рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Правова аксіологія: ціннісні основи права

Правова аксіологія: ціннісні основи права - раздел Философия, Філософія права   Тема 1. Ціннісні Основи Права   ...

 

Тема 1. Ціннісні основи права

 

Аксіологічне вивчення права має важливе наукове, практичне і моральне значення. Воно дає можливість звернути увагу не тільки на соціокультурні та соціокласові основи й детермінанти права, зв'язок з державою, а й на його духовні аспекти, відображені ним ідеали. Без ціннісного підходу неможливо виявити призначення права у загальнолюдському, соціальному і культурному розвитку, зрозуміти його специфічну природу як духовно-практичного засобу освоєння світу людьми. Без нього залишаються в тіні конструктивна, творча роль свідомості у сфері права, осо-бистісні аспекти права.

Завданням цієї теми є аналіз деяких питань аксіології права: виявлення природи правових цінностей, їх змісту й ієрархії, уявлення про право як цінність та його ціннісний критерій.

§ 1. Цінності у праві та право як цінність

Теорія цінностей (аксіологія) знаходить відповідне застосування також у сфері права. Правові цінності та оцінки (у сфері правосвідомості) мають регулятивне значення. Правові норми у свою чергу набувають значення цінностей і стають об'єктом оцінки. їм не можна дати точного і повного пояснення, не звертаючись до понять аксіології. Як філософська категорія цінність – це те, що почуття і розум людей диктують визнати особливо вагомим з усього і до чого можна прагнути, ставитися з повагою і визнавати як обов'язкове. Спрямованість встановлення суб'єкта та його діяльності на певну цінність називається ціннісною орієнтацією; процедура вибору на основі цінності – оцінкою.

У кожній оцінці як підстави можуть виступати різні сторони діяльності: нормативна (відповідно до культурної специфічності визначеного суспільства), професійна (відповідно до стандартів і правил даної професії), операційна (набір і послідовність операцій для досягнення певної ме-

-207-


ти). У конкретному випадку може використовуватися одна з вищеназваних основ або їх сполучення, що істотно змінює зміст оцінки того самого явища. Наприклад, діяння, врегульоване правом, є юридичним фактом, що оцінюється з точки зору правової норми. Те саме діяння може бути переглянуто в операційному плані (наскільки вдало здійснено операцію) чи в моральному (якими моральними принципами керувався суб'єкт діяння). Отже, оцінки у сфері права належать до класифікації оцінюваних фактів як цінностей у праві. А нормативно-юридичне закріплення цих оцінок і цінностей значною мірою визначає вже цінність (нецінність) самого права.

Між цінностями, оцінками та нормами існує зв'язок і взаємні переходи. Тому наукам, що мають своїм предметом мораль, право, мистецтво, необхідно їх взаємозалежне вивчення і пояснення, а поряд з цим і їх розмежування.

Правотворчість і реалізація права (правозастосування, виконання і додержання права) являють собою області людської діяльності яскраво вираженого оцінювального характеру. Внаслідок цього філософія права включає у свій предмет вивчення і дослідження правових цінностей оцінки у сфері права тощо. Так, у філософії права утворюється відповідний теоретичний напрям – аксіологічний, чи правова аксіологія. Вона у свою чергу спирається на поняття загальної аксіології, на теоретичні положення про цінності взагалі.

Виникнення юридично-аксіологічного підходу пов'язано з появою природно-правових поглядів, з розходженням права природного і права позитивного. Право у своєму ак-сіологічному вимірі виступає як певна форма правових цінностей, як специфічна форма правової повинності, відмінна від усіх інших (моральних, релігійних тощо) форм повинності і ціннісних форм1.

Завдяки цінностям право, як певний "механізм", дістає свій зміст, тому що свідомість суб'єкта права спрямована на цінності як на свій об'єкт, внаслідок чого знімається момент байдужості у поведінці правового суб'єкта і формуються дозволи, заборони і зобов'язання. Розглянемо,

 

1 Див.: Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов. – М., 1995.

-208-

 


які це цінності і як вони позв'язані між собою, а також у чому полягає цінність права.

Статусу цінностей у праві можуть набувати різні факти і явища матеріального та ідеального характеру: матеріальні предмети і блага, суспільні відносини, людські вчинки, вольові феномени (мотиви, спонукання), ідеї, ідеали, соціальні інститути. Вони є правовими цінностями, оскільки лежать в основі права і правопорядку, виступають як ідеальне обгрунтування норм права, закріплюються й охороняються правовими нормами, становлять мету права та його інститутів. Тому вони, як правило, належать до чинного права.

Також особливо великим є значення деяких соціальних цінностей, що з часом набули характеру правових цінностей. Як високі ідеали, вони пронизують суспільну правосвідомість і стають основними принципами права. Такими є: свобода, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпека, світ. Поряд з ними існують і такі специфічні правові цінності загального значення, як ідея права, ідея стабільної законності тощо. Ці цінності водночас є ідеалами і реальною людською практикою. У праві вони закріплюються у тій чи іншій їхній якості. Проте у ряді випадків суспільна й індивідуальна правосвідомість можуть сприймати їх лише як цінність ідеальну, як ідеальні цілі політичної (і правотворчої) програми.

Ці принципи, ідеали, як і всі інші речі, явища, являють собою цінності тією мірою, у якій вони пов'язані з людською особистістю. Як правові цінності вони мають вигляд юридичних прав і свобод особи в її індивідуальних і колективних проявах. Самі права людини також здобувають статус важливих цінностей. Кожне з них виражає певну сторону, прояв, образ існування людини як природної і соціальної сутності. У своїй сукупності вони характеризують людину як вищу цінність, як осередок усіх цінностей.

Отже, правові цінності похідні від поняття особистості і становлять образ права у взаємодоповнюючих полярних моментах.

Інструментальна і власна цінність права. У сучасному цивілізованому суспільстві право є не лише інструментальною цінністю, тобто цінністю "інструмента" і "засобу" розв'язання суперечностей у різних сферах сус-

-209-


пільства, а й засобом, який звільняє, розвиває, виступає як цінність. Разом з тим зазначимо, що, по-перше, різні типи культур приписують праву неоднакову цінність. По-друге, цінність кожної правової норми, кожного правового інструмента щоразу визначається як конкретне історичне явище. По-третє, цінність права неможлива поза контекстом діяльності суб'єктів права, організаційних сил, що відповідають інститутам зі створення і реалізації права.

У загальних рисах власну цінність права можна визначити як вираження соціально організованої форми, дія якої забезпечує відтворення правових станів правовими засобами, внаслідок чого народжуються нові можливості і велика воля для саморозвитку людини і розвитку суспільства. У цій якості право може надавати людям, різним суб'єктам права у вигляді суб'єктивних прав новий простір і людські можливості розвитку. При цьому мета права як соціально організованої форми – не допускати основ для гноблення та нещастя інших людей і протистояти цьому, погоджуючи поведінку з мораллю і справедливістю.

Таким чином, критерієм цінності права є особистість, що саморозвивається. Інакше кажучи, право має цінність, якщо воно прямо чи побічно сприяє самоздійсненню і са-мотворенню людини в історії, якщо насправді сприяє народженню нових можливостей для розвитку людини і суспільства.

Характеристика права як цінності порушує питання про його місце у класифікації цінностей взагалі. Розглянемо основні форми буття цінностей у їх співвідношенні.

Фундаментальним з теоретичної точки зору є поділ цінностей на предметні й духовні, що утворюють два полюси всієї сфери ціннісного ставлення людини до світу. У рамках двох основних класів цінностей – матеріальних і духовних – право належить до других, тобто є духовною цінністю поряд з такими, як моральні, релігійні, художні (чи естетичні), наукові, світоглядні цінності. Правові цінності у рамках духовних цінностей є відносно самостійними.

Правові цінності являють собою вид духовних цінностей, що задовольняють потреби соціальних груп суспільства у регулюванні соціальних відносин і вчинків людей. їх основною і специфічною функцією є регулятивна функція.

-210-


Тому правові цінності призначені для створення, підтримки та зміцнення соціального порядку і дисципліни, нормального функціонування суспільства. Правові цінності становлять елемент системи соціального (соціально-політичного) керування суспільством. При цьому вони є деон-тичними цінностями, тобто відрізняються чітко вираженим характером, що наказує та обумовлює їх належність до сфери належного. На відміну від інших деонтичних цінностей вони закріплюються формально й охороняються державою та її органами.

Як деонтичні цінності вони відрізняються й іншою функціональною особливістю – мають ймовірний характер. Ця особливість пов'язана з можливістю свідомого, вольового вибору соціальними (правовими) суб'єктами об'єктивно існуючих у дійсності поведінкових варіантів.

В аксіології права можна виділити три основні форми буття цінностей:

– суспільні цільові цінності й ідеали;

– предметно-втілені цінності;

– особисті (чи екзистенціальні) цінності. Розглянемо ці форми буття цінностей докладніше.

1. Суспільні цільові цінності й ідеали. Вихідною формою правових цінностей є існування їх у вигляді цінностей, вироблених суспільною і правовою свідомістю. Вони присутні у правовій свідомості як узагальнені уявлення про справедливість, волю, рівність у різних сферах суспільства. Правові ідеали лежать в основі правових обов'язків, тобто деонтичних правових цінностей.

Під ідеалом звичайно розуміють те, до чого ми прагнемо, нормативно-ціннісний зразок належного в його найвищій, найбільш досконалій формі. Необхідність в ідеалі як особливій формі регулювання людської діяльності пов'язана з наявністю у природі людини того, що розуміється як "відкритість світу", такого моменту, що у класичній філософії розглядається як момент духу.

Німецькі філософи І. Кант і Й. Г. Фіхте визначили, що ідеал – це вища, кінцева мета на шляху поступового "морального самовдосконалення", на шляху поступового усвідомлення "гідності людини як вищого і єдиного принципу "ідеального" законодавства. Обидва філософи виходили з того, що абсолютна формально-правова рівність будь-яко-

-211-


го індивіда будь-якому іншому індивіду сама по собі забезпечить повне розкриття всіх "природних" задатків і здібностей кожного індивіда. За твердженням Канта, право являє собою ціль суспільства, що знаходиться в цивільному стані. Право виступає для людей як вищий принцип, з якого повинні виходити всі максими, що стосуються суспільства.

У той же час ідеал духовного життя не перекривається ідеєю права. Право є лише моментом духовного ставлення до світу, але не охоплює його цілком. Тому правовий ідеал виступає лише моментом ідеалу суспільного й ідеалу духовного життя, до складу якого входить істина, добро, краса. Вищі цінності виражають унікальні й екстраординарні ознаки щирого, людського у людині, додають правосвідомості глибокої особистісної забарвленості. Вони наповнюють людське життя вищим змістом і виступають в індивідуальній та правовій свідомості найважливішими ціннісно-змістовними орієнтирами. Таким чином, право для людей, їхні життя і доля виступають як основа самовдосконалення особистості, і як форма реалізації активності, творчості людини, і як гарантія волі й відмежування від зла й несправедливості.

У частині вчення про правовий ідеал правова аксіологія повинна не стільки спрямовуватися "в аксіологічну віддаленість загальнолюдських надзадач, де справедливість зіллється в єдине з істиною і красою", скільки орієнтуватися на створення умов для принципового цивілізованого розв'язання соціальних суперечностей. Іншими словами, це означає збереження суспільством своєї цілісності, недопущення "земного пекла" чи стану варварства. Основною темою вчення про суспільний і правовий ідеал має бути не пошук кінцевої формули суспільної досконалості (типу "царство обличчя як цілей" чи "принцип вільного універсалізму"), а вказівка тих дійсних шляхів і засобів, за допомогою яких може бути поліпшений усякий можливий правопорядок.

2. Предметно втілені цінності. Самі правові ідеали не залишаються лише фактом панівної правосвідомості, а закріплюються у нормативних актах, конституціях і законах. Вони входять у правову нормативність як провідний елемент. Таким чином, правові ідеали реалізуються у сис-

- 212 -


темі правових відносин – у вигляді стосунків формально рівних, вільних і незалежних один від одного суб'єктів права, що у правових процедурах і механізмах закріпляють норми і закони в культурі.

Зі зміною суспільних та правових відносин відбувається і переоцінка цінностей: багато чого з того, що вважалося абсолютним і непорушним, знецінюється і, навпаки, нові паростки суспільного буття породжують нові ціннісні ідеали. Відповідно до ціннісних ідеалів, що змінилися, переоцінюються і предметно втілені цінності.

3. Особистісні, екзистенційні цінності. Особистісні цінності являють собою ідеальні уявлення про блага, права і межі прагнень, пов'язаних зі схильностями і бажаннями особистості, і виступають певною мірою як авторитетні й обов'язкові установки її свідомості.

Так, правові цінності, які б вони не були, завжди містять у собі потенційний ідеальний елемент, тобто якщо вони не були включені в реальну людську поведінку, вони не задовольняють цілком людей, соціальні групи, а, отже, не перестають бути цінностями-цілями.

Конкретне, ціннісно-змістовне переживання людини в кругозорі особистості має двоякий характер: "Я" та "інші" рухаються у різних площинах (планах) бачення й оцінки, і тому стати ціннісно-вагомим, рівнозначно своїй поведінці себе й іншого згідно із загальною нормою моралі чи у праві, відповідно до будь-якого закону. Як стверджував Михайло Бахтін, "ніхто не може зайняти нейтральної до Я й іншого позиції: абстрактно-пізнавальна точка зору позбавлена ціннісного підходу, для ціннісної установки необхідно зайняти єдине місце в єдиній події буття, необхідно втілитися. Всяка оцінка є заняття індивідуальної позиції у бутті: навіть богу треба було втілитися, щоб милувати, страждати і прощати, як би зійти з довільної точки зору справедливості"1.

Одні правові цінності тією чи іншою мірою реальні у розумінні наявних, освоєних у вигляді правил норм поводження суб'єктів права, інші є їхніми цілями й ідеалами. Але існуючі (наявні) правові цінності не можна розуміти

Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М., 1986. – С. 120.

-213-


як самодостатні, замкнуті у собі. Людська свідомість, особливо в її ціннісних (духовно-практичних) формах, минає існуюче, спрямовуючись до майбутнього, до зміни, вдосконалення дійсності.

Таким чином, правові цінності похідні від поняття особистості. Вони становлять образ права у взаємозалежному і взаємодоповнюючому полярному моментах. У сучасному цивілізованому суспільстві право являє собою не тільки інструментальну цінність – цінність "інструмента" і "засобу" розв'язання різних соціальних суперечностей у різних сферах суспільства, воно також емансипує, розвиває засіб і силу особистості, що виступає як власна цінність права. Правові цінності за своїм характером є деонтичними, що служать для створення, відтворення та зміцнення соціального порядку і дисципліни з метою гармонізації інтересів різних соціальних груп людей. Право у життєдіяльності суспільства і людини виступає і як основа його самотво-рення в історії, і як форма реалізації творчості людини, і як гарантія свободи й відмежування від варварства та несправедливості. Аналіз природи ієрархії правових цінностей, а також виявлення цінності права, дає можливість перейти до обгрунтування ідеї права як ідеї волі і до розгляду права як форми волі.

§ 2. Свобода як цінність. Право як форма свободи

 

Тривала історія досліджень, присвячених свободі і поневоленню, праву як свободі, знає безліч підходів до розв'язання цієї проблеми. Свобода при всій своїй удаваній простоті й легкості сприйняття – предмет складний для розуміння, тим більше для втілення у формах, нормах, інститутах, процедурах і відносинах людей.

Ідея свободи, за відомою думкою філософів (Ш. Мон-теск'є, Г. Гегеля, М. Бердяева), багатозначна, вона породжує сплетіння безлічі непорозумінь. Тому спочатку потрібно обумовити, в якому розумінні можна вживати це слово, починаючи від найпростіших і доступних для пізнання значень.

По-перше, насамперед слід відокремити "юридичну" свободу від "фактичної" свободи.

-214-


Правова свобода – це дозвіл робити певні дії, не пік-луючись про те, чи відповідає цей дозвіл діяти реальній можливості, тобто юридичне визначення залишається формальним, абстрагуючись від реальних умов її здійснення. Фактична свобода зводиться до можливості робити й обирати те, що хочеш. Це визначення має на увазі необхідність розгляду засобів, необхідних для реалізації свободи і, зокрема, волю користування нашим тілом і речами, що перебувають у нашій владі. Звичайно вважають, що якщо у людини є свобода вибору, то свободою називається, по-перше, сам факт вибору, і, по-друге, непередбачуваність того, що саме вона вибере. І чим більший вибір вона має, тим більше свободи. Але філософи говорять щось зовсім інше, більш правильне.

Російський філософ Микола Бердяев писав: "Визначення свободи як вибору є ще й формальне визначення свободи. Це лише один з моментів свободи. Дійсна свобода виявляється не тоді, коли людина повинна вибирати, а тоді, коли вона зробила вибір. Звідси ми приходимо до нового визначення свободи, свободи реальної. Свобода є внутрішньою, творчою енергією людини. Через неї людина може творити зовсім нові форми життя, нове життя суспільства і світу. Але було б помилкою при цьому розуміти свободу як внутрішню причинність. Свобода знаходиться поза причинними відносинами, тобто свобода не припускає причинних пояснень, тому що сама є причиною"1.

Таким чином, у структуру свободи особи входить вибір як момент і елемент, поряд з "внутрішньою свободою" і свободою, що включає у себе два основні компоненти: почуттєвий і раціональний. Однак сама ситуація вибору – це не свобода, а лише передумова вільної дії. По-друге, необхідно враховувати умовний характер відмінності "внутрішньої" свободи від "зовнішньої". Внутрішня свобода – це не схована, не підпільна свобода (ні в соціальному розумінні, ні у значенні щиросердечного підпілля). Вона реально існує у розумінні звільнення людини усередині себе від оков власних упереджень, уявлень та образів.

Бердяев Н. А. Царство духа и царство кесаря. – М., 1995. – С. 325.

-215-


Сьогодні особливо потрібні люди, здатні на цілком відкрите, публічне, а не підпільно-культурне існування, які відкрито практикують свій спосіб життя і думки, завдяки яким можуть народитися якісь нові можливості для розвитку людини і суспільства в майбутньому.

Для права важливо, щоб людина чітко уявляла ту міру свободи, що не несе у собі заряд руйнування, зла і несправедливості. У свою чергу цивільне суспільство і держава використовують правові засоби як страхові засоби, що позначають межі, за які зовнішня свобода соціальних суб'єктів не повинна поширюватися. Зовнішня свобода припускає пошук обмежених засобів, способів і форм обмежень. Такими можуть виступати не тільки юридичні закони заборонного характеру (як частина скульптури), а й сам факт співіснування безлічі індивідів з їх суспільними правами і волями. На думку Г. Гегеля, жодна людина не має ідеї про власну свободу, якщо вона не має ідеї про свободу інших і про соціальний зв'язок між собою й іншими. Жодна людина, не маючи чіткої ідеї про свою свободу, не має і чіткої ідеї про свободу інших і зв'язок між цими свободами.

По-третє, варто виділити два типи свободи – "свободу від" (негативну свободу) і "свободу для" (позитивну свободу)". Перша з них виступає у світі, в якому індивід має визначену зону вибору ідей і дій без можливості наразитися на обмеження і репресії. "Свобода від" – не самоціль, а умова саморозвитку. Не йти зі світу в себе, не відсторонятися, а діяти із себе, самопороджуючи нові форми, які самі себе виражають.

"Свобода для", або позитивна свобода, уможливлює дію відповідно до власної системи цінностей і власних цілей. Друга свобода більш життєва і повніша. У певних історичних умовах, у яких люди мають значну міру "свободи від", вони так чи інакше відмовляються від неї на користь авторитарної влади для того, щоб збільшити можливість досягнення власних цілей. Це різновид заміни теоретично можливого практично здійсненним. Оскільки позитивна свобода має першочергове значення, така заміна видається розумною. Реальні форми втечі від свободи трапляються досить рідко. Більше того, іноді виникають сумніви щодо принципової можливості називати подібні форми поведін

216 -


ки втечею, іншими словами, різновидом страху свободи. Така поведінка може називатися різновидом втечі, але її також можна визначити як компроміс між цінностями.

Цілком вільна свобода може пізнати себе у трьох образах, у яких власне індивідуальність знаходить унікальне значення, коли частковість інстинктів і бажань, очищених від своєї неприборканості внаслідок рефлексії розуму, стає щастям чи безтурботністю. Але найімовірніше суть її виявляється у праві – реакції розуму на заклик свободи. Право фіксує об'єктивно результативним і загальновизнаним чином, що має право робити людина, тобто сукупність суспільної і приватної свободи. Саме розгляд права в цьому суспільстві найбільш ясно показує, до якої міри са-мотворення дійшла свобода.

Розглянемо, як розуміли свободу у різні епохи, у різних системах права. В античній філософії (Сократ, Платон) йдеться насамперед про свободу і долю, потім про свободу від політичного деспотизму (Арістотель, Епікур) і свободу як драму людського існування (епікурійці, стоїки, неоплатонізм).

Античне право, визнаючи протилежність вільної людини і раба, було далеко від того, щоб надати свободі реального статусу, роблячи з рабства одних умови дійсної волі інших. Але у той же час античне право показує, що свобода, будучи реальною, залишається лише привілеєм деяких і не може визначити людську сутність у її загальності. Тому не можна заперечувати певного прогресу в свободі людей при переході від античного до сучасного права, адже останнє вважається загальною належністю людини. Античне право продемонструвало обмежену, але конкретну і реальну свідомість свободи, тоді як сучасне право, визначаючи свободу універсальною цінністю, безпосередньо включає в це визначення обмеження свободи. Відповідно до поширеного визначення, право – "це сукупність умов, за яких свавілля однієї особи збігається зі свавіллям іншої особи з погляду загального закону свободи"1.

За середньовіччя християнська теологія зі свободою пов'язує рух Духу. Дух є рух, але як спонтанність і порив.

 

1 Кант И. Метафизика нравов. - Соч.: В 6 т. - М, 1994. - Т. 6. - С. 253.

- 217 -


У рамках християнського вчення з боку Бога вища природа людини показується Ісусом Христом, Богом, що прийняв людський вигляд, з боку людини – її "творчістю із себе", створенням "нового, чого ще не було ".

Християнське вчення містить у собі позитивну концепцію свободи. Якби не було цього Божого дарунка (свободи) людині, не було б і гріхопадіння в історії людини і нестатку.

В епоху Відродження та наступний період під свободою розуміли безперешкодне розкриття здібностей особистості. У природно-правових концепціях Нового часу свобода трактувалася як абсолютна цінність, як підстава пізнання і права, як вихідна передумова всіх природних прав людини. Підкреслювався її невідчужуваний характер, її властивість споконвічності й безумовно належності особистості1.

У класичній європейській філософії, поряд з обгрунтуванням свободи як властивості, форми світу (не розкладеній на елементи), увага акцентувалася на двох головних пунктах такого роду визначень:

1) розуміння свободи як пізнаної необхідності, як підстави мислення і пізнання, можливостей людини у щось вірити і бути;

2) визначення свободи як живого подиху (пульсації) саморозвитку людини в історії, що виступає як процес модифікації свободи.

Філософи (Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І. Кант, Г. Гегель) виводили поняття свободи на тлі розходження внутрішнього і зовнішнього. Явище, що називається вільним, містить підставу самого себе (тобто є самопричинним явищем). А щось, що має підставу поза собою, – не вільне, оскільки воно формується у причинному ланцюзі, тобто має причинні обгрунтування і причини пояснення. Саме в цьому розумінні великі філософи говорили, що свобода має причину в самій собі і не має причини поза собою. Надалі такий підхід до свободи дістав свій розвиток насамперед у філософії І. Канта і Г. Гегеля та їх послідовників. Вони визначали право через свободу, припускаючи, що

1 Див.: Бачити В. А., Сальников В. П. Философия права. Краткий словарь. - СПб., 2000. - С. 270.

-218-


людська свобода у принципі не може бути безмежною і має потребу в різних правових формах її реалізації. Відповідно до цього підходу право цивілізованої держави не зазіхає на первісне право, воно лише окреслює зовнішні межі простору соціальної свободи.

Суть природного призначення свободи полягає в тому, що свобода не просто деяке благо взагалі, не один лише простір для самозадоволення, милостивого життя, а простір активності, розгортання нових можливостей людини з метою самотворення себе в історії за допомогою засобів, не даних природою, у тому числі права. Тобто люди вільні в міру їхньої буттєвої рівності та рівні в міру їхньої свободи.

На думку великих філософів, місія права "за визначенням" і "збереження" свободи не зводиться лише до одних встановлених для неї обмежень – вона полягає у тому, що мають бути належні правові форми і способи, правовий засіб (позитивне право), що визначають і забезпечують свободу. Таким чином, право повинно існувати як "друга природа" і як таке поряд з усіма іншими, направляти гру свободи людини.

Звідси випливає одне з теоретичних положень, що має вирішальне значення для розуміння правових питань, можливо, одне з найбільш істотних у філософії права. Саме право за своєю вихідною суттю є формою, створеною людьми, що логічно й історично призначена бути інститутом, покликаним упорядковувати свободу, додавати їй визначеності й забезпеченості, а звідси і людського змісту, істинно людської цінності.

Право не просто загальний масштаб чи рівна міра свободи індивідів. Вільні індивіди – суть і зміст права. Там, де заперечується вільна індивідуальність, особистість, правове значення фізичної особи, там немає і не може бути права (і правового принципу формальної рівності), не може бути і якихось дійсно індивідуальних правових та інших (групових, колективних, інституціональних тощо) суб'єктів права, дійсно правових законів і правових відносин у суспільстві в цілому і в конкретних різних сферах суспільного і політичного життя.

Отже, право має настільки ж фундаментальний для суспільства характер, як і свобода, що приймає різні фор-

-219-


ми як в індивідуальній свідомості, так і в історії суспільства.

 

Висновки:

1. Для людей, вихованих у лоні європейської культури, свобода являє собою первісне єдине право, сутність свідомості, самодостатню цінність, що не вимагає обгрунтувань.

2. Зміст і цінність свободи залежать від структури свідомості особистості, сформованої внаслідок актів саморозвитку.

3. Свобода є засобом реалізації інших цінностей і благ. Таким способом вона виконує інструментальну функцію. Завдяки їй люди створюють матеріальні і духовні цінності.

4. Право виступає як форма здійснення свободи, як загальна міра волі індивідів. Вільні індивіди – суть і зміст права.

5. Правова рівність припускає рівність у свободі, коли свобода одного сумісна зі свободою іншого.

§ 3. Справедливість як основна правова цінність

 

Слово "справедливість" походить від слова "право" (правий, правда), (латинською мовою justitia – справедливість, від jus – право). Від своїх джерел, від Вед і Упанішад, від Гесіода і Гомера справедливість трактувалася як "сущий світоустрій", духовна основа історії. Зазначимо, що в даному разі справедливість тлумачилася як деяка матриця природних процесів і людських здійснень. У понятті справедливості, взятої в її світоглядному відношенні, немов би міститься питання: чи можуть світ і суспільство бути створені, чи можлива в них належна пропорція, домірність і впорядкованість? Справедливість в очах давніх виступала як міра, закон і принцип. Богиня Діке була уособленням права, правди і справедливості.

Протилежністю справедливості виступає несправедливість, руйнування порядку, деструкція існуючого. Коли ж справедливість виражає досягнуту для даного історичного періоду гармонійність, оптимальність людських відносин,

-220-


свідомість її не фіксує. І в цьому плані вона співзвучна свободі. І справедливість, і свобода, коли вони наявні, стають як повітря – без них неможливо гідно жити.

Право є міра реалізації свободи і в той же час норма політичної справедливості. Іншими словами, право є нормативно закріплена справедливість. Право грунтується на ідеї справедливості. На думку Гегеля, право не є добро без блага. Справедливо те, що виражає право, відповідає праву і випливає з духу права.

З часів Арістотеля виділяють два види справедливості – розподільну і справедливість, що врівноважує. Розподільна справедливість як принцип означає надання частини загальних благ за гідністю, відповідно до пропорційного внеску того чи іншого члена суспільства. Тут можливе як рівне, так і нерівне наділення відповідними благами (владою, почестями, грошима). Критерієм справедливості, що врівноважує, є арифметична рівність. Сфера застосування цього принципу – область цивільно-правових угод, відшкодування збитку, покарання тощо. За принципом справедливості, не всім те саме, а кожному своє (за гідністю), тому що для нерівних рівне стало б нерівним.

Співіснування людей на грунті взаємного визнання прав і свобод являє собою такий порядок їх співіснування, який може бути названий справедливим, або "справедливістю". Саме справедливість виступає основою ідеї права, виражає його сутність, а особливий акт визнання визначає як справедливість, так і феномен права у цілому.

Справедливість є мірою відносно значущості цінностей, мірою їх рівноваги і субординації. Справедливість виступає особливим механізмом, що підтримує міру рівноваги правових цінностей і водночас є визначальним моментом домінування при конфліктному зіткненні цих цінностей.

Сучасна епоха з її процесами глобалізації особливо вимагає міжкультурного діалогу з обгрунтування справедливості і, отже, розробки принципів універсальної справедливості. У зміст універсальної справедливості включаються: а) вимога рівності ("діяти однаково в однакових умовах"), що формулюється як вимога неупередженості і заборона сваволі; б) ідея взаємозв'язку вчиненого і роз-

-221 -


плати за це, що знайшло втілення у "золотому правилі ; в) вимога рівноваги між втратою і придбанням ("справедливого обміну"), що має сенс не тільки для господарської діяльності.

Універсальну справедливість характеризує насамперед визнання таких правових цінностей, як життя, власність, добре ім'я (честь), що втілюються у визнанні прав людини, зокрема, її права на свободу, які можна знайти вже в давньому карному праві.

Загальний принцип, який можна виявити, аналізуючи різні втілення ідеї справедливості, полягає в тому, що стосовно один одного люди мають право на відносний стан рівності чи нерівності, відповідно до якого розподіляються труднощі чи блага. Призначенням справедливості традиційно вважається підтримка і відтворення рівноваги чи рівної міри. Вона застосовується як для критичної оцінки поведінки людини з позиції відповідних правил, так і для критики самих цих правил та їх застосування.

Два аспекти справедливості (змістовний і формальний) відображають дві сторони проблеми справедливості у праві, що стосуються критерію оцінки справедливості чи несправедливості закону, з одного боку, і його застосування в конкретних справах – з іншого. Але незалежно від того, схвалюємо ми чи ні змістовну концепцію справедливості, на якій базується закон, ми можемо і повинні розглядати правову систему з погляду формальної справедливості. Суть формальної справедливості полягає в послідовному (тобто безсторонньому, об'єктивному) застосуванні правил. І саме на ній як безумовних мінімальних вимогах моралі стосовно права робить акцент правовий позитивізм.

Загальним і безумовним моментом усіх сучасних концепцій справедливості є ідея прав людини, тобто визнання однакового поводження з людьми і відмова від привілеїв та імунітету, пов'язаних з національними та релігійними ознаками.

Відповідно до двох вимірів соціального буття – персонального та інституціонального – існують і два поняття справедливості: а) справедливість як характерна риса особистості, що належить до чотирьох головних ознак людини поряд з розважливістю, мужністю і розумом (мудрістю); б) справедливість, що стосується соціальних інститу-

-222-


тів (родина, господарство, школа), а також політична справедливість, що стосується права, держави і політики, їх можна також позначити як "суб'єктивну" і "об'єктивну" справедливість.

Без справедливості як якості особистості, без відповідних ціннісних орієнтацій не може функціонувати і справедлива правова система. Так само для підтримки цих ціннісних орієнтацій на справедливість правові інститути повинні бути відповідним чином організовані.

Якому ж із цих компонентів справедливості варто надати пріоритет в умовах сучасних трансформацій? При недостатній розвиненості як відповідних установок особистості, так і недостатньої втіленості принципів справедливості в даних інститутах, лише одночасна увага до обох компонентів здатна принести успіх. У той же час існує і пріоритетний момент, що полягає у виробленні відповідних критеріїв справедливості та їх обгрунтуванні, тобто розробці теорії справедливості.

Якщо розуміти справедливість як вищий принцип людського життя й основу здійснення людської суспільної сутності, то особливої уваги заслуговують три елементи значення поняття "справедливість", що їх виділив О. Гьоф-фе: а) справедливість має природу морального обов'язку; б) найближче вона стоїть до обов'язків, що визнаються добровільно і варті більшого, ніж простий примус; в) її міра полягає у дистрибутивній користі – справедливим є корисне кожній людині.

Залежно від прийняття чи неприйняття цих елементів справедливості існують теорії, що скептично ставляться до ідеї справедливості, і теорії, що поділяють цю ідею. Сучасні теорії справедливості належать до типу договірних теорій. Вони орієнтуються на теорію І. Канта1.

Основними шляхами обгрунтування критерію справедливості є уявлення про природу людини і про основну політичну мету та ідеал суспільства.

Саме образ людини багато в чому визначає вибір концепції справедливості. Сучасні концепції справедливості містять у собі образ людини як істоти, одночасно здатної

Див.: Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. – М.: Гнозис, 1994.

-223-


до самовдосконалення, тобто гідної, так і істоти автономної, тобто розумної і здатної до самообмеження. Тому найбільш придатним буде такий принцип справедливості, який забезпечить найкращі умови для самореалізації й автономії особистості, міру співвідношення свободи і рівності.

Інституційний захист людини як суб'єкта грунтується на визнанні людської гідності й забороняє приниження гідності як невід'ємного права людини.

Висновки:

1. Поняття цінності розкриває внутрішній, духовний аспект ставлення людини до природи, до інших людей, до самої себе і до Бога. Цінності являють собою ряд "ідеальних об'єктів", між якими спостерігається деякий порядок.

2. Похідними для розуміння права як цінності, є розуміння його як форми здійснення свободи, як загальної міри свободи індивідів. Вільні індивіди – суть і зміст права.

3. Найбільш значущим вираженням права є визнання автономії кожного члена суспільства, його незалежності. Основна правова цінність – справедливість, що може розумітися як прагнення діяти відповідно до прав і обов'язків, відплачуючи кожному своє і забезпечуючи умови для реалізації здібностей кожного.

 

Контрольні запитання:

1. Що означає термін "цінність"?

2. Яке співвідношення понять цінність і оцінка?

3. Дайте визначення таких понять, як ціль, ціннісна орієнтація, оцінка, норма.

4. Яке місце займають цінності в структурі людської діяльності?

5. У чому відмінність індивідуальних і суспільних цінностей? Які цінності є правовими і чому?

6. Назвіть вищі цінності людини і дайте їхню коротку характеристику.

7. Який зміст ви вкладаєте в поняття правовий ідеал і яку роль він відіграє в правовому житті?

-224


8. Що таке воля і для чого вона існує? Що з нею ро-оитиг

9. Що являє собою рівність? Як співвідносяться воля і рівність?

10. Яке місце займає справедливість у системі вищих цінностей? Як співвідносяться справедливість і право?

11. Який існує зв'язок, співвідношення між волею, рівністю і справедливістю?

12. Який існує зв'язок між справедливістю і поняттям суспільного ідеалу?

Тема 2. Універсальне і культурно-особливе у ціннісному вимірі права

 

У сучасних умовах, коли відбувається модернізація суспільства і реформування правової системи, осмислення можливостей і меж реалізації універсальних принципів права в українській культурі відіграє особливо важливу роль. Це питання має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки правова система, яка сьогодні перебуває на стадії реформування, з одного боку, грунтується на універсальній ідеї права, а з іншого – зобов'язана орієнтуватися на певну традицію правосвідомості. Особливе місце проблеми правосвідомості в історії культури і філософії права пояснюється тим, що правосвідомість є безпосереднім джерелом правопорядку, тобто правових норм, поведінки і відповідних інститутів, тому вона в першу чергу виступає як предмет філософського осмислення права.

§ 1. Правосвідомість як проблема філософії права

 

Для відповіді на питання про сутність правосвідомості недостатньо навести ту чи іншу вдалу його дефініцію. Такої немає в нашій юридичній і нечисленній філософсько-правовій літературі. Здебільшого правосвідомість розкривається як "сукупність поглядів, ідей, що виражають

-225-


ставлення людей, соціальних груп, класів до права, законності, правосуддя, їх уявлення про те, що є правомірним і неправомірним"1.

На думку Олександра Спіркіна, "правосвідомість – це уявлення і поняття, що виражають ставлення людей до чинного права, знання міри в поведінці людей з погляду прав і обов'язків; це правові теорії, правова ідеологія"2. У рамках такого підходу правосвідомість є ідейним вираженням об'єктивних суспільних відносин, які у свою чергу відображають пануючі у суспільстві економічні й соціальні відносини. Право впливає на формування правосвідомості, а правосвідомість реалізується у праві та правосудді.

Обгрунтованішим виглядає підхід Олега Дробницького і Валентини Желтової, які виділяють такі форми буття правосвідомості:

1) інституційну форму, яка існує у вигляді документів та у формі живого процесу мислення юристів-професіона-лів, що погоджується з обов'язковою нормою, підкоряється їй як критерію правильності законозгідності суджень і рішень; це сфера "законоположень", "юридичного закону", "чинного права";

2) неінституційну форму буття свідомості, або недоку-ментальну і неофіційну форму правового мислення, волі і почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідомості, зафіксованого у писемній формі заднім числом (у теоретичних працях, художній літературі, особистих документах).

У свою чергу за способом мислення остання форма поділяється на дві області:

а) повсякденну правосвідомість, що включає уявлення, почуття і волевиявлення маси людей, їх суб'єктивне ставлення до чинного права, знання про існуючі закони та оцінку їх, переконання у правомірності чи неправомірності судових дій, у справедливості чи несправедливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навколо чинного права, підтримуючи її чи вимагаючи змін;

Философский энциклопедический словарь. – М., 1983. – С. 521. 2 Спиркин А. Г. Философия. - М., 1998. - С. 722-723.

-226-


б) теоретичну правосвідомість, куди можна віднести юридичні "доктрини", створювані теоретиками права, а також обговорення питань про право, законність, справедливість, про взаємні права й обов'язки суспільства та особистості, про основні інститути законодавства у працях учених-гуманітаріїв1.

У тому змісті, який вкладають автори в поняття теоретичної правосвідомості, її слід відрізняти від правознавства, юриспруденції як спеціальної дисципліни, орієнтованої винятково на чинне право та його законоположення, в основному на ньому й основаної.

Теоретична правосвідомість задається питаннями про походження юридичних установлень, про їх зміст і призначення, про соціальну доцільність і правомочність регулювати і контролювати людське життя, обмежувати волю індивіда, про "виправдання" існуючого права, про його "гуманність" і "справедливість", відповідність "споконвічним правам" людини. Ця область міркувань про право, коли вона здобуває теоретично завершений і систематичний вигляд, називається також "філософією права".

Враховуючи давнє розходження "позитивного" і "природного" права, ці сфери правосвідомості можна також позначити як "позитивну" і "природну" правосвідомість, або інституціональну і неінституціональну правосвідомість.

У світлі поняття правової держави, Е. Соловйов дає характеристику правосвідомості, що свідчить про її збіг у рамках даної концепції з традиційним поняттям філософії права – "природне право": "Правосвідомість – це орієнтація на ідеал правової держави, що має безумовний характер і вже в даний момент визначає практичну поведінку людини як громадянина. Це означає, що хоч правової держави ще немає, людина починає жити так, ніби вона утвердилася. Вона ставить собі за обов'язок виконувати такі встановлення (чи хоч би декларації), що відповідають поняттям суверенітету, суворому праву, і відмовляються підкорятися тим, що несуть на собі явний відбиток неправового (патерналістського й авторитарно-бюрократично-

Див.: Желтова В. П., Дробнищахй О. Г. Философия и правосознание // Философия и ценностные формы сознания. – М., 1978. – С. 158–161.

 

-227-


го) ведення державних справ"1. Така характеристика свідчить, що у правосвідомості домінує не детермінація минулим (опредмечена діяльність, відносини), а детермінація майбутнім бажаним станом і структурою свідомості.

Правосвідомість формується у процесі правової соціалізації. Система правової соціалізації діє в суспільстві на кількох рівнях, визначаючи відношення людини і права. На соціальному рівніправова система впливає на індивіда за допомогою демонстрації поваги до права і закону офіційною владою. На особистісному рівнідомінує неусвідомле-не копіювання базових цінностей права, що дає можливість ідентифікувати себе з певною культурою і суспільством. Внутрішньоособистісний механізмправової соціалізації містить у собі потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, самосвідомість (мотиви, установки, цілі), національні традиції, історичний досвід попередніх поколінь, що визначають поведінку і діяльність людини в соціальному середовищі. Тому правосвідомість людини багатогранна, вона має багаторівневу структуру і здійснюється у різних формах2.

Формами повсякденної правосвідомостіє правові почуття, правові навички і звички, правові знання.

Правові почуттяпов'язані зі сферою особистісних, суб'єктивно-психологічних переживань, спогадів, передчуттів з приводу ситуацій і подій, з якими стикалася чи може зустрітися людина.

Особливість правових почуттів полягає в тому, що індивідам, які переживають почуття обов'язку і відповідальності, почуття справедливості тощо, зрозумілі причини, що їх породжують. Почуття не завжди піддаються точному вираженню у слові, мовних актах, і це, зокрема, ускладнює процес правового виховання.

Як правові навичкивиступають уміння і здатність робити необхідні для правового спілкування зовнішні дії та поведінка (вибір певного контракту, укладання угоди, об-

1 Соловьев Э. Ю. И. Кант: Взаимодополнительность морали и права – М., 1993. - С. 189-190.

2 Див.: Правосознание. Общественное сознание и его формы. – М., 1986.-С. 119-129.

-228-


мін благами, одержання гонорару, відшкодування збитків тощо) як затверджені стереотипні прийоми.

Навички в основному звільняють свідомість від необхідності щоразу спеціально обмірковувати спосіб регуляції таких дій і дають змогу їй сконцентруватися переважно на осмисленні їх загальних цілей, умов і засобів виконання, на контролі за їх результатами.

Правова звичка– це стійка внутрішня потреба й установка свідомості індивіда на постійне дотримання віднесених до права стандартів поведінки. До класу правових можна віднести такі звички, як додержання умов договору, виконання обіцяного, надання послуг за надані послуги тощо. Подібно правовим навичкам правові звички по-своєму полегшують і спрощують регулятивну роль практичної правосвідомості.

Правові знанняна цьому рівні присутні як наслідок і підсумок стихійної орієнтації суб'єктів у сфері права у вигляді деякого набору зведень, думок, оцінок, установок, образів повсякденної свідомості. Практична правосвідомість виступає як певна форма повсякденної свідомості з усіма властивими їй характеристиками, властивостями й ознаками.

Будучи складною за своєю структурою, правосвідомість разом з тим і багатофункціональна з погляду виконуваних ролей.

У сучасній юридичній літературі частіше використовується трискладова схема, відповідно до якої правосвідомості властиві три основні функції: пізнавальна, оцінювальна і регулятивна.

Такий підхід цілком може слугувати відправною точкою при аналізі правосвідомості.

Пізнавальна функція правосвідомості. Пізнання права, що реалізується у правосвідомості, є соціально обумовленим, що історично розвивається у колективну (спільно-розділену) пізнавальну діяльність.

Суб'єкти, що пізнають право, відрізняються один від одного соціальними позиціями і ролями, професією й походженням, майновим становищем, етнічними ознаками, світоглядною позицією тощо. Звідси багатоманітність конкретних прийомів і процедур, обсягів і рівнів пізнання права у різних суб'єктів (індивідів, груп, класів).

-229-


Оцінювальна функція правосвідомостіздійснюється насамперед за допомогою системи аксіологічних категорій ("благо", "добро", "користь", "вигода", "шкода", "зло", а також "несправедливо", "неправомірно" тощо). Оцінюючий суб'єкт може позитивно чи негативно сприймати право як таке (аспекти, частини, форми) залежно від того, відповідають чи суперечать вимоги і можливості, закладені у праві, його становищу, інтересам і цілям.

Оцінка права припускає знання. Від повноти і глибини правових знань, якими володіє суб'єкт, залежить ступінь точності виробленої ним оцінки права.

Таким чином, пізнавальна й оцінювальна функції правосвідомості перебувають у тісній взаємодії. Органічно з ними пов'язана і доповнює їх регулятивна функція правосвідомості. Вона зводиться, по-перше, до переробки і трансляції інформації про об'єктивні ознаки права, а також до його оцінки знання-розпорядження, програми діяльності і, по-друге, до предметного втілення цього знання у конкретні вчинки, дії, правозначущі або стосовні до права.

За допомогою правосвідомості регулюються потреби, позиції, відносини і поведінка людей у праві.

Особливу роль у механізмі реалізації регулятивної функції правосвідомості виконує самосвідомість суб'єкта як учасника правового спілкування.

Самосвідомість звернена до внутрішнього світу індивіда. Вона – сутність, усвідомлення, оцінка, контроль учасником правового спілкування свого становища, дій та їх наслідків у цій сфері соціального життя.

Самосвідомість індивіда характеризує спрямованість на виділення, окреслення і пізнання змісту правових явищ. У рамках вчення про правосвідомість ми говоримо про право в аспекті змісту, причому звертаємо увагу на внутрішній зміст правових феноменів, на те, що робить їх власне правовими, на сам феномен права. Суть поняття права може виражатися як метафорично (метафорами права були Феміда, Діке, Немезіда тощо), так і метонімічно (шляхом визначення права через одну з його ознак – атрибутів).

Стійкі, повторювані, необхідні відносини між правовими змістами можна назвати аксіомами правосвідомості. Це


поняття запроваджено Іваном Ільїним у його праці "Про сутність правосвідомості"1. Аксіоми як універсальні очевидності правосвідомості акцентують увагу на тих способах людського буття, що роблять право можливим. За Ільїним, основними аксіомами правосвідомості виступають: закон духовної гідності (самоствердження), закон автономії (здатності до самозобов'язування і самоврядування) і закон взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Він не обмежується лише феноменологічним описом цих очевидностей правосвідомості, а заповнює їх онтологічним обгрунтуванням.

І. Ільїн показує, що почуття власної гідності, яке становить зміст першої аксіоми правосвідомості, є необхідний момент духовного життя, знак духовного самоствердження. З визнання своєї духовної гідності випливає повага до себе, що лежить в основі правосвідомості.

Друга аксіома правосвідомості виражає основний закон духу – автономію чи самозаконність. Бути духовною істотою означає визначати себе і керувати собою, усе вирішувати самому і приймати на себе всю відповідальність. Автономія виражається як духовна зрілість, необхідна громадянинові у його будівництві життя. Але для цього необхідно, щоб внутрішня автономія мала необмежений зовнішній прояв, "правове визнання і правову гарантова-ність особистої волі"2.

Третя аксіома правосвідомості говорить: "в основі будь-якого правопорядку і держави лежить взаємне духовне визнання людей – повага і довіра їх один до одного"3. Ця аксіома вказує на спосіб буття права як відносин між людьми, причому відносин духовних, тобто таких, які припускають здатність до почуття, розуму і волі.

В аспекті відносин до іншої людини правові змісти виявляються у таких установках правосвідомості: прагнення до незалежного досягнення вигоди і благополуччя, незаз-дрісність, порівняльно-змагальне розуміння заслуг і успі-

 

Ильин И. А. О сущности правосознания // Соч.: В 2 т. – М., 1990. – Т. 1. - С. 123.

Там само. – С. 235. 3 Там само. - С. 123, 237, 257, 267.

 

-231 -


ху, неухильне дотримання угод і договорів, визнання пріоритету справедливості над жалем і пріоритету цивільної порядності над героїко-патріотичними, сімейними і конфесійними чеснотами та ін.

Правові змісти будуються навколо єдиного поняття – автономії особистості й являють собою умову "можливості" права.

На нинішньому етапі суспільного відновлення ці установки виявляються чи не важливішими, ніж такі, як чуйність і милосердя. Правова держава і навіть ширше – правове суспільство – це не нездійсненна мрія, а орієнтир – імператив, що організує особистісну дію. Тому вкрай важливо, щоб якомога більша кількість людей у суспільстві могла демонструвати в мікросередовищі реальне додержання права. У сучасному українському суспільстві, що проголосило своєю метою побудову правової держави і рух до громадянського суспільства, правова соціалізація повинна відігравати визначальну роль. Процеси демократизації можуть розвиватися тільки паралельно з формуванням правосвідомості індивідів.

Правосвідомість є не тільки і не стільки усвідомленням чинних законів, а здатна судити саме про державно встановлене право, оцінювати його, критикувати й переглядати. Основу правосвідомості становлять почуття власної гідності, здатність до самозобов'язування і самоврядування, взаємна повага і довіра громадян один до одного, до влади, а влади – до громадян. Інакше кажучи, практичний рівень правосвідомості прагне оцінити чинні закони з позиції їх відповідності моральності та справедливості, а теоретичне правове мислення розглядає чинне право з позиції його відповідності правовому ідеалові, його соціальному і політичному змістові.

§ 2. Право і мораль

 

Сутність права, зміст його норм стануть для нас ще зрозумілішими, коли ми розглянемо відношення його до спорідненої області – моралі (моральності). Осмислення права в його взаємозв'язку з мораллю – одна з найдавніших традицій історії суспільної думки.

-232-


Сучасне уявлення про ціннісну взаємодію моралі та права природним шляхом спирається на аналіз історичної логіки розвитку їхніх взаємин. В аналізі традиції осмислення права в тісному зв'язку з категоріями моралі нас цікавить насамперед той факт, що зміна ціннісних пріоритетів від епохи до епохи оберталася конкретними змінами у теоретичній правовій думці та практичному нормативному житті.

Для пояснення сказаного звернемося до історичного матеріалу. Відомо, що вчення античного часу не ставили під сумнів етичну значимість права. Космологічні погляди давніх греків і римлян відображали пануючий у той час цілісний, нерозчленований спосіб пізнання світу. Правомірність і моральність поведінки людини оцінювалися однією загальною мірою "діке" – правом-справедливістю.

Цінність права ототожнювалася з його величезним моральним значенням, що виявлялося в необхідності "гарних" законів, "справедливих" правителів, "правильних" форм правління. Піфагорійці, наприклад, вважали законослухняність високою чеснотою, Сократ характеризував її як незаперечний обов'язок громадянина. Платон ставив "помірне користування волею" (тобто право) у якісну залежність від того, "чи є в душі чесноти", а Арістотель підкреслював, що людина, яка живе поза законом і правом, – "найгірша із усіх". Таким чином, властиве античності нормативне розходження права і моралі ще не означало їх автономності й диференційованості як різних ціннісних систем.

Середні віки стали новим етапом у відносинах моралі та права. Мораль і право в цей період уже не були синонімами, вони розрізнялися як внутрішня область і "надінди-відуальна сила", тобто відбувалося становлення системи права, автономної від моральних установлень, і подальше теоретичне розмежування права і закону. Закон при цьому не втрачав свого абсолютного і тотального морального значення, а відносини права і моральності випливали з відповідності тим чи іншим релігійним цінностям середньовічного суспільства.

Можна сказати, що критерій цінності закону в середні віки був єдиний і для етичних, і для правових установлень.

-233-


Він у найзагальнішому вигляді містився у відповідності будь-яких земних законів вищому, божому розуму.

Інший стан речей був характерний для Нового часу. Саме в цей період відбувся кардинальний поворот як у визначенні змісту права і його самостійного ціннісного змісту, так і в підходах до моралі, що відразу ж знайшло своє відображення у праворозуміні та правозастосуванні.

Теоретичне осмислення ціннісної самостійності моралі та права як підстави для їх взаємодоповнення стало предметом дослідження у класичних концепціях просвітньої традиції, представленої такими іменами, як Т. Гоббс, Д. Юм, Ш. Монтеск'є, Ч. Беккаріа, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо та ін. І хоч тема права в цих концепціях як і раніше залишалася темою моральної філософії, право вже осмислювалось не просто як конкретизація і деталізація моральних обов'язків, а як феномен, що набуває свого вищого змісту і значення в сукупності з етичними категоріями. Іншими словами, ідеал і легітимність права бачилися в його обумовленості мораллю.

Філософія природного права Нового часу розрізняла нормативний і аксіологічний підходи до права, вважаючи перший проявом інструментальних функцій права, а другий – вираженням абсолютної цінності права "за поняттям". Тією мірою, у який право мислилося в контексті свого безумовного ціннісного змісту, воно могло зіставлятися з мораллю у статусі різних, але взаємодоповнюючих ціннісно-нормативних систем.

У І. Канта мораль і право виступають як такі, що взаємно припускають і взаємно доповнюють один одного: моральність індивіда з самого початку має сенс правоздатності (повної внутрішньої підготовленості до відповідального відправлення громадянських свобод), право ж (тією мірою, у якій воно є "істинним", або "суворим правом") означає насамперед визнання публічною владою моральної самодостатності підданих і відмову від патерналістич-ної опіки над ними1.

Див.: Соловьев Э. Ю. Теория "общественного договора" и кантовское моральное обоснование права // Философия Канта и современность. – М., 1974. - С. 187.

-234-


Питання про співвідношення моралі та права у розглянутій площині стало предметом обговорення і в російській філософсько-релігійній та юридичній літературі.

Усі численні теорії відносин права і моралі можуть бути зведені до кількох типів. Перший тип не проводить ніякої різниці між правом і мораллю (слов'янофіли), другий вважає, на противагу першому, що право і мораль не мають між собою нічого спільного (Б. Чичерін)1, третій тип розглядає право як частину моралі певного "мінімуму моральності" (В. Соловйов).

З погляду Б. Чичеріна, підпорядкування права моральності (як частини цілому) було б рівнозначне визнанню необхідності введення моралі примусовими мірами, знищенню як моральності, так і права.

Проблематика дискусій про відносини права і моралі, що набули в Росії особливого розвитку у XIX ст., не втратила актуальності й донині.

Очевидно, зіткнення конкретних моральних і правових цінностей залишається характерною рисою відносин моралі та права на сучасному етапі. Насамперед слід зазначити, що при всій увазі до аналізу сучасного права, що дедалі більше поєднує буття з автономною особистістю, на перший план виступає мораль, що через "егоцентризм" переводить філософсько-правовий аналіз у площину життєвого процесу, дуже значимого для права на сучасній стадії його розвитку. У моралі вирішальне значення має рівень елементарних моральних вимог, імперативів, аксіом, заповідей, що прямо виражають значення норми або внутрішньо до них відносяться2.

Найповніше спільність ціннісних основ моралі та права втілюється в етико-правових конструкціях прав людини. Вона ж виявляється у фактичному збігу деяких правових і моральних норм, що таким спільним "дублюючим" регулюванням підкреслюють особливу значимість цінностей, які захищаються. До них належать насамперед цінності життя, волі, власності. У цих випадках право і мораль взаємодіють один з одним як взаємодоповнюючі цінності.

1 Чичерин Б. Философия права. – М., 1900. – С. 143–147. 2 Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1995. – С. 14.

-235-


У такий спосіб з питання взаємодії моралі та права можна сформулювати такі положення. По-перше, з погляду загальної сформованої системи цінностей у сучасному суспільстві, право повинно відповідати абсолютним, формальним, загальнолюдським цінностям.

По-друге, мораль і право – це дві універсально значимі ціннісно-нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні ніші в житті суспільства. Така характеристика зв'язку моралі й права базується на уявленні про те, що право є продуктом природного розвитку соціуму, воно не привноситься ззовні і не нав'язується суспільству владою. Виникнення і розвиток права підпорядковані тим самим загальним закономірностям, що й розвиток суспільної моралі. Нормування соціального життя, властиве моралі й праву, має загальні ціннісні підстави, що підкреслюють безумовну значимість людської особистості, нормальних умов її буття.

Ці ціннісні підстави конкретизуються у кожній із систем по-різному. Право будує свої принципи на цінностях формальної рівності, справедливості, що полягає в еквівалентності наданого й одержаного, діянь і відплати, волі як першої умови здійснення правових відносин. Моральні цінності складніше визначити однозначно, цьому заважає сама природа моралі, для якої характерні визнання і "присвоєння" загальних абсолютних законів індивідуальною моральною свідомістю.

По-третє, мораль замкнута на свідомості, духовному житті людей і не має обов'язкового зовнішнього вираження. Право виступає як інституційний регулятор, як писане право, що входить у життя суспільства у вигляді визначеної реальності, стійкої догми, що не залежить від примхи.

По-четверте, зміст моралі найбільш безпосереднім чином пов'язаний з обов'язком, відповідальністю людей за свої вчинки. Право зосереджене на суб'єктивних правах окремих осіб, націлене головним чином на те, щоб визначити юридичні можливості суб'єктів, обумовлену правом волю їхньої поведінки.

Якщо порівняти формулу "основного закону права" ("рівність у волі за загальним законом" чи "дозволь іншим те, що ти дозволяєш собі") із трьома формулами категоричного імперативу ("стандартною", персонізації й авто-

-236-


номії), то співвідношення моралі й права постане у вигляді діалектичної формули єдності, протилежності та взаємо-доповнюваності.

Так, мораль і право беззастережно єдині за формулою "ніколи не стався до іншого тільки як до засобу, але ще і як мети в собі". Та сама установка робить індивіда моральним, а державу – правовою. Мораль і право співвідносно протилежні, оскільки "стандартна формула категоричного імперативу" і "основний закон права" являють собою заборонно-дозвільну версію того самого нормативного формалізму ("барельєфне і горельєфне зображення принципу особистої автономії"). Мораль і право перебувають у відносинах необхідної додатковості в тому аспекті, що формула автономії неявним чином визнається в "основному законі права".

§ 3. Універсально-цивілізаційне і специфічно-культурне у правосвідомості

 

Ідея права являє собою фундаментальну ціннісну основу сучасної цивілізації. Однак світ не є культурним монолітом, у ньому існує і взаємодіє безліч різних культур. Неминуче виникає питання: є ідеальні конструкції, з яких виведене право, єдині для всього людства чи вони залежать від особливостей того чи іншого культурного світу, тобто якою мірою універсальну ідею права реалізовано в рамках тієї чи іншої культури?

Для нас важливо усвідомити можливості й межі реалізації універсальної ідеї права в українській культурі у процесі модернізації суспільства і реформування правових систем на засадах волі та прав людини.

У розв'язанні проблеми співвідношення унів

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Філософія права

Філософія права.. Навчальний посібник За редакцією доктора філософських наук..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Правова аксіологія: ціннісні основи права

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Передмова
Трансформація українського суспільства в напрямі цивілізованих форм організації неможлива без утвердження його на засадах права. Тому сьогодні право постає як одна з найважливіших з-поміж інших соц

Предмет і завдання філософії права
  Філософське осмислення права – завдання особливої наукової і навчальної дисципліни – філософії права, що має свій власний предмет дослідження і категоріальний апарат. Філософія прав

Етико-правові ідеї у філософії І. Канта
  Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант(1724–1804). Найбільш плідно розробкою державно-правових питань І. Кант займався в ос

Вітчизняна філософсько-правова думка: традиції, світоглядно-методологічні засади, ідеї
  Ідея права є фундаментальною ціннісною основою сучасної цивілізації. Однак сучасний світ культурно неоднорідний. Тому закономірно виникає питання: якою мірою універсальна ідея права

Зародження філософсько-правової думки в Україні
Виникнення філософської, у тому числі філософсько-правової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян – Київської   -145-

Правова онтологія: природа і структура права
  Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на питання: яким чином універсальні закони буття пов'язані з законами суспільства, у тому числі з правовими законами; за д

У посттоталітарному суспільстві
  Однією з найважливіших функцій права є регулятивна функція. Вона здійснюється внаслідок формалізації поведінки індивідів, тобто поміщенні цієї поведінки у певні форми чи рамки, прий

Ня державної влади з метою неприпустимості зловживань з її боку
Головні ознаки правової держави: 1. Насамперед, правова держава припускає існування громадянського суспільства.Ідея громадянського суспільства починається з античності, зо

Навчальний посібник
  Шеф-редактор КОВАЛЬСЬКИЙ B.C., кандидат юридичних наук   Юрінком Інтер – редакція наукової та навчальної літератури  

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги