рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Воля і управління.

Воля і управління. - раздел Философия, Методологія сучасного управління в контексті суспільного розвитку.Управління як предмет філософського аналізу. Основні типи управління та рівні його дії Важливим Чинником, Умовою Та Рушійною Силою Управління Завжди Виступає ...

Важливим чинником, умовою та рушійною силою управління завжди виступає воля., яка виражає здатність людини підкорювати свою поведінку і діяльність задуманому, необхідному, установленому, обов”язковому.

В історії філософської думки проблема волі проаналізована І.Кантом, Фіхте, Г.Гегелем, А.Шопенгауером, Ф.Ніцше.

І.Кант виділяв поняття “практичного розуму” або “розумної волі”. Її функція – керувати вчинками людини, тобто встановлювати принципи моральних дій. Воля дозволяє людині визначати свої дії цілями розуму і істота, здатна діяти не лише за егоїстичними, а і відповідно до загальних намірів, є вільною і встановлює сама над собою певні закони. І.Кант вважав, що воля притаманна кожній людині і є продуктом її власних прагнень, нахилів, які відповідають уявленням – істинним чи уявним – про власне благополуччя. При цьому волю неможливо відділити від почуття свободи, вони завжди знаходяться між собою у стані протиборства. Філософ вважає, що для того, хто звик до волі, немає більшого нещастя, ніж попасти під владу іншої істоти, яка може заставити його відмовитися від власної волі і заставити бути покірним.

Для того, щоб вирішити цю антиномію, І.Кант вводить поняття загальної волі або закону, або загальнолюдського розуму, від яких залежать індивідуальна свідомість та дії кожної людини. Ця чужа воля коригує наші вчинки, примушує нас спрямовувати наші наміри на благо інших, хоч це і робиться часто неохоче і проти власного бажання та своєї вигоди. Отже, поза нами існує сила і закон обов’язку і милосердя, який морально поєднує нас і примушує жити за єдиними законами духу. Цей закон загальної волі І.Кант порівнював із законом всесвітнього тяжіння, відкритим І.Ньютоном.

Висхідним пунктом кантівської теорії стало уявлення про людського індивіда, як про істоту, принципово здатну стати «паном собі самому» і тому таку, що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні ціннісно-нормативного вибору. Лише тією мірою, якою індивідові вдається усвідомити розпорядження, підкорити їм свої безпосередні бажання та мотиви і дати закон самому собі, він стає суб'єктом, здатним протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної до закону.

Німецький філософ наголошує на тому, що воля і влада носять об’єктивний, загальний і природний характер, незалежний від індивідуальної волі, але такий, що підкорює індивідуальну волю і владу. При цьому природу загальної волі і влади є сенс розглядати як своєрідне «царство цілей», як системний зв’язок між розумними істотами через загальні закони. Це царство цілей має закономірний характер і представляє собою відчужену протягом історичного розвитку духовну і матеріальну культуру та продукти їх розвитку. Ця об’єктивована система матеріальних та духовних цінностей впливає на життя кожної людини та суспільства в цілому.

Діалектичне поєднання волі - закону та індивідуальної волі людини істотно коригує індивідуальну волю особистості, змушуючи служити її вольовому принципу, згідно з яким людина керується такою максимою, яка стає всезагальним законом. Таким чином, загальна воля - закон орієнтує індивідуальну волю людини, виступаючи при цьому не лише як засіб, а й як мета сама по собі. Це означає, що воля розглядається як здатність визначати самого себе для здійснення вчинків у відповідності до тих чи інших законів.

Визначивши основні риси і види волі, І.Кант аналізує ознаки влади, державності, їх зв’язок зі свободою, індивідуальною та колективною волею, підтримуючи теорію суспільного договору і вважаючи державність першочерговим договором, згідно якого всі громадяни відмовляються від своєї зовнішньої свободи для того, щоб прийняти її як члени спільноти або держави. Така свобода має правовий стан, бо виходить із власної законотворчої волі людини.

Особливе значення І.Кант надавав публічності влади, яка розкриває перед громадськістю дійсні цілі своїх політичних дій та засоби їх реалізації. Якщо ці дії не можуть бути обнародувані та обговорені відкрито, така влада є, по суті, несправедливою. Але право на критику існуючих форм управління і соціальних інститутів не дає права на самочинні дії для підданих по реалізації навіть самих розумних проектів, бо порушення державного порядку вбачається І.Кантом неправомірним. З цього приводу філософ визнає досконалість держави не в реалізації благополуччя громадян і їх щастя, а в узгодженості державного устрою з правовими принципами, прагнути до яких людину спонукає розум під впливом категоричного імперативу.

Імператив у його розумінні - це правило, що містить об'єктивний примус до вчинку певного виду, Категоричний імператив - це безумовне моральне розпорядження про належну поведінку людини як розумної істоти, яка володіє вільною волею. Виконання цього розпорядження є зовсім необхідним, незалежно від того, чи здобуває в результаті цього людина для себе користь чи ні.

Всі імперативи І. Кант поділяє на дві групи - гіпотетичні і категоричні, які характеризують різні сторони людського духу. Під першими він мав на увазі вимоги, яких варто додержуватись як необхідних умов, щоб досягти поставлених цілей. Так, людина, яка займається торгівлею і бажає мати постійних покупців, повинна бути з ними чесною. Вимога «будь чесний» виступає для неї як гіпотетичний імператив, тому що чесність не є її самоціллю і самоцінністю, а є лише засобом для ведення успішної торгівлі.

Вчинки, здійснювані під впливом гіпотетичних імперативів, І.Кант кваліфікує не як моральні, а як легальні, тобто цілком прийнятні і навіть схвалювані суспільством, що не суперечать його інтересам і завданням розвитку цивілізованих відносин.

Інакше стоїть справа з соціальними вимогами, які І. Кант зводить до поняття категоричного імперативу, під яким він розуміє таке:

1) "... дій тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти у той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом";

2) "... дій так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, і в особі всякого іншого так само як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу".

Для І.Канта категоричний імператив - це моральний закон, який не нав'язаний людині ззовні, міститься у ній самій і забороняє робити людям те, що, ставши загальним правилом поведінки, призвело б до руйнування основ цивілізованого співжиття.

Кантівське вчення уже в німецькій філософії певним чином було переглянуто Й.-Г. Фіхте (1762-1814), який назвав свою філософію науковченням. Фіхте протиставляє кантівській “речі у собі” мисляче “Я”, яке виступає як самосвідомість людини, тобто індивідуальне “Я” і як первинна всеохоплююча визначальна реальність, недосяжна цілком нашій свідомості, з якої шляхом саморозвитку народжується весь універсум, тобто абсолютне “Я”. Самим достовірним в нашій свідомості Фіхте вважає самосвідомість, отже судження “Я є” означає заклик усвідомити своє Я, створити його як певну автономну реальність.

Фіхтевважав, що людина народжується для свободної діяльності, яка виражається в тому, що вона добровільно діє у відповідності з моральними законами. Якщо Кант вважав, що суб’єкт творить форми навколишнього світу відповідно до рівня своєї уяви, Фіхте стверджував, що індивід створює не тільки форми, але й зміст. На його думку, людина не лише пізнає, а й визначає розвиток у необхідному їй напрямі. Іноді може здаватися, що речі існують незалежно від індивіда, така думка є помилковою, бо без суб’єкта немає об’єкта і навпаки.

Для Канта “річ в собі” є незалежною від свідомості людини, для Фіхте вона не існує взагалі як зовнішня для людини реальність.

Розглядаючи все суще як продукт людської діяльності, Фіхте виділяє в ній практично-моральну сторону і теоретико-пізнавальну. Перша є первинною і визначає наступну. Мета моральної діяльності людини – виконання закону, моралі і обов’язку. Цьому протидіє фізична природа людини, тобото “не-Я”. Умовою виконання морального закону є перемога над чуттєвими нахилами.

Фіхте є автором концепції “замкнутої торгової держави”, у якій держава повністю контролює зовнішню торгівлю і контакти громадян з зарубіжними країнами; держава здійснює тотальний контроль над життям громадян, щоб запобігти правопорушенням, забезпечити розкриття і покарання злочинів; поліція наділяється для цього значними повноваженнями; громадяни повністю підкорюються державі на основі рівних прав і достойного матеріального забезпечення. Розглядаючи проект такої держави в контексті філософії історії, Фіхте вважав, що наступить час, коли настане розумне життя, яка визначається тим, що особистість пов’язує своє життя із цілим (“існує лише одна чеснота – забувати про себе як особистість і лише один порок – думати про себе”).

Фіхте вважав, що розумне життя передбачає, що державне управління перестає здійснюватися методом проб і помилок, набуває надійних правил, і всі, хто керує, володіють ними, а будь-які забобони і вихід за межі розуму неможливі.

Філософські аспекти управління і влади в гегелівських творах аналізуються з точки зору переваги загалу над індивідом. Г.Гегель вбачав у державі найвищий щабель суспільного устроюі розглядав її не як випадкове утворення, а як неминучу форму, до якої доходить об’єктивний дух. Для Г.Гегеля держава як божественна ідея, що існує на землі, є дійсністю моральної ідеї та втіленням раціональної свободи. На противагу Ж.-Ж.Руссо, Г.Гегель розглядає державу не як сукупність одиничних воль, які заключають договір, а як таку субстанціональну волю, що виступає в собі і для себе як розумне начало і є вищою соціально-духовною цінністю. Це визначає етатичну направленість гегелівських міркувань щодо примату і “вищої правоти” держави по відношенню до окремої людини, для якої найвищим обов’язком стає “бути членом держави”.

Але при цьому філософ не відмовляється від поєднання загального в діяльності держави з суб’єктивною волею громадян, що вбачається у праві індивіда вибирати вид трудової діяльності, задовольняти практичні життєві потреби і отримувати від цього задоволення. Це приводить Г.Гегеля до висновку про діалектичний зв’язок між загальними та особистими інтересами людини, коли ні загальне не має сили і не виконується без особистого інтересу, знань і волі, ні індивіди не живуть виключно для особистого інтересу, а їх воля діє у загальному і для загального. Отже, філософ формулює важливий для сучасного управління суспільством висновок про те, що особистий інтерес не може бути відкинутий або придушений, а має узгоджуватися із загальним таким чином, щоб загальна справа ставала власною, особистою справою людини.Це дозволяє людині відчувати себе частиною цілого, тобто наділяє її усвідомленням корисності своїй державі, яка таким чином гармонізує загальні і особисті інтереси громадян.

Держава, на думку Г.Гегеля, як найцінніший продукт об’єктивного духу, синтезує суб’єктивне й об’єктивне у народному дусі та стає носієм абсолютного духу і відповідає змістові абсолютної ідеї. Лише держава може виконати функцію оптимального управління суспільством як здійснена свобода і моральне ціле. В діяльності держави проявляється діалектика необхідного і випадкового, яка, на думку Г.Гегеля, має велике значення для стабільності держави, тривалості уряду і свободи народів. Як категорія необхідного виступають лише такі вимоги держави, необхідність яких для кожного громадянина є очевидною. До сфери випадкового можна віднести характер державної влади, прийняття законів, права міст і станів, систему податків, різницю між громадянами за традиціями, мовою, освітою, навіть релігією, та інше.

Г.Гегель наводить приклади двох типів державного устрою - з централізованою та децентралізованою владою, де по-різному будуть складатися елементи управління. Централізована, регульована держава прибирає до рук всі процеси управління, перетворюється на машину, що приводиться в дію однією пружиною для регулювання всіх значущих чи незначущих (з точки зору держави) сфер суспільного життя. Така механічна ієрархія не довіряє своїм громадянам і не може розраховувати на довіру з їхнього боку. Це приводить до байдужості громадян до своєї держави та стагнації суспільства. Г.Гегель захищає такий тип держави, в якій центральна влада надає свободу своїм громадянам у всьому тому, що не відноситься до прямих функцій держави. Лише відчуття свободи, почуття власної гідності громадян від участі у загальних справах держави дає благополуччя, задоволення, порядність підданим. Така держава може розраховувати не лише на силу та авторитет своєї влади, але й на вірність своїх підданих, на почуття власної гідності і бажання служити опорою державі - на той могутній непереборений дух, вигнаний з ієрархічної держави і присутній лише там, де верховна влада надає все, що можливо, для своїх підданих.

Аналізуючи структуру влади, Г.Гегель на відміну від її традиційного розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, поділяє на княжу, урядову і законодавчу.

Для сучасного соціального управління найбільше значення має гегелівське трактування урядової влади, об’єктивне існування якої філософ пояснює наявністю соціальних суперечностей, щодо яких ця влада виступає як надкласова сила, що примиряє їх заради всезагального.

Урядова владауособлюється Г.Гегелем в діяльності бюрократії, у якій він виділяє як позитив її формування за рахунок середнього класу, що представляє освіченість і правову свідомість народних мас, як негатив - небезпека діяльності бюрократії діяти не заради загального інтересу, а в ім’я свого особистого. Г.Гегель виступає проти того, щоб управління суспільством здійснювалося лише зверху і з центру, він вважає, що люди мають об’єднуватися в общини та корпорації, наділені певною владою, що буде доповнювати управління знизу. При розумному устрої держави, вважає філософ, відповідним є такий стан, коли “внизу” уряд натикається на правомірні інтереси, які має поважати. Г.Гегель надає важливого значення засвоєнню чиновниками моральної і розумової культури, вбачаючи у цьому той духовний фактор, який убезпечує управління від механічного відношення влади до інтересів і справ у суспільстві.

Але щодо ролі самого народу в управлінні, Г.Гегель відноситься до цього вкрай скептично і вважає народ тією часткою членів держави, яка не здатна сама зрозуміти, чого вона хоче.

На відміну від думки Ж.-Ж.Руссо про неправомірність економічної та політичної нерівності, Г.Гегель вбачає високу розумність і вищу справедливість в тому, що разом з державою наступає нерівність, відмінність між управителями та управляємими, пояснюючи це тим, що у суспільстві правомірною і необхідною є лише одна рівність – громадян перед законом. У всіх інших відносинах суспільний розвиток посилює нерівність між людьми, але невдоволення людей, яке виникає в результаті такої нерівності, не викликає тривоги у філософа і він не вбачає необхідності вживати для подолання невдоволення будь-які заходи з боку держави.

Замість прямої участі народу в управлінні Г.Гегель пропонує два основних способи, які можуть задовольнити прагнення народу до участі у політичному житті: по-перше, це інформування громадян через пресу про обговорення державних справ на представницьких зборах, по-друге, це розвиток громадської думки і можливість публічно виражати її через пресу.

Ці міркування щодо важливості зв’язків із громадськістю є одним із принципів сучасних паблік рілейшнз. З точки зору філософа, це є формальною суб’єктивною свободою, яка виявляється в можливості окремих осіб виражати свої думки, судження щодо загальних справ і мати право дати пораду щодо них. Отже, розвиток громадської думки приводить до розвитку свободи слова, яка протидіє бюрократизму і дає можливість компетентно обговорити суспільні питання. Але гегелівське трактування громадської думки відображає і певні суперечливі моменти: правомірність громадської думки, вважає філософ, може розглядатися лише як можливість “випустити пар”, свобода слова не може бути вседозволенням, громадська думка не має іманентного критерію для розрізнення істини та омани і не може сприйматися однозначно і заслуговує як на повагу, так і на презирство. Отже, за Г.Гегелем, людина, яка здійснює великі діяння, може з презирством поставитися до громадської думки за її оману, але має і опиратися на її внутрішню істину.

Г.Гегель надавав принципового значення легітимності державної влади і підкреслював, що, розглядаючи державний устрій як систему опосередкованості, при відсутності такої системи народ діє як руйнівна сила, при наявності опосередкованості – народ добивається реалізації своїх інтересів у відповідності з законом і порядком. Коли суспільство або окрема людина потрапляє в ситуацію ізоляції або відчуження від держави, засобом для подолання суперечності між частиною і цілим стає війна. Для того, щоб такий конфлікт не знищив державу, уряд має час від часу внутрішньо розворушувати суспільство, порушуючи і розладнуючи налагоджений порядок, щоб нагадувати громадянам, що, відриваючись від цілого і прагнучи незалежності, вони ризикують життям. Моральна цінність війни вбачається Г.Гегелем у тому, що війна є засобом придушення соціальної боротьби, яка може привести до революційних змін у суспільно-політичному устрої.

Коли держава досягає певного рівня діалектичної єдності свободи, права і розуму, її функціонування набуває стабільності й відбувається без насильницьких методів і фундаментальних змін. Ця стабільність стає метою суспільства, і Г.Гегель рішуче виступає (як і Платон у своїй теорії “ідеальної держави”) проти нововведення, змін, розуміючи їх як загрозу для свободи, ідея самозбереження перетворюється на ідею консервації суспільних відносин, ціле стає над часткою. Г.Гегель зауважує, що дійсна влада виступає як єдина і сконцентрована в уряді можлива влада .

Через державне регулювання соціальних відносин, вважає Г.Гегель, знижується рівень конфліктності у суспільстві. Свій висновок він робить, виходячи з того, що людей лякають зміни. Розуміючи їх необхідність і невідкладність, люди у вирішальний момент проявляють слабкість і віддають перевагу збереженню того, що вони мають. Часто за гарячим бажанням загального блага приховується думка про те, наскільки це відповідає власним інтересам. Отже, вважає Г.Гегель, кожна людина, соціальна група потребують самоаналізу, виправлення несправедливості в собі, лише потім ми можемо шукати причину зла ззовні. Не володіючи достатньою повнотою влади, що дозволяє проводити реформи і відміняти їх, якщо вони себе не виправдали, краще обмежитися такими перетвореннями, всі наслідки яких можна повністю передбачити, врахувати і задовольнити усуненням джерел зловживань.

На противагу класичній традиції, що розглядала дійсність як жорстко детерміновану певним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, богом тощо) систему, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше оцінюють навколишній світ як «хаотичний потік життя», нестримно активний життєвий універсум. Розум, свідомісь відіграють у ньому скромну, суто технічну роль, оскільки, підкреслює Шопенгауер, основні життєво важливі процеси (зачаття, збереження і розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту. Світовий життєвий універсум нерозумний, алогічний, ірраціональний. Єдине, що здійснює в цьому хаотичному потоці життя якусь «упорядковуючу» функцію,— «світова воля» (Шопенгауер), «воля до влади», що підвищує «напругу» життя (Ніцше), тощо.

А.Шопенгауер («Світ як воля і уявлення») сформулював два основних положення: 1) світ – воля в собі, 2)світ-уявлення для себе.

Ф.Ніцше («Воля до влади») визначив основним мотивом людської діяльності волю до влади.

Таким чином, воля в управлінні може розглядатися як:

- механізм забезпечення перетворення потреб, інтересів, цілей в об’єктивний результат, що веде до їх задоволення і реалізації. Якщо відсутня воля, все залишається на рівні благих намірів;

- стан напруженості внутрішнього стану людини або групи людей, відповідно до якого мислення, поведінка, діяльність спрямовуються на виконання чітко визначений цілей, що створюють у підсумку нову якість життя;

- рушійна сила людини, яка практично розкриває її фізичний, інтелектуальний, емоційний потенціал, управляє ними та їх розвиває;

- здатність людини управляти своїм життям, як генетично закладена в людині і соціально розвивається через виховання, освіту, досвід;

- форма взаємозв’язку людини з іншими людьми, у якій вона реалізує свою сутність і добивається самореалізації.

Воля виступає у двох аспектах: особистісному – воля окремої людини і соціальному – стан вольового напруження, яке створюється і підтримується у суспільстві, об’єднується у масову волю. В історичній пам’яті залишаються ті особи, які мали сильну волю і могли підкорити їй інших.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Методологія сучасного управління в контексті суспільного розвитку.Управління як предмет філософського аналізу. Основні типи управління та рівні його дії

Кафедра філософії і психології.. Діденко Н Г Коноваленко Н В..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Воля і управління.

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Ціннісно-смисловий універсум людини і феномен управління.
Управління як соціальний феномен виникло і розвивається в історичному процесі як фундаментальна властивість соціальної системи. Від нього значною мірою залежить соціальне майбутнє

Суб’єкт і об’єкт управління, їх основні характеристики та зворотний зв’язок.
В соціальних системах суб’єктом управління можуть виступати як окремі люди, так і колективи, людські спільноти, все людство в цілому, наділене свідомістю і здатне пізнавати природн

Типи управління. Роль потреб та інтересів у формуванні мотивів і цілей управлінської діяльності.
Потреба в формуванні такої системи управління, яка дозволяє виявити зовнішні і внутрішні можливості розвитку країни, забезпечити створення структур, які реально можуть керувати суспільством стає сь

Типи управління.
Виступаючи як органічна частина будь-якої соціальної системи, управління значною мірою визначає соціальне майбутнє і якість сучасного життя. Як свідчить історичний досвід, чим більшими є соціальні

Рівні дії сучасного управління
Свідомий, цілеспрямований і об’єктивний характер управління визначається також тим, що, виступаючи як спосіб життєдіяльності людини і суспільства, воно формується, з одного боку, на основі природни

Методологічна свідомість. Методи та стиль мислення в сучасному управлінні.
Метод –спосіб діяльності, сукупність прийомів, які використовуються дослідниками для отримання певних результатів. Тільки завдяки використанню науково обґрунтованих методів людська

Принцип об’єктивності
Принцип об’єктивності виражає відносини між об’єктом і суб’єктом управління як процес пізнання та самопізнання суб’єктом реального об’єкта, тобто процес пізнання законів його функціонування і розви

Принцип руху, змін і розвитку
Соціальний світ ніколи не стоїть на місці, отже, умовою і способом існування суб’єкта й об’єкта управління є необхідність розвитку, яка імпліцитно їм притаманна. Це приводить до того, що практично

Принцип суперечності
Особливостями людського буття є також постійний пошук нових рішень, бо той світ, який створює людина, ніколи не задовольняє її. Під впливом тієї чи іншої ідеології людина може змиритися з цією супе

Принцип каузальності
Управління сучасними соціальними процесами більш, ніж коли-небудь, потребує, щоб у системі управлінських дій не тільки враховувалася необхідна діалектична взаємодія особистих та суспільних інтересі

Принцип зворотного зв’язку
Особливе значення в управлінні має дотримання принципу зворотного зв’язку, який проявляється у взаємодії суб’єкта й об’єкта управління, в тому числі у ситуаціях, коли суб’єкт і об’єкт управління мі

Закони управлінської діяльності
Закон –це зв’язок між сутностями, який є: 1) об’єктивним, 2) загальним, 3) внутрішнім, 4) суттєвим, 5) повторювальним. Можна виділити 3 групи законів: 1) часткові закони, притаманні лише п

Одиничне, особливе, загальне.
Кожний предмет, явище навколошнього світу має свої особливості і цілком однакових предметів не існує. Свій особливий неповторний зовнішній вигляд, здатність, звички, монеру говорити має кожна конкр

Можливость та дійсність.
Причинно-наслідкові відношення виникають тоді, коли явище-причина породжує випадковий чи необхідний наслідок. Якщо явище може стати причиною, говорять, що у цьому існує можливість перетворитися у д

Співвідношення стихійності й свідомості в управлінській діяльності
Зважуючи на те, що на загальний розвиток суспільства впливають не лише об’єктивні природні та соціальні фактори, але і вся людська суб’єктивність, перед управлінцями постає дуже складна задача - ви

Необхідність і свобода в управлінні
В управлінському рішенні, що формально фіксує проект соціальних змін або їх врегулювання у певній ситуації, неможливо обійтися без поєднання свободи вибору і необхідності як узгодженості ме

Планування, проектування, програмування і прогнозування в управлінні.
З точки зору Д.Белла, можна виділити три типи соціального передбачення, які можуть впливати на характер управління суспільством: екстраполяція суспільних тенденцій, розпізнавання і

Проблема чужої волі
Ф.Енгельс називав управління єдиною управляючою волею. Управлінська система завжди ієрархічна, суб’єкт управління за своїм статусом зобов’язаний нав’язувати свою волю управляємим об’єктам, тобто дл

Джерела і основні аспекти владних відносин в управлінській діяльності.
Управління нерозривно пов’язане з владноорганізуючою діяльністю і може здійснюватися лише на основі підпорядкованості та єдності учасників суспільного процесу, тобто користуватися силою волі і влад

Роль інтелігенції та еліти в управлінні суспільством
Одним з чинників здатності та спроможності влади здійснювати свій вплив на діяльність людей є залучення до влади інтелігенції та еліти. Сучасне бачення ролі інтелігенції виходить із визнання за нею

Влада і право
Однією з проблем, про яку писав Ю.Габермас у дослідженнях щодо демократії, є також співвідношення між владою і правом. З цього приводу він пише, що право надає всякій владі, у якої бере примусовий

Контрольні питання
1. Як співвідносяться влада і управління? 2. Яку роль грає громадська думка у формуванні управлінських рішень? 3. Які функції виконує в управлінні суспільством українська інтеліге

Соціальні ризики
П.Штомпка, аналізуючи феномен ризику в сучасних умовах, вважає, що об’єктивно ми спостерігаємо: 1) універсалізацію ризику, тобто можливість глобального лиха, що загрожує всім, незалежно ві

Запобігання та вирішення соціальних конфліктів
В сучасній конфліктології виділяють суб’єктивні та об’ктивні причини конфліктів. До перших відносяться негативні риси світогляду, ментальність, рівень інтелекту; до других – майнову, економічну, на

Визначальна роль соціальних теорій, ідеалів, людей та програм в управлінні «Ідоли» та ідеали в управлінні.
Аксіологічні аспекти людського буття є предметом багатьох соціально-філософських досліджень, адже духовність і цінності виступають смислоутворюючим елементом людського життя і діяльності, визначают

Соціальна відповідальність бізнесу в сучасному суспільстві.
Особливу увагу в умовах сучасного нестабільного ринку праці і необхідності спільних зусиль за участю органів державної влади, підприємців, громадян по встановленню певних соціальних стандартів доці

Проблема оптимальності управлінських рішень.
Важливим аксіологічним аспектом управління є його компетентність. Саме вона визначає, наскільки оптимальними будуть управлінські рішення, наскільки адекватним стає управління щодо суспільного розви

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги