Лімфоекстравазат – це накопичення лімфи у новоутвореній порожнині внаслідок травмування лімфатичних судин.
Етіологія. Він виникає внаслідок дії сили на ділянку тіла під кутом: при падінні тварини, зміщенні шкіри у робочих тварин погано підігнаною збруєю. Лімфа накопичується перш за все у тих місцях, де шкіра розташована на щільній основі (холка, спина, бокова грудна стінка).
Під час травм, крім лімфатичних, пошкоджуються і кровоносні судини, але останні швидко тромбуються. За пошкодження одночасно з лімфатичними і великих кровоносних судин чи зниження згортання крові виникає гемолімфоекстравазат.
Патогенез. Під дією механічної сили шкіра, м’язи і фасції зміщуються за межі можливого, що призводить до розшарування сполучної тканини між ними і розриву наявних там лімфатичних судин. В утворену щілину повільно виливається лімфа. Через повільне згортання тромб не утворюється, і лімфа виділяється тривалий час. Накопичуючись, вона своєю вагою механічно розшаровує пухку сполучну тканину, внаслідок чого порожнина поступово збільшується донизу, де з часом відкладається фібрин у вигляді ущільненого валика.
Клінічні ознаки. За підшкірних лімфоекстравазатів на 3–4-й день після травми з’являється обмежене флуктуюче, негаряче і неболюче припухання, яке поступово збільшується; нижня частина його стає мішкоподібною (рис. 6): при натискуванні в нижній ділянці рідина вільно переміщується до верхньої (ундуляція). При пункції порожнини виділяється лімфа, інколи 8 і більше літрів. Тривалі лімфоекстравазати характеризуються наявністю щільних фібринозних відкладень, особливо в нижній ділянці ундулюючого припухання. За гемолімфоекстравазату такі припухання з’являються значно раніше.
Діагноз ставлять за клінічними ознаками, віддиференціювавши при цьому гематому (повільне утворення припухання, ундуляція), абсцес чи флегмону (відсутність місцевої запальної реакції, гною під час пункції).
Прогноз у більшості випадків сприятливий.
Лікування. Протипоказані: активні рухи, оскільки вони посилюють лімфотечу у 5 разів; холод, який, не зменшуючи виділення лімфи, звужує кровоносні судини відшарованого шкіряного мішка і сприяє його некрозу; теплові процедури, що посилюють виділення лімфи. Інколи тварини видужують після видалення лімфи голкою і введення у порожнину 1–2 %-ного спиртового розчину йоду чи формальдегіду з наступним накладанням тиснучої пов’язки.
Але при великих лімфоекстравазатах таке лікування рідко дає позитивні результати. У такому разі проводять розріз порожнини з наступним використанням в’яжучих і припікальних засобів у місці пошкодження. Під їх дією тканини ущільнюються, прискорюється розвиток запалення з наступним утворенням грануляцій, які стискують лімфатичні судини і припиняють виділення лімфи. Практично роблять розріз у верхній та нижній ділянках припухання; після видалення лімфи у порожнину через верхній розріз вводять марлевий дренаж, змочений 5%-ним розчином йоду або 1%-ним розчином формальдегіду. Шари марлі розправляють по площині рани зверху, закріпивши її в куті стібком шва, і накладають тиснучу пов’язку. Марлю видаляють через дві доби. У місцях, незручних для накладання пов’язки, після видалення дренажу застосовують шви з валиками для прошивання внутрішньої стінки порожнини. Лімфовиділення припиняється через 5–6 днів, а повне видужання настає – через 10–15 діб.
Питання для самоконтролю:
1. Причини, клінічні ознаки і лікування при забої.
2. Гематома: патогенез, клінічні ознаки і лікування.
3. Інфікована гематома.
4. Лімфоекстравазат: причини, патогенез і клінічні ознаки.
5. Лікування і профілактика лімфоекстравазату.
ВІДКРИТІ МЕХАНІЧНІ ПОШКОДЖЕННЯ (РАНИ)
Порушення цілісності покривних тканин відрізняє рану від інших пошкоджень (розрив, розтяг, забій). Наприклад, пошкодження селезінки, печінки, матки внаслідок тупої травми живота без порушення шкірних покривів вважають розривом, а удар ножем, іншим гострим предметом у ділянку живота – раною печінки, селезінки чи матки, оскільки при цьому порушується цілісність шкіри.
Рана(vulnега, vulnus) – це механічне пошкодження шкіри, слизових оболонок, а також розміщених глибше тканин і органів з порушенням їх цілості.На відміну від закритих пошкоджень, тканини організму, втративши захист з боку природних покривів, піддаються впливу факторів зовнішнього середовища (забруднення, повторне травмування, інфікування). Незначні пошкодження тільки епідермісу класифікують як садно.
Кожна рана має краї, стінки, дно і порожнину. Краї рани утворені шкірою, стінки – м’язами, фасціями і розташованою між ними пухкою сполучною тканиною; дно, як найбільш глибоку частину рани, формують різні тканини, залежно від глибини і місця локалізації пошкодження. Проміжок між краями рани називають рановим отвором, форма і розміри якого залежать від її характеру. У колотих ран, наприклад, він глибокий, часто звивистий. Рановий отвір може мати форму овала, круга, трикутника тощо, залежно від форми травмуючого предмета.
Якщо внаслідок поранення якась частина тіла повністю пробита (є вхідний і вихідний отвір), тоді мова йде про наскрізну рану (наскрізна рана суглоба, холки тощо). За пошкодження стінки анатомічної порожнини (капсули суглоба, очеревини, плеври) рану називають проникною. Вона має лише вхідний отвір.
Оскільки відкриті механічні пошкодження тканин часто супроводжуються тяжкою патологічною реакцією організму, введено поняття ранової хвороби. Це симптомокомплекс місцевих і загальних нейрогуморальних порушень в організмі, зумовлених пораненням та наступним розвитком токсикоінфекції. Її перебіг залежить від розмірів пошкодження тканин та органів, характеру ранової мікрофлори, тривалості дії на рану шкідливих факторів, ступеня втрати крові, стану реактивності організму, рівня загальної та вітамінно-мінеральної годівлі тварини тощо. Ранова хвороба має тяжкий перебіг за наявності в рані великої кількості розміжчених і денервованих тканин, високовірулентної мікрофлори. Невеликі асептичні рани до загальних порушень здебілбшого не призводять.