рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Лекція 2

Лекція 2 - раздел Философия, Опорний конспект лекцій Опорний конспект лекцій Філософія   1. Становлення Філософського Знання. Міфоепічні Засади Філосо...

 

1. Становлення філософського знання. Міфоепічні засади філософії. Релігійні основи філософії.

2. Парадигмальність філософського знання: давньокитайська і давньоіндійська філософія.

3. Парадигма давньогрецької (еллінської філософії).

4. Досократична філософія, її універсалістські орієнтації (Мілетська школа, Геракліт, Піфагореїзм).

5. Класична еллінська філософія – софісти, Сократ, Платон, Аристотель.

 

1.1. Становлення філософського знання. Міфоепічні засади філософії. Релігійні основи філософії

 

Ця тема за змістом є історико-філософською. Перші кроки історико-філософського пошуку привели до висновку, що філософія як світоглядне явище з’являється в процесі такого поділу людської діяльності, коли виникає необхідність інтелектуального освоєння дійсності, коли виникає необхідність інтелектуального освоєння дійсності на найзагальнішому рівні її бачення. Хронологічно цей процес відбувається у різних країнах неодночасно. Свідченням цього є пам’ятки філософської культури, які підтверджують, що філософія започаткувала себе в стародавніх Єгипті, Китаї, Індії, Вавілоні, а трохи пізніше в країнах Європи, насамперед Греції і Римі.

Започатковується філософія з постановки питання про єдність речей, цілісність світу. І для того, щоб це питання з’явилося у людській свідомості, необхідні були тисячоліття практичного перетворення одних речей в інші, практично – мисляче виділення із кола цих речей таких, що використовувались як засіб перетворення всіх інших.

Перші уявлення про єдине походження і єдину першооснову всіх речей були пов’язані з використанням води в зрошувальному землеробстві. Виникли вони в Єгипті в ІІІ-ІІ тисячоліттях до н.е.

Використовуючи воду для зрошування полів і переконуючись на практиці, що без води нічого не виникає, а, навпаки, все вимирає, гине і розкладається, єгиптяни дійшли висновку, що всі речі виникають із води.

Вода для єгиптян була основою вирощування, врожаю, універсальним знаряддям добування засобів існування.

Це ж спостерігається і в стародавній Вавілонії. Використовуючи воду Тигра і Євфрату для зрошування полів, вавілоняни, як і єгиптяни сформували уявлення, що всі речі походять із води, що вода лежить в основі всього сущого.

Діяльність людей на той час досягла такого розвитку, що вони піднялися до усвідомлення єдності всіх речей, до розуміння того, що все живе, все, що рухається, що виникає і зникає, має єдину основу. Але з іншого боку, людство ще не досягло усвідомлення, що вода є лише одним із проявів природної різноманітності, що єдність речей не зводиться до води як безпосередності, а, навпаки, що вода – сутність усіх інших речей.

На такому ж приблизно рівні суспільної практики виникли і перші наївно-стихійні уявлення у стародавніх Індії, Китаї, Греції, Римі.

Лише для світоглядного, насамперед філософського знання, головна увага скерована на відношення “людина - світ”, а не просто наданість людини чи світу самих по собі.

Висновок: історія набуває сутнісного значення, стає одним із визначальних “вимірів” цього знання.

До виникнення філософії протягом тисячоліть в людських суспільствах панували міфологічні та релігійні форми світогляду.

Міфологічний світогляд – це цілісна та образна картина світу в якій об’єдналися:

- реальність та фантазія;

- знання та віра;

- думки та емоції.

Відповідає первісним людським відносинам. С їх відмиранням згасла й міфологія.

Релігія виникла 40-50 тисяч століть як “ліки” від страху первісних людей.

 

1.2. Парадигмальність філософського знання: давньокитайська і давньоіндійська філософія

 

Формування на базі первісної міфології ранніх форм релігійного, філософського та інших світоглядів відбувалося в ході поступового розкладу родоплемінного ладу та зародження найдавніших в історії людства цивілізацій.

Антична філософія – перший історичний тип філософії. Виникла в середині І тис. до н.е. у трьох вогнищах стародавньої цивілізації: Китаї, Індії, Греції.

Передумови виникнення античної філософії:

- економічний прогрес (розвиток продуктивних сил та нових виробничих відносин);

- створення перших держав;

- поширення зв’язків з іншими народами;

- ріст наукових знань;

- криза релігійно-міфологічної свідомості.

Виникнення філософії не було швидким “одноразовим актом”. Це був тривалий “розтягнутий” процес поступового виявлення (спочатку ледь помітного, але з часом все виразнішого) специфічного філософського змісту на тлі міфолого-релігійного “негатива”. З точки зору формаційного підходу ранньокласові суспільства давнього Китаю, Індії та Еллади були однотипними (базувалися на рабовласницьких відносинах) і тому, за логікою офіційного радянського “марксизму” (ленінізму-сталінізму), схожими мали бути й типи “стилі” філософствування в цих регіонах давньої цивілізації. Однак між зазначеними типами існують істотні відмінності, що виявляють себе передусім у відмінностях східної і західної парадигм філософствування.

Парадигма (греч. paradugma – приклад) – поняття введено американським вченим Куном (1962 р.) сукупність теоретичних та методологічних передумов, які визначають конкретні наукові дослідження, що втілюються у науковій практиці на даному етапі.

Парадигма – зразок для рішення дослідницьких задач.

В марксистських дослідженнях використовується поняття стилю (типу) наукового мислення східна парадигма (індійський варіант).

Для східної парадигми філософствування характерно:

- “розмитість” меж між людиною та природою у взаємовідношенні “людина - світ”;

- домінування морально-етичної тематики над натуралістично-емпіричною;

- щодо природного буття - переважно–світоглядна;

- звертання головної уваги на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу;

- формування сприйняття реального речово-предметного світу як химерної функції, омані, примхливої тіні, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось “справжнім”.

Індійський різновид східної філософської парадигми обертається своєрідною “філософською міфологією”, орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і практично байдужої до об’єктивно-раціоналістичних методів осягнення реальності.

Характерна особливість стародавньоіндійського світогляду – в ньому простежується процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.).

Веди – стародавні пам’ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять “самхіти” – чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.

Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем:

- брахманізм;

- бхагаватизм;

- буддизм;

- джайнізм.

Буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

Засновники цих світоглядних систем – Брихаспаті, Вардхамана, Гатама, Будда, Канада, Капіла, Патанджалі, Джайміні і Бадарайана. Вони залишили після себе Сутри – священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов’язків, у яких викладено суть їхніх вчень. Нині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов.

Аналіз перших філософських систем дартан (термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну “філософія”) можна подати через школи:

- йога;

- санкх’я;

- міманса;

- веданта;

- вайшешика;

- н’яя;

- чарвака-локаята.

Особливості староіндійської філософії:

1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

2. Своєрідність ставлення до Вед.

3. Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

5. Народження логіки.

6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

7. Сформулювання ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.

Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Філософські вчення давнього Китаю набувають певної завершеності в VІ-V ст. до н.е.

Характерні риси давньокитайської філософії:

- “історизація” міфів (витлумачення міфологічних героїв як ніби-то реальних історичних осіб;

- більш реалістична увага до питань управління державою;

- виявлення стосунків між вищими і нижчими батьками і дітьми, старшими і молодшими;

- зверхньо-зневажливе ставлення до природничих знань.

Найвпливовіші філософські напрямки, які збереглися до наших днів: конфуціанство, даосизм.

Конфуціанство (засновник Кун Фуцзи (551-479 рр. до н.е.)) - має виразний етично-гуманістичний характер.

“Жень” – гуманність, фундаментальне поняття, яке визначає:

- стосунки між людьми, пропагує повагу і любов до людей, до старших за віком, або соціальним становищем;

- правителі держав мусять бути людьми мудрими, давати підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклуватися про підданих як батьки.

Це вчення продовжив Менцзи (372-289 до н.е.), який твердив, що люди за своєю природою поділяються на людей розумової та фізичної праці. Перші покликані управляти другими, моральні якості визначаються “небом” і за природою є добром. Їх слід неухильно вдосконалювати.

Сюньцзи (бл. 298-238 до н.е.) тлумачить небо разом із зірками, місяцем і сонцем як частину природи. Все у світі відбувається відповідно до природних законів, тому людина має керуватися у своїх діях розумом, який і дає їй владу над світом. Проте розум може бути керівництвом до дії лише в тому разі, коли він відповідає природним законам (“дао”). Саме так діє справді мудра людина, яка “не керується речами, а навпаки – сама керує речами”.

Ці ідеї стали відправними для школи “фацзя” (законників).

Ханьфей (бл. 280-230 до н.е.) учень Сюньцзи, тлумачив “дао” як “природність всіх речей”. Відповідно до того, як діють у природі її власні закони (“лі”), повинні бути вироблені й закони суспільного життя (“фа”), котрі б твердо встановлювали, що є добро, а що – зло.

Даосизм (засновник Лаоцзи (ІV-ІІІ ст. до н.е.)) – наголошує на ідеї загальної рухомості та мінливості світу. Життя природи й людини постає відпорядкованим на волі неба, а всезагальному закону “дао”. Згідно з цим законом, будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Підкреслювалась неможливість (моральну і фізичну) діяти всупереч “дао”.

Основні положення китайської передфілософії зібрані в П’ятикнижжі: Книга пісень, Книга історії, Книга перемін, Книга обрядів, літопис “Чунь-цю”. Одним із головних питань цього періоду була проблема зла. Звідки воно? “Нехай той, хто зло творить, за зло своє несе відповідальність”.

 

1.3. Парадигма давньогрецької (еллінської філософії)

 

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VІ-V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

Філософія Елладі виникає як світогляд промислово-торгівельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників.

Становленню і розвитку особливої філософії сприяло:

- бурхливий розвиток виробництва, пов’язаний із застосуванням заліза;

- розвиток товарно-грошових відносин;

- зростання культури;

- соціальне протистояння;

- перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних.

Однією з головних проблем грецької філософії є проблема буття – онтологія. На початковій стадії її розвитку ставилось питання: “З чого походить усе суще?”.

 

1.4. Досократична філософія, її універсалістські орієнтації (Мілетська школа, Геракліт, Піфагореїзм)

 

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа (виникла наприкінці VІІ ст. до н.е. на західному узбережжі Малої Азії в місті Мілеті). Засновник – Фалес (640-562 рр. до н.е.).

Фалес вважав началом усіх речей воду. Вода – розумна, божа. Світ повний Богів. Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього (тіл) саморозвитку. Вирішення проблеми пізнання ґрунтує на принципі єдиного начала (води).

Анаксімандр (611-546 рр. до н.е.) – учень і послідовник Фалеса, натурфілософ. Він першим дійшов до категоріального визначення начала (“апейрона”), тобто того, що лежить в основі існування речей, - це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі; першим висуває ідею еволюційного походження людини (людина зароджується і розвивається до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись дорослою виходить на суходіл і починає новий період свого існування).

Анаксімен (585-524 рр. до н.е.) – учень і послідовник Анаксімандра, бачив першоосновою всього сущого повітря, яке безмежне (“апейрос”). Апейрон перетворюється із субстанції у її властивість. Душа є повітряне явище, вона здатна до творіння, творчості.

Геракліт (540-480 рр. до н.е.) – розвинув основні філософські принципи мілетців. Основою наук у нього вважається логос, який означає загальний закон буття, основу світу. Він стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним. Вища мета пізнання – пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості. Пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Логос – це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове – “все тече”.

Вогонь – основа всього існуючого, закон Всесвіту. Вогонь є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає. Душа вогняна, вона має самозростаючий логос.

У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від Єдиного Божественного Закону – Логосу.

Наступним кроком у становленні античної філософії була італійська філософія (Піфагорійський союз, школа ематів, Емпедокл).

Піфагор (бл. 580-500 до н.е., виходець з острова Самоса). Джерелом і першоосновою світу піфагорійці вважали кількісне відношення – число, все інше за своєю природою уподібнюється числам, які є першими у всій природі. Елементи чисел постали елементами всього існуючого, котре є гармонією та числом.

Піфагорійці асоціювали специфічні риси природних “стихій” з формою п’яти правильних многогранників. Число обов’язково має певну геометричну форму. Серйозні математичні дослідження химерно поєднуються у піфагорійському вченні з міфологічними та містичними сюжетами (віра у “переселення” душ після смерті людини).

Піфагор відобразив складний, суперечливий процес народження філософської думки.

 

1.5. Класична еллінська філософія – Софісти, Сократ, Платон, Аристотель

 

У другій половині V ст. до н.е. в Греції з’являються софісти.

Софісти (греч. sophistes – мудрець, знавець, майстер, художник).

Передумови виникнення:

- антична демократія;

- риторика, логіка, філософія виходять на перший план у системі освіти;

- риторика - мистецтво красномовства – цариця всіх мистецтв;

- у судах, народних зборах вміння говорити, переконувати стає життєво важливим;

- окреслюється тенденція до виділення людини з-поміж інших “речей” навколишнього світу;

- людина стає спеціальним “предметом” філософствування.

Характерні риси софістів:

- професійні (платні) вчителі філософії, красномовства та інших знань, необхідних для політичної діяльності;

- представники грецького Просвітництва;

- головне мистецтво – мистецтво слова;

- перші привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання.

Головний принцип: “Людина є міра всіх речей” (Протагор).

Старші софісти (481-411 рр. до н.е.): Протагор, Горій, Гіппій, Продік.

Молодші софісти (кінець V- на початок IV ст. до н.е.): Алкідам, Крітій, Каллікл.

Сократ (469-399 рр. до н.е.) – продовжив пошуки нових форм усвідомлення світу та людини.

Головні напрямки філософствування Сократа – питання про те, що є людина, що є її свідомість.

Основні девізи: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що я нічого не знаю”.

Переслідував метод досягнення понятійного знання за допомогою індукції, сходження від одиничного до загального.

Розум – найвища інстанція людської свідомості, яка дає не тільки особисту думку, а й загальне знання про речі. Це знання людини не може одержати ззовні в готовому вигляді, а тільки здобути власними зусиллями. На цьому принципі побудована й етична концепція Сократа, який взагалі визнавав філософію як пізнання того, що є добро і зло.

Етичний раціоналізм вчення Сократа: добро та зло.

 

 

Філософія може бути моральним діянням тільки тоді, коли знання самі по собі є добро. Добро походить від знання. Знання добра вже є наслідування добру, шлях до щастя окремої людини та всієї держави.

 

 

Аморальний вчинок є наслідком неволодіння істиною. Зло походить від незнання.

 

В свідомості людини намагався відшукати фундамент існування, але його не зрозуміли, тому що він значно випередив свій час.

Платон(427-347 рр. до н.е.) – справжнє ім’я – Арістокл. Платон – прізвисько (від “платюс” – “широкий”, “широкоплечий”). Походив із афінського аристократичного роду. Розробив систему буття:

- вчення про буття;

- вчення про Бога;

- вчення про світ;

- вчення про походження світу;

- вчення про душу;

- вчення про моральність;

- вчення про суспільство.

Оригінальним є вчення про ідеї:

1. Світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого (чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гаснуть).

2. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу.

3. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі.

4. Ідеї – мета, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

5. Ідея (“ейдос”) – об’єктивне поняття.

6. Ідеєю всіх ідей виступає ідея добра – джерело істини, краси і гармонії. Бог і ідея добра близькі, але ідея добра безлика, Бог – творець. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона.

Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що “знання – це пригадування (анамнез)”, того, що колись душа знала, а потам забула.

Метод анамнезу – метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній.

Найголовніше у методі анамнезу – мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.ін.

Оригінальні думки Платона у трактуванні держави (зразок державної досконалості – “ідеальна держава Платона”):

- всі існуючі види державного устрою недосконалі тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей;

- нерівність породження неоднорідністю душі (розумній частині душі має відповідати стан правителів-філософів); шаленій частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів (стражів), низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників.

В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава мудра: мудрістю своїх правителів–філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед кращою частиною.

Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

 

Аристотель(384-322 рр. до н.е.) – найвидатніший старогрецький філософ. Вважав себе учнем Платона, був самостійно мислячим філософом (йому належать відомі слова: “Платон мій друг, але істина дорожча”).

Залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.

Дітище Аристотеля – логіка (наука про мислення і його закони викладена у ряді творів під назвою “Органон” (“Знаряддя”)).

Головна праця – “Метафізика”:

- закони мислення є одночасно і законами буття;

- дві форми закону буття: короткий і повний.

Коротке формування гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна. Повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Основні засади вчення про буття:

1. Категоріальний аналіз існуючого.

2. Причинний аналіз субстанції.

3. Вчення про можливість і дійсність.

Аристотель за традицією продовжує називати філософські знання “мудрістю”, але характер самого філософствування в нього змінюється.

Вперше у своїй історії філософське знання зближується з науковим, ставиться в один з ним ряд. Філософія постає наукою, що досліджує суще як таке, а також те, що притаманне йому саме по собі. Ця наука не тотожна жодній з так званих часткових наук, оскільки жодна з інших наук не досліджує природу сущого як такого (всі вони досліджують те, що властиве конкретним наукам, наприклад, математиці; оскільки ж ми шукаємо начала і вищі причини, то ясно, що вони повинні бути началами і причинами чогось самосущого).

Висновок: велич Аристотеля в тому, що йому вдалося зберегти поліфонію (багатоголосся) еллінської філософської думки.

 

 

література:

 

1. Антология мировой философии: Т.1. - М., 1969.

2. Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1976.

3. Бичко І.В. Філософія. Курс лекцій. - К.: Либідь, 1994. - Лекція 3.

4. Богута И.И. История философии в кратком изложении. – М.: Мысль, 1991.

5. Боннар А. Греческая цивилизация. – М., 1992.

6. Доброхотов А.Л. Учения досократиков о бытии. – М., 1980.

7. Кохановский В.П. Философия: Учебник для вузов. - Р-н-Д: Феникс, 1996.

8. Лосев А.Ф. История античной философии в конспективном изложении. – М., 1989.

9. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.Н. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видатний центр “Академія”, 2001.

10. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. - М.: Владос, 1995. - Лекция 3.

11. Фролов И.Т. Введение в философию: Учебник для вузов: Ч.1 - М.: Политиздат, 1989.

12. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М.: Высшая школа, 1981.

 


– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Опорний конспект лекцій Опорний конспект лекцій Філософія

Дніпропетровський державний фінансово економічний інститут.. Л М Табінська..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Лекція 2

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Філософія: Опорний конспект лекцій. У 3-х частинах. – Ч.І. – Дніпропетровськ, ДДФЕІ, 2001. – 68 с.
  Опорний конспект лекцій розроблений за проектом програми з дисципліни “Філософія” для вищих закладів освіти України, затвердженої наказом Міносвіти України, Київ, 1997. Опо

Передмова
  У сучасних умовах світоглядні уявлення і переконання молоді формуються в контексті переоцінки нашого історичного минулого. Щоб не блукати у лабіринтах нових суспільних проц

Лекція 1
1. Місце філософії в самопізнанні людини, основні риси філософії. 2. Філософія і світогляд. Основні рівні світогляду. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, наука і філософія.

ІІІ рівень
    Це наочно обґрунтований філософський світ

Лекція 3
1. Римська антична філософія. Неоплатонізм. 2. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії. Релігійний характер філософської думки. 3. Схоластика. Реалізм і

Лекція 4
1. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження. 2. Філософія Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.): а) Проблеми методу. Філософське обґрунтування нової картини світу (Бекон, Декарт,

Лекція 5
1. Німецька класична філософія (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейербах). 2. Філософські погляди Маркса, Енгельса. 3. Сучасна світова філософія.   1.1. Німец

Лекція 6
  1. Філософська думка епохи Київської Русі (Х-ХІV cт.). 2. Філософська і суспільно-політична думка в Україні в ХІV- ХVІІІ ст. 3. Основні ідеї української філософії

І етап – ХІV-ХVІ ст.
  Характеристика даного етапу: Протест народних мас проти соціального і національного гноблення, який виражається в розповсюдженні єресей. Єретики виступали п

ІІ етап – ХVІ-ХVІІІ ст.
  Характеристика даного етапу: Антифеодальна, національно-визвольна боротьба проти соціального, національного і релігійного гноблення українського народу польськими ма

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги