рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

ІІ етап – ХVІ-ХVІІІ ст.

ІІ етап – ХVІ-ХVІІІ ст. - раздел Философия, Опорний конспект лекцій Опорний конспект лекцій Філософія   Характеристика Даного Етапу: Антифеодальна, Н...

 

Характеристика даного етапу:

Антифеодальна, національно-визвольна боротьба проти соціального, національного і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, насильницького насадження в Україні. Брестської Унії 1656 р. і каталіцизму, возз’єднання з Росією.

Релігійна полеміка Г. Смотрицького, Х. Філалета, І. Вітенського, С.Зізанія, З. Копистенського та ін. значною мірою вплинула на об’єднання сил українського народу проти соціального і національного гноблення, за возз’єднання з Росією. Їх твори були направлені проти Брестської Унії, католицької церкви “верхушки православного духовенства”, зрадившого свій народ в його боротьбі проти польських і українських феодалів.

Переводи Біблії на слов’янські мови.

Демократична інтерпретація її текстів, звертання до ідей рівенства й братства, ідеалізація відношень в ранньохристиянській общині обмежували письменників-полемістів і діячів братських шкіл з западноєвропейськими реформаторами, сприяючи формуванню ідеології Реформації.

 

 

Луцька школа Львівська школа Київська школа

З даними школами, з Острозьким культурно-освітнім центром була пов’язана діяльність українських полемістів. Острозький культурно-освітній центр заснований українським магнатом князем Костянтином Острозьким в 1576 р.

Острозький культурно-освітній центр – перша спроба створення вищого учбового закладу в Україні. В 1636 році він припиняє існування.

Основні вчення:

Гуманістичні вчення про людину, її місце в світі (К. Ставковецький, К. Сакович, М. Смотрицький, Р. Євлевіч).

 

 

Відкрита по ініціативі Петра Могили. В 1701 р. перейменована в академію.

Її роль в розвитку філософської думки:

1. Переосмислення схоластичних концепцій:

- схоластику використовують для раціонально-логічного обґрунтування православного віровчення;

- піддіють суворій критиці ряд її направлень, наприклад, томізм.

2. Перехід від схоластики до філософських концепцій нового часу, пов’язаних з пантеїзмом, деїзмом, своєрідним сполученням принципів механізму і стихійної діалектики.

3. Вивчення чотирьох мов:

- слов’янської, латинської, грецької, польської;

- арифметики; геометрії, музики і граматики;

- в старших класах вивчалась філософія.

4. Розповсюдження наукових знань, культурних традицій.

5. Центр розвитку філософії в Україні: тут філософію вперше почали викладати окремо від теології; серед вихованців і слухачів – ведучі філософи – Ф. Прокопович, Г.С. Сковорода та ін.

 

 

 

Видатний, вітчизняний мислитель, творчість якого являється досягненням культури українського і російського народів. Про офіційний характер вітчизняної суспільної думки свідчить його теорія просвітительського абсолютизму   Представник науково-просвітительського напряму

Значення теорії просвітительського абсолютизму:

- дана теорія – опора на досягнення західноєвропейської суспільної думки;

- вивчення про природне право виконувало ідеологічні функції захисту сильної централізованої російської держави, на чолі якої повинен стояти освічений монарх;

- рухомою силою в розвитку суспільства є боротьба освіти з неосвіченістю;

- державна влада має божественний вплив і стоїть вище батьківської.

Три форми державного правління:

1. Демократія – суспільство править в інтересах всіх жителів з їх допомогою.

2. Аристократія – “декілька вибраних мужів правлять вітчизною”.

3. Монархія – вся держава в руках однієї людини, монарха.

Розглядає філософські питання з позиції деїзму (лат. deus - бог). Вчення, яке признає існування Бога в якості безособистої першопричини світу, який розвивається потім по своїм власним законам.

Давав високу оцінку відкриттям Гегеля, Коперника, спробував знайти компромісне розв’язання проблеми з позицій взаємовідношення знання і віри.

В його трудах ставляться морально-етичні проблеми (розглядаючи боротьбу добра і зла, він зрівнює добро з багатством, зло з бідністю).

Велике значення приділяє труду, який сприяє виникненню в душах людей благородних почуттів. Ідеалом для Прокоповича являється добра людина. Він різко засуджує лицемірність: “блажен алчущий и жаждущий, но алчущий и жаждущий правды”.

 

Представник етико-гуманістичного напряму освіти. Видатний український мислитель, основоположник класичної української філософії, демократ, прибічник об’єктивного ідеалізму. Відомий етичним вченням. Критикує соціальну нерівність, багатство, моральний розпад, пануючих слоїв сучасного йому суспільства. Розробляє концепцію “сродного труда”, пов’язує щастя з трудом, який відповідає покликанню і самоудосконаленню. Людське щастя в центрі уваги Г. Сковороди. Його він розглядає в зв’язку з “сродним”, творчим трудом, тобто трудом, який відповідає природним нахилам людини.

Створює концепцію трьох світів:

1. Макрокосмосу (нескінченного світу, який складається з множини світів).

2. Мікрокосмосу (людина).

3. Символічного світу (головним образом Біблії).

Ці “три мира” на погляд Сковороди складаються із двох “натур” – видимої і невидимої.

Видима натура – тлінна оболонка, тінь вічного древа життя, тобто духу …- невидимої натури.

Признаючи пізнання світу в традиціях раціоналізму і просвітительства, звеличує могутність розуму, направленого на пізнання тайн природи.

 

1.3. Основні ідеї української філософії ХІХ ст.

 

Ця епоха:

Розвиток капіталістичних відносин, посилення антикріпосницького руху. В ХІХ столітті Україна поділена між Росією і Австрією. Науково-технічна і філософська думка в Україні на початку ХІХ ст. виявилась на низькому рівні. Києво-Могилянська академія перетворилась в заклад підготовки православного духовенства. Світських учбових закладів до 1805 р. не було.

Основні ідеї:

Просвітительські, обґрунтувавши розвиток економіки, науки, освіти, необхідність морального удосконалення суспільства (Я. Козельський, І. Рижський, І. Котляревський та ін.).

Проблема людини: питання свободи, творчості, пізнання, можливості використання знань в суспільному житті.

Ідея суверенітету українського народу.

Ідеї декабристів, Радіщева (їх основна політична ціль – ліквідація кріпосного права, самодержавства, встановлення республіканського ладу).

 

 

Книжно-академічна Народно-практична

(Л.Д. Юркевич) (Кирило-Мефодіївське братство)

 

Ціль: сформувати федерацію вільних слов’янських республік (Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко).

 

 

Відомий письменник, історик, етнограф, культурний діяч, філософ. Світ природи – по Костомарову – не просто “Бездушна матерія”, вона знаходиться в постійному зв’язку з духовним світом людини. Бог вдіяв світ, створив духовний початок, який сприймається людським серцем. Він - автор “Книги буття українського народу”. Це фактично був маніфест – програма Кирило-Мефодіївського братства, написаний своєрідним “біблійно-пророчим стилем”. Завершується книга програмою-пророцтвом про майбутнє України та всіх слов’янських народів, які будуть вільними.

В 1861 році Костомаров публікує в журналі “Основа” статтю “Дві російські народності”, в якій пробує зробити порівняльний аналіз українського та російського менталітету.

 

 

Письменник, історик, етнограф, культурний діяч. Філософська позиція П. Куліша є протиріччям:

- спрямованість на “внутрішнє” людини. Глибинною внутрішньою таємницею природи людини є серце, яке нерозривно пов’язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною;

- внутрішнє глибинне протистоїть зовнішньому поверхневому, ворожому Україні, рідному краю з постійного змагання внутрішнього та поверхового складається цілий ланцюг протилежностей: минуле – сучасне, хутір – місто, Україна – Європа і т. ін.;

- вважає проявом екзистенціальної “глибини людської природи” безпосередній голос серця. (Це близько до того, що через піввіку скаже М. Хайдеггер про метафізичну глибину мови).

Він вважає, що існує дві мови:

- пов’язана з глибинною, внутрішньою таємницею природи, серця.

 

- пов’язана з зовнішнім, поверховим, іноземним.

 

Орієнтація на сільськогосподарську культуру, яке очищує землю від всього непотрібного. (Звідси виникає зрозуміле поняття “Хуторянської” філософії, як філософії єдності з природою, рідною землею людини – хуторянина, яка, як дуб зелений, “твердо на своїй рідній землі стоїть”).

 

 


 

 

Український поет, художник, мислитель, революційний демократ, філософ. Найважливіша сторона діяльність – непримиренна боротьба проти самодержавної політики, національного гніту народів.

Рішуче відстоював демократизм у національному питанні, вважав необхідним виховувати в народних масах почуття національної гордості, необхідність боротьби за рівність.

Величезну значимість мають погляди на історію українського народу – не тільки героїчну, але й багатостраждальну.

Розвивав слов’янську проблему з позиції революційного демократизму та братерської єдності слов’ян.

Рішуче заперечував реакційні антислов’янські теорії.

Мріяв про соціальний прогрес, пов’язуючи його з розвитком техніки, промисловості, появою робітничого класу на новому етапі визвольної боротьби.

Вірив у те, що представники науки та техніки допоможуть робочому люду. Що їх відкриття служитимуть трудовому народу.

 

 

Автор своєрідної філософської концепції: “філософія серця”. Філософ-ідеаліст, богослов.

Намагався спростувати роботи Чернишевського про антрополітичний принцип філософії з позиції ідеалізму.

Відкрив матеріалістичне тлумачення психічного життя людини, протиставлять йому християнське розуміння єдності душі та тіла. Людина, на його думку, пізнається двояко: тіло пізнається зовнішніми почуттями, а душевні явища – внутрішніми почуттями, вірою, осереддям яких є серце. Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж основа неповторності й унікальності людської особистості. В серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів.

Розум, “голова”, керує, планує, диригує, але серце – породжує.

Наука не повинна втручатися в пояснення духовного життя, так як вона не має для цього засобів пізнання.

Лейтмотивом їх творчості є затвердження загальнолюдських цінностей. В боротьбі добра проти зла в суспільному житті, в духовному світі особи перемагає добро. Воно торжествує та перемагає сили експлуатації та гніту. Способи затвердження добра можуть бути різноманітними і вбирають в себе не тільки сферу морального самоудосконалення і форми революційної боротьби, але і закликають до революційної діяльності.

 

 

Українська поетеса, літературний критик, громадська діячка, філософ.

Продовжує традиції Т. Шевченка в Українській культурі кінця ХІХ – початку ХХ ст. В філософських поглядах порушує проблеми життя, дійсності, актуальні проблеми сучасності. Піддала критичному аналізу вчення Платона, Ніцше та ін.

У центрі уваги були проблеми моральної свідомості людства. Вона підкреслювала, що етичні та моральні правила діалектично змінюються.

Вважала, що історія суспільства являє собою закономірний процес, який проявляється в зміні різноманітних форм суспільного життя. Силами, що рухають розвиток суспільства, є не окремі особи, а народні маси.

Відтворила в своїй творчості оригінальне філософське світовідчуття та світорозуміння.


 

 

Український письменник, вчений, публіцист, філософ.

Філософські погляди І. Франка мали матеріалістичну спрямованість та чітко виражали елементи діалектики. Він відстоює ідеї закономірності суспільного розвитку та виявляє елементи матеріалістичного розуміння історії.

На основі вивчення “Капіталу” К. Маркса, звертає увагу на економічні основи капіталістичного суспільства. Під впливом теорій Е. Тестора, Г. Спенсера переносить у ряді випадків положення еволюційної теорії Дарвіна на історію суспільства. Критикуючи соціал-дарвіністів та їх теорію боротьби, вважав, що ця теорія не допомагає з’ясувати ні початок історії, ні розвиток людської культури. Він висловлює думку, що сліди комунізму слід шукати в новозавітній християнській літературі та у грецького мудреця Платона.

Основні риси світогляду І. Франка:

1. Вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне та національне визволення, забезпечення реального народовладдя, впевненість в тому, що монопольне володіння землею та фабриками має бути замінено колективною громадською власністю тих, чиєю працею ця власність створюється, забезпечення загальнолюдських прав та волі.

2. Подолання соціальних та економічних причин відчуження, ліквідація соціально-класових привілеїв та досягнення соціально-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать.

3. Матеріалістичний монізм (єдина думка) у поглядах на природу суспільства та людини, впевненість в тому, що “матерія і сила, дух і тіло одна суть”, впевненість в необмеженості пізнання світу, діалектичних підходів до розвитку в природі та суспільстві, а також в осмисленні методу пізнання.

4. Економічний детермінізм в розумінні суспільства, підкреслення первинного значення економічних факторів та матеріальних умов життя народу, у виділенні боротьби народних мас як сили, що рухає суспільний розвиток, уяснення об’єктивних причин класового розподілу людей та виявлення тих негативних соціальних наслідків, до якого цей розподіл приводить.

5. Постійна увага до найважливіших досягнень в галузі природознавства, особливо таких фундаментальних природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч. Дарвіна. З думки І. Франка, людина – вінець природи. Проте, для того, щоб розкрились її риси, необхідні соціальні умови, які сприяли б виявленню інтелектуальних, творчих можливостей особи.

6. Значний внесок І. Франка у розвиток естетики.

Він писав: “… скрізь та завжди в мене була праведна мрія – служити інтересам мого рідного народу та загальнолюдським гуманним ідеям. Тим двом праведним зорям …”.

 

 

Видатний український мислитель, історик, етнограф, філософ.

М. Драгоманов був впевнений в необмежених можливостях людського розуму та науки пізнавати світ.

У своїх дослідженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнання суспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачав аналіз основних елементів кожного соціального явища, розглядав їх зв’язок та взаємодію.

Звертаючись до вивчення природи суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі його сторони, як фольклор, народну словесність, літературу, науку, релігію, а частково і економічні сторони життя народу. Особливу увагу він приділяв політиці та культурі, вихованню.

Звертаючись до розвитку суспільства виходив з того, що економічна діяльність людей має за мету задоволення їх природженої потреби – виживання.

Характеризуючи соціологічні погляди, основною одиницею суспільства він вважав людську особу.

Основними елементами структури – особу, суспільство, націю. Його соціалістичний ідеал – добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістське суспільство (“безначальство”). Шлях до такого ладу – федералізм. Він вважав перспективною ідею федерації, яку сформулювало Кирило-Мефодіївське товариство.

Виступав за зв’язок “української справи з російськими процесами”.

За своєю філософською позицією – послідовник О. Конта, Г. Спенсера, П. Прудона, тобто мислитель позитивістського – натуралістичного плану

Характерною для нього є атеїстична позиція. Соціалізм у нього “анархічний”, а не “общинний”, тобто орієнтований на індивідуально-автономні, а не усереднююче-унітаристські параметри людської особистості.

 

 

Український історик і громадський діяч, філософ.

В творах Грушевського багато цікавого фактичного матеріалу, а також досліджень про розвиток української мови та літератури, усної народної творчості.

Він проводить науковий аналіз невідомих раніше історичних документів, статей, літературних творів. Він добре знав філософські вчення минулого, висвітлював у своїх працях погляди багатьох філософів Західної Європи ХVІІ-ХІХ ст.

В центрі уваги Грушевського завжди стояло національне питання в Україні. В публіцистичних статтях і виступах він звинувачує як російську, так і українську інтелігенцію, яка не розуміла важливості національного питання.

Питання національного звільнення Грушевського пов’язував із загальнодемократичними перетвореннями.

З думки Грушевського, Україна увійшла до складу Російської держави на правах автономії, потім це право було порушене.

1.4. Новітня українська філософія

 

Екзистенціально-романтична філософська хвиля початку ХХ ст.

- Київська екзистенціально-філософська школа (М. Бердяєв, Л. Шестов, В. Зеньковський та ін.);

- Леся Українка (1871-1913);

- Михайло Коцюбинський (1864-1913);

- Володимир Винниченко (1880-1951).

Їх характерні риси:

Поширення, “наступ” об’єктивістсько-раціоналістичного (наукового) бачення світу сприймається представниками київської школи як джерело зростаючого трагізму й абсурдності буття. Наука, за Шестовим, взагалі дає лише суто формальні пояснення, адже самі “повторюваність” і “закономірність” явищ природи, до яких апелює наука, залишаються нез’ясованими, загадковими і таємничими.

Микола Бердяєв твердить, що “перше одкровення” Бога-отца (Старий Заповіт) і “друге одкровення” Бога-сина (Новий Заповіт) ще залишали бога “трансцендентним” людині. Тому потрібне “третє одкровення” – “антроподицея” (виправдання людини), яке рішуче пориває з будь-якою видимістю матеріального буття. “Третього одкровення” не можна чекати, його має здійснити сама людина.

Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна для творчості Лариси Косач – Лесі Українки. Міфологічно-антеїстична ідея органічної “зрощеності” людини з природою, антропологічної “наповненості” природи пронизує зміст одного з найвідоміших її драматичних творів “Лісова пісня”.

Глибоко екзистенціальною є творчість відомого українського письменника та мислителя Михайла Коцюбинського. Одна з провідних тем його творчості – відчуження людини, втрата органічного зв’язку з ненькою-землею, природою. (Людина-завойовник “одягає землю в камінь й залізо… бичує святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, бруднить повітря пилом та димом”).

Вихід – в поверненні до природи.

Коцюбинського цікавить людська особистість; не “зовнішні” (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме “внутрішні”.

Творчість мислителя пронизана екзистенціальними мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини тощо.

Видатний український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Винниченко був прихильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджувався з марксизмом, але різко розходився з ним у тлумаченні національного питання (практично його можна характеризувати як “націонал-комуніста”).

Поступово Винниченко відходить від активної участі в політичній діяльності, від ідей соціалізму. Він виробляє своєрідну світоглядну позицію “конкордизму” (від французького concorde - згода). Людина, згідно з цією позицією, має жити в “згоді” сама з собою, з природою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут коріння одного з провідних принципів його етики – “чесності з собою”. В останні роки життя Винниченко пропагував ідею зближення (по суті, “конвергенції”) капіталізму та соціалізму з метою відвернення загрози ядерного самогубства людства; у творах чується екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації.

Оптимістичним гімном радості єднання людини з природою – з цілим космосом безпосередньо прилучення людини до сонячної енергії – звучить роман “Сонячна машина”.

 

Культурно-філософський підйом 20-х років (“розстріляне відродження”).

В цей період створюється така атмосфера, яку назвали культурним феноменом, українським відродженням 20-х років.

Це була проба зберегти, творчо розвинути українську національну культуру (Євген Гмужник (1898-1936), Микола Куліш (1892-1937), Григорій Косинка (1899-1934), Володимир Юринець (1891-1937) та ін.).

Слід звернути увагу на оригінальність, буйне суцвіття талантів, гострий інтерес до філософських проблем, виразну спрямованість на світоглядно-філософську тематику.

Це була героїчна спроба зберегти (творчо розвинути) українську національну культуру з неповторною ментальністю українського народу.

Це був час “філософії на замовлення” (тоталітарного мислення), процес “українізації”.

Українізація відіграла роль своєрідного каталізатора, який прискорив процес творчого пошуку місця української художньої та світоглядної культури.

За короткий період існування незалежної України (1917-1918) надзвичайно багато робилося для відродження національної культури. Було створено 150 українських гімназій. В 1918 р. було урочисто відкрито перший Державний Український університет в м. Києві, у Полтаві почав працювати історико-філологічний факультет. Створено Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтва і т.ін.

Втрата Україною незалежності поклала край цьому яскравому, але нетривалому спалахові української культури.

На довгі роки в історії української філософії запанувала догматична схоластика сталінізму. Ті, хто не був згодний з порядком, стали “ворогами народу”. В 1936 році на сторінках всесоюзного журналу “Під прапором марксизму” в статті “До витоків боротьби на філософському фронті України” виступив заступник директора інституту філософії М. Шовкопляс. Він підкреслив, що Я. Білик, П. Демчук, Т. Овчарова та ін. – націоналістичні фашисти; Я. Блудова, О. Андреянова, Д. Ігнатюк та ін. – контрреволюційна група меншовицько-зінов’євських елементів і т.ін.

І все ж паростки живої думки пробивалися крізь товстий шар “асфальту” офіційно-державної “класики” марксизму-ленінізму.

В інституті філософії вітчизняної Академії наук зростало нове покоління філософів: М. Омельяновський, В. Шинкарук, А. Петрусенко, Б. Лобовик та ін.

 

Філософія українських “шестидесятників” (“друге відродження”).

Позитивні зрушення в українській філософії призвели до “другого” її відродження (60-ті роки). Багато в чому українська філософія доби “другого відродження” завдячує проникливому розуму, винятковій передбачливості та організаторському генію саме Павла Копніна (1922-1971), що в 1958 р. приїхав з Москви до Києва й очолив одну з найбільших філософських кафедр столиці України (кафедру філософії Політехнічного інституту). Згодом у 1959 р., Копнін очолив кафедру філософії Київського університету, в 1964 р. став директором Інституту філософії Української академії наук.

Акцент філософських міркувань переносився з невблаганних “об’єктивних законів” розвитку всього і вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб’єкта, на пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєдіяльності. Для вивчення реалій все ширше використовується методологічний арсенал діалектики, йде пошук ідей; дослідження Копніна та його учнів назвали “червоним позитивізмом”, який був ефективним духовним стимулятором.

Копнін заснував відділ логіки наукового дослідження на посту директора Інституту філософії (у 1965 році видає книгу “Логіка наукового дослідження”). В авторський колектив книги входять П. Копнін, І. Бичко, Е. Жариков, С. Кримський, В. Косолапов та ін. Акордом, що завершує книгу, стало співвідношення наукової картини світу зі світоглядом.

“Пізнання і воля” (Бичко І.В. – М., 1969 р.) – книга де прослідковується дітище шестидесятників – “червоний екзистенціалізм”. Відгуки на цю публікацію свідчать, що зерно, засіяне Копніним, починає давати сходи. Гнут “пізнання” та “воля” розглядаються як творення світу належного буття.

Гуманістично-світоглядна переорієнтація філософії здійснюється в 1968-1969 р. В. Шинкаруком. Інститут філософії АН України, очолюваний В. Шинкаруком, видає роботи: “Людина та світ людини” (К., 1977 р.) і т.ін. В авторський колектив входять: В. Іванова, М. Тарасенко, О. Яценко, В. Табачковський, І. Молчанова та ін.

Для 60-х характерний критичний перегляд тоталітарних, світоглядних, філософських стереотипів.

Тут вимальовується риса антропологічної орієнтації філософії, зв’язок з Г.С. Сковородою та П. Юркевичем.

В. Шинкарук, І. Бичко, М. Булатов, Г. Заїченко та інші відомі в різних регіонах світу.

Світове визнання має Харківська соціалістична школа О. Якуби.

У вітчизняній філософії протягом останнього тридцятиріччя існувало фактично дві філософії:

- одна – “офіціоз”, відображенням якої були партійно-ідеалістичні вказівки;

- друга – реальна дослідна діяльність, яка не відповідала канонам офіціозу.

 

Мислителі української діаспори.

Поразка української національної революції 1917-1918 років викликала хвилю еміграції української інтелігенції за кордон: В. Винниченко (1850-1851), В. Липинський (1882-1931), Д. Донцов (1883-1901), Д. Чижевський (1894-1977).

В. Липинський – представник української аристократії, прихильник монархічного ладу. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що могла спиратися на активну аристократичну меншість нації (еліту), єдино здатну повести за собою пасивну більшість нації, месіанізм, свого роду віра в наперед визначене (“вищими силами”) призначення українського народу здійснювати високу місію в історії людства.

Центральною фігурою в українській державі мав бути, за липинським, “політичний” (а не “етичний”) українець, тобто громадянин України, незалежно від його етичної приналежності.

Дмитро Донцов – відомий ідеолог українського націоналізму, був учнем родоначальником українського націоналізму Миколи Міхновського, який заявив: “Ми не хочемо зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас є горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України”. (Із брошури “Самостійна Україна”).

Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу “Центральний пункт теорії” Донцова принцип волі, тлумаченної ірраціоналістично. Його світоглядна позиція багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше. Основою “ґрунтом” національної ідеї він вважав волю нації до життя, влади, експансії.

Дмитро Чижевський на відміну від Липинського і Донцова активної участі у політичному житті не брав. Він був мислителем “академічного” типу, захоплювався ідеями “філософії серця”, велику увагу приділяв німецькій філософії.

В 1921 р. Чижевський емігрував до Німеччини де в Гадельберзькому університеті слухав лекції М. Ясперса, у райбурзі, лекції Е. Гуссерля та М. Хайдеггера. Захопившись ще в Києві екзистенціальною “філософією серця”, Чижевський здобув солідну підготовку, навчаючись у провідних представників Європейського (німецького) екзистенціалізму. З 1924 р. Чижевський працював у Пражському українському університеті (з 1927 р. – професор цього університету). Надзвичайно багато зробив у справі дослідження проблем історії української та російської філософії, історії, літератури (“Нариси з історії на Україні”, “Філософія Сковороди”, “Історія української літератури від початків до доби реалізму”). Велику дослідницьку роботу провів Чижевський, включаючи вплив німецької філософії на Росію та Україну (праця “Гегель у Росії”, 1939 р.). Багато і плідно Чижевський працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили українську історико-філософську думку ХХ ст.

 

Література:

 

1. Бичко І.В. Філософія: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1994.

2. Велесова книга. – К., 1994. – 315 с.

3. Винниченко В. Відродження нації: В 3-х т. – К., 1990. – Т.1.

4. Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К.: Наукова думка, 1996.

5. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – К., 1991. – С. 14-32.

6. Зеров М. Від Куліша до Винниченка //Твори: В 2-х т. – К., 1990. – Т.2. – 392 с.

7. Історія філософії України: Підручник. – К., 1994. – С.3-407.

8. Костомаров М. Книга буття українського народу //Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т.1. – С. 131; 162-164; 167-169.

9. Надольний І.Ф. Філософія: Навчальний посібник. – К.: Вікар, 1998.

10. Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца XVI – начала XVII в. – К., 1978.

11. Нінчик В.М., Литвинов В.Д. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні XVI - початок XVII ст. – К., 1990. – С.18-241.

12. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.Н. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видатний центр “Академія”, 2001.

13. Робинсон А.Н. Литература Древней Руси в литературном процессе Средневековья XI - XIII вв. - М., 1980. - С. 149-150.

14. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. – К., 1973.

15. Українка Л. Твори: У 2-х т. – К., 1986. – Т.1. – С. 16-115. – Т.2. – С. 42-228.

16. Франко И. Мысли об эволюции в истории человечества. - К., 1958. - Т.19.

17. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – К., 1981.

18. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. – К., 1992. – С. 17-88.

19. Шевченко Т.Г. Твори: У 5-и т. – К., 1978-1979. – Т.5. – С.12-68.

20. Юркевич П.Д. Философские произведения. – М., 1990. – С.7-58.

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Опорний конспект лекцій Опорний конспект лекцій Філософія

Дніпропетровський державний фінансово економічний інститут.. Л М Табінська..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: ІІ етап – ХVІ-ХVІІІ ст.

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Філософія: Опорний конспект лекцій. У 3-х частинах. – Ч.І. – Дніпропетровськ, ДДФЕІ, 2001. – 68 с.
  Опорний конспект лекцій розроблений за проектом програми з дисципліни “Філософія” для вищих закладів освіти України, затвердженої наказом Міносвіти України, Київ, 1997. Опо

Передмова
  У сучасних умовах світоглядні уявлення і переконання молоді формуються в контексті переоцінки нашого історичного минулого. Щоб не блукати у лабіринтах нових суспільних проц

Лекція 1
1. Місце філософії в самопізнанні людини, основні риси філософії. 2. Філософія і світогляд. Основні рівні світогляду. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, наука і філософія.

ІІІ рівень
    Це наочно обґрунтований філософський світ

Лекція 2
  1. Становлення філософського знання. Міфоепічні засади філософії. Релігійні основи філософії. 2. Парадигмальність філософського знання: давньокитайська і давньоіндійська фі

Лекція 3
1. Римська антична філософія. Неоплатонізм. 2. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії. Релігійний характер філософської думки. 3. Схоластика. Реалізм і

Лекція 4
1. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження. 2. Філософія Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.): а) Проблеми методу. Філософське обґрунтування нової картини світу (Бекон, Декарт,

Лекція 5
1. Німецька класична філософія (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейербах). 2. Філософські погляди Маркса, Енгельса. 3. Сучасна світова філософія.   1.1. Німец

Лекція 6
  1. Філософська думка епохи Київської Русі (Х-ХІV cт.). 2. Філософська і суспільно-політична думка в Україні в ХІV- ХVІІІ ст. 3. Основні ідеї української філософії

І етап – ХІV-ХVІ ст.
  Характеристика даного етапу: Протест народних мас проти соціального і національного гноблення, який виражається в розповсюдженні єресей. Єретики виступали п

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги