очевидно, що найтісніше вона прив'язана до соціальної, політичної, моральної й антропологічної філософії, кожна з яких наголошує на одному з факторів

-19-


формування і дослідження права: соціальному, морально-ціннісному, політичному, антропологічному. Так, політична філософія розглядає такі питання: що таке влада і як співвідносяться влада і право; соціальна філософія: що таке суспільство і як співвідносяться суспільство і право; моральна філософія: що таке мораль і як співвідносяться мораль і право; антропологічна філософія: що таке людина і як співвідносяться людина і право. Філософія ж права порушує загальне питання: що таке право і в чому його зміст. Тому її, безсумнівно, цікавлять питання і про те, як пов'язано право з такими феноменами, як влада, суспільство, мораль і людина.

Структура філософії права. За своєю структурою філософія права близька до структури загальної філософії. У ній можна виділити такі основні розділи:

1) онтологія права, у якій досліджуються проблеми природи права і його основ, буття права і форм його існування, зв'язку права із соціальним буттям та його місцем у суспільстві;

2) антропологія права, у якій розглядаються антропологічні основи права, поняття "правова людина", права людини як вираження особистісної цінності права, а також проблеми статусу інституту прав людини в сучасному суспільстві, права людини в конкретному соціумі, співвідношення особистості і права тощо;

3) гносеологія права, у якій досліджуються особливості процесу пізнання у сфері права, основні етапи, рівні та методи пізнання у праві, проблема істини у праві, а також правова практика як критерій правової істини;

4) аксіологія права, у якій досліджується цінність як визначальна характеристика людського буття, спосіб буття цінностей, аналізуються основні правові цінності (справедливість, воля, рівність, права людини тощо), їх "ієрархія" і способи реалізації в умовах сучасної правової реальності. До сфери інтересів правової аксіології іноді відносять питання співвідношення права з іншими формами ціннісної свідомості: мораллю, політикою, релігією, а також питання про правовий ідеал і правовий світогляд;

5) у структурі філософії права можна виділити і прикладний розділ, у якому розглядаються філософські проблеми конституційного права (правова державність, поділ

-20-


влади, конституційна юрисдикція), цивільного права (договір і зрівняння збитків і прибутку, власність), процесуального і карного права та ін.

Співвідношення філософії права, загальної теорії права і соціології права. У рамках правознавства філософія права найбільш тісно пов'язана з теорією права і соціологією права. Разом ці три дисципліни становлять комплекс загальнотеоретичних і методологічних правових дисциплін, їх наявність пов'язана з існуванням у самому праві, як мінімум, трьох аспектів: ціннісно-оціночного, формально-догматичного й аспекту соціальної обумовленості, філософія права акцентує увагу на рефлексії основ права, юридична теорія – на конструюванні понятійного каркасу позитивного права, соціологія права – на питаннях соціальної обумовленості і соціальної ефективності правових норм та правової системи в цілому.

У зв'язку з цим виникає питання, чи є ці дисципліни автономними, чи являють собою розділи загальної теорії права? Можна припустити, що у відомому розумінні терміном "теорія права" можуть бути охоплені всі три дисципліни, оскільки вони стосуються загальнотеоретичних аспектів права: філософських, соціологічних, юридичних. Однак у чітко науковому розумінні слова цей термін ми застосовуємо лише до юридичної науки. Спроба з'єднати ці три навчально-дослідницькі напрями в рамках однієї дисципліни – загальної теорії права (тим більше, у тому вигляді, в якому вона склалася на сьогодні) – науково не обгрунтована і її практична реалізація може дати негативні результати.

Теорія права, філософія права і соціологія права цілком успішно здатні взаємозбагачувати та взаємодоповнювати одна одну як автономні дисципліни. Об'єднання їхнього теоретичного потенціалу з метою забезпечення цілісності системи знань про право має здійснюватися не шляхом створення єдиної правової науки, що є досить складним завданням, оскільки остання повинна по'єднува-ти в собі, як мінімум, три різні методологічні позиції: юриста, філософа і соціолога, а шляхом фундаменталіза-ції підготовки самих юристів, які мають бачити право не тільки з позиції своєї дисципліни, а й з позиції філософії і соціології.

-21 -


Основні питанняфілософії права. Як уже зазначалося, філософію права як самостійну дослідницьку дисципліну конституює (тобто встановлює, визначає) її основне питання, від розв'язання якого залежить вирішення всіх інших її питань. Звичайно, на визначення цього основного питання безпосередньо впливає світоглядна позиція дослідника, тому не дивно, що в кожного дослідника може бути свій підхід до визначення основного питання філософії права. Так, теоретик права Г. Кленнер, позиція якого грунтується на теорії марксизму, визначає основне питання права як "відношення юридичного до матеріального, і, зокрема, до економічних умов життя суспільства"1. Фон Валендорф, який додержується об'єктивно-ідеалістичної точки зору, бачить основне питання філософії права в "доборі" щирих цінностей і створенні на їх основі системи цінностей у вигляді конкретного правопорядку, призначення якого – підтримка соціального буття. "Право – логіка цінностей", – підкреслює він2. Інший західний дослідник А. Бріжемен у свою чергу вважає, що всі питання філософії права зводяться до одного основного: "яким повинне бути право у світлі соціальної справедливості?"3.

Російський же філософ І. Ільїн центральним для філософії права вважає питання про обгрунтування права (природного і позитивного)4. На думку авторів посібника, одне з найпростіших і в той же час найглибших визначень основного питання дає видатний німецький філософ права А. Кауфман: "Основним питанням філософії права, як і всієї правової науки, є питання: що є право. Це означає: які сутнісні форми, які онтологічні структури, які основні закони буття ми називаємо правом? Від відповіді на це питання залежить вирішення багатьох інших найважливіших правових проблем"5.

Кленнер Г. От права природы к природе права. – М., 1988. – С. 223.

2 Буржуазные теории права: Реф. сб. – М., 1982. – Вып. 2. – С. 35.

3 Проблемы буржуазной теории права: Реф. сб. – М., 1981. – Вып. 1. - С. 30.

Ильин И. А. О сущности правосознания // Соч.: В 2 т. – Т. 1. – С. 106-125.

Kaufmann A. Rechtsphilosophie im Wandel. – Frankfurt a. M., 1972. – S. 104.

-22-

 


Виходячи з нашого бачення сутності та задач філософії права, основне питання "що є право?" виглядатиме як питання про зміст права. Оскільки філософія повинна не просто декларувати будь-які ідеї, а й аргументувати їх, то й основна задача філософії права має полягати в обгрунтуванні права і визначенні його змісту. Питання "що є право (який його сенс)?" є основним для філософії права, адже від відповіді на нього безпосередньо залежить вирішення всіх інших найважливіших правових проблем, у тому числі у сфері правотворчості й правозастосування. Це питання є філософським, оскільки співвідносить право з людським буттям.

Через складність самої структури права вирішення основного питання філософії права може бути здійснено через вирішення ряду основних завдань, або головних питань філософії права:

1) про підставу справедливості та її критеріїв (завдання, у межах якого право співвідноситься з мораллю) – це питання є центральним у філософії права, у більш традиційному вигляді воно постає як питання про обгрунтування "природного права";

2) про нормативну (зобов'язуючу) силу права, чи питання про те, чому людина повинна підкорятися праву (завдання, у межах якого визначається співвідношення права і влади);

3) про природу і функції позитивного права (завдання, у межах якого з'ясовується характер правових норм), що тісно пов'язане з вирішенням попередніх двох питань – воно забезпечує виправдання позитивного права.

Вирішення цих основних завдань, або головних питань, філософії права дає можливість забезпечувати легітимацію й обмеження права, тобто обґрунтовувати необхідність права для людини і визначати межі, за які воно не може заходити.

Функції філософії права. Як і будь-якій іншій філософській дисципліні, філософії права властивий ряд функцій. Серед них найважливішими є: світоглядна, методологічна, відображально-інформаційна, аксіологічна, виховна.

Світоглядна функція філософії права полягає у формуванні у людини загального погляду на світ права, правову реальність, тобто на існування і розвиток права як од-

-23-


ного зі способів людського буття. Ця функція певним чином розв'язує питання про сутність і місце права у світі, його цінності і значущість у житті людини і суспільства в цілому чи, іншими словами, формує правовий світогляд людини.

Методологічна функція філософії права знаходить своє відображення у формуванні визначених моделей пізнання права, що сприяють розвиткові юридичних досліджень. З цією метою філософія права розробляє методи і категорії, за допомогою яких і проводяться конкретні правові дослідження. Узагальненим вираженням методологічної функції права є оформлення наявного знання про право у вигляді способу його осмислення як змістовно-значеннєвої конструкції, що обґрунтовує його основні ідеї.

Відображально-інформаційна функція забезпечує адекватне відображення права як специфічного об'єкта, виявлення його істотних елементів, структурних зв'язків, закономірностей. Це відображення синтезується у правовій картині чи реальності "образу права".

Аксіологічна функція філософії права полягає в розробці уявлень про такі правові цінності, як воля, рівність, справедливість, а також уявлень про правовий ідеал та в інтерпретації з позицій цього ідеалу правової дійсності, критиці її структури і станів.

Виховна функція філософії права реалізується у процесі формування правосвідомості та правового мислення, через розробку власне правових установок, у тому числі такої важливої якості культурної особистості, як орієнтація на справедливість і повагу до права.

Висновки:

1. Філософське осмислення права – завдання особливої теоретичної дисципліни – філософії права, предметом якої є з'ясування змісту права, а також обгрунтування розуміння цього змісту, а її основними категоріями – ідея, зміст, мета права, справедливість, воля, рівність, визнання, автономія особистості, права людини та ін.

2. Філософія права має складну структуру, до якої входять: онтологія права, гносеологія права, аксіологія

 


права, феноменологія права, правова антропологія, прикладна філософія права та ін.

3. За своїм статусом філософія права є комплексною, суміжною дисципліною, що перебуває на межі філософії та юриспруденції, у межах правознавства філософія права тісно пов'язана з теорією права і соціологією права.

4. Функціями філософії права є: світоглядна, методологічна, відображально-інформаційна, аксіологічна, виховна та ін.

Контрольні запитання:

1. Що вивчає філософія права?

2. Які існують точки зору на предмет філософії права і яка з них здається вам найбільш обгрунтованою?

3. Чим відрізняються предмет філософії права і предмет загальної теорії права?

4. Що становить особливості методу філософії права?

5. Яке місце посідає філософія права в системі філософських наук?

6. Яке місце посідає філософія права в системі юридичних наук?

7. Сформулюйте основне питання філософії права.

8. Які функції виконує філософія права?

9. Чому майбутньому юристові необхідно вивчати філософію права?

 

-25-


Розділ 2 Методологія філософії права

 

У сучасних умовах, коли відбувається корінне переосмислення основ правознавства, розробка методологічних проблем філософії права має особливе значення. Завдяки таким дослідженням, по-перше, відбувається реалізація методологічної функції філософії права стосовно правознавства в цілому, тобто здійснюється більш глибокий і систематичний розгляд методологічних проблем права; по-друге, створюються передумови для розгляду всіх проблем філософії права в історичному і теоретичному аспектах. У цьому розділі ми розглянемо питання про поняття і систему методології права, місце філософії права в цій системі, про особливості методу філософії права і класифікацію основних типів праворозуміння як способів здійснення фі-лолофсько-правової рефлексії, про їх особливості, достоїнства і недоліки.

 

§ 1. Сутність методології права та її рівні

Звичайно під методологією розуміється система методів, що застосовуються для дослідження тієї чи іншої реальності, а також наука про ці методи. Саме поняття "метод" означає шлях, спосіб досягнення визначеної мети, у даному випадку – спосіб здобуття нового знання про цю реальність. Що ж слід розуміти під методологією права? Можна виділити такі підходи до інтерпретації цього феномена. По-перше, це так званий науковий підхід, у рамках якого під методологією розуміється система загальнонау-кових і спеціально-наукових методів, що застосовуються до права – соціологічний, кібернетичний, системний та ін., а також вчення про ці методи. Вперше таке уявлення було сформульовано В. Казимирчуком. Недоліком цього підходу є те, що він не дає уявлення про методологію права як про синтетичне знання, тому що відповідно до цього підходу окремі науки, з одного боку, і правознавство – з іншого, існують ніби самі по собі.

По-друге, це так званий філософський підхід, коли під методологією права розуміється застосування основних

-26-


принципів і категорій філософії до права. З погляду Дж. Керімова, до них належать категорії діалектики чи гносеологічні категорії, а на думку А. Васильєва – категорії соціальної філософії. Але і такий підхід не визнає ніякої нової дисципліни на межі філософії і правознавства. По-третє, підхід, що його умовно можна назвати філолоф-сько-правовим, оскільки він припускає наявність особливої дисципліни, що виконує методологічну роль стосовно правознавства в цілому. Завданням цієї дисципліни є гносеологічний аналіз різних типів правопізнання та праворозуміння.

Останній підхід уявляється кращим, оскільки дає змогу представити методологію права як деяке синтетичне знання, що опосередковує ланку між філософією і теорією права, певний аспект філософії права, що полягає у гносеологічному аналізі основ правової теорії. Отже, методологія являє собою керівну ідею, систему світоглядних принципів, що виявляють себе на всьому шляху збагнення того чи іншого об'єкта (у даному разі – права), а також обгрунтування такої ідеї.

Цей підхід відповідає встановленому уявленню про те, що як метод може виступати будь-яке виражене в узагальненому вигляді знання, спрямоване на досягнення нового знання. Тому в системі правознавства кожна теорія більш загального (абстрактного) рівня виконує методологічну роль стосовно більш конкретної теорії, а також щодо практики (як безпосередньо, так і опосередковано через теорію проміжного рівня).

У наш час загальновизнаним є уявлення про комплексність, синтетичність методологічного знання. Так, на думку Дж. Керімова, методологія права являє собою "загаль-нонауковий феномен, що поєднує всю сукупність принципів, засобів і методів пізнання (світогляд, філософські методи пізнання та вчення про них, загально- і частково-наукові поняття і методи), які вироблені усіма суспільними науками, у тому числі й комплексом юридичних наук, і застосовуваних у процесі пізнання специфіки правової дійсності, її практичного перетворення"1.

Керимов Д. А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). - М., 2000. - С. 52.

-27-


Усе це дає підстави говорити про методологію права в широкому розумінні як про комплекс методологічних проблем права і включити до неї:

1) методологію пізнання права;

2) методологію юридичної практики, виділяючи:

а) методологію правотворчості;

б) методологію правозастосування.

У свою чергу у рамках методології пізнання права, чи методології правознавства, слід виділити рівні:

1) філософський, що являє собою систему світоглядно-методологічних ідей і принципів, втілених у тому чи іншому способі осмислення права (типі правопізнання), а також їх порівняння, критику й обгрунтування;

2) науковий, який становить систему принципів і методів наукового пізнання в цілому чи окремої науки, застосовуваних для більш глибокого пізнання права, у рамках якого виділяють:

а) загальнонаукові методи і прийоми пізнання, такі як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія і моделювання, абстрагування і класифікація, а також методи: системний, синергетичний та ін.;

б) частково-наукові методи: соціологічний, психологічний, математичний, кібернетичний, історичний, логічний та ін., тобто знання в галузі окремих наук, застосовуване для пізнання правових явищ;

3) спеціально-юридичний, що являє собою систему характерних для правознавства методів пізнання права: нормативно-аналітичного, догматичного, порівняльно-правового та ін.

Оскільки право єднає у собі феномени як реального, так і ідеального характеру, то і методи його пізнання теж можуть поділятися на ідеальні та реальні. Провідна роль у пізнанні права належить ідеальним методам, до яких належить і метод філософсько-правової рефлексії. Особливість останнього полягає у проясненні тих ідеальних конструкцій, з яких складається право, й уявному конструюванні моделей правової реальності. Він заснований на здатності суб'єкта правосвідомості до філософського самоаналізу, до дослідження своїх відносин із правовою реальністю. Внаслідок філософсько-правової рефлексії

-28-


розкривається зміст права і специфіка пізнавальних процесів, що відбуваються в ньому.

Тому методологією права у власному розумінні слід вважати найбільш загальний, філософський рівень правознавства методологію філософії права. Вона являє собою систематизовану сукупність пізнавальних засобів, що дають можливість досліджувати багатогранну правову реальність у її різноманітних зв'язках з іншими сферами громадського життя, а також теоретичний аналіз (рефлексію) цих засобів. Узагальненим вираженням такої системи є різні типи праворозуміння, чи способи осмислення права, методологічні парадигми, що володіють цілісністю світоглядно-смислового змісту права і його обгрунтування. У такому підході найбільшою мірою реалізується методологічна функція філософії права.

Концепцію типів праворозуміння, засновану на розмежуванні права і закону, розробив В. Нерсесянц. Такими, на його погляд, є: а) легізм; б) юснатуралізм; в) юридичний лібертаризм. Перший представляє концепцію позитивістського праворозуміння; він виходить з ототожнення права і закону. Другий – із протиставлення права і закону, розуміючи під правом змістовні вимоги природного права (справедливості). Третій тип праворозуміння відповідає власній позиції автора і на його думку повинен синтезувати крайні позиції. Він грунтується на розмежуванні права і закону і трактує право як вияв принципу формальної рівності (формальної справедливості). Ця концепція втілює кращі досягнення пострадянської юридичної думки, володіє значним методологічним потенціалом, однак у ній не враховуються досягнення сучасної західної філософії права.

Аналіз класичних і сучасних підходів до розуміння права дає змогу класифікувати їх на кілька типів: а) правовий позитивізм; б) правовий об'єктивізм; в) правовий суб'єктивізм; г) правовий інтерсуб'єктивізм. Кожний з цих способів осмислення права відображає певний аспект правової реальності, а тому представляє той чи інший спосіб обгрунтування права, оскільки ставить певний аспект права на передній план, розглядаючи право крізь призму цього аспекту.

-29-


Розглянемо ці типи праворозуміння на основі аналізу їх свтоглядно-методологічних джерел, змісту, достоїнств і недоліків, основних форм прояву, а також можливостей і меж вирішення ними головних питань філософії права.

§ 2. Основні типи праворозуміння: правовий позитивізм і природно-правове мислення

Традиційно основними конкуруючими типами праворозуміння вважаються правовий позитивізм і теорія природного права. їх суперництво пронизує всю історію філософсько-правової думки. Що ж являють собою ці способи філософського осмислення права?

Правовий позитивізм. Основними характерними рисами правового позитивізму як філософського способу осмислення права є:

1. Ототожнення права і позитивного права, чи правопорядку, що розуміється як система встановлених норм та історично сформованих інститутів. Тому об'єктом такого осмислення виступають винятково феномени позитивного права: правові інститути, юридичні норми, виражені в законах, тощо. Будь-які феномени надпозитивного плану не визнаються правовим позитивізмом як правові й відкидаються.

2. Тенденція до абсолютизації державного суверенітету, ототожнення права з наказами держави. "Усяке право є команда, наказ" – таке кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Дж. Остіном.

3. Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким чинні норми встановлюються законодавцем відповідно до фактичного критерію. Ці уявлення протиставляються традиції природного права, що розглядає право в поняттях справедливості й загального блага.

Як тенденція правової думки, правовий позитивізм бере початок ще в давнину. Формами його прояву були: китайський легізм, учення софістів, номіналізм В. Оккама, концепція абсолютної держави Т. Гоббса та ін. Однак як самостійний напрям філософсько-правової думки він виник у 30–40-х роках XIX ст. у зв'язку з теоретичним об-

-30-

 


грунтуванням формально-догматичної юриспруденції. Його найближчим попередником був І. Бентам (1748–1832). У розвитку юридичного позитивізму можна виділити три основні етапи: класичний позитивізм Дж. Остіна (1790– 1859), що ототожнював право з наказами суверена, "чиста теорія права" Г. Кельзена (1881–1973), що пов'язує право з правомочністю примушувати, та аналітична юриспруденція X. Харта (1907–1993), ключовим поняттям якої є "правило визнання".

Правовий позитивізм тісно пов'язаний з позитивістською філософією, у рамках якої він дістав світоглядно-методологічне обгрунтування. Головні ідеї філософського позитивізму, найбільш інтенсивний розвиток якого припадає на середину XIX – початок XX ст., полягають у тому, що будь-яка наука може бути організована на основі тих самих принципів, що й математика та фізика, що досягли на той час серйозних успіхів. Це означає, що науки мають бути організовані на емпіричному "позитивному" знанні, а не на спекулятивних умовиводах.

Позитивізм у праві виник як реакція на метафізичну філософію права XVII–XVIII ст. Його представники прагнули замінити метафізичне вчення про абсолютні чинники права таким його вивченням, що спирається на дослідження позитивного матеріалу, "фактів" (безпосередньо "даного"). Такими фактами є насамперед норми права. Тому філософія права, на думку позитивістів, має вивчати їхній логічний зміст і мовне вираження. Право – позитивне й іншим воно бути не може. Позитивність права означає, що воно є "фактично чинне право".

Позитивізм спирається на певну концепцію людини. Людина для нього – це "мисляча тварина", тобто істота, що наділена здатністю розуміти адресовані їй накази, тим більше, якщо вони підкріплені погрозою застосування покарання. Розум, а точніше мислення, такої людини допускає формалізацію, що цілком знімає всі його суб'єктивні особливості. Людина немов розчиняється у формально-раціоналізованій реальності норм позитивного права. її буття у праві представлено незначним аспектом людської природи – її логіко-розумовою стороною.

Юридичний позитивізм заперечує можливість пізнання сутності права. Його метод є: а) "емпіричним", тобто обме-

-31 -


жується в пізнанні права вивченням зовнішніх ознак, доступних для безпосереднього спостереження та сприйняття, і відносить пізнання сутності правових явищ і їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього споглядання) до предмета філософських спекуляцій та "ідеології"; б) "дескриптивним", тобто описує зміст права, розглядаючи його таким, і тільки таким, яким воно є; в) "аналітичним", тобто суть його полягає в логічному й лінгвістичному аналізі юридичних понять, а ширше – текстів, на основі сприйняття права в законі як "даного"1. Аналітичний метод являє собою вдосконалення традиційного формально-догматичного методу, а в цілому юридичний позитивізм є теоретичним обгрунтуванням такого методу.

Позитивізм наполягає на неможливості відрізнити реально існуюче право від права, яким воно повинно бути. На думку прихильників позитивізму, норма не втрачає свого правового характеру від того, що з позицій "вищої справедливості" вона може бути кваліфікована як аморальна. Тут виявляється сама суть позитивізму – заперечення необхідного зв'язку між правом і мораллю, іншими словами, заперечення перспективи справедливості. У кінцевому підсумку, заперечення надпозитивних основ права веде до абсолютизації ролі держави і до твердження її домінуючої ролі стосовно права. Саме держава з її силою, що примушує, з погляду позитивізму, і забезпечує реальність права, вважаючи його творцем і єдиним гарантом.

Ця позиція заперечує можливість перебування якихось стійких основ права поза реальністю державних настановлень, тобто заперечує будь-які абсолютні моменти у праві. Тому право, з позиції позитивізму, мінливе залежно від змін політичної ситуації. Таку позицію можна назвати правовим релятивізмом.

Нарешті, ціннісна нейтральність правового позитивізму приводить його на позиції "логіцизму", що означає уявлення реальності права як тексту і бачення свого завдання у виявленні логічного і лінгвістичного змісту норм. Світ права виявляється штучним породженням, у ньому оперу-

1 Четвернин В. А. Современные концепции естественного права. М.:Наука, 1988. - С. 13-15.

-32-

 


ють суто умовними положеннями. Це світ формалізованої раціональності, якому немає справи до суб'єкта, тому що в ньому немає ціннісної раціональності.

Чому ж можливий юридичний позитивізм, що живить його? Він можливий насамперед внаслідок об'єктивних основ, оскільки відображає один з істотних аспектів правової реальності – даність права як позитивного права в його тісному зв'язку з державою. Але він має також і соціокультурні корені. Як підкреслює О. Гьоффе, державно-правовий позитивізм живиться досвідом радикальної кризи співтовариства ("досвідом громадянської війни"), пережитої в епоху потрясіння основ правового і державного порядку1. У пом'якшеній формі цей досвід існує у сьогоднішніх плюралістичних демократіях, заявляючи про себе в боротьбі інтересів різних груп і союзів.

Зазначені риси правового позитивізму обумовлюють як сильні, так і слабкі його сторони, його достоїнства й недоліки.

1. Прагнення до чіткості, визначеності положень, орієнтація на юридичну практику роблять позитивізм привабливим для юристів.

Проте зведення складного феномена права винятково до права позитивного робить юридичний позитивізм уразливим для критики. Дійсно, право не може бути ототожнено тільки із системою норм позитивного права (правопорядком), оскільки: а) законодавче встановлення норм не є самоціллю, а виробляється для здійснення справедливості, прав людини; б) юридичні норми постійно переглядаються у міру виявлення в них тенденцій, спрямованих проти принципів справедливості, прав людини, гуманності; в) завжди існує можливість маніпулювати нормами і тим самим безкарно вершити несправедливість. Тому правові норми і справедливість можуть не збігатися.

2. Сила позиції юридичного позитивізму виявляється також у відстоюванні особливої цінності й важливості правового порядку, встановлення якого розглядається як необхідна умова гуманізації людського співіснування.

Хеффе О. Политика Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства. – С. 13–15.

 

-33-


Однак у цьому ж виявляється і його слабкість. Позитивістське розуміння права веде до ототожнення його з наказами держави. Деякі ж приклади суспільної практики, особливо практика гітлерівського фашизму і сталінського тоталітаризму, показали, наскільки небезпечне таке ототожнення.

3. Правовий позитивізм орієнтує громадян на законослухняну поведінку, формує установку на довіру до існуючого правопорядку.

Властивий йому охоронний характер соціально обумовлений завданнями еволюційного розвитку суспільства, коли вже закладено основи такого розвитку і стосовно них досягнуто певного консенсусу.

Однак там, де такого консенсусу немає, для того, щоб позитивне право не перетворилося на антигуманну силу, воно має бути підтримано обгрунтуванням і піддано критичній оцінці. Однак таких питань позитивізм не ставить, як і питань про надюридичні підстави права, про справедливе і несправедливе.

Слабкість позиції позитивізму наочно виявляється й у його ставленні до головних питань філософії права. Наприклад, перше фундаментальне питання філософії права – про підставу і критерій справедливості – позитивісти навіть не ставлять. Юридичний позитивізм принципово відмовляється відповідати на нього, вважаючи його спекулятивно-метафізичним питанням, псевдопитанням. На думку позитивістів, дійсність праву надає формальна правильність процедури його формування. Однак, відволікаючись від змісту права, юридичний позитивізм перестає відігравати практичну роль у підтримці світу й порядку, на що він претендує в першу чергу. Занадто абстрактні теорії, що відриваються від життя, стають, в остаточному підсумку, марними.

У рамках юридичного позитивізму друге питання філософії права про нормативну силу права – "чому я повинен підкорятися праву?" – також не має належної відповіді. Заперечуючи будь-які моральні підстави "повинності", позитивіст бачить нормативну силу права у волі законодавця, що забезпечується механізмом примусу. Однак феномен підпорядкування закону можна пояснити не лише страхом перед санкцією, а й повагою до закону як такого

-34-


чи певним інтересом (бажанням використовувати у своїх інтересах систему правового захисту певних дій). Джерелом діяння закону може виявитися не тільки команда суверена, а й вираження ним природної справедливості, ще якого-небудь ідеалу чи втілення духу народу.

Нарешті, третє питання – про сутність позитивного права – і є, мабуть, єдине питання, на яке збирається відповісти юридичний позитивіст. Ставлячи питання "що є право?" представник аналітичної юриспруденції по суті зводить його до питання про те, що є закон (позитивне право).

Природно-правове мислення. Діаметрально протилежним позитивістському є "природно-правове" праворозу-міння.

В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що всі існуючі правові норми повинні грунтуватися на якихось об'єктивних началах, підставах, які не залежать від волі людини (суспільства). Оскільки зразком таких об'єктивних начал вважалася природа, то і право, що не залежить від людської волі і бажань, було названо природним.

Теорія природного права спрямована на пошуки особливої реальності права, зведеної до реальності державно-владних установлень. Вона тісно пов'язана з ідеалістичним світоглядом. Оскільки під природним правом у його узагальненому значенні розуміється надпозитивна інстанція, чи "сукупність усіх надпозитивних необхідностей людської практики"1, то й особливість природно-правового мислення полягає у розмежуванні й зіставленні права і закону з позицій принципів справедливості.

Це означає, що природно-правове мислення ставить перед собою завдання пошуку підстави позитивного права і критерію його оцінки, а тому виявляє себе у двух аспектах – сутнісному (онтологічному) й аксіологічному.

Сутнісний (онтологічний) аспект природно-правового мислення є відповіддю на питання "що є право?" у його дійсності, тобто відповіддю на основне питання філософії права. У цьому аспекті сутність власне правових явищ

Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства. – С. 51.

35-


("феномена права") розкривається через поня

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Філософія права

Філософія права.. Навчальний посібник За редакцією доктора філософських наук..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Предмет і завдання філософії права

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Передмова
Трансформація українського суспільства в напрямі цивілізованих форм організації неможлива без утвердження його на засадах права. Тому сьогодні право постає як одна з найважливіших з-поміж інших соц

Етико-правові ідеї у філософії І. Канта
  Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант(1724–1804). Найбільш плідно розробкою державно-правових питань І. Кант займався в ос

Вітчизняна філософсько-правова думка: традиції, світоглядно-методологічні засади, ідеї
  Ідея права є фундаментальною ціннісною основою сучасної цивілізації. Однак сучасний світ культурно неоднорідний. Тому закономірно виникає питання: якою мірою універсальна ідея права

Зародження філософсько-правової думки в Україні
Виникнення філософської, у тому числі філософсько-правової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян – Київської   -145-

Правова онтологія: природа і структура права
  Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на питання: яким чином універсальні закони буття пов'язані з законами суспільства, у тому числі з правовими законами; за д

Правова аксіологія: ціннісні основи права
  Тема 1. Ціннісні основи права   Аксіологічне вивчення права має важливе наукове, практичне і моральне значення. Воно дає можливість звернути увагу не т

У посттоталітарному суспільстві
  Однією з найважливіших функцій права є регулятивна функція. Вона здійснюється внаслідок формалізації поведінки індивідів, тобто поміщенні цієї поведінки у певні форми чи рамки, прий

Ня державної влади з метою неприпустимості зловживань з її боку
Головні ознаки правової держави: 1. Насамперед, правова держава припускає існування громадянського суспільства.Ідея громадянського суспільства починається з античності, зо

Навчальний посібник
  Шеф-редактор КОВАЛЬСЬКИЙ B.C., кандидат юридичних наук   Юрінком Інтер – редакція наукової та навчальної літератури  

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги