рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Лекція 5

Лекція 5 - раздел Философия, Опорний конспект лекцій Опорний конспект лекцій Філософія 1. Німецька Класична Філософія (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейербах). ...

1. Німецька класична філософія (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейербах).

2. Філософські погляди Маркса, Енгельса.

3. Сучасна світова філософія.

 

1.1. Німецька класична філософія (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейербах)

 

Німецька класична філософія:

- цім поняттям візначаються філософські вчення феодальної Германії другій половини ХVІІ-ХІХ ст. (період ідейної підготовки там буржуазної революції);

- названу філософію сформулювали: І. Кант, І. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель, Л. Фейербах; їх споріднює зміщення центру дослідження від об’єкта до суб’єкта, в онтологічному аспекті – від природи до історії і культури;

- відбувається переосмислення самого суб’єкта (якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класичній філософії суб’єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель);

- названа філософія – значний крок у розвитку матеріалізму та діалектики, у створенні наукового світогляду.

Іммануіл Кант (1724-1804) – засновник німецької класичної філософії.

Основні напрямки його філософії:

- фундатор нової ідеї розуму як творця, конструктора дійсності та знання про неї;

- теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім факторам, чим виніс сферу людської діяльності (культуру) за межі природної детермінації;

- творчість поділяється на докритичний і критичний періоди (докритичний період, який Кант назвав догматичним, має яскраво виражені природничонаукові і натурфілософські особливості, який вінчує створена космогонічна гіпотеза й теорія припливів і відпливів, що демонструє його віру в можливість розуму осягнути закономірності природи; критичний період заперечував можливість такого пізнання, дотримуючись думки, що слід не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом));

- джерело всезагальності знання філософ пропонує шукати не в об’єкті, а в суб’єкті;

- твердив, що світ науки є витвором розуму, результатом синтезу суб’єктивних апріорних форм і чуттєвого хаотичного матеріалу;

- крім теоретичного визнавав у людині практичний розум (“Критика практичного розуму”); практичний розум є розумною волею, спрямованою на оволодіння реальністю; теоретичний розум має справу з явищами (з конституйованим ним світом);

- практичний стосується сфери ноумонів (речей у собі, Бога, душі);

- поставив практичний розум вище теоретичного (він керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними);

- знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності – благу людини (само по собі воно не є благом);

- відходив від просвітників, які були схильні в розумі (знанні як такому) вбачати моральну цінність;

- виходив з того, що людська воля автономна (сама собі задає закони своєї діяльності; стверджує принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтуються на свободі волі);

- прийнявши принцип свободи волі, вимагав ставлення до людини як до мети, як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу.

В “Критики чистого розуму” Кант ставить три знамениті запитання:

1. Що я можу знати? (На це запитання дає відповідь його дослідження “чистого розуму”).

2. Що я повинен робити? (Відповідь на нього філософ з’ясував у “Критиці практичного розуму”).

3. На що я можу сподіватися? (Відповідь на це запитання містить дослідження релігії в межах розуму).

Кант відповідав на всі порушенні ним запитання, створивши цільну філософську систему, своєрідний духовний пам’ятник епохи і людського розуму.

Йоган-Готліб Фіхте (1762-1814) – німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму.

Основні напрямки його філософії:

- слідуючи за Кантом, вважав філософію фундаментом усіх наук;

- представник суб’єктивного ідеалізму, який все виводить і пояснює з діяльності “Я” як творчої першооснови; “Не-Я” виступає як об’єкт, який обмежує свободу “Я”;

- об’єкт, як у формі природи так і культури у філософії Фіхте породжений суб’єктом (за це намагання “виколупати” об’єкт із суб’єкта його критикували Кант і Шеллінг);

- родоначальник принципу “дія породжує буття”;

- як і Кант віддавав перевагу практичному розуму над теоретичним;

- пізнання для нього виступає як момент залежності “Я” від “Не-Я” (“Я” діє як вільне, оскільки воно творить “Не-Я”);

- обґрунтував ідеї нації, національності, необхідність виховання національної самосвідомості.

Філософія Фіхте порушила проблеми, які розвинули пізніше Шеллінг і Гегель.

Основні праці філософа: “Науковчення”, “Промови до німецького народу”, “Призначення людини ”, “Основи природного права” тощо.

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854) – німецький філософ, представник об’єктивного ідеалізму.

Основні напрямки його філософії:

- перебував під впливом наукових відкриттів;

- не прийняв концепції Фіхте, хоча виступає як його послідовник (перейнявши у Фіхте ідею тотожності суб’єкта і об’єкта, переносить центр ваги з суб’єкта на об’єкт);

- природа у нього є не пасивний матеріал для діяльності суб’єкта, а творче начало;

- природа – це процес самотворчості, самореалізації (вона – розум, який застиг у своєму бутті, має ступінчасту побудову (неживе, живе, людина), у творенні якої розум піднімався поступово від несвідомого життя до життя свідомого (в людині); в природі діють ті ж форми творчої діяльності (теза, антитеза, синтез), які Фіхте відкрив у суб’єкті);

- натурфілософія Шеллінга долає механіцизм попередніх мислителів, має діалектичний характер (основні її принципи: 1) принцип полярності (цей принцип вивчення природи полягає у зведенні природи до протилежності, двоякості); 2) принцип історизму: всі форми природи є тільки сходинками її розвитку; 3) принцип системності, що випливає із поняття натурфілософії як виду систематизуючого знання; 4) принцип єдності сил природи (Шеллінг висунув цей важливий принцип, який у ХІХ-ХХ ст. втілився в природничонаукових законах, наприклад, закон збереження і перетворення енергії));

- світ розглядає як “твір мистецтва”, як “нижчу поезію” (дійшов висновку, що художня інтуїція може глибше проникати в суть природи, ніж наука, тому і філософії мистецтва відводиться особлива роль у розумінні сущого);

- концепції Шеллінга притаманний пантеїзм (розум, мислення існують тільки в бутті (реальну) і через буття; буття, реальність є буттям розуму; взяті окремо ні мислення, ні буття не є першоосновою сущого, нею є їх єдність, тотожність).

Основні праці філософа: “Ідеї до філософії природи”, “Про світову душу”, “Перший нарис системи натурфілософії”, “Вступ до нарису системи натурфілософії”, “Система трансцендентального ідеалізму”.

Концепція Шеллінга мала значний вплив на Гегеля. Пізній Шеллінг, який значно пережив Гегеля, був одним з перших мислителів, який піддав критиці гегелевський панлогізм.

Панлогізм філософський принцип, за яким дійсність тлумачиться як логічне вираження ідеї саморозкриття спекулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, “сам себе пізнаючий розум” (Гегель).

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831) – представник німецької класичної філософії, творець всеосяжної системи філософії, яка охоплювала всі сфери людського знання, фундатор найбільш розгорнутої і обґрунтованої системи ідеалістичної діалектики.

Основні напрямки його філософії:

- подолав недоліки своїх попередників;

- дві ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи: 1) переосмислення співвідношення розсудку і розуму; 2) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку;

- скептично ставився до інтуїції як до безпосереднього знання, на якому можна побудувати філософію;

- вважав, що всяке знання опосередковане (це стосується і філософського, розумного пізнання);

- абсолютне знання дане не як рантове прозріння, а як закономірний результат осмислення наявного розсудкового знання;

- вихідний пункт філософської концепції є тотожність, буття та мислення (ця тотожність є відносною, гадає Гегель, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності; мислення є не лише суб’єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об’єктивною сутністю, першоосновою всього сущого);

- мислення відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є “інобуттям” цього об’єктивного існуючого мислення, або абсолютної ідеї;

- мислення (абсолютну ідею) розглядає не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого;

- абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії “чистого мислення” і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає “інобуттям” абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – абсолютний дух (на цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї);

- ці три етапи складають філософську систему Гегеля: логіку, філософію природи та філософію духу.

Логіка є вчення про сутність усіх речей, це наука про ідею в собі та для себе. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення. Гегель намагався показати, що походження багатоманітного з єдиного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою – поняття. Логіка збігається з наукою про речі, що осягають думкою.

Значним досягненням Гегеля було дослідження і вклад логіки як цілісної системи принципів та категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою:

- твердження (теза) – вихідна думка, ті чи інші первісні теоретичні положення;

- заперечення цього твердження (антитеза);

- та заперечення заперечення, якісно нове твердження (синтез).

Кожна наступна сходинка, на думку Гегеля, зберігає суттєві результати попереднього розвитку.

Системи логічних категорій розподіляється на три підгрупи: буття – сутність - поняття.

Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра.

Сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність і т.ін.

Поняття включає в себе два моменти:

- перехід від суб’єктивного поняття (судження, умовивід) до об’єктивного (механізм, хімізм);

- перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея).

Поняття перебувають у безперервному русі, переходять одне, змінюються, розвиваються, переходять у свою протилежність, виявляючи внутрішньопритаманні їм суперечності, які і складають рушійну силу їхнього саморозвитку.

Суперечність – є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, всезагальним принципом саморозвитку.

Діалектичне заперечення (“зняття”) або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій логіки Гегеля.

Зняття включає в себе три взаємодіючих моменти:

- перший – власне заперечення, усунення подолання;

- другий – збереження того цінного, що було у заперечуваному;

- третій – це “зняття”, перехід на більш зрілий рівень розвитку.

Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза – антитеза (заперечення) - синтез (заперечення заперечення).

Утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, Гегель здійснив переворот у філософській думці ХІХ ст., підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

Філософія природи є наукою про ідею в її інобутті, в її відчуженому стані; природа найбільшою мірою перебуває під владою розсудку, вона є царством розсудку; в філософії природи окреслено шляхи загальної класифікації природничих наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати реальні закономірності розвитку природи.

Філософія духу включає в себе вчення суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія); вчення про об’єктивний дух (право, мораль, держава); вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія), це людство та людська історія, вища сходинка у розвитку абсолютної ідеї.

- в основі гегелевського розуміння історії лежить поняття світового духу (світовий дух як суб’єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами: вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів; дух діє підсвідомо (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію);

- історія людства – це прогрес у пізнанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства – досягнення свободи для всіх.

Відповідно до цього Гегель поділив всесвітню історію на три періоди: східний, античний і германський.

У філософії Гегеля слід розрізняти діалектичний метод та систему.

Діалектичний метод:

- виходить з пізнання всезагального розвитку;

- заснований на пізнанні всезагальності суперечності;

- вимагає відповідності руху думки стану, характерну для реальних процесів;

- вимагає постійного перетворення дійсності.

Система:

- заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі; вимагає обмеження розвитку;

- вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану;

- передбачає конструювання зв’язків з голови;

- незмінність існуючого стану речей.

Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Маркса. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. вони пережили ренесанс у неогегельянстві й почасти у Франкфуртській школі.

Основні праці філософа: “Феноменологія духу”, “Наука логіки”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія релігії”, тощо.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) – представник антропологічного, метафізичного матеріалізму.

Основні напрямки його філософії:

- початок і розвиток філософської діяльності припадають на період глибокої кризи класичної філософії;

- роль вчення в історико-філософському процесі визначаєтья проміжною ланкою між Гегелем і Марксом;

- філософська система Л.А. Фейєрбаха закінчує період німецької класичної філософії;

- розрізняють два періоди у філософському розвитку Фейєрбаха: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників; другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму;

- головна справа життя – критика релігії (розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно включають одне одного);

- філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначного її предмета;

- теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту; теологія, з точки зору Фейєрбаха, є спосіб мислення, що перешкоджує дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою;

 

Протилежні сторони філософії і теології:

Філософія:

- фундамент філософії – природа, розум;

- розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії і закони духу;

- добро – втілення доброчинства, чесності людини, виражено у діях.

