ІІІ рівень

 

 

Це наочно обґрунтований філософський світогляд, який охоплює лише частину філософських вчень.

 

Міфологія (греч. mythos) – наука про міфи (стародавні народні сказання), релігії та сказання про богів.

Міф – це:

- історично перша форма самосвідомості, котра відокремилася від практики;

- перше повстання поезії проти прози життя;

- мудрість у поетичній формі юного людства.

Характерні риси міфу:

- усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка-тотема;

- обернення у минуле;

- формування анімістичної картини буття тобто одухотворення усього сущого.

Релігія (лат. releglo – благочестя, святиня) – більш пізня та зріла форма світогляду людства.

Характерні риси релігії:

- чітко розділяються суб’єкт і об’єкт;

- ідея відділяється від матерії і протиставляється їй;

- світ роздвоюється на духовний та тілесний, зелений і небесний, природний і надприродний;

- віра – головний спосіб осягнення буття;

- пріоритет духу на тілом;

- практичність (“віра без справ мертва”).

Головне в релігії – досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю.

Наука (лат. scientia) – сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення та теоретична схематизація об’єктивних знань про дійсність; галузь культури, яка існувала не у всі часи та не у всіх народів.

Наука – це:

- система знань, що постійно розвивається;

- специфічний вид духовної праці;

- соціальний інститут, який займається науковою діяльністю, об’єднуючи професійно зайнятих науковою діяльністю людей та матеріальні засоби її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю.

Соціальні функції науки:

- пізнавальна (пізнання здійснюється насамперед заради практичних цілей);

- практична (призначення науки не лише пояснювати світ, а й перетворювати його, ставити безпосередньо продуктивною силою суспільства);

- прикладна (реалізація практичної функції спричинила до формування системи ланок, необхідних для втілення відкриттів фундаментальних наук у технічні пристрої для впровадження їх у виробництво);

- прогностична (основа управління суспільними процесами).

Висновок: у реальному житті всі соціальні функції тісно взаємопов’язані, ніколи не виявляються в чистому вигляді, відокремлено. В процесі своєї історії вони постійно змінювались, принципово змінювалась і сама наука, розуміння її предмета і мети.

Наука як система знань, має логічну структуру: основні закони, основні поняття, теорії, ідеї.

Блоки основ:

- ідеали і норми наукового пізнання;

- наукова картина світу;

- філософські основи.

Закони:

- база науки;

- принцип науки;

- кістяк теоретичних побудов науки.

Поняття:

- фундаментальні для даної науки (відображають загальні закономірності предмета, мають відношення до всіх її теорій)

- окремих її теорій (відображають окремі сторони, момент предмета даної науки).

Теорія:

- найвищій рівень знань, який характеризує повнота, завершеність;

- вираження чогось цілого;

- система знань.

Функції теорії:

- звести в систему досягнуті результати пізнання;

- служити шляхом до нових понять, законів, які глибше і повніше відображають досліджуваний предмет.

Для розуміння суті процесу необхідно з’ясувати функцію ідеї.

Ідея:

- об’єктивно-істинне відображення дійсності;

- створення форм її перетворення із встановленням засобів практичної їх реалізації;

- гносеологічний ідеал;

- фундаментальна закономірність, яка дає основу для об’єднання понять і теорій;

- вища ступінь об’єктивності, що створює умови для синтезу попереднього знання.

Наука як духовний феномен:

- співвідноситься з культурою;

- відноситься до неї;

- має власну культурну сутність;

- перетворюється із засобу технічного прогресу, в органічну частину соціального і культурного розвитку;

- орієнтується на розвиток творчого потенціалу людини, гуманізацію праці;

- перетворюється в епіцентр культури.

Висновок: наука – явище величезного культурного значення, що докорінно змінює всю систему людських зв’язків з природою і людини з людиною.

Філософія (греч. phileo – люблю, sophia - мудрість) – наука, що вивчає найбільш загальні закони розвитку: природи, суспільства, людського мислення.

На відміну від конкретних наук розглядає не приватні закони, не окремі сторони оточуючого світу, а дійсність у цілому.

Світоглядний характер філософського знання становить головну його специфіку, визначає його фундаментальний гуманістичний зміст

Сократовсько-платоновський спосіб – виражає людську відкритість світових можливостей і тим самим орієнтує на діалог, а не монолог з реальністю.

Аристотельский спосіб – тлумачить філософію вже як науку про суще, вбачає головне її завдання в осягненні істини.

Софійський спосіб – реалізує себе в діалектичному методі.

Епістемний спосіб – знання наголошує на “збігові” тотожності свого змісту зі змістом сущого і тим самим спрямоване на отримання істини; реалізує себе в догматичному (“метафізичному” методі).

На відміну від перелічених вище філософських способів, метод діалектики виник і понині функціонує як найбільш універсальний метод вирішення філософських проблем.

 

В залежності від рішення першої сторони в філософських вченнях склалися два протилежних напрямки – матеріалізм та ідеалізм.

Направлення пізнавального оптимізму:

Матеріалізм – об’єктивний світ пізнається і це пізнання безмежне.

Суб’єктивний ідеалізм – світ пізнається але людина пізнає не об’єктивну дійсність, а свої думки та переживання.

Об’єктивний ідеалізм – світ пізнається, але людина пізнає не об’єктивну дійсність, а “абсолютну ідею”, “світовий дух”.

Направлення пізнавального песимізму:

Агностицизм – світ повністю чи частково не пізнається.

Скептицизм – можливість пізнання об’єктивної дійсності сумнівна.

Матеріалізм та ідеалізм – це моністичні напрямки в філософії.

 

Монізм – філософські вчення, котрі за основу світу приймають один початок.

 

 

Протилежність монізму:

дуалізм – проміжна, компромісна філософська позиція, яка виходить з двох незалежних, паралельних, рівноцінних початків: матеріального та духовного.

еклектизм – філософська позиція, яка об’єднує ті чи інші положення матеріалізму та ідеалізму.

Історія та сучасність філософії акцентують увагу на:

- двох протилежних поглядах на розвиток світу;

- двох засобів мислення.

 

 

Метафізика – предмети та явища розглядаються поза їх взаємозв’язків та розвитку.

Зв’язок речей та явищ:

· або ігнорується;

· або сприймається однобічно, поверхово, неглибоко.

Рух та розвиток явищ:

· або не враховується;

· або розуміється спрощено:

- як просте повторення колишнього;

- як кількість зміни без якісних перетворень;

- як результат впливу лише зовнішніх сил.

Діалектика– розглядає предмети та явища у взаємодії та розвитку.

Всі явища та речі знаходяться у взаємозв’язку та взаємодії.

Всі вони існують:

- у постійному русі та розвитку;

- з кількісними та якісними змінами;

- з відмиранням старого та появою нового;

- при збереженні всього цінного та життєздібного.

Джерелом та рухомою силою розвитку є внутрішні протиріччя, які притаманні усім явищам та процесам.

 

1.3. Філософія в системі культури. Основні функції філософії: світоглядна, пізнавальна, методологічна, соціально-практична, культурно-виховна

 

Функція (лат. functio – виконання, звершення) - зовнішнє виявлення властивостей об’єкта в даній системі відносин, наприклад: функція держави в суспільстві.

Будь-яка функція має місце і сенс лише в тому випадку, коли філософія:

- по-перше, виступає елементом більш широкої соціально-культурної системи;

- по-друге, викликана до життя цією системою, детермінована нею;

- по-третє, сприяє цілісності та одночасно розвитку останньої.

Характер світорозуміння визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини, тому, постійно випробовуючи і критично переглядаючи базові інтелектуальні підстави свого життя, людина повинна бути більш гнучкою та стійкою, здатною постійно переборювати сумніви, вистоювати перед безладдям, невизначеністю, та хаосом, - це сприяє становленню людини як суб’єкта творчості у будь-якій сфері життєдіяльності.

 

 

Розвиток наукового пізнання від теоретичних конструкцій розуму до пошуку реальних прототипів цих конструкцій в об’єктивному світі – це прояв дедалі зростаючої ролі людського розуму в процесі пізнання.

Принциповою в теорії пізнання є проблема істини – це проблема відповідності змісту людських знань змістові об’єкта пізнання.

 

 

Філософія розробляє універсальні, всезагальні “інструменти”, які використовують інші науки: закони, принципи, категорії і т.ін.

Для розуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і відмінності таких понять, як метод та методологія.

Метод (від греч. methodos – шлях дослідження, пізнання) – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, який обумовлено закономірностями відповідального об’єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності.

Методологія (від греч. methodos – шлях дослідження, пізнання та греч. logos – вчення, тобто вчення про метод) – вчення про методи пізнання та перетворення дійсності; сукупність прийомів дослідження, які застосовуються в певній галузі знань.

Слід відрізняти методи:

- конкретних наук;

- загальнонаукові (аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання);

- загальнофілософські (діалектика, метафізика).

Найефективніший метод у розв’язанні філософських проблем – метод діалектики, який характеризує універсальний зв’язок всіх явищ, предметів, процесів їх розвитку як прояву єдності протилежних сил і тенденцій, перехід кількісних змін у якісні.

 

 

Пов’язана з розмежуванням гносеологічних позицій у розв’язанні проблеми істини. Мається на увазі практика не тільки як об’єктивні процеси взаємодії людей і природи, взаємодії людей, їх угруповань, а й як практика пізнавальної і наукової діяльності, яка потребує філософських узагальнень.

Праксеологічний вимір філософського знання пов’язаний з аналізом і узагальненнями своєрідності взаємних змін людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому.

Висновок: в системі філософського знання всі без винятку функції філософії перетинаються, тобто жодна частина філософського знання, яка реалізує кожну із функцій філософії, не може ефективно розвиватись без ефективного розвитку інших.

 

1.4. Соціальна спрямованість філософського знання. Загальнолюдські цінності у філософії. Гуманістичний зміст філософії

 

Динамічні процеси сучасного суперечливого світу ставлять кожну людину в складні умови соціального життя.

Зростаюча напруга, пов’язана із зміною ціннісних орієнтацій, необхідність пошуку і швидкого знаходження рішень, стресові ситуації – все це проблеми людського буття, збереження і розвитку особистості, її внутрішнього світу, світоглядної культури.

У сучасних умовах світоглядні уявлення і переконання формуються в контексті переоцінки нашого історичного минулого, утвердження плюралізму, розмаїття думок, поглядів на різні питання суспільного життя.

Щоб не блукати у лабіринтах нових суспільних процесів, правильно зорієнтуватися, збагнути смисл нового існування, потрібен духовний стержень, яким є філософсько-світоглядна культура.

Соціальна спрямованість філософського знання – бути в “опозиції до емпіричної соціальної дійсності, бачити недосконалість світу повсякденної реальності, суспільних відносин, руйнувати усталені стереотипи, шукати шляхи гармонізації людини і навколишнього світу”.

Загальнолюдські цінності у філософії:

- сучасна філософія є узагальненою філософською думкою людства, що ґрунтується на теоретичних надбаннях, здобутих у лоні кожної національної філософії;

- ідейною основою сучасної філософії є загальнолюдські пріоритети і цінності;

- вивчення філософії стає однією з головних передумов входження кожної людини в загально-культурний світовий контекст;

- ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності;

- філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином;

- універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу.

До базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри.

Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і мири.

Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей, складають фундамент індивідуального світогляду: здоров’я, сім’я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо.

Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з’ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм, дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття.

Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно-чуйній, розумній істоті.

Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії.

 

Література:

 

1. Арцишевский Ф.А. Мировоззрение: сущность, специфика, развитие. – Львов, 1986. – 197 с.

2. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К., 1997. – С. 5-24.

3. Горський В.С. Україна в історико-філософському вимірі //Філософська і соціологічна думка. – 1993. - №2.

4. Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України //Україна: Наука і культура. – К., 1993.

5. Ильенков Э.В. Философия и культура. – М., 1991. – С. 18-20.

6. Любутин К.Н. Человек в философском измерении. – Свердловск, 1991. – 132 с.

7. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.

8. Мир философии: Книга для чтения: В 2-х ч. Ч.1. Исходные философские проблемы, понятия и принципы. – М.: Политиздат, 1991. – 672 с.

9. Надольний І.Ф. Філософія: Навчальний посібник. – К., 1998. – С. 5-30.

10. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия. – М., 1991. – С.51-191.

11. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.Н. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видатний центр “Академія”, 2001.

12. Світогляд і духовна культура. – К., 1993. – 176 с.

13. Шинкарук В.І. Філософія і нові історичні реалії //Філос. і соціол. думка. – 1991. - №1.

тема 2.Світовий філософський процес. Українська філософія у контексті світової культури