Мета самопізнання, з погляду Г.Сковороди, (1722 -1794) не може бути реалізована як інтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий цикл, що концентрує в людську енергію саморозвитку. Тому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є актом любові. Діалог Г.Сковороди «Наркісс», присвячений проблемі самопізнання, - це розповідь про історію кохання. В міфі про закоханого в себе Нарциса автор убачає найбільш адекватний символ, що передає ідею самопізнання: «Хочете ли... влюбитеся в самого себе? Узнай же себе! Самопізнання - справа серця, яке «єсть корень и существо. Всяк єсть тем, чье серце в нем». Серце як сукупність почуттів, бажань, прагнення, як «осереддя» людини є тією силою, «В которой единственно состоит жизнь и живот наш». Серце Г.Сковорода розглядає передусім як духовну субстанцію, що є основою людського буття і джерелом життєдіяльності людини. Оскільки духовну субстанцію і джерело діяльності утворює в людині Бог, філософ часто ототожнює серце з Богом або Словом Божим. Це утворює метафізичний аспект розуміння серця. З погляду ж етико-морального вчення Г Сковороди, істотним є розрізнення мислителем «совершенного сердца», яке притаманне людині, що вже здійснила акт перетворення, очистилася від гніту тлінності й застигла у вільному прагненні до подібного собі «безначального начала», і серця «старого». В цьому розумінні філософ потрактовує народження нового і смерть старого серця, брак серця, вбивство серця тощо. Філософія серця, спираючись на платонівську і християнську традицію, активно розробляє в українській філософській думці і чи не найяскравіше репрезентована у вченні Г.Сковороди.
Отже, принцип двонатурності світу й ідея трьох світів Сковороди підпорядковані основному об'єкту його філософування - духовному світу людини, проблемі її щасливого буття. Звідси й глибока метизація його філософського вчення, виразна етико-гуманістична спрямованість. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» - Бога. Центром цього складного процесу є серце - духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим, розрізняючи водночас «досконале серце», «нове», що зазнало духовного переродження, і «старе серце», що передує народженню нового.