Монізм (гр. Один, єдиний) – ф. вч., котре приймає за основу всього існуючого один початок. Матеріалісти початком, основою світу вважають матерію. ідеалісти – дух, ідею. Монізм (грец.—один,єдиний), спосіб розгляду багатогранності світу, виходячи із одного начала, однієї основи (субстанції) всього існуючого і побудова теорії в формі логічної послідовності розвитку вихідного положення.
Головна проблема ф.монізму складає розуміння взаємовідносин матеріального і ідеального, предполагающее рішення основного питання ф. Різновидом ідеалізму являється нейтральний монізм що намагається вивести фізичне і психологічне із “нейтрального” начала. Ідеалістичний монізм стикається з принципово невирішеноб задачею раціонального обгрунтування створення світу свідомістю і суперечить даним природознавства і логіки.Найбільш послідовним напрямом ідеалістичного матеріалізму є ф. Гегеля. Науковий і послідовний матеріалістичний монізм х-рний для діалектичного матеріалізму, який виходить з того, що світ по своїй природі матеріальний, що всі явища в світі представляють собою різні види руху матерії.
Дуалізм (лат. два) – ф. вчення, що вважає, на противагу монізму, матеріальну і духовну субстанцію рівноправними началами. В кінцевому результаті дуалістичний відрив від матерії приводить до ідеалізму. Дуалізм найбільш х-рний для ф. Декарта і Канта. Дуалізм служить філософської основою психофізичного ідеалізму. В світі існували дві незалежні субстанції – матерія і свідомість, незалежні одна від одної , вони обидві вічні.
Плюралізм (лат. багаточисельний) – конц., протилежна монізму, по якій все існуючи складається з багатьох рівнозначних ізольованих дійсностей, що не зводяться до одного початку. Схильність до плюралізму виражає потяг сучасних ідеалістів (прагматистів, нео позитивістів, екзистенціалістів) звеличити над матеріалістичним і ідеалістичним монізмом. В соціології плюралізм служить основою для заперечення єдиної визначеної основи суспільства, для погляду на історію, як джерело випадкових подій, отже, для відмови від аналізу об’єктивнпих законів розвитку суспільства. Особливо характерний для соціологічних течій Заходу.В онтологічному аспекті, залежно від загальної спрямованості ф. учень, вирізняють одну (монізм), дві (дуалізм), множину (плюралізм) субстанцій. Найбільшого поширення поняття субстанції набуло в філософії Нового часу, де вона тлумачилась по-різному. Так, Ф. Бекон ототожнював субстанцію із формою конкретних речей. Р.Декарт і пробив вчення про дві субстанції: матеріальну, для якої характерна протяжність і кількісне вимірювання, і духовну (мислительну). І.Спіноза долає цей дуалізм на ґрунті пантеїстичного монізму: мислення і протяжність — не дві субстанції, а два атрибути єдиної субстанції. Г. Лейбніц у вченні про монади вирізняє множинність піни тих і неподільних субстанцій, які характеризуються відповідно-активністю і змінністю. І.Кант розумів під субстанцією апріорну форму, яка упорядковує досвід як щось незмінне, що завжди має місце в мінливому. Завдяки такому розумінню субстанції, на думку Канта, можлива наука.