Не менш значущою релігією Давнього Китаю був даосизм, який належав до так званої «тріади вчень», що стала основою розвитку всієї духовної культури Китаю. Засновником даосизму вважають давньокитайського мислителя Лао-Цзи. За легендою, лао-Цзи на кордоні залишив рукопис обсягом у п’ять тисяч знаків, який згодом дістав назву «Дао-Де-Цзин»(книга про Дао та шляхи його досягнення)у цьому рукопису автор коротко виклав власні філософські погляди на світ. Свою релігійну філософію Лао-Цзи ґрунтує на 3 основних поняттях:»Дао»,«Де»,«У-вей»
«Дао»- це шлях усіх речей, предметів навколишнього світу. Даоські мудреці, акцентуючи увагу на значенні Дао, вважали, що людина залежить від землі, земля - від неба, небо- від Дпо, а Дао – від самого себе. Дао неможливо визначити словесно, йому не можна дати конкретне ім’я, бо воно саме є першопричиною, що дає ім’я всім предметам довколишнього світу. Дао присутнє в будь-якій точці матеріального оточення, усе починається з Дао й повертається до Дао, воно є головним законом буття, визначає його розвиток і видозміну. «Де»-відзеркалює творчі потенції Дао, можливість формувати предмети матеріального світу. Мудра людина повинна була коритися закону Дао. Підкорення означало звільнення її від власного егоїзму через покору природі та єднання з Дао. Орієнтація на єднання з Дао вказувала на важливу релігійно-філософську ідею даосизму: матеріальний світ був відносним так само, як життя та смерть на землі. А отже можно було сподіватися на безсмертя. «У-вей»(принцип бездіяльності). Він означав відмову від будь-якої діяльності, що може завдати шкоди природі та об’єктивному причинно-наслідковому зв’язку в ній. Що менше змін провокує людина своєю активністю, то краще для існування та розвитку Дао на практиці реалізація принципу У-вей – це активність, спрямована на щонайбільшу гармонію послідовника даосизму з соціальним і довколишнім світом.Наприкінці І тис до н.е. поняття «Дао», «Де», «У-вей» отримали релігійно-містичну інтерпретацію, вони почали сприйматися як своєрідні релігійні догми. Виконання яких повинно було принести людині реальне спасіння від страждання в матеріальному світі й давало змогу досягти абсолютної гармонії із зовнішнім світом. При цьому самого Лао-Цзи обожнювали. З його вчення пов’язували складну ієрархію богів і демонів, містичну модель подолання суперечностей матеріального світу задля отримання безсмертя. Пантеон даоських богів очолює трійця шан Ді, Дао-Цзи та творець світу пань-Гу. Даоським култом керували жерці або ченці. Даосизм остаточно набув форми релігії в Vст.н.е, коли в ньому виникли численні секти, течії, учення окремих аскетів, релігійно-філософські інтерпретації. Головними генераторами релігійно-філософських знань були даоські вчителі мудрості. Вони пропонували своїм послідовникам оптимальні моделі досягнення внутрішнього щастя, поєднання з потоком над свідомого Дао й досягнення особистого безсмертя. Філософія і релігія даосизму надають вадливого значення ідеям безсмертя. Розробляється теоретичні аргументи на користь можливості подолання смерті. Даоські мудреці говорили про те, що кожна людина після народження отримує певну кількість енергії, яку вона з необхідністю витрачає за життя – від народження до смерті, але її можна додатково компенсувати тією, яка є в природі, повітрі, їжі. Людина повинна боротися за чистоту тіла й душі, повинна економити енергію. Конкретна практика даосизму, спрямована на отримання безсмертя, складалася з 3 основних положень: керування тілом, керування диханням і керування серцем. Даосизм не мав священних текстів. Книга «Дао Де Цзин» була конгломератором даоських філософських сентенцій, релігійних принципів та ідей, формул алхімії, астрологічних і математичних знаків, що відображали наукову і ненаукову сфери пізнання довколишнього світу.Сьогодні даоські знання є відображенням не тільки релігії даосизму, але й конкретним засобом, що дає змогу людям підтримувати й розвивати фізичне та духовне здоров’я, вести повноцінний здоровий спосіб життя. Використовуючи розроблені даоськими ченцями дихальні вправи Циган і комплексні вправи Тайцзинцюань.
