рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

У посттоталітарному суспільстві

У посттоталітарному суспільстві - раздел Философия, Філософія права   Однією З Найважливіших Функцій Права Є Регулятивна Функція. В...

 

Однією з найважливіших функцій права є регулятивна функція. Вона здійснюється внаслідок формалізації поведінки індивідів, тобто поміщенні цієї поведінки у певні форми чи рамки, прийнятні для інших людей і суспільства в цілому. У свою чергу ці регулюючі поведінку людей форми чи рамки встановлюються особливими правилами, нормами, законами, стійкий комплекс яких називається правовим інститутом. Оскільки право і держава тісно пов'язані між собою, правові та політичні (державні) інститути у філософсько-правовій літературі, як правило, розглядаються у єдності, тобто як політико-правові інститути.

Наявність інституційного виміру права обумовлює постановку питань про співвідношення влади і права, їх легітимацію, верховенство права, а також про взаємодію правової держави і громадянського суспільства та ряд інших. Особливий інтерес сьогодні також становлять питання співвідношення права і влади в посттоталітарних суспільствах, у тому числі й в Україні, перспективи проведення у країні правової реформи і формування правового суспільства. Усі ці проблеми і передбачається розглянути в цьому розділі.

§ 1. Політико-правові інститути та їхня роль у здійсненні права

 

Поняття політико-правових інститутів. Взаємодія людей у суспільстві як "політичних істот" (Арістотель) відбувається у різних формах, частина з яких приймає інсти-туалізований характер, іншими словами, здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. У даному контексті слово "інститут" (від лат. institutum – пристрій, установлення) означає елемент соціальної структури, історичну форму організації та регулювання громадського

 

-245-


життя. На думку відомого німецького філософа права О. Гьоффе, соціальні інститути являють собою соціальні утворення, "що організуються відповідно до "загальноприйнятих" структур і правил, яких немає у безпосередньому розпорядженні взаємодіючих індивідів і малих соціальних груп і додержання яких досягається насильницьким шляхом через систему формальних і неформальних санкцій"1. Соціальні інститути – складні феномени, що не піддаються простому описові та поясненню. Для розуміння цих феноменів дуже важливо те, що одним з їхніх аспектів є біологічна основа. Ці інститути у процесі еволюції людини виконують ті завдання, що у тварин виконували "інстинкти і видові особливості, причому окремі функції інститутів цілком тотожні найважливішим функціям інстинктів у тварин"2.

Зміст соціальних інститутів становлять певні правила (норми), а також санкції, що їх супроводять, і правові форми, у яких вони виявляються. Ці правила визначають положення суб'єктів у суспільстві, а також встановлюють, які дії суб'єктів є дозволеними, а які дії не заохочуються чи навіть забороняються. Так само за допомогою соціальних інститутів забезпечується інтеграція індивідів у соціальні групи, впорядковуються відносини між людьми, їхні діяльність і поведінка, забезпечується стійкість і стабільність громадського життя тощо. Основними соціальними інститутами сучасного суспільства є: економічні інститути (поділ праці, власність, заробітна плата та ін.); інститути споріднення, шлюбу і родини; інститути культури і соціалізації; політико-правові інститути та ін.

Предмет дослідження філософії права становлять насамперед політико-правові (державно-правові) інститути, які посідають одне з центральних місць у соціальній системі суспільства. їх діяльність пов'язана з завоюванням влади, її здійсненням і розподілом, а також із забезпеченням функціонування суспільства як соціальної системи.

До основних політико-правових інститутів належать: держава, судові й адміністративні органи, політичні партії

Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства. – М., 1994. – С. 253.

Хеффе О. Там само. - С. 224.

-246-


і суспільні рухи, об'єднання, інститути правопорядку і соціального контролю, інститути правотворчості, прав людини, правового виховання, розв'язання правових конфліктів та ін. Кожний з перелічених політико-правових інститутів здійснює певний вид соціальної діяльності з управління і регулювання суспільними відносинами.