Теологія:

- фундамент теології – чудо, воля;

- розглядає закони моралі як заповіді Бога;

- добро є тому, що так хоче і велить Бог.

 

- Бог – це відчужена сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй;

- людина створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню;

- людина – страждуща істота; природа не відповідає на її страждання (сповідання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження;

- людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності;

- людина проголошується основним предметом філософії;

- антропологізм полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі; такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю і чуттєвість (серце);

- значно менше уваги приділяв культуротворчій природі людині, її історичному способу буття;

- суспільна сутність людини віпускалась.

Основні праці філософа: “До критики філософії Гегеля”, “Думки про смерть та безсмертя”, “Історія філософії Нового часу від Бекона… до Бенедикта Спінози”, “Виклад, розвиток і критика філософії Лейбніца”.

 

1.2. Філософські погляди Маркса, Енгельса

 

Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895) – творці марксизму.

Марксизм виник в середині ХІХ ст. як продовження вчень відоміших мислителів минулого.

Марксизм – ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і “теорію” революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т.з. науковий соціалізм).

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини К. Маркс і Ф. Енгельс проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства.

В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціальних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон, Шарль Фурье), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальній рівності та вільної праці.

Три складові частини марксизму:

- філософія (діалектичний матеріалізм);

- політична економія;

- теорія соціалізму.

Філософія:

- вивчає найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та людського мислення;

- дає діалектико-матеріалістичне обґрунтування революційної перебудови суспільства.

Політична економія:

- вивчає закони суспільного виробництва матеріальних благ;

- дає економічне обґрунтування революційної перебудови суспільства.

Науковий соціалізм:

- вивчає закономірності та шлях переходу суспільства від капіталізму до соціалізму;

- дає соціально-політичне та духовне обґрунтування соціалізму.

Історичні передумови марксизму:

Суспільно-економічні:

- бурхливий розвиток капіталізму;

- розвиток промислового пролетаріату та зростання його революційності;

- загострення суспільних антагонизмів між пролетаріатом та буржуазією.

Виникла потреба в теоретичному обґрунтуванні необхідності та шляхів докорінної зміни існуючого устрою, потреба в революційній теорії робітничого класу.

Ідейно-теоретичні:

Марксизм був підготовлений усім попереднім розвитком передової суспільно-політичної думки.

Джерела:

- німецька класична філософія;

- англійська політична економія;

- англійський та французький утопічний соціалізм.

Природньо-наукові:

Основа для діалектико-матеріалістичного світогляду.

Три великих наукових відкриття:

- закон збереження та перетворення енергії;

- теорія клітинного будування організмів;

- теорія біологічної еволюції Дарвіна.

Основні ідеї марксизму, їх новизна:

- органічне об’єднання матеріалізму та діалектики в єдину теорію (діалектичний матеріалізм): а) діалектичність притаманна перш за все самому матеріальному світу, а не тим ідеям, які відображають його в людській голові; б) діалектичний матеріалізм розглядає світ не тільки як матеріальний, який пізнається, але і діалектичний, а саме: в різноманітності та взаємозв’язку; в єдності та протилежності; в постійному русі та розвитку;

- матеріалістичне поняття суспільства та його історії (марксизм поширив матеріалізм на суспільне життя і людську історію; відзначив роль практики як суспільно-історичної діяльності, що охоплює і процес пізнання: дозволяє людині перетворювати природний світ; розвиває та удосконалює самих людей; є джерелом пізнання);

- матеріальне життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили і виробничі відносини;

Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил (техніки) та виробничих відносин.

- стрижнем соціальної філософії Маркса є концепція базису і надбудови. На його основі в ХХ ст. сформулювалася соціологія знання – концепція, яка досліджує соціальну зумовленість знання, вплив суспільного буття на суспільну свідомість.

Обмеження вчення про базис і надбудову:

1. Сучасні соціологи сходяться на тому, що ідея базису і надбудови більш-менш відповідає стану речей, який склався в буржуазному суспільстві, коли економіка була вирішальним фактором суспільного життя. У добуржуазних суспільствах вона відігравала такої ролі.

2. М. Вебер в “Протестантській етиці” переконливо довів, що моральні цінності можуть мати вирішальний вплив на розвиток економіки.

Отже, мова повинна йти не про однобічний вплив, а про взаємовплив. Наприклад, те, що Україна інтегрується в ринкову систему повільніше від країн Балтії, зумовлено поширенням у Балтії протестантизму і католицизму – релігій, які більш пристосовані до ринкової економіки.

3. Твердження про залежність ідей від економічних відносин справедливе передусім щодо політичної ідеології. Щодо правових, моральних, релігійних і естетичних ідей, то узалежнення їх від економіки чи класів (інтерпретація їх як ідеологій) є дискусійним.

Інші недоліки філософії Маркса:

1. Не знайшла однозначного вирішення в соціальній теорії Маркса проблема співвідношення одиничного (особи, людини) і загального (соціального цілого, інституцій).

2. Філософія Маркса вкладається в контури традиції німецької класичної філософії. Успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку вчення з боку багатьох послідовників. Однак, некласичною вона є, що стосується інтерпретації філософії як ідеології.

3. Марксизм першим відкрито признавав класовий характер свого вчення (прямо заявив, що виступає з позицій робітничого класу, інтереси якого співпадають з інтересами усіх працівників).

4. В цілому марксизму властива переоцінка ролі матеріального чинника, зокрема економічного, у поясненні життєдіяльності суспільства. Значення свідомості, суб’єктивного фактора постійно підкреслювалось, але недостатньо враховувалось.

5. Через увесь марксизм проходить ідея знищення приватної властивості.

6. Комуністичний ідеал не знайшов адекватної реалізації на практиці.

7. Релігія піддається нищівній критиці (“Релігія – опіум народу”).

Значення Марксизму:

1. Одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об’єктивного світу та місця і ролі людини в ньому; показати взаємозв’язок матеріального і духовного світів, об’єктивного і суб’єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення; це спроба пояснити і змінити світ на практиці відповідно до сформульованих цілей та ідеалів водночас.

2. Вперше за всю історію філософії розвиток суспільства розглядається з матеріалістичних позицій. Минуле і майбутнє людства постає як послідовний, закономірний процес зміни економічного устрою суспільства, розвитку спочатку матеріального, а вже потім духовного життя поколінь. (Ось чому філософію марксизму називають також історичним матеріалізмом).

3. Особливе місце посідає проблема людини (К. Маркс і Ф. Енгельс розглядають людину не лише як продукт природи, а й соціальний феномен).

4. Важливим кроком у розвитку світової філософської думки стала розробка проблем практики (практика займала одне з центральних місць і трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюються природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина. Вищим рівнем практики К. Маркс і Ф. Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. Маркс зазначав у “Тезах про Фейєрбаха”: “Філософи лише по-різному пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його”).

5. Виникнення і розвиток марксистської філософії – якісний стрибок в історико-філософському процесі. (Багато складних проблем буття людини, суспільства, природи, розвитку науки, методології пізнання і практики набули в ній принципово нової інтерпретації).

Ідеї філософії марксизму справили надзвичайно глибокий вплив як на розвиток філософської думки, так і життя суспільства і продовжують функціонувати у духовній культурі ХХІ ст. Серед тих, хто займався розробкою філософських ідей марксизму, - філософи з відомими у світі іменами: угорець Д. Лукач (1885-1971 рр.), француз Ж.-П. Сартр (1905-1980 рр.), німці і водночас американці Е. Фромм (1900-1980 рр.) та Г. Маркузе (1898-1979 рр.), француз Л. Альтюссер (народ. 1918 р.), німець Ю. Хабермас (народ. 1928 р.), багато інших. Особливе місце належить В. Леніну (1875-1924 рр.), який намагався максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу.

Основні праці К. Маркса: “Рукописи 1844 року”, “Капітал”, “Німецька ідеологія” (спільно з Ф. Енгельсом), “Тези про Фейєрбаха” тощо.

Основні праці Ф. Енгельса: “Діалектика природи”, “Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії”, “Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину”, “Походження сім’ї, приватної власності та держави” тощо.

 

1.3. Сучасна світова філософія

 

Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства, по-друге, об’єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми і т.ін.

Основне завдання сучасної філософії – вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами в усьому їх різнобарв’ї та суперечливій взаємодії різних пластів. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя, людини.

Можна виділити три ідеї, які мали вплив на філософську думку ХХ ст.:

1. Людина – це істота, яка володіє даром створювати символи (Е. Кассірер).

2. Людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула можливості саморозвитку, перевтілення (М. Шелер).

3. Спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно і екзистенціально, а й як біологічний вид (Е. Фромм).

Сучасна філософія характеризується наявністю великої кількості різноманітних напрямків та шкіл з своїми специфічними ідеями, принципами, підходами до реалій життя.

Початком сучасного етапу вважають кінець ХІХ ст., коли з’явилися “некласичні” форми філософствування, що стали в Європі домінуючими на початку ХХ ст.

Сучасний стан розвитку філософії є спадщиною критичного переосмислення класичної буржуазної філософії і філософії марксизму.

В момент найвищого розвитку класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.

У перші десятиріччя ХІХ ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер.

Артур Шопенгауер (1788-1860) – німецький філософ, один із засновників посткласичної філософії.

Основні напрямки його філософії:

- засновник волюнтаризму – ірраціоналістичної течії, що вважає основою світу волю, протиставляючи її розуму;

- вважає, що світ існує тільки для суб’єкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості. (“Все, що існує в пізнанні, і самий світ є об’єкт у відношенні до суб’єкта, тільки для суб’єкта він існує. Світ є моїм уявленням”);

- відводить велику роль причинності, виділяючи чотири її види – фізичну, логічну, математичну і моральну;

- вважає, що розмежувати сон і реальність неможливо (Життя і сновидіння – це сторінки однієї й тієї самої книги);

- не заперечує існування іншого світу за “світом уявлення”. (“Світ уявлення” – це ілюзія, яка приховує справжній світ). Перейти від першого до другого шляхом звичайного пізнання принципово неможливо;

- існує один феномен, який водночас належить до обох цих світів – людина, сам суб’єкт. (Тіло дано суб’єкту двояким способом – в зовнішньому спогляданні (в уявленні) воно виступає об’єктом серед об’єктів (належить до “світу уявлення”), а у внутрішньому відчутті воно дано як вияв справжнього світу, а саме як воля);

- тіло є нічим іншим, як об’єктивованою волею. (Воля сама по собі (як річ в собі) принципово відмінна від способу її уявлення, вона вільна від просторово-часових форм і від принципу причинності);

- вважав, що у кожної людини є три найвищі блага життя – здоров’я, молодість і свобода;

- щастя – ілюзорне і тимчасове (Таким є існування не тільки окремої людини, але і всього людства);

- виступає проти тези раціоналістів, згідно з якою існуючий світ є найкращим з можливих. На його думку, він найгірший. (Це засвідчує песимізм філософії Шопенгауера);

- спасіння від світу суєти і печалі вбачав тільки в мистецтві й аскетизмі. (В художньому пізнанні людина проникає в світ ідей і хоча б на деякий час звільняється від марноти і страждання волі. Тільки через аскезу (християнських святих, індійських йогів) людина стає вільною);

- за кожним конкретним феноменом “світу уявлень” приховується його “ідея”, всезагальне.

Головна його праця “ Світ як воля і уявлення”.

Наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. в Європі набула популярності “філософія життя”, представниками якої були Ф. Ніцше, З. Фрейд, А. Бергсон. Їх мало цікавив об’єктивний світ і наукова істина, а більше хвилювали людина, світ людського життя. Сама людина розглядається ними як земна біологічна істота – з волею, інстинктами, підсвідомим.

Філософія життя – напрям у некласичній філософії кінця ХІХ – початку ХХ ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.

Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей.

Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив німецький мислитель Фрідріх Ніцше.

Фрідріх Ніцше (1844-1900) – німецький філософ і поет, світогляд якого формувався під впливом волюнтаризму Шопенгауера, дарвінізму, творчості Гете і музики Вагнера.

Основні напрямки його філософії:

- основа життя – це воля. (Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Життя тотожне інстинкту зростання, влади накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує);

- поняття “воля” багатозначне і метафоричне. (Це – рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного);

- оцінює волю вище, ніж розум. (На відміну від песимізму Шопенгауера, який вбачав у волі джерело страждань, світогляд Ніцше пройнятий оптимізмом. Для нього життя є єдністю радості й болю, він проголошує “так!” життю у всіх його виявах);

- життя – постійне становлення, боріння, процес, а не предмет і субстанція;

- людина – біологічна, недовершена, хвора істота, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. (Тіло людини є значно більшим розумом, ніж сам розум);

- розум – засіб, інструмент життя. (Життя і воля, яка складає його основу – вищи цінності, а все інше – засоби, підпорядковані цінності);

- воля – основна цінність. (Істина стає підпорядкованою цінністю. Процес пізнання – не пошук істини, а “схематизація”, спрощення світу, що забезпечує практичні дії. Істині відводиться інструментальна роль. З неї спадає ореол святості, вона втрачає цінність, заради якої варто жертвувати життям);

- здійснив переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього і співчуття. (Благодіяння церкви на підтримку слабких і страждущих призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, войовниче, владолюбне, всі інстинкти, властиві вищому і найбільш вдалому типові “людина” церква знищила);

- пристрасно виступав проти християнства. (Його мало турбувало те, істинна чи не істинна християнська релігія, для нього головним було суто практичне (прагматичне) питання: як християнство впливає на біологію людини – погіршує чи поліпшує її. Християнство – це релігія рабів, воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу - воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих. “Бог - помер”, тобто цінності, які сповідувала християнська Європа (цінності істини, добра, упорядкованого розумного світу), втратили силу);

- заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. (Мораль повинна бути спрямована на культивування сильної людини. “Слабкі і невдахи повинні загинути – перша заповідь нашого людинолюбства. І потрібно ще допомагати їм в цьому”, - проголошував він. Сильна людина сама вирішує, що таке добро, а що зло, не перекладаючи це на Бога);

- засуджував колективізм як стадність, різко виступав проти ідеї рівності, проповідуваної прихильниками демократії та соціалізму. (Вони культивують дрібну усереднену людину. Демократія та соціалізм – прояв волі до влади посередності);

- надлюдина – не раб загальноприйнятих думок і цінностей. Це людина майбутнього: сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.

Значення філософії Ніцше:

- Переоцінюючи цінності змусив європейців подивитись на себе, на свою культуру збоку.

- Одним з перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою (нині очевидно, що культура, створивши “парникові умови”, загальмувавши природний відбір, сприяла виникненню і поширенню багатьох хвороб).

- Крайній індивідуалізм Ніцше відчув всезростаючу індивідуалізацію європейського суспільства.

- В образі надлюдини намагався стати на той бік добра і зла, подібно до Раскольникова з роману Ф. Достоєвського “Злочин і кара”.

Основні праці філософа: “Воля до влади”, “Весела “наука”, “Народження трагедії з духу музики”, “Генеалогія моралі” та ін.

Тривалий час дискутується питання про причетність ідей Ніцше до формування ідеології фашизму. Однозначно відповісти на нього неможливо.

Він акцентував увагу на сильній людині, а не на перевазі однієї раси над іншою. І все ж співзвучність таких ідей, як воля до влади, та ідея надлюдини, з ідеями фашизму не підлягає сумніву.

Близькими до філософії життя були й ідеї Анрі Бергсона.

Анрі Бергсон (1859-1941 рр.) – найвидатніший французький мислитель, автор концепції “творчої еволюції”.

Основні напрямки його філософії:

- Піддав критиці еволюційні концепції Дарвіна і Спенсера як механістичні й детерміністичні, в яких фактично знята проблема появи нового, непередбачуваного.

- Справжня еволюція, на думку Бергсона, - це творчість нових непередбачуваних форм (у цьому вона подібна до художньої творчості).

- Все сущу перебуває в безперервній зміні, пориванні, творчості, яка на кожному з етапів включає дві протилежні сторони – пасивну, що тягне вниз, й активну, що відштовхуючись від пасивної прагне піднестись вгору. Піднявшись вгору, відштовхнувшись від матерії, життя роздвоюється на застиглу інертну форму (рослини) й активну (тварини). А тварини також роздвоюється на тих, що живуть незмінними інстинктами (комахи), і тих, що навчаються мають інтелект, вищим виявом якого є інтелект людини. На стадії суспільства розрізняє нижчу, застиглу фразу – закрите суспільство і вищу, творчу – відкрите суспільство.

- Основа цієї схеми – життєвий творчий порив, який долаючи опір пасивних, застиглих форм, піднімається до творення вищих, активних форм. (Ця концепція є ідеалістичною, оскільки рушієм творчого пориву визначає божественне начало. Заслуга – спроба представити всі події у Всесвіті як єдиний потік творення все нових форм).

- Час – проста тривалість подій. Механістичні, фізичні та хімічні процеси членуються і можуть розвиватися в прямому і зворотному напрямах. Життя за своєю суттю незворотне; перетворюючи неорганічну матерію, воно надало незворотності її формам. Тому тільки на основі життя можна відбудувати незворотний час.

- “Творча еволюція” – недетермінований, позбавлений причинної зумовленості процес (“… де є повторюваність, там відсутнє життя”). Концепція творчої еволюції мислиться як процес недетермінованого (вільного), неповторюваного і безперервного творення все нових і нових форм, кожна наступна з яких, відштовхуючи попередню, в якій згасла творча енергія, піднімається на вищий щабель.

- В пізнанні людини розрізняв інтелект і інтуїцію. Мета інтелекту – оволодіння світом, а це легше досягти через спрощення, стандартизацію, огрублення. Сутність життя не охоплюється інтелектом, наукою. Його здатна схопити лише інтуїція, яка здатна проникнути в живе конкретне, активне життя.

- Мистецтво ставить вище науки в пізнанні природи.

Погляди Бергсона справили вплив на розвиток прагматизму. Певним продовженням концепції творчої еволюції є вчення Тейяра де Шардена, філософські погляди українського вченого Володимира Вернадського, зокрема його концепція ноосфери.

Основні праці філософа: “Матерія і пам’ять”, “Творча еволюція” та ін.

Наприкінці ХІХ ст. у США виник прагматизм, який набув найбільшого впливу в перші чверті ХХ ст.

Прагматизм (греч. pragma – справа, дія) – філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Продовжуючи традиції англійського емпіризму, зокрема Юма і Берклі, він асимілював багато ідей позитивізму (Спенсера, Мілля, Авенарідеа) і філософії життя (Бергсона).

Основні представники прагматизму – американські вчені і філософи Чарльз Пірс (1839-1914), Вільям Джемс (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952).

Чарльз Пірс Сандерс (1839-1914) – засновник прагматизму, який порвав з класичною традицією в гносеології.

Основні напрямки його філософії:

- Розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності.

- Пізнання трактує як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб людини.

- Людина виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрунтуються на вірі. (Віра в даному разі не є суто релігійною, а швидше переконанням, довірою, яку людина відчуває до певних ідей).

- Свідомість людини складається не з істин, а з вірувань, тобто із звичок діяти певним чином за певних обставин. (Коли ж дія не дає бажаного результату, тоді виникає сумнів і починається дослідження, що закінчується формуванням нового переконання, нової віри).

- Справжнім методом вважає науковий. (Тільки він придатний для формування спільних вірувань). Складовими наукового методу є дедукція, індукція та абдукція. (Метод гіпотез, завдяки якому пояснюються факти).

- Зведення значення поняття до сукупності способів практичного застосування предмету, якого воно стосується, свідчить, що мислення виникло в процесі практичної діяльності людини і заради цієї діяльності. (У цьому є раціональний сенс концепції).

- Переосмислює проблему істини. (Істина фактично ототожнюється з практичною ефективністю знання, оскільки для нього важливо, щоб знання гарантувало стан віри, тобто успішну взаємодію людини з середовищем).

Істинне знання, яке працює на людину і внаслідок цього є корисним.

Відома його стаття “Як зробити наші ідеї ясними” (1878).

Надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення Вільям Джемс.

Вільям Джемс (1842-1910) – американський вчений, філософ.

Основні напрямки його філософії:

- Істина – не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. (Важлива не ідея Бога сама по собі, вважає він, а наслідки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свідчить про її істинність).

- Істинними є ідеї, що мають сприятливі (очікуванні, передбачувані) наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині.

- Посилив аспект корисності (утилітарності) істини, який у Пірса тільки намітився.

- Прагматизм, на його думку, не протиставляє істину і благо, а поєднує їх. (Істина – це різновид блага, а не щось відмінне від нього).

- Істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху. Істина – синонім доцільності, корисності, успішності.

Однак, критерій практичності, тим паче корисності, не позбавлений обмеженості. Сам критерій корисності не є чітким: те, що корисно одній людині, не обов’язково є таким для іншої, а це – суб’єктивізм.

Основні праці філософа: “Принципи психології” (1890), “Різноманіття релігійного досвіду” (1902), “Прагматизм” (1907).

Останнім мислителем з плеяди творців прагматизму є Джон Дьюі.

Джон Дьюі (1859-1952) – представник інструменталізму.

Основні напрямки його філософії:

- Розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища.

- Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану.

- Мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панувала нечіткість і сумніви.

- Значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації. (На його думку, ідеї – це проект рішень в проблемній ситуації).

- Розум носить операціональний (спрямований на розв’язання проблем і контролювання ситуації), а не споглядальний характер.

- Практика – єдиний визначник цінності ідей;

- Ідеї – інструменти, засоби розв’язування проблем.

Тому його вчення іноді називають інструменталізмом.

Основні праці філософа: “Школа та суспільство”, “Демократія та виховання”, “Реконструкція в філософії”, “Логіка, теорія дослідження”.

Прагматизм мав великий вплив на розвиток філософської думки в США. На його основі сформувався операціоналізм. Засновник цієї течії американський фізик і теоретик Персі Вілямс Бріджмен (1882-1961) зводив значення наукових понять до здійснюваних вченим процедур (операцій) вимірювання. Його вплив простежується також в біхевіоризмі – течії в психології, яка зводить свідомість людини до зовнішніх реакцій на подразнення середовища.

Прагматизм відіграв помітну роль у формуванні духовного обличчя ХХ ст., що виявилося в посиленні практицизму людської поведінки.

Це суб’єктивно-ідеалістичний напрямок в філософії, який більш “приземлено” і “практично” підходить до людини, виходячи із того, що:

- вся попередня філософія відірвана від життя, дуже абстрактна;

- необхідно пов’язати філософію з життям, направивши її на рішення людських проблем.

Задача людини – найкращим чином влаштуватись в світі, який швидко змінюється.

Задача філософії – ефективно допомогти йому у цьому і в першоутворенні світу.

При цьому істинно не те, що відповідає суб’єктивної дійсності, а те що практично корисне людині, “що краще працює на нас”.

Однією з провідних течій філософії Західної Європи ХХ ст. вважають екзистенціалізм.

Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Хайдеггера “Буття і час”).

Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Екзистенціалізм (лат. existentia - існування) – суб’єктивістьке вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів К’єркегора і Ніцше.

Поняття екзистенція було впроваджено у філософію К’єркегором.

Сьорен К’єркегор (1813-1855) – датський філософ і теолог.

Основні напрямки його філософії:

- різко протиставив суб’єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об’єктивному існуванню речей світу (“внутрішнє” буття, на його думку, поступово переходить у зовнішнє);

- виступає проти всякої спроби обпертися на зовнішній світ;

- він не довіряє відповідальному перед самим собою “внутрішньому”, тобто “естетичному”, і пропонує індивіду цілком віддати себе волі Бога (для нього це життя в “релігійному”, “парадоксальному”);

- заперечує офіційне християнство, яке змінило вимогам істинного християнства (жити згідно абсолютного, бути відданим християнській істині, навіть коли це загрожує тяжким сконанням);

- з його ім’ям пов’язані поняття діалектичної теології екзистенціалізму.

Основні праці філософа: “Насолода та борг”, “Бідолашний”.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах ХХ ст. – в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування.

Екзистенціалізм – це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної-вільної та відповідальної особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в ХХ ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом ХХ ст.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс, французькі філософи Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель, Альберт Камю.

Ранній Хайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв’язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Хайдеггер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв’язку з ідеєю Бога.

Мартін Хайдеггер (1889-1976) – один із засновників і головний представник німецького екзистенціалізму.

Основні напрямки його філософі:

- Всупереч гносеологічному підходу, коли людина розглядається як суб’єкт, що протистоїть сущому як об’єкту, Хайдеггер, разом з іншими представниками цього напрямку, запропонував новий, онтологічний підхід.

Суть його полягає в тому, що людське існування (екзистенція) розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов’язане з буттям світу. Екзистенція структурована під буття в світі. Перш ніж пізнавати світ, людина є, існує в світі.

Ця єдність людського існування (екзистенція) і буття світу передує гносеологічному розколу на суб’єкт і об’єкт, в основі якого прагнення пізнати світ і оволодіти ним.

- Стверджує, разом з прихильниками цього напрямку, що перш ніж пізнавати (бути суб’єктом, розумом, свідомістю), людина повинна бути, існувати в світі. Розум людини не збігається з її буттям. Більш того, сам розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції) людини.

- Людину трактує як свідому істоту.

- Екзистенція позбавлена субстанційного, предметного характеру. (Вона не є чимось затверділим, що може бути схоплене розумом і об’єктивістською наукою).

- Екзистенція є трансценденцією. (Хайдеггер тлумачить екзистенцію як “буття у світі”, тобто не в собі, а поза собою. Людина онтологічно укорінена в бутті. Бути у світі – первинна визначеність людини, а бути суб’єктом пізнання – похідна, вторинна).

- Екзистенція – це постійна можливість бути іншим. (Людина сама довідно визначає себе в своїх діях).

- Кожна екзистенція унікальна і неповторна.

- Буття в світі означає розуміння світу. (Екзистенція людини – не розум, що витає за хмарами, а приховане розуміння конкретної ситуації, в якій вона існує, розуміння, яке постійно супроводжує її існування).

Філософською дисципліною, що вивчає це приховане розуміння, є герменевтика, яку Хайдеггер вважає вихідною філософською дисципліною.

- Існування можливе лише через усвідомлення своєї конечності (смертності). (Перед обличчям смерті, якої не уникнути, людина відчуває унікальність і неповторність свого існування).

- Техніка є рухома сила новоєвропейської історії.

Основні праці філософа: “Буття і час”, “Кант і проблема метафізики”, “Вступ до метафізики”.

Карл Ясперс (1883-1869) – німецький філософ, світогляд якого сформувався під впливом поглядів Платона, М. Кузанського, Б. Спінози, І. Канта, Ф. Шеллінга, С. К’еркегора, Ф. Ніцше та інших філософів.

Основні напрямки його філософії:

- Рішуче виступив проти раціоналістичної філософії Р. Декарта, Г.В.Ф. Гегеля, К. Маркса, обґрунтовуючи нове розуміння філософії і її призначення. (Для нього філософія постає як орієнтири для поведінки людини в світі, а її призначення полягає в тому, щоб висвітлювати екзистенцію, наближати людину до трансценденції, “здійснювати стрибок до безумовного буття”).

- Дійсна філософія є сам процес філософствування, який на відміну від наукового пізнання неможливо обмежити яким-небудь певним предметом чи методом. (В її центрі лежать не поняття, не розсудок, а фантазія. Філософія як така не пізнає буття, вона лише переконує нас в його існуванні. Щоб виконувати свої функції філософія повинна пройти три етапи трансцендування: орієнтацію в світі; пояснення екзистенції; прочитання шифрів трансценденції).

- Філософствування повинне відмовитися від будь-яких систем, бо кожне явище в історії філософії унікальне і неповторне. (Для нього істинною є філософія, яка комунікативна, і мірою комунікативності визначається критерій переваги тієї чи іншої філософської системи).

- Спрямованість філософії не на активне втручання в процеси зміни світу, а на внутрішню дію, етичне забарвлення філософії, зміцнення акценту в бік суб’єкта.

- У розумінні історії притримувався точки зору М. Вебера, критично відносився до раціонального витлумачення історії К. Марксом, заперечуючи можливість наукового передбачення майбутнього і наявність об’єктивних законів історичного розвитку визначаючи лише каузальні зв’язки.

- Основу його власної історичної концепції складає ідея “ваги світового часу”. (Історією він ділив на “зрізи” (4-е). Останній “зріз” розглядає як “вагу світового часу”, етап, на якому виникає сучасна людина, відбувається становлення історії людства, тоді як до цієї “ваги часу” були тільки локальні історії).

Основні праці філософа: “Розум та екзистенція”, “Філософія”, “Атомна бомба і майбутнє людини”.

У розвитку екзистенціалістичної філософії чільне місце займають погляди А. Камю.

Альберт Камю (1913-1960) – французький філософ, письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1957 р.

Основні напрямки його філософії:

- Доходить висновку про суспільний світ як світ безправності, відчуження, приреченості, байдужості, в якому людина відчуває себе “сторонньою” і лише на порозі смерті постає вільною і щасливою.

- Основне питання філософії – питання самогубства. (Камю вбачає своє гуманістичне завдання у тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї, зберегти життя. Не випадково одну з основних праць А. Камю “Міф про Сізіфа” називають гуманістичним маніфестом. Його гуманізм спрямований не на те щоб зробити людину щасливою, а на те, щоб зробити її свідомою, вільною від моральних і політичних забобонів та ілюзій, від різних догм та облудних, фальшивих ідеологій).

- Свободу і права людини шукає в бунті – справжній людській інформованості, яка володіє свідомістю своїх прав.

- Красота і свобода, вважає він, здатні вивести людей з ізоляції, зробити їх багатими духовно, морально, чуттєво, інтелектуально, допомогти встановити соціальну справедливість.

У формуванні екзистенціалізму та його поширенні значну роль відіграла творчість П. Сартра.

Жан Поль Сартр (1905-1980) – французький філософ, письменник.

Основні напрямки його філософії:

- Основою його досліджень стали проблеми суверенності свідомості, смислу, структури людського існування та онтологічного статусу особи, специфічність людського існування як принципової “неповторності” і самосвідомості випадковості буття, відкритості “3-бутійністю” історії і світу, безумовності свободи, авторства і відповідальності індивіду. (Сартр проаналізував три форми прояву людської реальності: “буття в собі”, “буття – для - себе”, “буття – для - іншого”. “Буття – для - себе” - це безпосереднє життя самосвідомості, воно виступає як “ніщо” щодо “буття в собі”. “Буття – для - іншого” виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних відносин).

- Стверджує свідомий характер вибору і дії, заперечуючи фрейдівську теорію несвідомого.

- В розробці проблем він спирався на ідеї Декарта, К’еркегора, Фрейда, Гуссерля, Хайдеггера, Маркса.

- Приділяв особливу увагу проблемі свободи, вважав, що вона є невід’ємною складовою людського існування. (Свобода – це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір).

- В будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може вибрати смерть, і в цьому вияв її свободи. Свобода не тільки властива людині, а й складає її основу.

- Вибравши життя, вона повинна нести всю відповідальність, яка впливає з цього вибору.

- Абсолютизація свободи Сартра поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми (якщо свобода конкретної особистості – це щось абсолютне і позитивне як вияв її екзистенції, то все, що її обмежує (в тому числі й моральні норми) набуває негативного значення. Прийняти зовнішню моральну норму означає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втрати екзистенції).

- Людина сама є джерелом, критерієм і метою цінностей. Вона їх творить і вибирає поміж ними. Вона приречена діяти на свій “старх” і “ризик”. (Звідси відчуття тривоги і відчаю. Людина самотня, покинута в світі, тривога і відчай – це плата за свободу).

- У розумінні моралі фактично переходить на позицію Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини. (Ми завжди обираємо благо, а благо, для нас є благом для всіх).

- Поняття “трансцендентне” розглядається як “ніщо”, яке виступає як найглибша таємниця екзистенції. (Неоднозначне тлумачення трансцентентного дає змогу виділяти два основних напрямки в екзистенціалізмі: релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс) та атеїстичний (Ж.-П. Сартр, А. Камю)).

- Людина спочатку існує, зустрічається, з’являється у світі, а лише потім вона визначається.

- Екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування (немає заданої людської природи, ніяка зовнішня сила, крім самого індивіда, не може зробити його людиною).

- Людина відповідальна за все, що відбувається з нею та іншими людьми.

Основні праці філософа: “Трансцентентність Його”, “Уявлення”, “Буття і ніщо”, “Критика діалектичного розуму”.

Витоки екзистенціалізму слід шукати не лише в теоретичних побудовах західноєвропейської філософії. Екзистенціалістські проблеми є таким самим необхідним елементом філософської культури, як і феноменологічні. Їх прояви мають значну традицію в російській та українській філософії (М. Гоголь, А. Толстой, Ф. Достоєвський, Г. Сковорода, П. Юркевич, В. Соловйов).

Найбільш повно вони відбувалися в творчості М. Бердяєва і Л. Шестова, яких не без підстав вважають першопрохідниками і натхненниками європейського екзистенціалізму, зокрема французького.

 

Література:

 


– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Опорний конспект лекцій Опорний конспект лекцій Філософія

Дніпропетровський державний фінансово економічний інститут.. Л М Табінська..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Лекція 5

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Філософія: Опорний конспект лекцій. У 3-х частинах. – Ч.І. – Дніпропетровськ, ДДФЕІ, 2001. – 68 с
  Опорний конспект лекцій розроблений за проектом програми з дисципліни “Філософія” для вищих закладів освіти України, затвердженої наказом Міносвіти України, Київ, 1997. Опо

Передмова
  У сучасних умовах світоглядні уявлення і переконання молоді формуються в контексті переоцінки нашого історичного минулого. Щоб не блукати у лабіринтах нових суспільних проц

Лекція 1
1. Місце філософії в самопізнанні людини, основні риси філософії. 2. Філософія і світогляд. Основні рівні світогляду. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, наука і філософія.

ІІІ рівень
    Це наочно обґрунтований філософський світ

Лекція 2
  1. Становлення філософського знання. Міфоепічні засади філософії. Релігійні основи філософії. 2. Парадигмальність філософського знання: давньокитайська і давньоіндійська фі

Лекція 3
1. Римська антична філософія. Неоплатонізм. 2. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії. Релігійний характер філософської думки. 3. Схоластика. Реалізм і

Лекція 4
1. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження. 2. Філософія Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.): а) Проблеми методу. Філософське обґрунтування нової картини світу (Бекон, Декарт,

Лекція 6
  1. Філософська думка епохи Київської Русі (Х-ХІV cт.). 2. Філософська і суспільно-політична думка в Україні в ХІV- ХVІІІ ст. 3. Основні ідеї української філософії

І етап – ХІV-ХVІ ст.
  Характеристика даного етапу: Протест народних мас проти соціального і національного гноблення, який виражається в розповсюдженні єресей. Єретики виступали п

ІІ етап – ХVІ-ХVІІІ ст.
  Характеристика даного етапу: Антифеодальна, національно-визвольна боротьба проти соціального, національного і релігійного гноблення українського народу польськими ма

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги