Метод –спосіб діяльності, сукупність прийомів, які використовуються дослідниками для отримання певних результатів. Тільки завдяки використанню науково обґрунтованих методів людська діяльність може бути ефективною. Ф.Бекон порівнював метод із світильником, що освітлює шлях у темряві подорожньому.
Стиль мислення (за змістом близьке до поняття «парадигма») – це історично-конкретний тип мислення, який будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних напрямків та обумовлює деякі стандартні уявлення в контекстах усіх фундаментальних теорій свого часу.
Наукове знання має різні форми:
· Науковий факт – це зафіксоване нашою свідомістю реальне явище як об’єктивно існуюче або те, що існувало.
· Гіпотеза – це науково обґрунтоване передбачення або система передбачень про причини фактів (про походження світу, людини тощо). Гіпотеза підштовхує до пошуку істини, але не є самим фактом. Це ймовірнісне знання про щось, яке здатне стати достовірним знанням.
· Ідея – це узагальнене знання, що пояснює сутність предметів, процесів та явищ (ідея розвитку).
· Теорія – це система узагальненого, достовірного та упорядкованого знання про предмети та явища. Теорія пояснює, передбачає розвиток і функціонування предмета.
· Наукова картина світу пояснює побудову, рух та розвиток світу, це синтез знань та ідеал, до якого прагне наукове пізнання.
Наука є найвищою формою пізнання, але це не означає, що вона є його єдино можливою формою. Поряд з наукою існує позанаукове знання,оскільки практичні дії людини духовно забезпечуються не лише наукою, момент знання наявний і в інших духовних формах.
Виділяють різні види знання позанаукового типу:
- повсякденне знання,яке існує як певний практичний орієнтир, певна життєва мудрість, яка невіддільна від практичної діяльності, безпосередньо вплетена в неї і для щоденної практики людини цілком достатня;
- знання трудове., яке виникає і функціонує безпосередньо у сфері виробничої діяльності і існує у вигляді звичок, прийомів, вміння користуватись знаряддями виробництва;
- знання ціннісне, яке є значимим для взаємин людини з іншими, для її естетичних уподобань, політичних орієнтацій, в той час як в науці він певною мірою «обезцінений», тобто значимий для людства як засіб вкорінення в зовнішній, в першу чергу природний, світ;
- філософське пізнання – це особлива форма духовного досвіду людини. За природою філософія прагне до синтезу всіх форм пізнання. Для неї є характерною специфічна мова, глибоко особистісне відношення до світу.
2.Основні принципи і закони управлінської діяльності. Необхідність і свобода в управлінні.
Уникнути управлінських невдач можливо за умов, коли управлінці вміють користуватися своїми повноваженнями, які ґрунтуються на таких наукових принципах, як принципи об’єктивності, руху, змін і розвитку, каузальності, системності, зворотного зв’язку, оптимальності в прийнятті рішень та відповідальності за них, несуперечності управлінських рішень, науковості, необхідної різноманітності тощо. Кожен з цих принципів визначає певні сторони управлінської діяльності і має своє значення в управлінні.
Принцип –це вихідна ідея, первоначало, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади,. якими вона користується у житті.