Філософське осягнення феномену техніки.

Ф. техніки – галузь філософського знання, предметом дослідження якої є феномен самої техніки і її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства загалом.Досліджує вона особливості буття людини, культури, науки в епоху науково-технічної, інформаційно-технологічної революції, зумовлені ними проблеми самозбереження цивілізації, духовної самоцінності особистості. Ф. техніки є однією з наймолодших гілок філософського знання. Ф., переймаючись найзагальнішими, фундаментальними проблемами, тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки.

Перші праці, присвячені філософському розумінню проблеми техніки, вийшли у світ понад сто років тому. В 1877 р. у Брауншвейзі було видано книгу філософа-aнтрополога Е. Каппа «Засади філософії техніки», яку й прийнято вважати початком систематичного філософського опанування проблем техніки. Приблизно тієї пори у Франції А. Еспінас працював над побудовою загальної теорії техніки, що спиралася на філософські засади й категорії. Завершено її було в 1897 р. На межі XIX - XX ст. виходять праці відомого рос. інженера П. Енгельмейєра ("Теорія творчості», 1910 р. та «Філософія техніки», 1913 p.), а також англ. філософів, які розробляли технічну проблематику. Однак це були окремі, розрізнені дослідження.

До Другої світової війни внесок техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний технічний прогрес здавався чимось навіки даним і таким, що стверджує ідею панування людини вад природою. Справжня зацікавленість у філософському тлумаченні проблем техніки почалася у всесвітніх філософських конгресів у Відні (1968), у Варні (1973) та у Дюссельдорфі (1978). З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій проблематиці, начала стрімко зростати, хоча й пізніше висловлювались сумніви щодо філософських проблем техніки.

Амер. філософ і соціолог Л. Мамфорд вважав, що відлік в історії сучасної техніки слід починати з початку другого тисячоліття нашої ери. Спираючись на досвід європейської історії, він виділив три технічні епохи: 1. еатехнічну (1000 - 1750), в основі якої - «технологія води й дерева». 2. палеотехнічну (від др. пол. 17 ст. до сер. XX ст.), для якої характерними є комплекс «вугілля та заліза»; 3. неотехнічна (від середини XX ст.), яка використовує комплекс «електрики й сплавів».

В основу періодизації покладено основний вид енергії, що використовується в техніці, та «речовину», яка є головною у створенні технічних приладів.

Сучасна ф. техніки не є завершеною, вона навіть не являє собою певної філософської цілісності. Переважно це зумовлено «дитячим» віком цієї ф., відсутністю дослідницьких традицій, систематичності в накопиченому знанні, а також єдності щодо використання термінології