рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Розділ 5 Правова онтологія: природа і структура права

Розділ 5 Правова онтологія: природа і структура права - раздел Философия, Філософія права   Одним З Основних Завдань Філософії Права Є Пошук Відповіді На...

 

Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на питання: яким чином універсальні закони буття пов'язані з законами суспільства, у тому числі з правовими законами; за допомогою чого вони впливають на соціальне буття людей.

Ці філософсько-правові проблеми важливі тому, що право не є специфічною сферою соціального буття, відокремленою від інших суспільних сфер. Воно охоплює весь простір цивілізованого існування людей, що стає простором правової реальності. Отже, без чіткого з'ясування онтологічної природи права, змісту і складу поняття правової реальності, знання основних форм буття права неможливо зрозуміти феномен права в цілому. Ці та інші непрості питання і складають зміст даного розділу.

§ 1. Онтологічна природа права. Правова реальність

 

Людині постійно доводилося і доводиться спостерігати різні факти виникнення й загибелі природних і соціальних форм, появу яких-небудь явищ з небуття або відхід їх у небуття. Ці факти завжди хвилювали людей і породжували питання: що означає бути чи не бути? що є буття чи небуття? у чому їх відмінність один від одного? що існує і що може існувати? яка сутність речей і які умови їх існування?

У пошуках відповіді на ці та багато інших питань склався особливий напрям філософських міркувань про

- 165-


буття в цілому – онтологія (від грец. ovtos – суще, буття і logos – вчення) – вчення про суще. її головними поняттями є категорії буття і небуття, що охоплюють Космос, природу, соціум, людину, культуру.

Що ж являє собою буття з позиції онтології?

Буття являє собою загальну властивість усіх речей, а поняття "буття" фіксує цю їхню властивість як первинну, фундаментальну ознаку, не торкаючись інших приватних, особливих якостей. Бути чи перебувати в бутті означає для речі, організму, суб'єкта, будь-якої реалії: по-перше, просто існувати, перебувати окремо від усього іншого; по-друге, існувати поряд з усіма іншими; по-третє, існувати у взаємодії з іншими реаліями; по-четверте, існувати в єдності з універсумом, світовим цілим. Отже, під буттям у широкому значенні цього слова розуміється гранично загальне поняття про існування, про сутність взагалі. Буття й реальність як всеохоплюючі поняття – це синоніми. Буття є усе, що є1.

На перший погляд може здатися, що онтологічні питання права дуже далекі від тих, що їх звичайно вирішують юристи-практики і юристи-теоретики. Проте вони містять онтологічний момент. За будь-яким питанням про те, що є правом, у кожному випадку стоїть фундаментальне питання: що є право як таке?

Це питання має філософський характер, про що свідчить його "вічність" і "нерозв'язаність". У цьому зв'язку згадаємо хоч би відомі слова І. Канта: "Юристи і по цей час шукають своє поняття права" чи менш відомі слова Г. Флобера з його "Лексикона прописних істин": "Право. Невідомо, що це таке". Право, таким чином, з'являється перед нами як своєрідний непізнанний об'єкт.

Це складне питання про природу права трансформується в питання про те, що значить "бути" для права взагалі, тобто де живе право: у зовнішньому світі чи винятково в людському досвіді? Іншими словами, до якого типу реальності воно належить} "Питання... правової онтології, – пише німецький філософ права А. Кауфман, – повинні говорити: яким способом право причетне до бут-

1 Див.: Бачинин В. А. Философия права и преступления. – Харьков: Фолио, 1999. - С. 49-88.

- 166-


тя, ... коротше: що є право у своїй онтологічній структурі, його сутності"1.

Питання про те, до якого типу реальності належить право, лише на перший погляд не містить ніякої проблеми, а відповідь на нього не складна, оскільки право за 2,5 тисячі років свого існування повинно бути досконало вивчено. Однак відомий філософ і юрист Євгеній Спекторський (1875–1951) підкреслював: "Юристам здається, що вони знають, з якою реальністю вони мають справу, тільки доти, поки їх про це не запитають. Якщо ж їх запитають, то їм вже доводиться самим чи запитувати і дивуватися, чи ж з потреби вирішувати одне з найскладніших питань теорії пізнання"2.

Для того, щоб людина могла орієнтуватися у тій чи іншій сфері, вона повинна виходити з відчуття реальності цієї сфери. Це відчуття приходить як через теоретичний опис цієї сфери, так і через практичний досвід, який допомагає осмислити, зрозуміти, що відбувається з даним об'єктом і що треба робити.

Проблема встановлення типу реальності права найбільшу актуальність дістала у філософії права, у т. ч. вітчизняній, початку XX ст. Вона була тісно пов'язана з основним питанням методології науки того часу: що таке реальність взагалі та як відноситься реальність, що визнається чи створюється наукою, до тієї реальності, що називається емпіричною дійсністю. Гостроту цій проблемі додавало різноманіття методологічних підходів у філософії права.

Наприклад, видатний російський юрист початку XX ст., засновник психологічної школи права Лев Петра-жицький (1867–1931)вважав, що право виходить від індивіда, воно народжується у глибинах людської психіки як інтуїтивне право, що, на відміну від позитивного, не залежить від маси зовнішніх факторів і визначається його внутрішніми переконаннями, індивідуальним сприйняттям людини свого становища. "Ми під правом, – писав він, – у смислі особливого класу реальних феноменів будемо розуміти ті етичні переживання, емоції, що мають імператив-

 

1 Див.: Максимов С. И. Онтологическая природа права // Проблеми законості. - Вип. 48. - С 186.

2 Спекторский Е. В. Юриспруденция и философия // Юридический вестник. - 1913. - Вып. 2. - С. 84.

- 167-


но-атрибутний характер"1. За Л. Петражицьким, первинний психологічний шар правових явищ представлений інтуїтивним правом; до другого, соціологічного, відноситься позитивне право. Обидві форми буття права належать до емпіричного рівня, який зводиться до досвіду, що осягається психологічними чи соціологічними засобами. Таким чином, він виходив з існування двох типів реальності: фізичної реальності, тобто чуттєво сприйманих предметів, і психічної реальності, тобто внутрішніх переживань, право в нього зводилося до суб'єктивних переживань прав і обов'язків окремих людей. Звичайно, Л. Петражицький вірно помітив незвідність буття права до почуттєвого буття і похідність його предметного буття від іншого типу реальності. Але разом з тим ми бачимо, що такою реальністю розглядається психологічна реальність, тобто один з видів емпіричної реальності, з чим погодитися важко.

Інший погляд на природу права мав відомий український правознавець і соціальний філософ Богдан Кістяківський (1868–1920),який критикував Л. Петражицького за недооцінку інституціонального буття права. Сам він виділяв чотири основні підходи до права, що відповідали чотирьом основним концепціям права і по-різному трактували реальність права:

1) аналітичний підхід, характерний для догматичної юриспруденції і відповідної позитивістської концепції права як державно-наказового явища;

2) соціологічний підхід, що відповідає поняттю права як формі соціальних відносин;

3) психологічний підхід, що відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний підхід, що відповідає аксіологічному поняттю права.

Згодом Б. Кістяківський зробив акцент на соціокуль-турній реальності права як бутті ідей, уявлень, цінностей, укорінених у культурі народу.

Сучасна філософія права також неоднозначно розв'язує проблему природи права. Важливо зазначити, що всі існуючі підходи до права виступають лише як моменти

 

1 Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с нравственностью. - СПб, 1909. - Т. 1. - С. 480.

-168-

 


істини, оскільки поширюють на всю реальність лише приватні компоненти логічної моделі становлення права.

Для того, щоб вийти з нескінченного різноманіття визначень природи права і водночас не втратити властиві праву якості багатства своїх проявів, слід звернутися до категорії правової реальності як методологічного засобу, адекватно поставленого завдання.

Питання про специфіку правової реальності й онтологічної структури права – основне питання правової онтології, оскільки є модифікацією основного питання філософії. Стосовно права – це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від інших, і як воно можливо?

Концепція правової реальності ("картина світу права") повинна задаватися образом права, представленим в існуючій правосвідомості. Вона складається з взаємодії таких моментів:

а) теорій різного рівня, у тому числі філософської, а також правової ідеології, включаючи її втілення у чинній конституції;

б) нормативних документів, що належать до різних рівнів правового регулювання;

в) повсякденного досвіду, що має справу з проявами правового життя – правопорушеннями, практикою додержання прав людини й угод тощо і дає змогу будувати гіпотези, версії і відчувати, що виражене в них відбулося і відбувається насправді.

Що ж слід розуміти під правовою реальністю?

Розрізняють широке й вузьке розуміння цього поняття. У першому випадку під правовою реальністю розуміють усю сукупність правових феноменів: правових норм, інститутів, наявних правовідносин, правових концепцій, явищ правового менталітету тощо. У другому випадку (тобто у вузькому розумінні) маються на увазі тільки базові правові реалії, щодо яких всі інші правові феномени виявляються похідними, і тоді під правовою реальністю у різних напрямах і наукових школах прийнято розуміти чи правові норми (нормативізм), чи правовідносини (соціологічний напрямок), чи правові "емоції" (психологічний напрям)1.

 

1 Малинова И. П. Философия права (от метафики к герменевтике). – Екатеринбург: Изд-во Уральской гос. юр. академии, 1995. – С. 4.

-169-


До базисних феноменів також відносять встановлені державною владою норми права (позитивізм), об'єктивні суспільні відносини (об'єктивізм), ідею чи зміст права (суб'єктивізм), ідеальну взаємодію суб'єктів, об'єктивовану в мові (інтерсуб'єктивність).

Хоч широке і вузьке розуміння поняття "правова реальність" і різняться, їх усе-таки не слід абсолютно протиставляти, оскільки загальна картина правової реальності залежатиме від того, що буде прийнято за базисний феномен. Тому перспективнішою, мабуть, є інтегральна концепція правової реальності, під якою мають на увазі світ права, що конструюється з правових феноменів, упорядкованих залежно від відношення до базисного феномена, чи "першореальності" права1.

Правова реальність не становить деякої субстанціональної частини реальності, а є способом організації й інтерпретації визначених аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що за його відсутності розпадається сам людський світ. Тому ми уявляємо його як реально існуючий. Вже в цьому виявляється відмінність буття права від буття власне соціальних об'єктів. Тому що світ права це світ повинності, а не існування. Таким чином, введення в контекст методологічних і світоглядних проблем правознавства категорії "правова реальність" дає можливість розглядати право не просто як надбудоване явище (суспільних відносин, інституту, форми суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну область людського буття, що має власну логіку і закономірності, на які не можна зважати. Таким чином, зміст проблеми правової реальності полягає у з'ясуванні питання про буття права, тобто його укорінення в людському існуванні.

У той же час слід враховувати специфічність онтології права, оскільки буття права – це "буття-повинність". Право – це сфера належного, тобто того, чого в звичному змісті немає, проте реальність якого значуща для людини.

Що ж виступає онтологічною підставою права, чи чому зобов'язане право своїм походженням? Вочевидь, що фун-

1 Максимов С. И. Онтологическая природа права // Проблеми законності. - Харків, 2001. -Вип. 48. - С 186.

- 170-


даментом права не може виступати природа та її закони чи Космос у цілому, хоч і зараз трапляються спроби відродити характерні для античності уявлення про космічні підстави права1.

Право позаприродне явище, і ніякі основи права у природі знайти неможливо. Природа – це царство об'єктів, а право – це сфера суб'єкта. Чи можна вважати в такому разі субстанціональною основою права суспільство? Хоч право і виникає тільки в суспільстві, пов'язано з ним і навіть має соціальну сутність, але ця сутність вже не власне права, а його проявів. Тому говорити про будь-яку субстанціональну основу права немає сенсу. Однак з цього не виходить, що право не укорінене в бутті людини. Правова реальність виявляється у такому аспекті буття людини, що містить моменти повинності, коли вона стикається з буттям іншої людини, і це спільне існування погрожує обернутися свавіллям. Тому не будь-яка людська взаємодія виступає основою права, а лише та, що містить моменти повинності, що обмежує це свавілля. Взаємодія суб'єктів виступає підставою права не в субстанціональному, а в соціально-ідеальному, деонтологічному розумінні. Деонто-логічний світ, тобто світ права і моральності, можливий лише в тому разі, коли додержуються, як мінімум, двох умов:

визнання свободи волі, тобто повної можливості кожної особи робити так чи інакше і відповідно до цього виконувати чи не виконувати свій моральний або юридичний обов'язок; причому для права ця вимога виявляється особливо важливою;

визнання принципової можливості норми належного, тобто критерію добра і зла, справедливості й несправедливості, який наказує робити так, а не інакше і відповідно до цього оцінює людські вчинки як добрі чи злі, справедливі чи несправедливі.

Передумови людської волі та норми належного становлять логічний мінімум деонтологічної реальності. Зв'язок між ними такий: якщо людина не вільна, то вона не відповідає за свої вчинки, а якщо вона не відповідає за

Пермяков Ю. Е. Лекции по философии права. – Самара: Изд-во "Самарский университет", 1995. – С. 120.

- 171 -


свої вчинки, то ні про які деонтологічні норми і мови бути не може. Людина як істота розумна і вільна в той же час істота підзаконна. Але вона підкоряється законам і деон-тологічного, етичного плану, й емпірично-онтологічного, чинникового плану. Це дві реальності, у яких живе людина і з позицій яких розглядаються її дії.

У рамках деонтологічної реальності злочинце порушення вільною волею норми належного, що наказує людям утримуватися від відомих діянь,тобто на самого злочинця надягається маска моральної особистості, що володіє свободою волі та зв'язана деонтологічною нормою; під цією маскою всі та кожний піднімаються на однакову висоту – вони визнаються, дорівнюються вільним. У цьому особлива велич права. З позицій же онтологічно-емпіричної реальності, де все підкорено причинному детермінізму, злочинець – раб біологічної природи й обставин, а тому тут немає місця для свободної волі. Здатність бачити світ не тільки з позицій причин і наслідків, потреб та інтересів, а й з позицій значимості феноменів цього світу для людини розвивається філософією права, тісно пов'язаною з моральною філософією. При цьому право має онтологічну природу, близьку до природи моральної реальності. Те загальне, що властиве і праву, і моралі, є повинність.

Головне в реальності права в цілому і кожного з правових феноменів полягає в особливому способі прояву – у тому, що воно діє на людину. Це особливий вид дії, тобто дії не за зовнішньою причиною, а за внутрішнім спонуканням. Вона належить до сфери значимості, що відрізняється від сфери емпірично-соціальних проявів.

Тут ми маємо справу з особливою логікою – деонтологічною, відповідно до цього і пізнавальні засоби повинні бути особливі, що відрізняються від тих, що їх застосовують при пізнанні емпіричного світу, оскільки сполучають у собі пізнавальні й оціннюючі моменти. У зв'язку з цим суддя має вирішувати справу насамперед у категоріях деонтології – свободної волі, зобов'язання, відповідальності тощо, а вже потім у категоріях емпіричної онтології – спадковості, соціального середовища і т. п., не підміняючи першого другим.

Таким чином, на рівні сутності право є ідеальна реальність відносин між людьми. Вона представляє особливий

-172-


рід буттярід ідеального буття, суть якого – повинність (і ця сфера повинності констатується людині як людині).Зміст права також знаходить вираження у ментальних установках, ідеях і теоріях, у знаково-символічній формі норм та інститутів, у людських діях і відносинах, тобто в різних проявах правової реальності.

Розгляд права в онтологічному аспекті припускає аналіз його структури чи, іншими словами, відповідь на питання: як влаштований світ права, з яких конструкцій він зведений, а точніше, як він має бути побудований, щоб відповідати своєму призначенню – захистові й охороні людини. Це питання і є предметом нашого подальшого аналізу.

 

§ 2. Природне і позитивне право

як основні структурні елементи правової

реальності, їх зміст і співвідношення

 

Історичні передумови, що передують формуванню права як самостійної науки, свідчать про те, що філософське осмислення правової реальності почалося з розмежування права на природне(jus naturale) і позитивне (jus civile). Саме їх суперечлива єдність і становить структуру правової реальності. Тут ми маємо справу з дуалістичним трактуванням структури права, якої додержувалися такі російські філософи права, як І. Ільїн, В. Соловйов та деякі інші. Серед сучасних західних філософів права таку позицію займає А. Кауфман. Його концепція "онтологічної структури права" будується на з'єднанні позитивно-нормативної легальності з природно-правовою справедливістю. У її основі – онтологічна різниця між сутністю й існуванням права.

Саме розмежування права на природне і позитивне зорієнтовано на пошук основ права в природному житті людей, "людської суті їхнього буття". При такій оцінці природного права потрібно враховувати, що ця категорія у тих рисах і характеристиках, у яких вона, починаючи з ан-

-173-


тичності, змальована в науці – явище багатопланове і до того ж дістає різну наукову інтерпретацію1.

У класичній античності джерелом дійсного права вважалася природа взагалі, у християнському середньовіччі – божа мудрість Творця, у період Нового часу – досконалість людського розуму як найзначнішого зі створінь природи. Аналіз історії філософсько-правової думки дає можливість розрізняти два основні підходи до розуміння природного праваі його співвідношення з позитивним.

Відповідно до першого підходу природне право розумілося як сукупність апріорних моральних вимог, пропонованих позитивному праву, як критична інстанція, що дає моральну оцінку позитивного права з погляду його справедливості чи несправедливості (Платон, І. Кант).

З позиції ж другого підходу природне право розуміється як необхідна і незмінна основа діючого законодавства, що не існує поза ним, тобто природні принципи шукались усередині чинного права, що розумілося як реалізуюча в історії надприродна ідея права (Арістотель, Гегель).

Така сама подвійність підходу до розуміння природного права спостерігалася наприкінці XIX – на початку XX ст. у Росії в ситуації відродження природного права. Тут розрізнялися етико-нормативні концепції (П. Новгородцев, С. Булгаков) та ейдологічні концепції (М. Михайлівський, В. Гессен, Н. Алексеев та ін.). Хоч перші концепції, як правило, були пов'язані з ліберальними реформістськими ідеями, а другі здебільшого були спрямовані на захист існуючого правопорядку, всі вони були спрямовані на критику позитивістської методології, що ототожнює право з силою державного примусу. І тут при всьому різноманітті поглядів з розглянутого питання можна з достатньою чіткістю розрізнити природне право як категорію методологічного порядку і природне право як реальний факт соціальної дійсності2.

Зазначене розмежування має певною мірою умовний характер, тому що методологічне значення природного

1 Див.: Четверний В. А, Современные концепции естественного права. - М., 1988.

2 Алексеев С. С. Философия права. – М.: Норма, 1997. – С. 16–21.


права засновано на його дійсній ролі як реального феномена у житті суспільства.

Розгляд природного права як методологічної категорії дає змогу визначити насамперед загальний підхід до явищ правової дійсності. Філософське бачення правових явищ – це і є розгляд їх під кутом зору природного права.

Що ж дає природно-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна цінність цього підходу з позицій природного права полягає в тому, що він дає можливість виявити базисні основи права. Суть ідеї природного права полягає в тому, що поряд із правом, створеним людьми і вираженим у законах (позитивним правом), існує природне право – сукупність вимог, у своїй вихідній основі породжених безпосередньо, без будь-якої людської участі самим життям суспільства, об'єктивними умовами життєдіяльності людини, тобто природним ходом речей. Норми природного права покликані захищати права людини, що обумовлені особливостями її природи. Це – право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, думки, слова та ін. Природно-правові доктрини припускають, що всі ці права є безумовним надбанням людини, їх дано їй уже самим фактом її народження й існування як людини.

Природно-правовий підхід при розгляді питань права має істотне значення ще і тому, що вимоги природного права мають безумовну непохитність, категоричність, не-підвладність конкретним ситуаціям (у тому числі свавіллю окремих осіб), невідворотність спонтанного настання негативних наслідків при ігноруванні природно-правових вимог.

Таким чином, з огляду на історичний генезис природного права, а також сучасний рівень наукових розробок у цьому напрямі, під природним правом можна розуміти сукупність об'єктивних соціальних цінностей і потреб людського буття (волю, рівність, справедливість тощо), а також універсальних норм і принципів, що міститься у фундаменті всіх правових систем світової цивілізації.

У той же час, для того, щоб стати регулюючим фактором, норми і принципи природного права повинні одержати втілення у нормах позитивного права.

 

-175-


Позитивне право виступає як інший, необхідний та істотний елемент правової реальності. Воно являє собою, на думку Владислава Бачиніна, правові норми, що "оформлені як система законодавства, підтримуваного силою даної держави в даний історичний період"1.

Більш загальну характеристику позитивного права дає С. Алексеев: "Позитивне право – це реальний, існуючий у законах, інших документах, фактично відчутний (і тому "позитивний") нормативний регулятор, на основі якого визначається юридично дозволена і юридично недозволена поведінка і суди, інші державні установи виносять юридично обов'язкові імперативно-владні рішення"2. В обох випадках позитивне право розглядається як штучне створення цивілізації, як вияв владної волі конкретних соціальних суб'єктів, і, в першу чергу, держави.

Позитивне право являє собою інституціональне утворення: воно існує у вигляді зовнішніх об'єктивованих інститутів, формалізованих юридичних норм, виражених у законах, інших загальнообов'язкових, нормативних юридичних документів.

Як і всі феномени цивілізації, воно, з одного боку, несе з собою вантаж негативних потенцій (можливість підпорядкування права свавіллю державної волі, вузькокласо-вим, груповим, етнічним інтересам), а з іншого боку – характеризується визначеними позитивними властивостями.

Головна перевага позитивного права полягає в тому, що воно, як важливий елемент суспільства в умовах цивілізації, являє собою нормативно-ціннісний регулятор.Право в такому, найзагальнішому вигляді покликано регулювати поведінку людей, відносини, що складаються в суспільстві. Причому цей регулятор, з одного боку, має нормативний характер,що виражається у тому, що право, яке складається з нормативних засобів і механізмів регулювання суспільних відносин, призначене для того, щоб ввести в життя людей начала єдиної впорядкованості, загаль-новизнання; з іншого – ціннісний характер, адже право, вводячи в життя нормативні начала, тим самим дає оцінку

Див.: Бачинин В. А. Философия права и преступления. – Харьков: Фолио, 1999. - С. 122.

Див.: Алексеев С. С. Философия права. – М.: Норма, 1997. – С. 18.

-176-


життєвим явищам та процесам і тому є основою для того, щоб діяти "за правом" і визнавати ті чи інші вчинки людей як такі, що зроблені "не за правом".

Найважливіше значення належить і такій властивості позитивного права, як державна забезпеченість,тобто висока гарантованість дій права, можливість зробити реальним (головним чином за допомогою державної влади, його примусової сили) порядок прав, що вводиться, і обов'язків.

Зазначені властивості позитивного права дають можливість тією чи іншою мірою виключити з громадського життя свавілля, гарантувати стабільність, соціальний мир, виключити хаос з людської поведінки, свавілля стосовно особистості.

При всій умовності поділу права на природне і позитивне варто визнати, що суть проблеми, яка стоїть за цим розмежуванням, серйозна і глибока. Зазначимо основні розходженняміж ними, як їх уявляє В.Бачинін.

1. Природне право вважається похідним від природного порядку речей, тобто від ладу світобудови і природи людини, що є невід'ємною частиною світопорядку. Позитивне ж право – штучне утворення, створене людьми, відданими інтересам такого штучного формоутворення, як держава. Тому норми позитивного права можуть не тільки відповідати принципам природного світового порядку, а й суперечити їм.

2. Через природне право, через його норми і принципи індивідуальна правосвідомість пов'язує своє існування з універсальними, загальними першоосновами буття. Через позитивне ж право вона пов'язує своє буття з конкретною державою та її інститутами.

3. Природне право виникає разом з першими паростками людської цивілізації і культури. Позитивне ж право виникає значно пізніше, одночасно з формуванням державності.

4. Природно-правові норми виражені, крім юридичних документів, у неписаних звичаях і традиціях, вони є у змісті релігійних і етичних вимог. Позитивно-правові ж норми завжди припускають письмову фіксацію у вигляді формалізованих нормативних актів юридичного характеру.


5. Відповідно до природно-правових доктрин права людини на життя, волю, власність, особисту гідність вважаються належними їй споконвічно і безумовно. Уже самим фактом свого народження людина наділена кожним з них, і ніхто не має права зазіхати на них. Згідно з позитивно-правовою логікою свободи і права людина одержує з рук держави, що відміряє їх тією мірою, у якій вважає за потрібне, і яка може не тільки дати права, а й відняти їх, якщо вважатиме це необхідним.

6. Природне право не тотожне чинному законодавству. Воно припускає релігійно-метафізичні й морально-етичні підстави, що надзвичайно розширюють і поглиблюють його юридичний зміст, пов'язують його з багатьма цінностями світової культури. Позитивне право ототожнює себе з чинним законодавством і тому може вважатися атрибутом цивілізації, але не культури.

7. Норми і принципи природного права мають релігійні й етичні обгрунтування. Позитивне ж право демонстративно відмовляється від них. Воно спирається на волю держави і переконано в необхідному й достатньому характері такого обгрунтування.

8. Нормативно-ціннісною межею прагнень для природного права слугує вища справедливість, що розуміється як універсальний ідеал, який відповідає корінним підвалинам світопорядку. Для позитивного права такою межею є інтереси держави та ін.1.

Проблема онтологічної структури права, розгляд її з позиції діалектичної полярності природного і позитивного права є, по суті, центральною у правовій філософії. її інтерпретацію варто розглядати через категорії онтології – "сутність" і "існування".

Проблема сутності й існування сполучена з питанням про те, як предмет себе виражає. Сутність є сукупність внутрішньо необхідних сторіні зв'язків речі.Гегель визначав її як "істину буття", як відповідність предмета "своєму поняттю". Основний же спосіб функціонування, життєдіяльності предмета є існування. Тому існуванняє засобом вираження сутності за даних зовнішніх параметрів пред-

1 Див.: Бачити В. А. Указ. соч. - С. 123.

- 178 -


мета. Проблема існування виступає насамперед як людська проблема, і кожна людина усвідомлено чи неусвідом-лено вирішує її для себе: як реалізувати себе, виявити свою родову сутність, як стати істинно необхідною істотою, особистістю. І як людська проблема вона знаходить своє вираження у праві. Так, ідеї (сутності) права властиве прагнення до реалізації, об'єктування у формах правомірної поведінки особистості.

Розгляд структури права з позицій "сутності" та "існування" дає ключ до розв'язання таких основних проблем, як морально-філософське обгрунтування принципів справедливості та механізм їх реалізації, з одного боку, і співвідношення права і влади, як момент легітимності й обмеження останньої – з іншого. Цей момент виступає у гегелівській "Філософії права" як вихідний пункт саморозвитку поняття права від абстрактних форм його здійснення до конкретніших форм.

§ 3. Форми буття права: ідея права, закон, правове життя

Аналіз правової реальності дає можливість виділити в ньому такі форми буття права,що у сукупності виражають динаміку правової реальності:

а) світ ідей: ідея права;

б) світ знакових форм: правові норми і закони;

в) світ взаємодій між соціальними суб'єктами (правове життя).

Це розчленування традиційне й у цілому аналогічно (хоч і не цілком тотожно) розподілу на такі форми чи рівні буття права, як правосвідомість, правові норми і правовідносини. Єдність цих рівнів і являє собою такий об'єкт, як право. Кожному з цих рівнів відповідає найрозвиненіший опис у відповідних філософсько-правових концепціях. Так, наприклад, ідея права знаходить своє вираження у класичних теоріях природного права, особливо деонтоло-гічного (суб'єктивістського) напряму, правові норми і закони – в аналітичній юриспруденції (правовому позитивізмі). Що ж стосується третього рівня – рівня взаємодії між соціальними суб'єктами, то це світ соціальної пред-

- 179 -


метності, у якому право переходить у світ соціальної реальності. Цей світ бере участь у формуванні права, у наділенні права матеріальним змістом.

Що ж являє собою право? Один з цих шарів чи їхня сукупність? Рішення цієї проблеми слід шукати на шляху доповнення статистичного аспекту аналізу структури правової реальності динамічним аспектом, що дає можливість простежити саморозвиток права, розгортання його сутності через ряд визначень. Найважливішими серед них є:

а) абстрактно-загальні визначення (правові ідеї і принципи);

б) конкретно-загальні визначення (формально-позитивні правові норми);

в) матеріально-конкретні визначення (насамперед судові рішення);

г) соціально-предметне втілення у позитивно-правовій поведінці суб'єкта.

У стислому вигляді динамічна структура правової реальності, як теоретичне відтворення процесу здійснення права, може бути представлена таким чином.

Ідея права є вихідним, логічно першим компонентом правової реальності. Тут не ставиться питання про те, що лежить в основі цієї ідеї: природа людини, розум, об'єктивний порядок цінностей, соціальні відносини чи воля і мудрість Бога. Ідея права являє собою найзагальніше, абстрактне вираження сутності права, його "проект" чи завдання ("регулятивна ідея"). Вона становить ідеальний аспект буття права, його форму (в арістотелівському розумінні).

У структурному плані ідея права припускає наявність:

а) суб'єктивної (антропологічної) компоненти, тобто містить інформацію про те, хто здатний бути суб'єктом права, на кого воно орієнтується. Таким суб'єктом є той, хто вміє відрізнити цінне від нецінного;

б) аксіологічної компоненти, тобто являє собою систему цінностей, які реалізуються у праві, що виражається інтегрально у понятті справедливості;

в) деонтологічної компоненти, тобто виступає у вигляді ідеї повинності, що виражає єдність прав і обов'язків.

-180-


Суб'єкти правотворчості, усвідомлюючи, що люди не можуть чи не хочуть підкорятися релігійним, моральним і навіть найбільш простим культурним нормам, формують той мінімум вимог, який можна підтримувати за допомогою організованого насильства. Цей мінімум і є ідеальний зміст права. Якщо взяти його за ідею права, то ідея передує праву, тобто спочатку з'являється уявлення про належне, яке необхідно інституціонально закріпити і підтримати силою цього інституту, а вже потім формується реальна правова система.

Правова ідея є даність нашої свідомості, що має визначений зміст, що виражає в найзагальнішому плані момент повинності. Ідея права має лише потенційну дійсність, на відміну від позитивного права, але ця потенційність настільки істотна, що задає нормативну силу позитивному праву.

Другим елементом правової реальності є закон (правові норми). Позитивне право з'являється насамперед у формі закону (однак не зводиться до нього), який становить конкретно-загальні, формально-позитивні правові норми. Закон являє собою актуалізацію і конкретизацію правових ідей і принципів, крок на шляху до конкретного права, але він ще не є правом у всій його повноті. Це право на певному етапі його становлення. Закон – це загальна норма для безлічі можливих випадків. Він існує як судження про належне. До феноменології закону відноситься також те, що він діє як законодавчий акт чи система законодавства (його зовнішня форма), що встановлюється суб'єктом влади, коріниться в авторитеті законодавця.

Правовий закон має різні форми свого буття: правові норми, відносини, свідомість, правосуб'єктність, правові процедури, процесуальні форми, правовий статус і правовий режим, правовий договір, позов і обвинувачення тощо. Розходження між ними має функціональну, а не сутнісну характеристику. Зміст принципу формальної рівності виражається, наприклад, у правовій нормі – у вигляді правил поведінки суб'єктів права; у правовому відношенні – у вигляді стосунків формально рівних, вільних і незалежних один від одного суб'єктів права; у правосвідомості – у формі усвідомлення змісту і вимог принципу права членами даного правового співтовариства; у правосуб'єктнос-

-181 -


ті – у формі визнання індивідів (їх об'єднань, спілок) формально рівними, вільними, незалежними один від одного суб'єктами правового типу спілкування; у правових процедурах – у формі рівного і справедливого порядку придбання і реалізації прав та обов'язків усіма суб'єктами, дозволу заперечування права тощо. Отже, право існує у всіх цих правових формах, де додержується і застосовується принцип формальної рівності1.

І, нарешті, випливає аспект правової реальності – це світ соціальних дій, найбільш складний світ, найменш досліджений з позицій філософії. Процес соціальних взаємодій виражає таку стадію у здійсненні права, як правореа-лізація. Центральною фігурою цього процесу є суб'єкт як виконавець норми в його ставленні до інших людей. Ці відносини виявляються можливими за наявності певних здібностей, якостей людини.

Основною якістю суб'єкта права є здатність визнання ідеї права і здатність психічно-вольового визнання норми, коли остання розглядається як бажана чи небажана для даного суб'єкта. Можна виділити три основні рівні психіч-новольового ставлення суб'єкта до норми: а) нижчий – бажання порушити норму; б) середній – бажання підкоритися нормі (за розумінням користі чи через страх бути покараним, тобто в цілому – нейтральна позиція); в) вищий – цілковите визнання вираженої у нормі цінності.

Саме соціальні суб'єкти, тобто люди та їхні об'єднання, є "важелями", завдяки яким ідея права здійснюється і впливає на життя. Формою такого здійснення є правомірна поведінка. Здійснення права – кінцева його характеристика, що може бути виражена категорією правопорядку. На цьому рівні право як належне переходить у соціальне життя. Отже, найбільш конкретною формою буття права є правильні дії і рішення у конкретній ситуації самого суб'єкта права.

Такі основні форми чи рівні буття права.

Висновки:

1. Правова реальність являє собою особливий світ, ав-

1 Див.: Нерсесянц В. С. Философия права – М.: Норма, 1997. – С 50–51.

- 182 -


тономну галузь людського буття, що має свою власну логіку і закономірності, з якими не можна не рахуватися. Зміст проблеми правової реальності полягає у з'ясуванні того, що є право.

2. Структуру правової реальності становить співвідношення між природним і позитивним правом, як двома протилежними, але тісно пов'язаними між собою формами праворозуміння. Це співвідношення виражається за допомогою категорій сутності й існування.

3. Співвідношення буття й існування права, сутності права і правових явищ є співвідношення правового принципу формальної рівності і форм його здійснення. До цих форм належать: ідея права, закон, правове життя (дії і відносини) та-ряд інших.

Контрольні запитання:

1. Що таке онтологія і як співвідносяться поняття "буття", "реальність", "існування"? У чому полягає особливість правової реальності?

2. Що виступає онтологічними основами права? Що виступає "первинним" елементом правової реальності?

3. До яких типів реальності належить право?

4. Як співвідносяться поняття права і правової реальності?

5. Як співвідносяться належне й істотне у праві?

6. Чи є природне і позитивне право необхідними елементами правової реальності? Якими категоріями можна виразити їх співвідношення?

7. Які форми (рівні) буття права?

8. Що необхідно для здійснення права?

- 183-


Розділ 6

Правова антропологія: гуманістична природа права

 

Будь-яке праворозуміння спирається на відповідну концепцію природи (сутності) людини. Особливо яскраво цей зв'язок виявився у класичній філософії права XVII– XVIII ст. У ній уявлення про природу людини виступали як останні підстави для суджень про загальну правомірність владних рішень, антропологія завжди несла в собі загальний критерій правомірності. Ця обставина обумовила виникнення у рамках філософії права такого розділу, як правова антропологія.

Що являє собою правова антропологія, які антропологічні основи правопорядку в цілому і прав людини зокрема, що являє собою "людина юридична", як пов'язані між собою особистість і право? Ці та інші питання розглянемо в цьому розділі.

§ 1. Природа людини і право. Антропологічні основи права

 

феномен права найтіснішим чином пов'язаний з людиною, її сутністю, сенсом людського буття. "Відповіді на всі філософські питання права, – пише представник правового екзистенціалізму Еріх Фехнер, – визначаються відповіддю на питання про сенс людського буття"1. У цьому висловлюванні передано антропологічну позицію стосовно права. Суть останньої полягає в тому, щоб показати право як явище, без якого людина не може існувати, з одного боку, і виявити у структурі людського буття такі моменти, що у зовнішньому вираженні дають правові відносини (право), – з іншого. Власне ця обставина уможливлює правову антропологію.

Що являє собою правова антропологія? Однак, раніш ніж відповісти на це питання, розглянемо, що є антропологія як філософська дисципліна.

 

1 FechnerE. Rechtsphilosophie. – Tubingen, 1956. - S. 278.

-184-


Як відомо, філософською антропологією називається частина філософії, в якій вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи та людського буття, аналізуються способи людського існування.

Філософська антропологія є фундаментом сучасної моральної і правової філософії1. Саме апеляція до сутності людини дає змогу обгрунтувати ідею права, критерій справедливості, тобто вирішити фундаментальне питання філософії права. Ця обставина дозволяє виділити у рамках філософії права такий розділ, як правова антропологія.

Типовими для правової антропології є міркування одного з її засновників Гуго Гроція. У природі людини він виділив таку схильність, як потяг до співжиття, що не залежить від ідеї корисності. Ідея права, за Г. Гроцієм, пов'язана з вказівкою на призначення людини. На його погляд те, що відповідає сутності людини, є моральним, а те, що підтримує мирне і влаштоване співжиття, є правомірним. Оскільки таке прагнення до співжиття є схильність, закладена в людській природі, відповідно ідея права є ідеєю моральною, як один із проявів сутності людини.

Таким чином, правова антропологія вказує на підстави права в людському бутті. У цілому ж правову антропологію можна визначити як вчення про спосіб і структуру буття людини як суб'єкта права чи, коротше, – вчення про право як спосіб людського буття.

Однією з центральних проблем правової антропології є виявлення антропологічних передумов правової теорії. Дослідження цього питання виявляється можливим тому, що існує закономірність кореляції "образу людини" й "образу права". Суть її полягає в тому, що той чи інший "образ права" (праворозуміння), а також обумовлена ним правова система орієнтуються на відповідний "образ людини" (концепцію природи людини) і від нього ведуть свій відлік, як від своєї вихідної точки.

Розглянемо, як вирішували питання про антропологічні підстави правової теорії три ключові фігури новоєвропей-

Див.: Рикер П. Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права // Вопросы философии. – 1996. – № 4. – С. 28.

- 185-


ської філософії права – Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант і якими були практичні наслідки цього.

За Т. Гоббсом, людина – це абстрактний індивід (рівний таким самим абстрактним індивідам), який керується винятково своїми інтересами. Необхідність же правопорядку, тобто загальних для всіх людей норм, він усвідомлює лише під загрозою насильства з боку таких самих індивідів, і ця погроза виправдовує механічну силу штучної особистості – держави, що з'єднує індивідів в одне ціле. У підсумку суб'єктом правопорядку виявляється зовсім імморальний, егоїстичний індивід, який прагне перетворити іншого на засіб і який уклав з ним договір лише під погрозою власної безпеки. Отже, образу людини, що виходить винятково з власних інтересів, відповідає такий образ права, де власне правова реальність підміняється реальністю державних розпоряджень.

Свою теорію суспільного договору Ж.-Ж. Руссо будував на тих самих антропологічних засадах, що й Т. Гоббс. Індивід у нього також керується мотивом особистої розсудливості, прагненням до самозбереження і щастя. І хоч у Ж.-Ж. Руссо індивід надає перевагу правовому порядку над деспотичною державністю, але не на безумовних моральних підставах, а підкоряючись усвідомленню небезпеки, яка йому загрожує з боку цієї державності. До додержання загальних норм не тільки держава примушує індивідів, а й саму її примушує надіндивідуальна недержавна воля. Воля народу ставиться вище всякої законності й починає набувати тих самих рис, що й монархічна сваволя Т. Гоббса. У підсумку право втрачає свою самостійну реальність і зводиться до виправдання нової сваволі.

Таким чином, на грунті уявлень про людину як "розумного егоїста" затвердити примат права стосовно зведеної у закон волі верховного правителя неможливо, оскільки така людина не має внутрішнього критерію для вибору в ситуації нормативно-ціннісного конфлікту, а має потребу в зовнішній авторитетній опіці.

Вихідним пунктом філософії права І. Канта є вчення про людину як про істоту, принципово здатну стати "паном собі самому" і тому таку, що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні ціннісно-нормативного вибору. Така людина не розумний егоїст, а моральна істота. Це означає,

-186-


що автономія (нормативна незалежність), чи здатність "бути паном собі самому" виступає вихідним і основним смисловим моментом права. І хоч це лише ідеальна властивість людини, але вона розглядається як природна, тим самим задає критерій правомірності рішень влади. У соціальному плані морально автономний індивід характеризується як суб'єкт, що здатний протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної у закон.

Отже, тільки образ "людини моральної" виявляється здатним легітимізувати право як безумовну цінність, що не зводиться до ніяких інших цінностей. Індивіди, які порізно прийняли рішення жити відповідно до категоричного імперативу, уможливлюють і право, і всякі угоди на основі взаємної вигоди. Філософсько-правова теорія І. Канта є класичним зразком відповідності "образу права" і "образу людини".

Який же "образ людини" повинен бути підставою сучасної правової теорії? Чим характеризується людина як особливий вид буття? Яка специфіка людської природи?

Природу, або сутність людини часто зводили до розумності, свідомості, моралі, мови, символічності, предметної діяльності, волі до влади, гри, творчості, релігійності тощо. У той же час сучасна філософська антропологія виявляє у людині деяку інтегральну властивість – її "відкритість", незавершеність як істоти. На відміну від тварини, людина постійно переборює свою видову обмеженість так само, як і соціальну обмеженість, постійно трансцендуючи, звеличуючись над наявними обставинами. У цій незавершеності полягає величезний потенціал людини, її саморозвитку. Саме цю "відкритість" мав на увазі Жан-Поль Сартр, коли писав: "Людина вільна, людина – це свобода"1.

При цьому слід пам'ятати, що не можна абсолютизувати пошуки єдиної й "істинної" природи людини. Такої просто не існує. На цей момент звертає увагу американський філософ Джон Лаке, який висуває тезу про множинність людської природи. Він вважає, що твердження про природу людини, тобто про те, що являють собою

 

1 Сартр Ж. П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М, 1991. -С. 327.

- 187-


стійкі людські характеристики, належать до групи фактів вибору, що включають до свого складу водночас суб'єктивні й об'єктивні елементи1.

Перші подано певним набором засобів якостей людяності, другі – ціннісними перевагами, від яких залежить остаточний вибір. Так, в основі визнання універсальності прав людини лежить ціннісна перевага сьогоднішнього цивілізованого людства, що полягає в звеличенні подібності між людьми і відхиленні розходжень як неістотних.

У цьому зв'язку концепція множинності людської природи перебуває у рамках здорового плюралізму. Вона орієнтує на толерантне ставлення до проявів людської своєрідності (як індивідуальної, так і культурної), але ця терпимість не безмежна, а обмежується ідеєю права. Тому що виходячи з визнання множинності людської природи ми повинні забезпечити повне виправдання людської відмінності, однак лише тією мірою, у якій ця своєрідність не завдає нам шкоди.

Незважаючи на те, що "образ людини" залежить від нашого вибору, ми можемо вказати на спосіб дії, що дає можливість виділити людину з усіх інших живих істот. Таким способом дії є "належність". Як підкреслює Евандро Агацці, "кожна людська дія пов'язана з деякою "ідеальною моделлю", того, "як належить бути"2. Тому людина – це істота "належнісна", що постійно співвідносить свої дії з ідеальними зразками і тим самим спрямовується до цих зразків, трансцендуючи до них. Саме ціннісною орієнтованістю поведінка людини відрізняється від простої цілеспрямованості поведінки тварин.

Оскільки ж сфера "належного" є особливістю власне людської дії, то і мораль, і право як найбільш розвинені нормативно-ціннісні системи, без яких людина не може бути людиною, виявляються характеристиками її способу буття. Трактування специфіки людського буття як буття істоти, що орієнтується на "належне", розкриває нові обрії перед правовою антропологією.

1 Лакс Дж. О плюрализме человеческой природы // Вопросы философии. - 1992. - № 10. - С. 106.

2 Агацци Э. Человек как предмет философии // Вопросы философии. - 1989. - № 2. - С. 26.

-188-


Традиційно одним з основних завдань правової антропології є обгрунтування ідеї права як особливого нормативного порядку, виходячи з уявлень про сутність людини чи людську природу. Це передбачає відповідь на питання про те, чому сфера політичного в людському житті (що розуміється як громадянське, загальне з іншими людьми існування) обов'язково вимагає права і чому, завдяки яким модусам людського буття, таке правове оформлення даної сфери виявляється можливим. Тут потрібно виправдання того факту, що людей зв'язують відносини панування, у рамках яких вони підкоряються певним правилам і можуть бути примушені до їх виконання.

При цьому обгрунтування права, хоч і з різним ступенем переконливості, може здійснюватися з різних методологічних позицій. Прихильники деонтологічного підходу відмовляються від пошуків метафізичних, чи онтологічних, основ для ствердження моральних і правових суджень, вважаючи слідом за Д. Юмом, що будь-які спроби виводити зміст моральних і правових норм із фактів людської природи є неспроможними. Критерій же істинності положень у нормативній етиці й політичній теорії вони вбачають у їх самоочевидності. Прихильники онтологічного підходу, навпаки, вважають, що справжня природно-правова етика виводить моральні та правові норми з метафізично вихідного пізнання природи людини у світі.

Обидва підходи є певною мірою крайностями. Слід враховувати, що багато непорозумінь виникають через нерозрізнення двох моментів. По-перше, тієї очевидної істини, що мораль і право безперечно засновані на людській природі; по-друге, того, що основні цінності та норми не можуть бути виведені безпосередньо з людської природи. Тому ми можемо лише констатувати зв'язок людської природи й етичних (морально-правових) норм, але не можемо прямо виводити їх з людської природи. Спробою подолати односторонність, що характерна для розглянутих позицій, є правова антропологія, заснована на парадигмі інтерсуб'єктивності, що формується у рамках політичної антропології1.

1 Див.: Гьоффе О. Вибрані статті. - К., 1998. - С 47.

- 189-


Особливістю даного підходу є поєднання антропологічного і морального моментів в обгрунтуванні права, що дає можливість уникнути як зайвого натуралізму, так і чистої належності. Тому сама правова антропологія – це завжди етико-антропологія, що поєднує у собі моменти – дескриптивності і нормативності. її основним завданням є не виведення змісту правових норм із природи людини, а скоріше кореляція "образу людини" і "образу права" як феноменів, зміст яких залежить від ціннісних переваг, легітимація другого першим.

Так, за утопічними концепціями "свободи від панування" виявляються необгрунтовано оптимістичними уявлення про людину як істоту надзвичайно миролюбну й альтруїстичну, ніж вона є насправді. А за позитивістською позицією захисників "політичного панування" угадуються зайво песимістичні уявлення про людину як про винятково агресивного егоїста.

Виділяють два фундаментальні питання політичної (правової) антропології: 1) "що є головним чинником людського існування: конфлікт чи кооперація?" (питання про спосіб людського існування); 2) "що є першорядним для людського співжиття: щастя чи свобода"1 (питання про мету людського існування).

Вибір моделі образу людини як переважно конфліктної чи переважно кооперативної істоти впливає на вибір моделі легітимації держави і права: кооперативної чи конфліктної. На наш погляд, у вирішенні цього питання не можна діяти за принципом "або – або", тому що природа людини не може бути однозначно зведена або до конфлікту, або до співробітництва. Тут більше підходить синтетична формула взаємодоповнювальності при нормативному пріоритеті одного з них – конфлікту (у сучасних культурно-історичних умовах), що відповідає антропологічній формулі І. Канта "нетовариська товариськість".

Очевидно, що подібний метод може застосовуватися і для вирішення другого фундаментального питання – що є більш фундаментальною підставою: щастя чи свобода? "Оскільки у нашій теорії, – пише О. Гьоффе, – кожному

Хеффе О. Политика, право, справедливость. – С. 138, 199.

- 190-


надається воля влаштовувати щастя на свій власний розсуд, поняття щастя стає не те щоб недоречним, а зайвим; воно перетворюється на поняття свободи волевиявлення"1.

Свобода розуміється як свобода дії, тобто діючому суб'єктові надається можливість самому вирішувати, до чого він прагне і як він досягатиме своїх цілей. Вона є припущенням, без якого немислима сама дискусія про легітимацію примусу, тобто про виправдання права.

Насамперед право складається з тих правил, якими люди керуються в їхньому спільному житті та які надають право на примус у разі їх недодержання. Цей примус виступає як кара в карному праві і як визнання недійсності відносин (угод) – у цивільному праві. Ці правила виявляються особливо значимими, коли виникають суперечності інтересів, тобто спори. Право у цих випадках відіграє роль третьої, незацікавленої сторони, до якої апелюють для рішення сторони.

Які ж антропологічні основи користування людьми певними правилами? Як уже підкреслювалося вище, такою підставою служить відкритість людини світу, тобто її універсальна здатність до вільної дії.

Відкритість світу є зворотною стороною такої особливості біологічної конституції людини як недостатність спеціалізації її здібностей, що виражається поняттям "недостатньої істоти". Вона виявляється у таких позитивних якостях, як здібність до динамічного саморозвитку, практична пристосовуваність до обставин, обдарованість різнорідними задатками та здібностями. Заснована на таких якостях свобода дій виявляється у тому, що людина здатна рефлексивно, тобто свідомо, ставитися до умов свого життя, певним чином їх позначаючи й осмислюючи. Вона здатна оцінювати ці умови і на основі оцінок намагатися освоїти їх, тобто пристосувати їх до своїх потреб, або перетворити їх.

Рефлексивне ставлення людини до себе самої і своїх дій має два моменти: людина здатна на свідомі вчинки і вона може вибирати серед безлічі різних можливостей одну чи кілька. Це й означає, що людина здатна на вільні вчин-

1 Там само. - С. 192.

- 191 -


ки. У той же час свободу дій слід тлумачити не як абсолютне, а як порівняльне поняття. Платою за відкритість структури спонукальних мотивів і реакцій людини є насильство і погроза вбивством. Небезпека насильницької смерті від рук собі подібних має ту саму антропологічну основу, що й свобода дій. Однак те, як розвиватимуться ці регуляторні здібності, залежить від того, як складаються стосунки конкретної людини з іншими людьми. У тому числі від такого інституту, яким є право.

Таким чином, свобода, як універсальна здатність людини, робить право і можливим (розуміння суті правил, здатності до судження), і необхідним (необхідне обмеження свободи). Право обгрунтовувається тим, що воно є інститутом, який робить свободу можливою, і, з іншого боку, що захищаючи її від небезпеки, заважає трансформації свободи у свавілля. Відповідно між правом і людиною можна зафіксувати таку залежність: право є система правил, що роблять життя людини можливим, у той час коли основні факти людської природи роблять такі правила необхідними. У тісному зв'язку з розумінням способу буття людини як буття у свободі перебуває проблематика наступних питань теми: про антропологічне обгрунтування прав людини і про "правову людину" як суб'єкта права.

§ 2. Філософський зміст і обгрунтування прав людини

Поряд з обгрунтуванням права взагалі як особливого нормативного порядку найважливішою проблемою правової антропології є обгрунтування ідеї прав людини, тобто відповідь на питання: чому від правового порядку вимагається захист прав людини? Це питання про особливу якість правопорядку, що відповідає сучасним цивілізацій-ним стандартам.

Як питання, що має безпосереднє відношення до з'ясування того, що таке право, воно включає три моменти: а) опис феномена прав людини як такого (аналітична за-

- 192-


дача); б) з'ясування статусу прав людини (легітимаційна задача); в) обгрунтування ідеї прав людини (нормативна задача).

Що ж являють собою права людини з позицій філософії права?

Права людини є одним з видів прав узагалі, з поняттям яких пов'язані деякі сприятливі, позитивно оцінювані стани їх власника. З позиції однієї з двох альтернативних теорій – теорії волі – права дають переваги волі їх власника над волею іншої сторони, що перебуває з ним у конфлікті, з позицій іншої теорії – теорії інтересу – права служать захистові чи здійсненню інтересів їх власника. При цьому теорія природного права вважає, що юридичні права є різновидом моральних прав, тоді як юридичний позитивізм розглядає їх як щось дуже відмінне від моральних прав.

Поняття "права" та "обов'язки" мають настільки величезне значення для розкриття феномена права, що їх можна назвати модусами права. Як відомо, модус (від лат. modus – міра, спосіб, образ, вид) – це одиничний прояв субстанції, тому права й обов'язки є не чим іншим як безпосереднім проявом ідеї (смислу) права.

Що означає "мати право" і "мати обов'язок"? Коли кажуть "я маю право", то мається на увазі, що "я можу", тобто це висловлення відноситься до модальності можливості, чи свободи. Коли кажуть "я зобов'язаний", то мається на увазі, що "я повинен", тобто цей тип висловлювань відноситься до модальності належності.

Правовий модус "правомочності" має місце лише там, де йому є противага в модусі "обов'язку". Це свідчить про доповнювальність прав і обов'язків, хоч ця доповнюваль-ність і припускає нормативний пріоритет модусу "правомочності".

З усіх видів прав філософа насамперед цікавлять "права людини", тобто ті, що належать людині як такій, чи суб'єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин. Вони перебувають у центрі політичного проекту сучасності, суть якого виражається у споконвічному і винятковому зв'язку влади і справедливості, тобто у такій організації публічної влади,

-193-


щоб підпорядкованість її принципам справедливості не залишалася на розсуд можновладців1.

Ідея прав людини має нормативно-критичний характер. Являючи собою "опосередковані принципи справедливості" і "моральні критерії, якими повинен керуватися правопорядок"2, права людини не можуть розглядатися як лише одне з юридичних понять. Вони виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії (моральної, правової, політичної).

За своїм смислом права людини окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тобто простір її особистісної автономії.

З часів Просвітництва права людини іменувалися "природженими", "священними", "невідчужуваними". І в цьому виражалося уявлення про самоцінність і безумовну значимість прав людини. Натуралістичний термін "природжені" фіксував розуміння прав людини як таких індивідуальних правомочностей, що існують до і незалежно від будь-яких людських установлень, від усієї практики позитивного права; термін "священні" має такий світський смисл: "безумовні", "незаперечні", чи юридичною мовою "понад" або "надюридичні"; автентичний зміст, що вкладається у поняття "невідчужувані права", полягає в тому, що вони "невід'ємні", тобто ніхто і ніколи не може у людини їх відібрати, у тому числі й сама людина не може від них відмовитися3.

Традиційно у ліберальній перспективі права людини розуміються як такі права індивідів, що дають їм можливість захищатися від зазіхань на їхню свободу з боку структур державної влади. У формулі "громадянин проти влади" виражається антиавторитарний смисл прав людини, тобто, по суті, негативний смисл, як вираження "свободи від", і їх суворе забезпечення є безумовною вимогою сучасної епохи.

Див.: Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства. – М, 1994. – С. 289. 2 Хеффе О. Вказ. праця. - С. 293.

О

Див.: Соловьев Э. Чтобы мир до времени не превратился в ад (Религия прогресса и идеал правового государства) // Знание – сила. - 1995. - № 7. - С.14.

- 194-

 


Однак права людини і право в цілому здобувають ще й позитивний смисл, вони самі виступають як сила, що наповнює змістом суспільний простір. Тільки завдяки праву як правам людини можливе включення людей, як атомів, у визначену систему відносин. Завдяки правам людини право виступає як умова участі кожного у суспільних справах. Отже, права людини слугують необхідними умовами людського існування та комунікації.

Смисл прав людини визначає їхній особливий статус як дополітичних, безумовно значимих і невід'ємних основ сучасної державності чи принципів легітимації. Це означає, що права людини розглядаються як незалежні стандарти, завдяки яким можуть критикуватися закони, діяльність уряду та інших політико-правових інститутів, тобто як критерії легітимації.

Класичні правопорядки знаходили форму своєї легітимації у різних конструкціях суспільного договору. Сучасні правопорядки мають іншу структуру і модус значимості легітимації, тому що вони грунтуються на суб'єктивних правах. Ці права надають правовій особі законне поле дій для задоволення своїх потреб та інтересів. Діючи в межах праводозволеного, людина звільняється від необхідності нести моральний звіт про свої дії, не зобов'язана надавати їм публічного виправдання. Тим самим розводяться мораль і право.

Значення прав людини як найважливішого легітимацій-ного принципу сучасного правопорядку вимагає більш глибокого занурення в основи цих прав, тобто перейти до нашого безпосереднього завдання – філософсько-антропологічного обгрунтування ідеї прав людини чи з'ясування джерел цих прав, звідки ці права у людини і які вони.

З позицій сучасної правової антропології, що є частиною політичної антропології, тобто концепції, заснованої на принципі інтерсуб'єктивности, ми повинні йти далі простої констатації безумовної значимості природжених, священних і невід'ємних прав людини, що виражають сучасну концепцію гуманізму, і розглядати їх у сутнісному аспекті – як умови власне людської дії.

Для цього необхідно розрізняти максимальну і мінімальну антропологію. Перша наголошує на здатності лю-

- 195 -


дини до змін і реформаторства

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Філософія права

Філософія права.. Навчальний посібник За редакцією доктора філософських наук..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Розділ 5 Правова онтологія: природа і структура права

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Передмова
Трансформація українського суспільства в напрямі цивілізованих форм організації неможлива без утвердження його на засадах права. Тому сьогодні право постає як одна з найважливіших з-поміж інших соц

Предмет і завдання філософії права
  Філософське осмислення права – завдання особливої наукової і навчальної дисципліни – філософії права, що має свій власний предмет дослідження і категоріальний апарат. Філософія прав

Етико-правові ідеї у філософії І. Канта
  Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант(1724–1804). Найбільш плідно розробкою державно-правових питань І. Кант займався в ос

Вітчизняна філософсько-правова думка: традиції, світоглядно-методологічні засади, ідеї
  Ідея права є фундаментальною ціннісною основою сучасної цивілізації. Однак сучасний світ культурно неоднорідний. Тому закономірно виникає питання: якою мірою універсальна ідея права

Зародження філософсько-правової думки в Україні.
Виникнення філософської, у тому числі філософсько-правової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян – Київської   -145-

Розділ 7 Правова аксіологія: ціннісні основи права
  Тема 1. Ціннісні основи права   Аксіологічне вивчення права має важливе наукове, практичне і моральне значення. Воно дає можливість звернути увагу не т

У посттоталітарному суспільстві
  Однією з найважливіших функцій права є регулятивна функція. Вона здійснюється внаслідок формалізації поведінки індивідів, тобто поміщенні цієї поведінки у певні форми чи рамки, прий

Ня державної влади з метою неприпустимості зловживань з її боку.
Головні ознаки правової держави: 1. Насамперед, правова держава припускає існування громадянського суспільства.Ідея громадянського суспільства починається з античності, зо

Навчальний посібник
  Шеф-редактор КОВАЛЬСЬКИЙ B.C., кандидат юридичних наук   Юрінком Інтер – редакція наукової та навчальної літератури  

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги