Ясперс К. «Сенс і призначення історії».

Тема філософії Ясперса – людина та історія як первісний вимір людського буття. “...Погляд на людську історію веде до таїни нашого людського буття...”. Минуле, за Ясперсом, взмозі дати відповідь якщо не на запитання щодо майбутнього дійсної долі людства, то на запитання щодо можливостей сучасного розвитку, витоки якого в минулому. Поняття, яке, за задумом філософа, здатне утримувати певне коло проблем з історії людського буття, то є поняття “філософської віри” – віри, загальної для всього людства, яка б об’єднувала, а не роз’єднувала різні культурні регіони планети. Час народження філософської віри – “осьовий час”, час “прориву осі світової історії”.

Для Ясперса духовний здобуток Європи XV-XIX ст. є передумовою виникнення “історії єдиного людства”, справжньою проблемою майбуття якого є віра, а точніше, як і чому буде вірити людина. Отже, за Ясперсом, доба Відродження і той духовний скарб 1500-1800 р.р. – історична основа, суто європейське явище, найвагоміші століття в закладанні фундаменту європейської культури, джерело міркувань та прагнень. Вони – ці здобутки – не мають значення “осі для всього світу”, “цілком ймовірно, що й не зможуть мати його і в майбутньому”. Але інша діяльність європейців, як про це міркує дослідник, зможе стати віссю – діяльність, яка основана на досягненнях науки і техніки, що можливі в разі занепаду духовного і душевного життя Заходу та стиканням його із Сходом, який в своєму духовному і душевному житті вже досяг низької точки. Проте це – завдання майбутнього; велич теперішнього – ствердження в “єдиній вірі”, що надає сенсу “світовій історії” – діяльності в межах певної перспективи часу, “дуже тривалої історії людства на єдиній тепер земній кулі”.За Ясперсом для свідомості людей історія має бути єдиною і почленованою таким чином: 1) історія своїми межами відокремлена від інших реальностей – від природи та від космосу; повсюдно її оточує безмежний простір багатоманіття існуючого; 2) історії притаманні внутрішні структури, які формуються шляхом перетворення повсякденної реальності індивідуального й неминуче приреченого на загибель; вона набуває самості через поєднання індивідуального та загального, але таким чином, що виявляє значимість неповторності індивідуального, розкриває одиничне як рівне цілому; вона є перехід як вияв буття; 3) історія стає ідеєю цілісного, коли постає питання: з чого склад. єдність історії; 4) природа поза історією (безодня), як вулканічне підґрунтя історії, спонукає нас якнайглибше усвідомлювати сенс історичного. Усе мусить безперервно змінюватися, оскільки в історії постійно наявна незавершеність.