Найважливішим політико-правовим інститутом сучасного суспільства є держава. Вона являє собою основне джерело законів та інших правових актів і призначена для організації життя суспільства, самої держави та її структур у системі політичних і правових відносин. Це відносно самостійна підсистема публічної влади й управління суспільством, що включає в себе, у свою чергу, сукупність ієрархічно взаємозалежних і взаємодоповнюючих інститутів і структур. Серед них: інститути законодавчої, виконавчої і судової влади; правова система; державна адміністрація; органи виконавчої і представницької влади на регіональному рівні і, нарешті, органи місцевого самоврядування. Для нас особливий інтерес становлять відносини політико-правових інститутів і насамперед держави з людиною.

Відносини держави і людини. Відомо, що у державно-організованому суспільстві в системі факторів, що визначають становище людини, саме державі належить вирішальна роль. Таке значення держави пояснюється її відносною незалежністю і самостійністю стосовно людини і тими важелями впливу, якими вона володіє. Держава виступає як офіційний представник усього суспільства, тому відносини між нею і людиною мають політико-правовий характер. Кожна людина у межах території держави попадає під її юрисдикцію, тобто стає адресатом обов'язкових розпоряджень, що виходять від держави.

Стійкий зв'язок між людиною і державою виражається, насамперед, в інституті громадянства чи підданства. Цей зв'язок означає юридичну належність особи державі, придбання особистістю специфічних якостей громадянина, наявність взаємних прав і обов'язків громадянина і держави, а також захист громадянина державою всередині країни та за її межами. Таким чином, можна зробити висновок, що відносини між державою й особистістю повинні здійснюватися на основі взаємної відповідальності.

-247-


Що ж являє собою ця взаємна відповідальність з позиції філософії права? У першу чергу взаємна відповідальність особистості і держави– це своєрідний спосіб обмеження політичної влади держави. Він виявляється, зокрема: 1) у встановленні державою законодавчих обмежень своєї активності стосовно особистості; 2) у прийнятті державою конкретних зобов'язань, спрямованих на забезпечення інтересів громадян; 3) у наявності реальної відповідальності посадових осіб за невиконання їх обов'язків перед суспільством і особистістю. У свою чергу, свобода особи не може бути абсолютною, оскільки вона обмежена і регламентована правом, інтересами і правами інших осіб. Від кожної людини вимагається додержання всіх правових розпоряджень і виконання її обов'язків перед суспільством, державою, іншими людьми.

У недемократичній державі визнається тільки відповідальність громадянина перед державою. Вона немов би дарує йому права і свободи та визначає його обов'язки. У правовій же державі, навпаки, акцент робиться на відповідальності посадових осіб перед громадянами.

Відповідальність держави перед громадянами забезпечується системою гарантій, до яких належать: 1) відповідальність уряду перед представницькими органами влади; 2) дисциплінарна, цивільно-правова і кримінальна відповідальність посадових осіб за порушення прав і свобод громадян; 3) процедура імпічменту (англ. impeachment), тобто притягнення до відповідальності й судового розгляду справ вищих посадових осіб держави.

Формами контролю за виконанням зобов'язань державних структур перед громадянами є референдуми, звіти депутатів перед виборцями тощо.

Держава іправо. Як уже зазначалося, поняття "держава" і "право" тісно взаємозалежні. В основі взаємозв'язку держави і права лежить інституційний характер буття права. При цьому характер і зміст цих відносин розкривають принципи первинності й верховенства права.

Принцип первинност й правастосовно держави можна розкрити через два взаємозалежні аспекти. Перший аспект – історичний. Первинність права обумовлена його природою. Будучи атрибутом будь-якого соціального суб'єкта, воно ніким не дарується і ніким не може бути

-248-


відчужено. Право виникає одночасно зі спілкуванням, соціальною взаємодією, тобто із суспільством. Держава ж утворюється лише на певному етапі розвитку суспільства. Як справедливо зазначив ще Ціцерон, право виникло раніше, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована. Отже, право первинне, оскільки воно передує державі в часі.

Другий аспект – функціональний. Вторинність держави виявляється також і в тому, що держава обумовлена, визначена правом, виникає не просто пізніше права, а з його потреб як орган, що повинен додати праву загальнообов'язкової форми і забезпечити його функціонування.

Відношення первинності права стосовно держави в історичному і функціональному плані водночас вказує і на верховенство правастосовно держави, а, отже, на залежність держави від права. У дійсності ж цей принцип часто порушується. Державу всупереч її об'єктивному призначенню наділяють функцією творця права. У даному разі право і держава немов би міняються місцями: держава виступає джерелом права, а право з'являється як вторинний, породжений державою інструмент для обслуговування її інтересів. Звідси виникає невірна, хоч і заснована на реальній дійсності думка, що надані права і свободи громадянам, соціальним групам і націям є свого роду "дарунком" держави народові. А раз так, то держава може здійснювати дозування права або взагалі позбавити дарованого, що на практиці не раз успішно здійснювалося.

У чому ж сутність принципу верховенства права?

Верховенство права означає його примат над державою, необхідність підпорядкування держави праву. З цього випливає, що, по-перше, кожна посадова особа, будь-який державний орган не повинні здійснювати не передбачені правом дії, тобто держава не може бути вільною, незалежною від права; по-друге, держава повинна робити і не може не робити дій, що покладені на неї правом. Сьогодні багато законів в Україні не діють навіть за наявності необхідних обставин, а це свідчить про невиконання державою покладеного на неї завдання з реалізації права, що неприпустимо. Неприпустима також бездіяльність держави, коли вона не вживає заходів з відновлення порушених прав громадян.

-249-


Таким чином, додержання принципів первинності і верховенства права спрямоване на неприпустимість відокремлення держави від народу, а, отже, свавілля стосовно народу. Тому що, якщо держава діє у рамках права, то це означає, що вона: 1) не має яких-небудь власних інтересів, відмінних від інтересів народу, і не використовує владу у своїх цілях; 2) об'єктивно виконує волю народу і перебуває на його службі; 3) підпорядкована народові і відповідає перед ним.

Співвідношення влади і права. Проблема співвідношення влади і права є однією з ключових у філософії права й однією із найскладніших у суспільній практиці. Для дослідження цієї проблеми скористаємося підходом одного з провідних російських філософів права С. Алексеева. На його думку, співвідношення права і влади досить парадоксально. З одного боку, "право не може існувати без влади", тому що тільки державна влада за своєю природою здатна забезпечити сувору і своєчасну реалізацію правових норм і принципів за допомогою своїх правоохоронних установ та інститутів, з іншого – "влада є антиподом права". "Влада, – як підкреслює С. Алексеев, – особливо – влада політична, державна, яка і робить "право правом", у той же час – явище якоюсь мірою з ним несумісне, що виступає стосовно права у вигляді протиборчо-го, а часом і далекого, гостро ворожого фактора"1. Джерела цієї ворожості влади праву криються у глибокій суперечливості влади, у тому, що, будучи необхідним і конструктивним елементом організації життя людей, управління суспільством, влада в той же час володіє такими іманентними якостями, які у процесі ствердження і зміцнення влади можуть перетворювати її на самодостатню, авторитарну силу. Ця владна сила здатна зменшувати роль права, перетворювати його на "служницю" влади, наділяти його якостями так званого телефонного права, тим самим фактично створюючи "неправову" реальність.

З метою припинення невиправдано великої концентрації влади і перетворення її на самодостатню силу суспільство повинно створювати певні політико-правові інститу-

Алексеев С. С. Философия права. М., 1997. – С. 67.

-250-


ти: поділу влади, федералізму, роз'єднання державної і муніципальної влади, інститут проведення відкритих, демократичних виборів тощо. Однак шлях до гармонійного співвідношення влади і права не короткий і не простий.

Право на примус і його виправдання. Однією з найважливіших внутрішніх функцій політичної влади є забезпечення надійного суспільного порядку, а також протидія антисоціальним тенденціям і антигромадянським діям з боку окремих громадян чи їх об'єднань. Для реалізації цієї функції влада може використовувати як засоби переконання, так і примусу. Якщо засоби переконання належного ефекту не дають, то держава для наведення суспільного порядку застосовує засоби правового примусу.

Примус може набувати різних форм. Основними серед них є психічний і фізичний примус. Перший несе у собі погрозу застосування сили і виконання покарання і має, власне кажучи, запобіжний характер. Другий діє вже як безпосереднє застосування фізичної сили, що накладає на людину ті чи інші обмеження у волевиявленні, пересуванні, волі вибору місцезнаходження тощо. Фізичний примус спирається на такі специфічні знаряддя і засоби влади, як судове, адміністративне, політичне панування, а також збройну організацію держави (збройні сили, поліцію, внутрішні війська, національну гвардію, в'язниці та інші виправні установи тощо).

З цього погляду політична влада – це організований суспільством правомірний і справедливий (чи міркується як такий) примус і насильство. Політичність влади означає, що примус і насильство (аж до фізичного) як специфічні засоби влади монополізовані й зосереджені у спеціально створених суспільством інститутах, органах і установах, що у сукупності становлять державу. Право на силу, примус стосовно можливих антисоціальних дій громадян, таким чином, вилучається у приватних осіб чи груп і передається державі, в особі якої примус і насильство дістають законність, чи, за висловом І. Канта, легальність.

Поняття легітимності і легітимації. Примус і насильство є не єдиними засобами влади для досягнення своїх цілей. Як правило, еліта суспільства, що править, змушена вдаватися до фізичного примусу лише у виняткових випадках, коли вичерпано всі інші ресурси влади. До числа

-251 -


останніх, зокрема, належать звичка людей підкорятися, їхній страх, байдужість, традиції чи переконання у тому, що правляча еліта виражає інтереси народних мас. Це означає, що політичне панування припускає не лише примус з боку правлячої меншості, а й згоду більшості підкорятися. Російський філософ С. Франк підкреслював: "Володарювання, як усякий соціальний інститут, є відношення двостороннє: не один пануючий, а пануючий і підлеглий спільно входять у відношення володарювання й активно його будують"1. Іншими словами, примус і добровільне підпорядкування є взаємодоповнюючими сторонами полі-тико-правових відносин.

У філософії права та влада, яку приймають народні маси і яка спирається на їх добровільну згоду підкорятися, а не нав'язується їм силою, називається легітимною.Таку легітимну (лат. legitimus – законний) владу населення сприймає як правомірну і справедливу. І навпаки, якщо правляча група не користується народною довірою і змушена постійно вдаватися до засобів примусу, то владу такої групи прийнято вважати нелегітимною.

До поняття "легітимність" за змістом близьке поняття "легітимація". Легітимація – це процедура суспільного визнання чи підтвердження законності якого-небудь права чи повноважень діючої особи, а також визнання законності існуючих політико-правових відносин, режиму влади, що панує, його пояснення чи виправдання.Легітимність політичного явища не означає його юридично оформленої законності, а тому легітимацію не слід змішувати з легалізацією, а легітимність – з легальністю, тобто законністю. Легітимація не має юридичних функцій і не є правовим процесом. Легітимація затверджує політику і владу, пояснює і виправдовує політичні рішення, створення політичних структур, їх зміну і відновлення тощо. Водночас вона є необхідною умовою додержання законів.

Види легітимації. Як показує аналіз політико-правових відносин, що складаються у різних країнах іна різних історичних етапах, існують різні підстави легітимації. Тому їх прийнято класифікувати за різними типами. Класич-

 

1 Франк С. Л. Духовные основы общества. М., 1992. – С. 138.

-252-


ну типологію легітимації, що не втратила значення до сьогодні, запропонував Макс Вебер. Усю розмаїтість легітимації політико-правових відносин він зводить до трьох основних типів: традиційної, харизматичної і раціонально-правової. Які ж особливості характерні для кожного з цих типів легітимації влади?

Традиційна легітимаціяполітико-правових відносин грунтується на звичаї, норми якого виступають як основа панування і підпорядкування. Ці освячені звичаєм норми вказують на те, хто має право на владу, а хто зобов'язаний підкорятися. При традиційному типі легітимації на питання про те, чому влада належить даній групі осіб, випливає відповідь, що так було завжди. Такі традиційні норми мають зобов'язуючу силу як стосовно членів пануючої групи, так і стосовно всього населення. Порушення традиції лідерами веде до втрати легітимності їх влади в очах мас і зміни правлячої групи.

Харизматична легітимаціяполітико-правових відносин грунтується на авторитеті лідера, якому надаються виняткові риси. Влада харизматичного лідера виправдовується схилянням перед ним більшості населення, якою він сприймається як вождь. У цьому разі між лідером і масами встановлюються інтенсивні емоційні зв'язки, а слова і справи такого лідера оточуються ореолом непогрішності. У своїй політичній діяльності він, як правило, починає керуватися не існуючими звичаями чи чинними юридичними нормами, а власним натхненням. Однак невдачі харизматичного лідера можуть призвести до втрати його популярності серед мас і, отже, до втрати ним легітимності своєї влади. До того ж при харизматичній владі завжди гостро стоїть проблема її спадкування.

Раціонально-правова легітимація,або легальний тип установлення політико-правових відносин, грунтується на визнанні добровільно встановлюваних юридичних норм, що регулюють відносини керування і підпорядкування. Найрозвинутішою формою цього типу легітимності є конституційна держава. Конституція визначає основні норми, якими чітко регламентується порядок формування, функціонування і зміни правлячих груп. У той же час ці норми залишаються відкритими для змін, але теж за встановленими процедурами. Таким чином, у системах подібного ти-

-253-


пу влада легітимізується, виправдується чинним законодавством.

Принципи легітимації. Найважливішими принципами легітимації є суверенітет народу і права людини.

Принцип суверенітету народу виражається у праві громадян на комунікацію між собою і з правлячою елітою та участь у виробленні загальних рішень, що стосуються їхніх власних інтересів. Реалізація цього принципу забезпечує громадянську (публічну) автономію населення країни від політичної влади і захист його інтересів від свавілля влади. Що стосується принципу прав людини, то він виявляється у класичних правах людини, які забезпечують громадянам життя, свободу і їх особисту (моральну) автономію. Разом ці принципи забезпечують легітимне панування законів і з погляду індивіда як громадянина (принцип суверенітету народу), і з погляду індивіда як особистості (принцип прав людини).

Як зазначає Л. С Саністебан, принципи легітимності, що діють, встановлюють необхідний мінімум довіри між правлячою елітою і тими, хто до неї не входить. Ті, хто панує, у цьому разі почувають, що вони роблять це на законній підставі, а ті, хто підкоряється, розглядають їхню претензію як правомірну. Таким чином, визнається легі-тимність влади, а в широкому розумінні політико-право-вих відносин це має надзвичайно важливе значення для її ефективності.

§ 2. Філософські проблеми права і влади в суспільстві, що трансформується

 

Правова держава і цивільне суспільство. Одним з найважливіших завдань перехідного періоду розвитку посттоталітарних країн, у тому числі й України, є державотворення. Що ж являє собою правова держава з позиції філософії права?

Правова держава – це всеохоплююча політична організація суспільства, заснована на верховенстві закону, що створює умови для найповнішого забезпечення прав і свобод людини, громадянина, а також послідовного обмежен-

-254-


– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Філософія права

Філософія права.. Навчальний посібник За редакцією доктора філософських наук..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: У посттоталітарному суспільстві

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Передмова
Трансформація українського суспільства в напрямі цивілізованих форм організації неможлива без утвердження його на засадах права. Тому сьогодні право постає як одна з найважливіших з-поміж інших соц

Предмет і завдання філософії права
  Філософське осмислення права – завдання особливої наукової і навчальної дисципліни – філософії права, що має свій власний предмет дослідження і категоріальний апарат. Філософія прав

Етико-правові ідеї у філософії І. Канта
  Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант(1724–1804). Найбільш плідно розробкою державно-правових питань І. Кант займався в ос

Вітчизняна філософсько-правова думка: традиції, світоглядно-методологічні засади, ідеї
  Ідея права є фундаментальною ціннісною основою сучасної цивілізації. Однак сучасний світ культурно неоднорідний. Тому закономірно виникає питання: якою мірою універсальна ідея права

Зародження філософсько-правової думки в Україні
Виникнення філософської, у тому числі філософсько-правової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян – Київської   -145-

Правова онтологія: природа і структура права
  Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на питання: яким чином універсальні закони буття пов'язані з законами суспільства, у тому числі з правовими законами; за д

Правова аксіологія: ціннісні основи права
  Тема 1. Ціннісні основи права   Аксіологічне вивчення права має важливе наукове, практичне і моральне значення. Воно дає можливість звернути увагу не т

Ня державної влади з метою неприпустимості зловживань з її боку
Головні ознаки правової держави: 1. Насамперед, правова держава припускає існування громадянського суспільства.Ідея громадянського суспільства починається з античності, зо

Навчальний посібник
  Шеф-редактор КОВАЛЬСЬКИЙ B.C., кандидат юридичних наук   Юрінком Інтер – редакція наукової та навчальної літератури  

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги