Суспільство- сукупність та взаємодія значної кількості індивідів, самобутня реальність, особлива сфера буття. Філософи завжди прагнули зрозуміти специфіку соціальних явищ, з'ясувати механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок, незважаючи на величезну різноманітність інтересів індивідів та соціальних груп.Принципи кожного ф. напряму використовувалися для розв'язання проблеми «людина—суспільство». 1.античні мислителі (Платон, Арістотель, Епікур) соціум як система співжиття людей. У праці «Держава» Платон обґрунтував стабільність ідеальної держави-суспільства (абсолютної монархії), за основу якої взяв поділ населення на три верстви. Арістотель також проводив паралель між людиною і суспільством. Але, на відміну від Платона, розглядав не суспільство похідним від людини як державної Істоти, а навпаки, у нього людина є похідною від суспільства (полісна істота). За його переконанням, людина за межами суспільства-держави є абстракція, поза суспільством вона неможлива, як неможлива жива рука, відокремлена від тіла.Для стоїків С - світова, космічна єдність «суспільство» — «державу богів і людей». Тлумачення суспільства як своєрідної цілісності, самостійної реальності було названо «соціальним універсалізмом”.У середньовіч. С ототожнювалось з «тілом Христа». У Новий час Т. Гоббс, Дж. Локк і Ж.-Ж. Руссо актуал. ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування громадського життя. У Декарта-механ.система.Вже у XIX ст. (франц. Револ.) ідеї соціального універсалізмуу. Відсутність чіткого розмежування між суспільством у широкому розумінні слова і державою, водночас започатковуються уявлення про суспільство як систему взаємопов'язаних відносин, що детермінується певним об'єктивним чинником. У Гегеля ним є Світовий Дух, Абсолют, у Маркса - спосіб виробництва матеріальних благ, який визначає всі аспекти людської життєдіяльності.Соціологію засн.Конт, Мілль, Герберт Спенсер, продовж. розвивати «універсальну» теорію с. Спенсер розглядав суспільство як природний організм, використовував еволюцію для реконструкції системи натурального суспільства з природними межами між економікою та політикою.
На підставі аналізу різних підходів до суспільства як з боку прибічників соціального універсалізму, так і соц.атомізму, говор.про двоаспектність сучасного тлумачення суспільства. С постає як система зв'язків і стосунків, у якій і завдяки якій люди, взаємодіючи між собою і природою, здійснюють свою життєдіяльність. А 2 боку, с. — це особлива форма інтеграції життєдіяльності індивідів у цілісність як реальність, що може успішно функціонувати тільки завдяки участі духовної енергії кожного індивіда. Тобто суспільство є певною єдністю і спільністю, яка виявляє себе в об'єднаності, спільності, упорядкованості життя й функціонує як єдине конкретне ціле. Активно розробляється філософська методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас — Німеччина; П. Фейєрабенд — США; Ф. Хайєк — Австрія). Природно, що суспільна система має свої підсистеми
78. Сутність соціальної практики. Матеріально-виробнича і соціально-перетворююча практика.
Практика -це матеріальна, чуттєво предметна цілеспрямована діяльність людей, що має своїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і складає загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Під нею розуміють не діяльність окремої людини, а сукупну діяльність, досвід усього людства в його історичному розвитку. Практика носить суспільний характер. Сучасна практика є результат всесвітньої історії. Практика містить у собі такі моменти як ціль, потреба, мотив, окремі дії, рухи, акти, предмет, на який спрямована діяльність, засоби досягнення мети і результат діяльності. Суспільна практика знаходиться в діалект єдності з пізнавальною діяльністю, з теорією. По відношенню до пізнання вона виконує роль:1. є джерелом, основою пізнання, його рушійною силою, дає йому необхідний фактичний матеріал. 2)практика є способом добування знань, і в цьому змісті вона ціль пізнання. Кінцевою метою пізнаний є не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства. 3)практика служить критерієм істинності результатів пізнання.
Види практики- матеріально-виробнича діяльність людей і соціально-перетворююча діяльність мас. (соціальна, духовна, політична сфери). Природничо-науковий експеримент - це особливий вид практики. Н. теорія і практ є такою єдністю протилежностей, котрій у практиці споконвічно належить вирішальна роль. Але теорія не обмежується простим узагальненням практики, а переробляє емпіричний матеріал і тим самим відкриває нові перспективи для розвивши практики. По відношенню до неї теорія грає програмуючу роль. Якщо практика передує теорії у плані походження пізнання, то на рівні вже розвинутого наук. мислення в значній мірі зростає можливість і необхідність внутрітеоретичного, змістовного оперування ідеальними моделями речей, їхніх властивостей і співвідношень, не звертаючись безпосередньо до практики., що відкриває шлях виходу теоретичного мислення з під влади безпосереднього досвіду. Історія пізнання свідчить про те, що слідом за застосуванням якого-небудь відкриття починається бурхливий розвиток відповідної області теорії. природничі і суспільні науки, виходячи на арену практичного застосування, створюють механізм зворотного зв'язку між теорією і практикою. Це механізм дозволяє здійснити взаємокоректування теоретичної і практичної діяльності, котра і забезпечує практиці її функцію бути критерієм істини. Тісний взаємозв”язок теорії і практики, чіткість дії механізму зворотного зв'язку особливо відчутні насучасному етапі розвитку суспільства. Поняття практики в історії філософії трактувалося по різному. Ідеалізм трактував її як діяльність духу. Гегель - практика є вольова діяльність ідеї”. Суб'єкт ідеалісти розуміли під ін. діяльність обумовлену волею, чи інтуїцією підсвідомим початком., наприклад “релігійний досвід”.