№135 Язичництво стародавніх слов’ян
До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян було язичництво, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун – бог грому і блискавки. До сонму важливих божеств належали також Даждьбог і Сварог – боги повітря й сонця, дарителі земних благ, Велес – бог худоби, Стрибог – бог вітру, загадкова богиня Мокош та інші. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості – Рода та Рожаниці. Крім того, об’єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків: мавки, русалки, лісовики, водяники, домовики, дідухи та інші міфічні істоти. Поклоніння язичницьким богам часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. У здійсненні цих релігійних обрядів головна роль належала жерцям як виконавцям волі богів, зберігачам таїнств віри. Таких людей називали волхвами, відунами, кудесниками, чародіями. Жертви богам приносилися у спеціальних місцях – капищах, де стояли вирізьблені з дерева або каменю статуї богів – кумири або ідоли. Наприклад, за часів Володимира Великого статуя Перуна була дерев’яною з срібною головою та золотими вусами. Головне капище Києва знаходилось на Старокиївській горі, неподалік від княжого двору. Жерці під страхом смерті мали підтримувати перед кумиром головного бога вічний вогонь. Релігійні свята давніх слов’ян супроводжувались різними “ігрищами” – іграми, танцями під пісні і музику, іноді з рядженими. Ігрища були невід’ємною частиною богослужіння язичників. Їх починали, як правило, після жертвоприношень. Також важливим елементом язичницьких богослужінь були трапези – ритуальне спільне прийняття їжї учасниками релігійних дійств. Відголосками давніх язичницьких трапез були пишні князівські бенкети вже в християнський період.Взагалі всі визначні події в природі та житті людини й суспільства відзначались у давніх русичів певними обрядами. Їх можна умовно розділити на цикли сімейних, календарних та трудових обрядів. Наприклад, сімейні обряди та ритуали в образно-символічній формі відзначали певні етапи в житті людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім’ї, народження дитини, її повноліття, смерть когось із членів сім’ї і т.д. Основні елементи цього циклу – родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім’ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил. Так само древні слов'яни дуже почитали душі предків, думаючи що вони знаходяться десь у середнім небі "аере" - "Ирье" і очевидно, сприяють усім небесним операціям (дощ, туман, сніг) на благо нащадкам, що залишилися. Коли в дні поминовения предків їх запрошували на святкову трапезу, те "діди" представлялися літаючими по повітрю. Готові ж продукти - каша і хліб испокон століть були ритуальною їжею й обов'язковою частиною жертвоприносини таким божествам родючості, як рожаницы. Існували спеціальні види каші, що мали тільки ритуальне призначення: "кутя", "коливо" (із пшеничних зерен). Варилася кутя в горщику й у горщику ж чи в мисці подавалася на святковий чи стіл відносилася на цвинтар у "домовину" при поминовении померлих. Малися будинку мертвих, як місце спілкування з доброзичливими предками. У багатьох обрядах жителі селища залишали свої сімейні хоромини і брали участь в обще сільській ритуальній дії. Частина цих обрядів проводилася усередині селища, але більшість їх, цілком ймовірно , улаштовувалася за околицею на пагорбах, у "кладазей" многочестных чи між декількома селищами. Не можна виключити і тривалого побутування древніх, виниклих ще в скифо-сколотский час, загальплемінних святилищ на священних горах. Релігійне молитовне відношення до сил природи зафіксовано багатьма давньоруськими джерелами, що дуже гудили церковники у своїх повчаннях чи пояснюючи не знанням істиною чи віри підступ диявола, що "овы спокуси у тварину веровати й у сонце ж і огнь і в джерела ж і в древо і в ины різні речі...". И так більш точно зафіксованим місцем щорічних молінь були високі пагорби, гори, що піднімали, що моляться над рівнем звичайного життя і як що б наближали їхній до небесних повителям світу, чи породіллям Роду. "Червоні гірки", "червоні пагорби", де проводилися оліїсті спалювання опудал зими, обряд заклинання весни, зустріч Лади і Лели, катання яєць на Фоміній тижня (яка і називалася " червоною гіркою") були ймовірно біля кожного села. У рівнинах місцях, де не було помітних височин, селяни відзначали на лугах перші весняні таловини, де раніш всего починав таїти сніг, і там проводили обряд зустрічі весни. Священні гори часто носять найменування "Лисих" чи "Дівочих" . виникає припущення що перша назва могла бути зв'язана з тим чи іншим чоловічим божеством, з богинею - дівою являвшейся далекої предшествиницей християнській богородиці, діви Марією. Часто на лисих горах були виявлені ідоли оголеного чоловічого божества. Про такі гори нерідко ходили слухи про обитании на них відьом.