СИМПТОМИ РАН

Кожна рана має три основних симптоми: біль, зяяння і кровотеча. Звичайно, часто спостерігається і порушення функції пошкоджених тканин.

Біль(dolor)виникає в момент поранення і зумовлений пошкодженням нервів та їх закінчень, а також здавлюванням їх внаслідок виниклого набряку. З часом його інтенсивність поступово зменшується; за посилення запальних явищ у рані больові відчуття збільшуються, а при їх зниженні – навпаки, зменшуються.

Інтенсивність болю залежить в основному від ступеня іннервації пошкоджених тканин. Особливо чутливі нервові стовбури, ганглії і сплетіння, шкіра мошонки, очеревина, окістя, основа шкіри копит, рогівка. Поранення ж паренхіматозних органів, апоневрозів, стінок синовіальних порожнин не супроводжується сильним болем.

Інтенсивність і тривалість больової реакції залежать від характеру пошкодження, видової реактивності тваринного організму тощо. Наприклад, під час поранення гострим предметом, який швидко розсікає тканини, вона менш виражена, порівняно з травмами, нанесеними тупим предметом.

Велика рогата худоба, птиця менше чутливі до болю, ніж коні; собаки ж, коти, дикі хутрові звірі – навпаки, надто чутливі і можуть загинути від шоку. Важливо також пам’ятати, що статевозрілі тварини більше реагують на біль, ніж молоді.

Клінічно біль проявляється прискоренням серцевих скорочень, розширенням зіниці, інколи місцевим чи загальним потовиділенням (гіпергідроз). Захисні рефлекси (прагнення вкусити, вдарити тощо) різко посилюються при пальпації країв рани. Тварини зализують, а інколи й розгризають пошкоджені місця, пошкоджену кінцівку часто переміщують у просторі (піднімають її чи на деякий час згинають). Іноді спостерігають фібрилярне скорочення пошкоджених м'язів, стогін, скрегіт зубами, сечовиділення.

Больові подразнення впливають на різні реакції організму: крово- і лімфообіг, дихання, загальну та місцеву температуру, секреторну і моторну функції шлунково-кишкового тракту, сечо- та жовчовиділення, різні види обміну речовин. Сильний і тривалий біль негативно відбивається на вказаних функціях і може викликати незворотні патологічні зрушення (шок), якщо своєчасно його не усунути.

Зяяння(hiatus),або розходження країв і стінки рани залежить від особливостей пошкоджених тканин, напрямку, в якому вони розсічені, виду рани, довжини і глибини пошкодження, розміщення її стосовно м’язових чи шкірних еластичних волокон тощо. Воно більш виражене за поранення еластичних тканин, нанесення рани поперек м’яза, особливо при його розсіченні, у місцях великої рухомості тканин (суглоб, холка). Чим товщий пошкоджений м'язовий шар, тим зяяння сильніше. Поперечні рани сухожилків у ділянці сухожилкових піхов завжди супроводжуються розходженням ранових поверхонь, тоді як колоті, навпаки, не зяють. Рани, нанесені гострим предметом, зяють сильніше, ніж роздавлені тупим знаряддям тканини; вони втрачають еластичність і скорочувальну здатність внаслідок травмування на значному протязі, розшарування, порушення провідності нервових стовбурів. Чим менше зяяння рани, тим менше ускладнень розвивається у подальшому і швидше закривається дефект тканин. Тому зменшення зяяння і кількості нежиттєздатних тканин – одне із важливих завдань під час лікування ран.

Кровотеча(haemorragia),що виникає при пораненні, залежно від характеру пошкодження кровоносної судини і виду рани може бути капілярною, артеріальною, венозною, паренхіматозною й змішаною, зовнішньою та внутрішньою, а за часом появи – первинною і вторинною. Крім того, бувають кровотечі арозійні та септичні.

Капілярна кровотеча найчастіше зустрічається за поранення шкіри, м’язів. При цьому кров на поверхні рани виступає краплями, які зливаються між собою. Така кровотеча, як правило, зупиняється самостійно або після нетривалої тампонади рани і лише при зниженні згортання крові буває тривалою.

Венозна кровотеча буває при пошкодженні вен і легко розпізнається за кольором крові (темно-червона), що витікає безперервною цівкою; вона не б'є фонтаном, а пульсує лише тоді, коли перерізана вена прилягає безпосередньо до великої артерії. Пошкодження вен великого діаметра може спричинити смерть тварини; кровотечі з дрібних вен, особливо в периферійних відділах, не являють небезпеки, тому що вони припиняються самостійно. Стискування вени дистально від місця ушкодження припиняє кровотечу, а проксимальне – посилює.

Артеріальна кровотеча характеризується витіканням крові під тиском. Вона пульсує синхронно серцевій діяльності, яскраво-червона внаслідок насичення киснем і витікає фонтаном чи пульсуючою цівкою, проте при інтоксикації деякими отруйними речовинами темнішає і стає схожою на венозну. Пошкодження великих артерій швидко стають загрозливими, бо за несвоєчасної допомоги настає смерть. Так, після перерізання сонної артерії кінь гине через 15–20, стегнової – через 30 хв.

Паренхіматозна кровотеча в основному змішана: кров витікає з великої кількості дрібних артерій і вен ушкодженого органа й нагадує венозну. Виникає при пораненні печінки, селезінки, нирок, печеристих тіл статевого члена, язика, губчастої субстанції кісток тощо. У названих тканинах судини зв'язані із стромою, не стискуються навколишніми тканинами, не скорочуються і не входять у глибину тканин. Тому паренхіматозні кровотечі часто бувають сильними і небезпечними для життя хворого.

Зовнішня, або відкрита кровотеча характеризується виділенням крові з рани в навколишнє середовище; тому вона легко діагностується, на відміну від внутрішньої, або закритої, коли кров накопичується у тканинах (внутрі-шньотканинна) чи анатомічних порожнинах (внутрішньопорожнинна). Кровотечу називають комбінованою, якщо кров виділяється назовні і одночасно в тканини чи якусь природну порожнину.

Залежно від розмірів травмованої судини, анатомічної структури і кількості пухкої клітковини крововиливи бувають різні: екхімози (точкові), петехії (дрібні, різко відмежовані від навколишніх тканин), сугіляції (плоскі з нечіткими межами), суфузії (обширні, що виникли при пораненні капілярів та дрібних артерій) і гематоми. Внутрішньопорожнинні кровотечі отримали відповідні назви: гемартроз (у суглоб), гемоторакс (у грудну порожнину), гемофтальм (у око) тощо.

Загальні ознаки внутрішної кровотечі: анемія видимих слизових оболонок, слабкість, зниження пульсу; кровотечі в порожнинні органи (сечовий міхур, шлунок, кишки) розпізнають за домішками крові у відповідних виділеннях.

За часом виникнення кровотечі поділяються на первинні, які починаються зразу після операції чи травмування судини, і вторинні, що виникають через деякий час після травми. Останні розділяють на ранні й пізні: перші проявляються протягом двох днів після травми, другі – від двох днів до кількох тижнів. Причини вторинних ранніх кровотеч різні: це і підвищення кров’яного тиску, неспокій та збудження тварини, недостатня перев’язка судини в рані, нова травма в зоні пошкоджених судин, груба зміна пов'язки чи тампона в рані та ін.

Вторинні пізні кровотечі зумовлені переважно розвитком ранової інфекції, гнійним розпадом тромбів та стінок кровоносних судин (арозійні кровотечі), злоякісних чи доброякісних новоутворень, актиноміком, ботріоміком, грануляційної тканини в рані.

У патогенезі арозійної кровотечі має значення тромбоз vasa vasorum і розплавлення судинної стінки під дією протеолітичних ферментів клітин та гною, тривалий тиск на судини стороннього тіла (металевий осколок, куля, гострий кістковий осколок, трубчастий дренаж), пошкодження сечового міхура чи уретри, коли сеча роз’їдає судинну стінку. Кров при арозійній кровотечі може виділятися з місця пошкодження судини чи на її протязі одноразово або повторно.

Септична кровотеча виникає під час септичних процесів внаслідок дегенеративних та деструктивних змін у кровоносних судинах і парезу вазоконстрикторів, зниження здатності крові до згортання та її фізико-хімічних змін, зумовлених отруєнням організму бактерійними токсинами і продуктами розпаду тканин. У таких випадках кров може виділятися не тільки з великих, а й з дрібних артерій, тому що внутрішньосудинні тромби швидко руйнуються. Характер і тривалість кровотечі залежать від виду, розмірів судин та їх тонусу. Тому вона часто повторюється, інколи з інтервалом в одну годину і більше. Зупинка такої кровотечі не виключає її повторення, оскільки не припиняє септичного процесу. Септично хворі надто чутливі до втрати крові і тому погано переносять відносно невеликі повторні кровотечі.

Повторні кровотечі, як правило, комбіновані: зовнішній передує внут-рішньотканинна чи внутрішньопорожнинна. За силою і тривалістю вони різноманітні, що залежить від розміру пошкодженої судини, місця поранення, характеру інфекції та умов повторного тромбоутворення.

За повторних кровотеч пов’язка просочується кров’ю після звичайного перев'язування рани, з’являються згустки крові – старі, більш компактні, зв’язані з прилеглою тканиною й розташовані збоку від пошкодженої судини, та нові, більш пухкі, що лежать біля судини.

Наслідки кровотечі залежать від діаметра судини, її тонусу, характеру і величини ушкоджень, функціонального стану системи згортання крові тощо. Сильніша кровотеча спостерігається при пошкодженні артерій, ніж вен такого ж діаметра. Розтин судин гострим інструментом спричиняє сильну, тривалу кровотечу, тоді як при роздавлюванні їх тупим предметом вона здебільшого незначна. Це пояснюється тиском прилеглих до судини травмованих тканин та швидким утворенням тромбу через наявність у ділянці травми значної кількості тромбопластичних речовин. Тривалість кровотечі більша в холодну пору року, а також за зниження інтенсивності згортання крові. Арозійні кровотечі довготривалі і часто повторюються.

Обмежені кровотечі не спричиняють помітних змін в організмі, однак раптові втрати крові для нього загрозливі: швидка втрата 30 % крові призводить до шоку, тоді як повільну втрату 1/2 –1/3 об'єму організм може витримати.

Відомо, що маса крові у коня в середньому становить 9,8 % маси тіла, корови – 8, вівці – 8,1, свині – 4,6, кроля – 5,5, собаки – 6–8 %. У більшості випадків втрата 1/3 її об'єму загрожує життю, 1/2 – смертельна внаслідок розладу гемодинаміки і кисневого голодування.

Порушення функції визначається локалізацією і видом рани. За поверхневих ран рухи тварин дещо порушуються, а при глибоких – різко, що зумовлено травмуванням нервів, що іннервують м’язи.