Зародження філософсько-правової думки в Україні.

Виникнення філософської, у тому числі філософсько-правової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян – Київської

 

-145-

Русі та грунтується на таких факторах: а) виникнення і поширення писемності; б) християнізація Київської Русі; в) формування державності. Саме у цей період виникають перші філософсько-правові ідеї, що спочатку мали релігійно-міфологічний, а потім (у зв'язку з прийняттям і поширенням християнства) теологічний характер.

Слід зазначити, що власне філософсько-правові концепції стали формуватися в епоху Просвітництва (у класичний період). Для першого ж періоду становлення філософсько-правового знання (IX – XVII ст.) характерне виникнення окремих ідей, що стали прообразом філософії права. До них можна віднести:

– ідею рівноцінності й рівноправності народів, сформульовану митрополитом Іларіоном у "Слові про закон і благодать";

– ідею демократизації церкви і свободи совісті, як майбутню основу принципу автономії особистості;

– ідею права України на самовизначення і суверенітет, обгрунтовану в першій "Конституції України" Пилипа Орлика.

Філософська освіта в Україні (кінець XVII – Друга половина XVIII ст.) безпосередньо пов'язана з діяльністю професорів Києво-Могилянської академії (Феофан Про-копович, Стефан Яворський, Ян Козельский, Семен Дес-ницький та ін.). Спираючись на ідеї "природного права" і "суспільного договору", що виникли в Європі, філософія Просвітництва складалася з універсальної обгрунтованої ідеї права. До інших характерних рис філософсько-правової думки епохи Просвітництва в Україні можна віднести:

а) зародження класичної національної філософії права;

б) поширення і подальший розвиток в українській філософсько-правовій думці "філософії серця"; в) поява професійних філософів, які розробляють і філософсько-правові питання.

Розглянемо найважливіші з цих характерних рис.

"Філософія серця" як світоглядно-методологічний фундамент національної філософії права. Методологічну основу класичної національної філософії права становить "філософія серця" (кардіоцентризм). Цей філософський напрям припускає, що при аналізі сутності людини, її думок, вчинків треба не обмежуватися лише свідомими

психічними переживаннями, а бачити їхню найглибшу першооснову – "серце" як джерело думок і пізнання. Національному характерові українського народу властиві такі риси, як емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до волі, визнання цінності миру між людьми і гармонії людини з Богом¹. Тому найбільш адекватною національному характерові є кардіоцентрично-екзистенціональна релігійна філософія, або "філософія серця". З позиції "філософії серця" акцент в обгрунтуванні права робиться на внутрішній духовній сутності права. Ідея права у рамках кардіоцент-ризму полягає не у формально-зовнішньому примусі, а в регулюванні життя з урахуванням внутрішнього світу і волі людини. Право при цьому розглядається як умова, можливість творчої самореалізації особистості, її індивідуального розвитку².

Одним із прихильників кардіоцентризму в українській філософській думці був Григорій Сковорода (1722–1794) – мандрівний філософ, засновник класичної філософії в Україні. Г. Сковорода народився на Полтавщині, навчався у Києво-Могилянській академії, викладав у Харківському колегіумі. Оригінальна концепція права Г. Сковороди припускає не раціоналістичне, а релігійно-онтологічне обгрунтування природного права, що відображає його внутрішню духовну сутність. Вихідні принципи правового світогляду – ідея моральної автономії особистості й ідея справедливості – у Г. Сковороди знаходять обгрунтування у його концепції "спорідненої праці". "Спорідненість" він розглядав як божий закон, що у той же час є і законом для природи і людського суспільства. Якщо цей закон виконується, то у світі встановлюється мир, а в індивідуальному плані – щастя. Отже, "споріднена праця" – це вираження ступеня соціальної справедливості, а право, як механізм встановлення закладеної у "спорідненій праці" справедливості, повинно виходити від людини, виражати не стільки зовнішню, скільки внутрішню міру його волі.

¹ Див.: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – Мюнхен, 1983. - С 19.

² Див. Максимов С. И. Украинский национальный характер и идея права // Культура у філософії XX століття: Матеріали IV Харківських міжнар. Сковородинівських читань. – Харків, 1997. – С. 227.

 

-147-

Пізнання "спорідненості", як пізнання внутрішньої людини, її природи, виявлення міри волі, здійснюється Г. Сковородою через розуміння символічної мови Біблії. Кожна людина повинна відкрити у собі самій світ цінностей і змістів, що містяться у Біблії, що робить її вільною, оскільки робить її життя осмисленим, таким, що не потребує примусу. "Спорідненість", як відповідність своїй ідеї, повинна бути і між природним правом і правом чинним, тобто "громадянськими законами", що мають захищати право людини на її власний моральний шлях, на її само-реалізацію.

Г. Сковорода визнає державу необхідною формою організації громадського життя, призначення якої – захист хліборобів і купців від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. У державі він виділяє силу внутрішню – це принцип покликання (призначення), природи, і зовнішню силу – дії правлячої верстви.

З концепції "спорідненості" випливає і критика Г. Сковородою зовнішньої, формальної рівності, заснованої на загальному непокликанні (невідповідність покликанню) і універсальній неспорідненості. Формальній рівності він протиставляв внутрішню "нерівну рівність" як можливість реалізації своїх здібностей, право на індивідуальність, на щастя. Суть "нерівної рівності" полягає в тому, що всі люди, з одного боку, рівні перед Богом, а з іншого – всі різні. Критерієм же вибору людиною морального життєвого шляху є "спорідненість" (органічна відповідність) її з певним типом поведінки. Тим самим ідея "спорідненої праці" виступає у Г. Сковороди як моральна підстава права.

Істотний внесок у розвиток вітчизняного екзистенціально-романтичного світогляду внесли також Микола Гоголь, члени Кирило-Мефодіївського товариства – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Останні з позиції "філософії серця" обгрунтували українську національну ідею.

Подальший розвиток кардіоцентризм в Україні дістав у творчості Памфіла Юркевича(1827–1874), у якого "філософія серця" набуває характеру загальнофілософської концепції. П. Юркевич народився на Полтавщині, закінчив Полтавську семінарію і Київську духовну академію, де й викладав.

-148-

В обгрунтуванні права П. Юркевич, як і Г. Сковорода, додержувався позиції інтуїтивізму, гадаючи, що світ, і, насамперед, індивідуально-особистісний світ, не доступний для розуму. Джерелом морального і правового законодавства, на думку П. Юркевича, є не розум, а серце, любов, тобто вільно прийнята система цінностей. "Глибина серця" – це первісна основа людської душі, що дає змогу людині відрізнити справедливе від несправедливого, добре – від дурного. "При всякій зустрічі протилежних бажань та інтересів, – зазначає П. Юркевич, – вона повинна звертатися до моральних вимог справедливості, що вкаже їй, де і коли її бажання незаконні, де і коли вони суперечать благу її ближнього і благу загальному"¹. Морально зріла людина, на думку П. Юркевича, керується не тільки досягненнями розуму, а й кориться заповіді любові, що потребує жертвувати своїми особистими вигодами для блага інших, для блага загального. У справедливості й любові полягають найміцніші умови для встановлення миру і братерства між людьми. П. Юркевич виступав проти обгрунтування права в рамках моральних систем евдемонізму й утилітаризму, що вважають корисність вчинку критерієм моральності. Правило морального утилітаризму вимагає визнавати корисним лише те, що гармонізує діяльність індивіда з загальним благом. Недоліком морального утилітаризму, на думку П. Юркевича, є зневаження гідності людської особистості, яка при досягненні мети дістає не тільки задоволення, а й набуває досконалості.

Розглядаючи питання про предмет філософії права, П. Юркевич зазначає, що філософія права "методично досліджує ті постійні й істотні підстави, з яких відбуваються з необхідністю форми права позитивного"². Філософія права стосовно чинного (позитивного) права – це аналітика його засад. Вона не повинна розглядатися як неухильний закон. Людина може судити про те, що є право, не тільки на підставі позитивного права, а й на підставі ідеї права, створеної внутрішньо.

¹ Юркевич П. Д. Мир с ближними как условие христианского общежития // Философские произведения. – М., 1990. – С. 351.

Юркевич П. Д. Історія філософії права. Вступ // Філософська і соціологічна думка. - 1996. - № 3-4. - С 58.

- 149-

Як підставу філософії права П. Юркевич виділяє такі антропологічні посилки: "1) людина може визначатися не тільки зовнішніми, емпіричними чинниками, але і усвідомленням ідей; 2) людина має визначені правила, звичаї, коритися яким справа добра і свята; 3) підкоряючись цим правилам і звичаям, вона має здатність судження про їх достоїнство"¹.

Таким чином, "філософія серця" у класичній українській філософії права виступає як методологічний фундамент морального обгрунтування права.

Філософсько-правові погляди М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського. Ліберальна ідея в Україні. Наступний етап розвитку філософсько-правової думки в Україні (XIX – початок XX ст.) пов'язаний з поширенням ідей лібералізму. У цей період посилюються позитивістські погляди на право, і акцент повертається з питання про обгрунтування права на питання про його функції. Найбільш яскравими українськими політичними мислителями цього часу були М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський. У центрі їхніх інтересів була проблема прав українського народу. Вони були прихильниками федералізму, який можна розглядати як принцип побудови громадянського суспільства і визнання цінності особистості та її прав. Основна філософсько-правова проблема сформульована в них як співвідношення прав особистості та прав нації, а також прав держави.

Так, Михайло Драгоманов(1841–1895),розглядаючи питання про співвідношення особистості й держави, додержувався індивідуалістичної позиції (примат особистості над державою), був прихильником теорії природного права. Він вважав, що людина від народження має природні права, найважливішим з яких є право на життя, на особисту недоторканність. Головне призначення позитивного права він бачив у закріпленні прав людини і громадянина.

М. Драгоманов стояв на позиціях космополітизму, що припускав необхідною умовою пошук всесвітньої правди, загальної для всіх національностей. Не заперечуючи цін-

Юркевич П. Д. Історія філософії права. Вступ // Філософська і соціологічна думка. - 1996. - № 3-4. - С 58.

- 150-

ності нації, він бачив її не в "національному дусі і характері", а в тому, що нація є формою духовної солідарності між людьми, формою певної культурної індивідуальності, формою, що має бути заповнена інтернаціональним змістом. Ідеал "бездержавності" робив його байдужним до питань національно-політичної самостійності України.

У філософсько-правовій творчості Івана Франка(1856–1916) основний акцент зроблений на співвідношенні: особистість – колектив (вождь – маса; герой – натовп). У своїх політичних поглядах І. Франко – соціаліст, що визначило його бачення суспільного ідеалу. Шлях до соціального устрою майбутнього, за його уявленням, – федерація громад на основі самоврядування, солідарності інтересів і культурної роботи. З цих самих позицій він трактує і право, критерієм якого є забезпечення соціальної справедливості, захист людини праці. У питанні співвідношення "особистість – нація" І. Франко – прихильник пріоритету нації. Тому національну самостійність він розглядав як соціально-політичний ідеал, як повне, нічим не зв'язане і не обмежене життя і розвиток націй.

У творчості Михайла Грушевського(1866–1936)переважає позитивістський підхід, помітний також вплив поглядів М. Драгоманова, теорії солідарності Е. Дюркгейма, психологічної концепції Вундта, філософії І. Канта.

Історію суспільства він трактує як історію розвитку людського духу, насамперед, національного духу народу. Він відстоював ідеї національної державності, пріоритету прав людини стосовно права держави, пріоритету прав нації перед правами особистості, визнання людини як самостійної цінності, обґрунтовував примат інтересів трудового народу в Україні.

Розвиток філософії права в Україні у рамках ліберального світогляду здійснювався ліберальними юристами. Суть їхніх поглядів полягала у висуванні на перший план ідеї абсолютної гідності особистості, її прав і свобод, у відстоюванні пріоритету права над політикою. Першим вітчизняним професійним професором права, що грунтувався на ліберальних позиціях, був Костянтин Неволін.У будь-якому законодавстві він розрізняв дві частини: закони природні та закони позитивні. Перші утворюють ідею законодавства, другі служать її проявам. Таким чином, він

-151-

розрізняв поняття "право" і "закон". Ідею, аналогічну позиції Неволіна, висував Петро Редькин. Наприкінці XIX – на початку XX ст. курси теорії права, філософії права та історії права в Харківському університеті читали такі відомі вчені, як К. Ярош, М. Фатєєв і М. Палієнко. З Київським університетом пов'язаний початок професійної діяльності Л. Петражицкого, Є. Трубецького, Е. Спекторського – філософів права, які мали значний вплив на інтелектуальне життя України і Росії.

Б. Кістяківський як методолог права й автор соціо-культурної філософсько-правової концепції. Значний внесок у розвиток філософії права в Україні вніс Богдан Кістяківський (1868–1920) – один з видатних українських теоретиків лібералізму. Він народився у родині професора карного права Київського університету, навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, історичному факультеті Харківського університету, юридичному факультеті Дерптського університету, з яких був виключений за політичними мотивами. Пізніше продовжив освіту за кордоном. У Німеччині захистив докторську дисертацію на тему "Суспільство й індивід", яка дістала високу оцінку в німецьких філософських і юридичних колах, але не була визнана достатньою підставою для здобуття звання магістра права в Петербурзі. Викладав право і філософію права в Москві та Ярославлі, займався публіцистичною і видавничою діяльністю. У 1917 р. на основі збірки статей "Соціальні науки і право" у Харківському університеті захистив дисертацію і здобув ступінь доктора права. Останні роки життя Б. Кістяківського були пов'язані з Україною. З 1917 р. він – професор юридичного факультету Київського університету, з 1919 р. – академік Української Академії наук.

Загальна світоглядна позиція Б. Кістяківського сформувалася під впливом ідей М. Драгоманова. Свою філософську позицію він визначав як "науковий ідеалізм", здатний забезпечити соціальні науки конкретною методологією і гносеологічними підставами. Оригінальний підхід Б. Кістяківського до вирішення філософсько-методологічних проблем можна визначити як соціокультурний. Він припускає, з одного боку, визнання права як найбільш

- 152-

 

значного виразника культури, а з іншого – розгляд культури як найважливішого способу реального буття права. Тому історично сформований рівень правосвідомості і правової культури є визначальними факторами побудови правової держави.

До права Б. Кістяківський підходив і як соціолог, і як прихильник неокантіанської філософії цінностей. У першому випадку він розглядав право як соціальне явище, предмет причинності, засіб контролю суспільства над індивідом; у другому – як соціальне втілення надісторичних цінностей, завдяки яким право посідає центральне місце у сфері культури. Тому загальна теорія права, як вважав Б. Кістяківський, повинна грунтуватися на загальній філософії культури.

У питанні про визначення права він займав позицію методологічного плюралізму. При цьому визнавав цінність різних філософських і особисто-наукових підходів до визначення права, але вважав їх обмеженими і відносними.

У розумінні права Б. Кістяківський виділяє чотири підходи:

1) аналітичний, відповідно до позитивістської концепції права;

2) соціологічний, де право – форма соціальних відносин;

3) психологічний, що відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний, що відповідає аксіологічному поняттю права.

З позиції його синтетичної загальної теорії права слід відкинути кожну з концепцій як однобічну і неадекватну і водночас визнати їх як методологічні підходи, що відповідають чотирьом граням права як сукупності культурних феноменів. Розглядаючи позитивні сторони і недоліки кожного з підходів, Б. Кістяківський вважав, що плюралізм тільки підготував грунт для фінального синтезу, тобто розробки синтетичної теорії права, заснованої на філософії культури.

У теорії правової держави Б. Кістяківського можна виділити три аспекти: 1) методологічні основи вчення про правову державу; 2) теорія прав людини як ядро концепції правової держави; 3) концепція "правового соціалізму", у

- 153-

центрі якої "право на гідне існування". Для нього "правова держава" – соціально-політичний ідеал, що рідко досяжний в емпіричній реальності. Але у той же час це і реальна історична форма державності, найвища з практично існуючих. У ній поступово втілюється цей ідеал. Правовою держава стає тоді, коли, використовуючи право як інструмент упорядкування соціального життя, вона сама стає підлеглою праву.

"Природні", споконвічно властиві людям, права, на думку Б. Кістяківського, обмежують державну владу, виступають основою і доповненням підзаконної влади і становлять основу фундаментальних принципів правової держави. Вони мають бути визнані й охоронятися за допомогою не тільки приватного, а й публічного права. Звідси концепція про суб'єктивні публічні права, основним з яких є "право на гідне існування", що включає право на прожитковий мінімум і освіту, як основу домагань особистості. Концепція суб'єктивних публічних прав дала можливість Б. Кістяківському розглядати соціалістичну державу як цілком сумісну з індивідуальною волею, яка надає нової, більш розвиненої форми правовій державі.

Значним внеском Б. Кістяківського у вчення про право була розробка проблеми російського "правового нігілізму". Він відштовхувався від того очевидного соціального факту, що в Росії протягом століть не було цивілізованого правопорядку. І як наслідок – відсутність у російської інтелігенції серйозного інтересу до правових ідей. У той же час, щоб увійти в культуру народу, ідеї свободи і прав людини (правові цінності) мають бути не просто запозичені, а й пережиті. Відсутність поваги до правопорядку, на думку Б. Кістяківського, призвела до того, що правосвідомість навіть інтелігенції відповідає рівневі поліцейської держави, коли право сприймається не як правове переконання, а як примусове правило. Він закликає інтелігенцію визнати свою моральну відповідальність і не виправдовуватися зовнішніми причинами.

Філософсько-правова спадщина Б. Кістяківського має цінність не тільки тому, що є першою вітчизняною систематизованою концепцією права, а й завдяки актуальності ідей, що містяться у ній.

-154-

§ 2. Основні ідеї російських філософів права

 

Історія України нерозривно пов'язана з російською історією. Крім того, коли йдеться про сферу духу, то просторові кордони перестають мати визначальне значення. Тому, говорячи про вітчизняну філософію права, ми не можемо не зупинитися на поглядах видатних російських філософів, які вплинули на збагачення світоглядно-методологічного потенціалу філософсько-правової думки в Україні.

Володимир Соловйов(1853–1900) народився в родині видатного російського історика Сергія Соловйова. За материнською лінією був нащадком Г. Сковороди.

Релігійна філософія В. Соловйова заснована на ідеях всеєдності і "цільного знання". Етика і вся практична філософія В. Соловйова грунтується на метафізичній концепції людини як потенційно божої істоти, здатної зрозуміти ідею досконалості й самій здатній до нескінченного самовдосконалення і наближення до образу Божого. Прогресивний розвиток моралі, що становить зміст історичного розвитку, полягає в розвитку божих рис людини, у реалізації ідеї Боголюдства. Останнє у свою чергу залежить від ступеня зрілості людини, що є результатом тривалого виховного процесу. Розвиток моральної автономії особистості вимагає певних умов, однією з яких виступає право як момент "об'єктивної етики", що забезпечує зовнішні умови ("безпека для всіх") для розвитку "суб'єктивної етики", внутрішнього вдосконалення людини.

Ідея права дістає у нього моральне обгрунтування. Право, на думку В. Соловйова, займає проміжне становище між ідеальним добром і злою дійсністю. Шлях до загального блага лежить через примусову організацію громадського життя. Без права і держави моральність залишається благим і неспроможним побажанням, а право без моральності втратило б свою безумовну підставу і не відрізнялося б від свавілля. "Моральний принцип, – писав В. Соловйов, – вимагає, щоб люди вільно вдосконалювалися; але для цього необхідно існування суспільства; але суспільство не може існувати, якщо всякому бажаючому надається право безперешкодно убивати і грабувати своїх ближніх; отже, примусовий закон, що дійсно не допускає

- 155-

злу волю до таких крайніх проявів, що руйнують суспільство, є необхідною умовою морального вдосконалювання і, як таке, вимагається самим моральним началом, хоч і не є його прямим вираженням"¹.

У співвідношенні права і моралі він виділяв такі моменти:

1) між правом і моральністю немає суперечності; суперечності можуть виникати між формальною правомірністю і сутністю права, тобто в самому праві, а також між зовні моральною дією і сутністю моральності, тобто в самій моралі;

2) право і мораль взаємно розуміють одне одного, тобто моральність є безумовна підстава права, без якої останнє – свавілля, право ж є той необхідний примус, без якого моральна норма стає марнослів'ям;

3) єдність права і моралі становить правду, що міститься у них, чи справедливість, тому до будь-якого морального відношення може бути додано правову форму;

4) право є мінімум моральності чи нижчий її рівень. Його завдання полягає не в тому, щоб світ перетворити на Царство Боже, а в тому, щоб не дати світу перетворитися на пекло;

5) якщо право наказує чи забороняє якісь конкретні, визначені дії, то моральна норма не є таким твердим розпорядженням;

6) якщо в праві примус обов'язковий, то в сфері моральності він неможливий.

У такий спосіб право, у розумінні В. Соловйова, це "примусова вимога реалізації визначеного мінімального добра чи порядку, що не допускає відомих проявів зла" . Отже, право, як мінімум моральності, – це такі моральні вимоги, невиконання яких загрожує безпеці суспільства. Концепція єдності права і моралі привела В. Соловйова до практичного висновку: закон, що суперечить моральності, суперечитиме і сутності права, і, отже, має бути скасований.

¹ Соловьев В. Оправдание добра. // Соч.: В 2 т. - М., 1998. – Т. 1. – С 451-452.

² Соловьев В. С. Указ. соч. - С. 450.

- 156-

"Мінімальним добром" він називав недопущення зовнішніх проявів злої волі, тобто охорону життя і власності. Але не тільки. Нормальний стан припускає ще й гідне існування людини, тому у визначений правом мінімум добра В. Соловйов включає вимогу забезпечення усім людям зовнішніх умов для гідного існування й удосконалення. До таких умов він відносить: а) забезпечення засобів існування (їжу, одяг, житло); б) гідний фізичний відпочинок; в) можливість користатися дозвіллям для свого духовного вдосконалення. Сукупність цих умов становить, за В. Соловйовим, формулу "права на гідне існування".

Це положення безпосередньо випливає з концепції "потенційної божості людини". Вона припускає, що кожна людина потенційно має вроджену здатність до самовдосконалення, але крайня бідність та інші соціальні позбавлення можуть стати нездоланними перешкодами до її реалізації. Тому право це не тільки реалізація свободи особи, а й створення умов для гідного її існування.

Сутність права В. Соловйов бачив у рівновазі двох моральних начал: особистої волі та загального блага. Формула рівноваги особистої волі та суспільного блага є формулою єдності природного права і позитивного права.

Природне право, за В. Соловйовим, не є щось попереднє праву позитивному, як у метафізичних концепціях природного права, і не є моральним критерієм позитивного права, як у неокантіанських концепціях. Природне право для В. Соловйова – чистий феномен, ідея права; позитивне ж – його об'єктивація. Природне і позитивне право – дві точки зору на один предмет, де природне право втілює "раціональний зміст права", а позитивне – історичне втілення права. Загальний же зміст права – здійснення справедливості.

Ідея права В. Соловйова на гідне існування дістала розвиток у вченні про право Павла Новгородцева(1866– 1924).Він проводив ідею морального ідеалізму в філософії права, вважаючи, що основу природного права становить етика абсолютних цінностей. Додержувався позиції "відродження природного права" як морального критерію й ідеалу. На його думку, право укорінене в глибинах духовного життя. Духовні основи російської філософії права бачилися йому в таких положеннях: 1) вищий суспільний

- 157-

ідеал – внутрішня вільна єдність усіх людей; 2) шлях до ідеалу лежить через вільне внутрішнє відновлення людей; 3) право і держава – лише допоміжні ступені такого розвитку; 4) право і держава повинні черпати свій дух з вищої заповіді – закону любові; 5) визнання нерозв'язності соціальних суперечностей у межах земного життя; 6) неможливість абсолютної раціоналізації соціальних відносин (розум і наука відіграють другорядну роль у суспільстві); 7) визнання кінця існування людської цивілізації (есхатологічна позиція).

За оцінкою П. Новгородцева, вся російська думка пронизана прагненням до вищого, ніж є право і держава, істини, якою є істина Бога, абсолютна правда. У цьому виявляється національна своєрідність російської філософсько-правової ідеї. Пошуки ж правди, характерні для російського характеру, мають поки не вищу істину, а лише три омани: есхатологізм, анархію і державний абсолютизм.

Право на гідне людське існування уявляється їм не тільки як моральне право, але вже і як юридичне. Юридичний характер цього права, на думку П. Новгородцева, полягає в тому, що тут мається на увазі "не позитивний зміст людського ідеалу, а тільки заперечення тих умов, що зовсім виключають можливість гідного людського життя", тобто зовнішніх утиснень для духу. Це право не суперечить завданню і сутності права, оскільки здійснюється в ім'я охорони основних правових цінностей – волі та гідності особистості. Суб'єктом же права виступає особистість, яка наділена розумом і вільною волею, у її зв'язках із суспільством. Це положення і становить основний принцип його соціальної філософії.

Великий внесок у реабілітацію і захист права вніс сучасник П. Новгородцева Лев Петражицький(1867–1931). Світоглядно-методологічні підстави підходу до права Л. Петражицького сучасні дослідники оцінюють неоднаково. Підставою для таких суперечливих оцінок служить його оригінальне трактування феномена права, що сам автор називав "психологічним", але яке за своєю суттю є "феноменологічним". Сутність права він бачив у психічному переживанні, що міститься у праві, емоції, що уявлялася як субстанція юридичного. Психічне і юридичне у праві

-158-

співвідносяться як ірраціонально-несвідоме і раціонально-формальне. Інтуїтивне право несе у собі певний інформаційний код – значеннєву субстанцію права. Воно є система раніше переданих ціннісних орієнтацій, типів переживань певної соціальної групи. Право, вважав Л. Петражицький, – це емоційне переживання й осмислення емоцій-мотивацій імперативно-атрибутивного (обов'язково-притягального) характеру, де "імперативність" – переживання свого обов'язку перед іншими, а "атрибутивність" – усвідомлення свого права. Мораль же – однобічне переживання, обмежене імперативним характером. Усвідомлення свого права становить основу правосвідомості, слабкий розвиток якої є недоліком російського менталітету. Процес же правоформування, на думку Л. Петражицького, містить у собі емоційне переживання, осмислення емоцій-мотивацій і наступну формалізацію (закріплення у законі) цих станів.

Останній етап формування права – офіційне, догматизоване право, яке у спробі виразити за допомогою раціонального (формул, категорій) ірраціональне (переживання) спотворює останнє. Співвідношення інтуїтивного й офіційного права являє собою варіант трактування співвідношення природного права (правосвідомості) і позитивного права (закону). Офіційне право неадекватно виражає інтуїтивне, що стає причиною соціальних потрясінь. Середовищем формування правової норми Л. Петражицький вважав психіку індивіда, тому інтуїтивне право більш гнучко реагує на запити життя. Соціальні ж інститути не визначають поведінку індивідів, а лише створюють умови і ситуації для неї.

Як і всі видатні російські філософи права, Л. Петражицький підтримував ідею "права на гідне існування", обґрунтовуючи її з позиції прав чи природних домагань індивідів.

Незважаючи на те, що в обгрунтуванні права Л. Петражицький не звертається до релігійної свідомості, його трактування соціального ідеалу як "загальної любові" виявляє в його поглядах характерні для російського правового світогляду риси саме релігійної свідомості.

-159

У першій половині XX ст. у російській (переважно емігрантській) філософсько-правовій думці відзначається зміщення акценту в бік теоретичного захисту ідеї правового порядку як стану більш важливого, ніж хаос і свавілля. Ця тенденція знайшла своє відображення у тому, що починається спроба з'єднати "російську ідею" з "ідеєю прав людини" не шляхом зневаги права в ім'я моралі, а в діалозі з кращими досягненнями західної філософської думки, насамперед феноменологічної.

Специфічне трактування феноменологічного методу ми знаходимо у видатного російського філософа права, учня П. Новгородцева Миколи Алексеева(1880–1964).На його думку, завдання філософії права полягає у подоланні правового релятивізму, властивого позитивізмові, й у виявленні тих стійких основ, що роблять право необхідним.

Вирішення проблеми чинників права М. Алексеев бачив у виявленні правової ідеї (ейдоса), деякої ідеальної структури, що властиво будь-якій правовій системі та відрізняє право від інших соціальних регуляторів. Ідея права не виведена теоретично, вона "схоплюється" в особливому акті зацікавленості – "визнанні". Право М. Алексеев розглядає як багатомірне явище, що розкривається шляхом феноменологічного опису правової структури. Ця структура містить такі елементи: 1) суб'єкт права як носій правового змісту актів визнання; 2) реалізовані правові цінності; 3) основні визначення права чи його модусів – прав та обов'язків.

Суб'єктом права, діяльною особою у праві може бути тільки людина (дієздатна фізична особа). Людина як суб'єкт права розглядається в якості онтологічної основи права – носія змісту права, здатного робити акти визнання.

Система реалізованих у праві цінностей може бути розглянута як змістовний аспект правової ідеї. Основною правовою цінністю М. Алексеев вважає не особистість, а справедливість, зрозумілу як такий порядок, у якому кожному належить "своє". Основу ідеї справедливості становить ієрархічне відношення цінностей як ідеального цілого. "Співіснування реалізованих цінностей на грунті загального взаємного визнання і є порядок суспільної

-160-

 

справедливості, що служить основою для ідеї права" – така підсумкова формула справедливості за М. Алексєєвим.

Правова структура, або "логос" права, як деяка ідеальна цілісність правових явищ, виступає основою права. Норма права є сама такою тільки тому, що в ній виявляється правова структура. Завдяки наявності правової структури право як соціальний регулятор має своє власне обличчя і відрізняється від інших явищ. Правова структура є необхідним моментом будь-якого права, його ідеальним, ейдетичним моментом, тим, що дає підставу називати його правом.

Іншим видатним російським філософом права був також учень П. Новгородцева Іван Ільїн(1883–1954),який свій творчий інтерес сконцентрував на проблемі правосвідомості. Вчення про правосвідомість і шляхи її дослідження є для нього відправною точкою філософського обгрунтування права, що має релігійно-екзистенційний характер. Суть його полягає у доведенні того, що право є необхідною формою духовного буття людини. Без такого обгрунтування неможливо принципове визнання права людиною, а без визнання право не може бути діючим механізмом.

Підставою природного права, за І. Ільїним, є спосіб людського буття як безлічі самостійних індивідів, що прагнуть до духовної досконалості, й об'єднані спільною основою зовнішнього життя. Право необхідне, коли потрібно розмежувати домагання суб'єктів на земні блага для забезпечення духовно гідного життя. Тому право на духовно гідне життя в І. Ільїна стає основним природним і невідчу-жуваним правом людини.

Позитивне ж право засноване на відомій незрілості людських душ, тому відрізняється примусовим характером. Призначення його бачиться у підтримці й охороні природного права від тих, хто його порушує і не визнає індивідуально.

Правосвідомість він розглядає як складне цілісне явище, що включає не тільки знання і думку, а й уяву, і волю, і почуття. Основою правосвідомості служить несвідома здатність людини відрізняти краще від гіршого і прагнути до кращого (духовний інстинкт). Це особлива духовна настроєність інстинкту щодо себе й інших людей, у якому людина стверджує свою власну духовність і визнає духов-

-161 -

ність інших. Критерій права – повнота і точність вираження основних законів духовного життя і здатність виховати в душах автономну правосвідомість.

Правову і моральну свідомість І. Ільїн розглядає як автономні прояви духовного життя людини, що у реальному житті перебувають у взаємодії. Підставою правосвідомості є воля до духу (духовної автономії), а моральної свідомості – воля до добра, що в остаточному підсумку прагне замінити собою право і зробити його непотрібним. Воля ж до духу затверджує право і правосвідомість як самостійну сутність.

За змістом правосвідомість в І. Ільїна представлена її аксіомами, а саме: законом духовної гідності (самоствердження), законом автономії (здатності до самозо-бов'язування і самоврядування) і законом взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Ці аксіоми визначають ті способи духовного буття й установки свідомості, що роблять право можливим. Так, людина повинна сприймати себе як деяку цінність, яку варто відстоювати в боротьбі за існування. Завдяки почуттю власної гідності вона усвідомлює свою відповідальність у відстоюванні своїх прав і в додержанні обов'язків. Автономія, як здатність до самообмеження і керування, виражає духовну зрілість суб'єкта. Взаємне визнання вказує на спосіб буття права як духовного відношення між людьми, що припускають здатність до волі, розуму і почуттів. Акт визнання включає: а) визнання права кожним із суб'єктів відносин як основи відносин між ними та іншими суб'єктами; б) визнання кожним із суб'єктів своєї духовності, тобто гідності й автономії як правотворчої сили; в) визнання кожним із суб'єктів духовності іншого суб'єкта як сили, здатної до правотворчості.

Правопорядок І. Ільїн розглядає як систему взаємного духовного визнання.

 

Сучасний етап філософсько-правових досліджень в Україні. У перші післяреволюційні роки в Україні зберігався високий рівень філософсько-правової думки, особливо в рамках Української Академії наук. Тут доречно згадати такі імена, як Микола Тарановський, автор популярного підручника з енциклопедії права, Станіслав Дніст-

-162-

рянський, академік Микола Палієнко, академік Олексій Гі-ляров, які переважно поділяли погляди Б. Кістяківського і П. Юркевича і вважали, що цілісне світорозуміння можна створити лише на основі діяльного за своєю природою духовного начала.

Однак поступово дослідження з філософії права вже в 20-х роках звелися нанівець. У правовій науці міцно утвердився правовий позитивізм у марксистському варіанті, де панівним принципом стає "абсолютний суверенітет держави", а право розуміється як "зведена в закон воля пануючого класу". Функціональне призначення права обмежується лише контролем за поведінкою особистості, а не забезпеченням її свободи.

Лише в 70-х роках починається поступовий відхід від вузького юридичного розуміння права. Хоч сам термін "природне право" не вживався, тенденція до природно-правового підходу виявляється у реабілітації проблематики правосвідомості. Тут можна відзначити праці Петра Недбайла, Миколи Козюбри, Вадима Чефранова, Петра Рабиновича та ін. І тільки із середини 90-х років можна говорити про відродження в Україні досліджень з філософії права у власному розумінні.

Висновки:

1. Філософія права в Україні є невід'ємною частиною її філософської і загальної національної культури. Українська філософсько-правова думка багато в чому співзвучна ідеям європейської філософсько-правової традиції, у той же час відрізняється самобутністю й оригінальністю. Ця оригінальність полягає в ре-лігійно-екзистенційному характері ідеї "природного права" і "прав людини".

2. Для вітчизняної філософії права характерно ірраціональне обгрунтування права. Найбільш наочно це виявляється у "філософії серця" Г. Сковороди і П. Юркевича, коли "серце" виступає не предметом філософського осмислення, а методологічною підставою.

3. Найбільший внесок у розвиток української філософії права вніс видатний мислитель кінця XIX – по-

- 163-

чатку XX ст. Б. Кістяківський, що вперше звернувся до систематичної розробки філософсько-методологічних передумов правознавства, ідеї якого актуальні й сьогодні.

4. Величезне значення вітчизняні мислителі приділяли проблемі співвідношення права і моралі, морального обгрунтування права і боротьбі з правовим нігілізмом – явищем, характерним не тільки для народної свідомості, а й для свідомості інтелігенції.

 

Контрольні запитання:

1. Які філософсько-правові ідеї були сформульовані українськими мислителями Середньовіччя й Просвітництва?

2. У чому полягає зміст "філософії серця"?

3. Яким чином Г. Сковорода використовує ідею "спорідненої праці" для виправдання права і держави?

4. Які антропологічні підстави філософії права виділяє П. Юркевич?

5. Як вирішується проблема співвідношення особистості, нації і держави у працях М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського?

6. Які основні положення синтетичної теорії права і вчення про правову державу Б. Кістяківського?

7. Як, на думку В. Соловйова, співвідносяться мораль і право?

8. У чому полягають основні ідеї філософії права П. Новгородцева?

9. Що є підставою права з погляду Л. Петражицького?

10. Які елементи містить у собі правова структура у філософії права М. Алексеева?

11. Як можна охарактеризувати сучасний стан філософсько-правової думки в Україні?