ФУНКЦІЇ, БУДОВА І ВЛАСТИВОСТІ ШКІРИ

Складна анатомічна будова шкіри означає, що тканини, які входять до її складу присутні у всіх найважливіших органах тварин. Тому можна вважати і розглядати шкіру як орган, що виконує в організмі низку важливих функцій.

Шкіра – епітеліально-сполучнотканинний орган тіла тварин, що забезпечує бар’єрну функцію, попереджує втрату води і електролітів, значно зменшує негативний вплив сонячної радіації, має антибактеріальні і протигрибкові властивості. Завдяки нервовим рецепторам вона є сенсорним органом – відчуває біль і тиск, тепло й холод, а при багатьох хворобах шкіри і деяких – імунної та ендокринної систем – свербіж. Шкіра, завдяки сильнорозвинутій сітці капілярів і лімфатичних судин, бере участь у газообміній та судинній реакціях. Колір її залежить від кількості крові, що протікає в субдермальних судинних сплетіннях, а також від наявності пігментів – меланіну й кератину. Крім того, температура шкіри визначається інтенсивністю кровотоку. Місцева реакція (гіперемія) виникає після розширення дрібних судин. Підтримує шкіра і баланс між віддачею та утворенням тепла в організмі тварин (терморегулювальнафункція). У ній, під дією сонця, синтезується вітамін D. А маючи жирові і потові залози, вона є частиною системи органів виділення. Так, потова рідина складається з води, невеликої кількості натрію хлориду, калію, інших солей, а також значної кількості молочної кислоти, аміаку та сечовини. Завдяки всмоктувальній функції через поверхню шкіри у кровотік проникають (дифундують) не тільки гази, але й різноманітні речовини – вода, жиророзчинні речовини, гормони, диметилсульфоксид (ДМСО), а також отрути (фенол тощо).

Шкіра складається з трьох частин – епітеліальної, сполучнотканинної і жирової (остання відсутня в ділянці стінки копит і ратиць). Епітелій (епідерміс) утворює її поверхневий шар, забезпечуючи свою цілісність постійним продукуванням захисних компонентів – волосяного покриву, секрету шкірних залоз (сальні, потові) і ороговілих клітин рогового шару. В основному це плоский багатошаровий епітелій, у якому розрізняють два головних шари: верхній – роговий і глибше розташований – утворювальний або ростковий. До складу епітелію входять кератиноцити (85%), клітини Лангерганса (5–8%), меланоцити (5%).

Клітини рогового шару не містять ядра, повністю ороговілі і беруть участь у процесі фізіологічного лускування. Особливо чітко цей шар виражений на підошвах копит. Ростковий шар епідермісу сильно розвинений у місцях шкіри, не покритий волосяним покривом. З поверхні всередину він, ділиться на п’ять шарів: 1) роговий, 2) блискучий (світлий), 3) зернистий, 4) шипоподібний (остистий) і 5) базальний. Час перетворення базального шару в клітини рогового в середньому – 22 дні.

Епідерміс не має кровоносних судин, а живлення його здійснюється за рахунок тканинної рідини міжклітинного простору. Пігментація епідермісу тварин може бути не тільки на всій поверхні тіла, але й окремих її ділянках.

Дерма, або власне шкіра, являє собою двошарову червонувато-білу оболонку, різну за своєю структурою, без чітких меж, – верхній, зовнішній або сосочковий і більш глибокий – сітчатий шар. До складу дерми входять сполучнотканинний матрикс, клітинні елементи, неепідермальні утворення (м’язи, що піднімають волосся, кровоносні і лімфатичні судини, нерви), волосяні фолікули, сальні та потові залози – епітрихіальні (розміщені на шкірі, де є волосся, і відсутні на м’якушах лап та носовому дзеркалі) і атрихіальні. Сосочковий шар розміщується безпосередньо під епідермісом і отримав свою назву від сосочків або конусоподібних підвищень різної величини, утворених пучками колагенових волокон (80%), що переплітаються між собою. Крім колагенових волокон у них зустрічаються й тонкі еластичні волокна (4%). Ці обидва види волокон синтезовані фібробластами і забезпечують міцність під час розтягу та еластичність шкіри.

В сосочках містяться петлі капілярів і нерідко дотикові рецептори. Особливо добре розвинуті сосочки на місцях шкіри, бідних чи не покритих волосяним покривом (шкіра дзеркальця, п’ятачка, краї губ, сосочки вим’я, м’якуш копит).

Глибокий шар дерми – сітчастий забезпечує міцність всієї шкіри і побудований із щільної неоформленої сполучної тканини, що складається з пучків колагенових і сітки еластичних волокон. Перші пересікаються під гострими кутами і утворюють ромбічні проміжки (сітку), будова яких залежить від функціонального навантаження на шкіру (Медведев К.С., 1999). У цьому шарі залягають залози і волосяні фолікули. Крім вищезгаданих колагенових і еластичних волокон, залоз, волосяних мішечків, кровоносних судин і дотикових рецепторів у дермі є поперечно-смугасті й гладкі м’язові волокна і частково жирова тканина. Клітинні елементи мають невелику кількість фібробластів, меланоцитів (дендроцитів), тучних клітин (епідермальні макрофаги), базофілів (при запаленні шкіри).

У шкірі є значна сітка лімфатичних судин, яка вирізняється особливою здатністю до всмоктування, що широко використовується клініцистами в їх практичній роботі. До похідних шкіри, що розвиваються з епідермісу завдяки випинанню в утробному житті мальпігієвого шару у сполучну тканину, належать залози, волосся, м’якуші, кігті, копита і роги.

Дослідження тварин з хворобами шкіри. Практикуючому лікарю ветмедицини необхідно знати, що до 20% звернень клієнтів буде пов’язано із захворюваннями шкіри. Тому клінічна діагностика потребує від лікаря плану і відповідних методів досліджень тварин з такими хворобами.

Загалом дослідження має завершитися постановкою правильного діагнозу, що починається із збору анамнезу – розпитування власника тварини про умови утримання (Anamnesis vitaе) і обставини виникнення хвороби (Anamnesis morbi) та безпосереднього дослідження лікарем тварин і тих ділянок шкіри, де є ураження ( висипи, подразнення і т.д.), внутрішніх органів, нервової та інших систем, встановленням диференціального діагнозу і проведенням діагностичних тестів.

Схема збору анамнезу при захворюваннях шкіри

– хвороба супроводжується свербежем; – гнійничкові захворювання; – себорейні ураження.

Скарга власників

 

Дослідження шкіри.Починається з огляду шкірного покриву. При цьому визначають його забарвленість, стан волосяного покриву, місце знаходження висипів чи піодермій тощо. Для зручності огляду шерсть на уражених ділянках краще вистригти. Огляд проводять при достатньому і рівномірному денному світлі. Там, де необхідно збільшити масштаб зображення, використовують лупу.

При дослідженні шкіри оглядають всю її поверхню, видимі слизові оболонки, звертаючи увагу і на поведінку тварини (трясіння головою, розчухування під час огляду). Даючи загальну оцінку стану волосяного покриву, звертають увагу на зміну пігментації шкіри (темний колір волосся, що виростає на місці плям при стригучому лишаї, білий колір його на місцях травм). Здоровий волосяний покрив є глянцевим, не скуйовдженим, міцно тримається у шкірі.

Оцінюють також і стан вологості шкіри (сухість, пітливість). Висока температура і вологість зовнішнього повітря, інтенсивний рух, душні стійла і приміщення зумовлюють посилене виділення поту. Однак собаки, коти і свині у нормальному стані поту не виділяють. Сухість шкіри проявляється при хронічних захворюваннях нирок та інших хворобах з хронічним перебігом.

Після огляду лікар застосовує пальпацію шкірного покриву, що дає можливість встановити різного роду відхилення від норми (набряк шкіри, еластичність, зміщення). Досліджують стан чутливості і температуру як шкіри, так і елементів висипу.Нюхом можна встановити запах, характерний деяким шкірним хворобам; при парші – мишачий, демодекозі – неприємний.

Діагностичні дослідження шкіри. Майже 70% всіх хвороб шкіри можна діагностувати після клінічного або простого лабораторного дослідження. здебільшого візуально, за локалізацією уражень шкіри можна поставити попередній діагноз. При контактному дерматиті уражаються вентральні ділянки тіла, а блошиному – спина.

Основою клінічної діагностики хвороб шкіри є розпізнання висипів. Вони є первинні і вторинні. До первинних відносять:

Плями(макули) – обмежені зміни кольору (кров, пігмент) до 1 см в діаметрі.

Еритеми – активна гіперемія.

Петехії – окремі краплинні крововиливи.

Екхімози – крововиливи з великою площею.

Папули – обмежені підвищення шкіри діаметром менше 1 см.

Вузли – подібні папулам, але діаметром більше 1 см.

Пухлини – великі, вузлуваті непластичні зміни шкіри.

Кісти – порожнини шкіри, покриті епітелієм і наповнені виділенням за-лоз і ороговілим епітелієм.

Пухирі – добре обмежені, сверблячі, плоскі потовщення шкіри (алергічні).

Кропивниця – великі або малі групи пухирів.

Везикули – обмежені порожнини, наповнені рідиною і діаметром менше 1см.

Пустули – заповнені лейкоцитами і бактеріями пухирці.

Імпетиго – поверхневий пустульозний дерматит.

Вторинні висипи у тварин виникають як наслідок ускладнень первинних при розчухах і натиранні останніх, що проявляються клінічними формами як:

Себорея – порушення функції жирових залоз і процесу ороговіння.

Кірочки – засохлі ексудати (кров, лімфа) у місцях шкірних пошкоджень.

Ерозія – відсутність епідермісу через наявність пухирця або пустули.

Виразка – дефект шкіри, що доходить до дерми.

Гіперкератоз – потовщення рогового шару.

Для уточнення чи постановки діагнозу використовують низку спеціальних досліджень.

Зскрібання шкіри – просте і найбільш часто використовується в дерматології. Суть його полягає у зскрібанні гострим лезом скальпеля шерсті, епідермісу і дерми до тих пір, поки не виступить кров. Зскрібок змішують з водою, фізрозчином на предметному склі і проводять мікроскопію. Таким методом можна діагностувати кліщі Demodex, Sarkoptes.

Використання лампи Вуда дає можливість діагностувати і проводити контроль за ефективністю лікування при мікроспорії. Завдяки ультрафіолетовому світлу (n=3600 ангстрем) більша частина культур Microsporum світиться зеленувато-жовтим світлом.

Пофарбування вмісту пустули і ексудату дозволяє встановити наявність патогенних мікроорганізмів (за Грамом). Відсутність бактерій у пустулах свідчить про пустульозний дерматит чи хворобу шкіри аутоімунного походження.

Біопсія шкіри виконується за невиліковності виразок, непластичних змін шкіри з невизначеною клінічною картиною.

Інколи можна використовувати діагностичну терапію, суть якої полягає у застосуванні пробного лікування, що сприятиме з’ясуванню причини виникнення хвороби (застосування антибіотиків, глюкокортикоїдів чи антипаразитарних препаратів).

Паперовий тест на наявність бліх проводять зчісуванням шерсті на листок білого вологого паперу для виявлення фекалій бліх.

Для посіву на культуру грибів проводять зчісування матеріалу з шерсті за допомогою стерильної зубної щітки. У собак і котів при діагностиці хвороб шкіри в ділянці вух (Demodex, Оtodectes) виконують мікроскопію вушної сірки на предметному склі.

Основні принципи лікування.Якщо діагноз поки що не встановлений, або є труднощі з його постановкою, лікувальні дії слід використовувати відповідно до клініко-морфологічних змін.

При гострій формі запалення шкіри потрібно застосовувати вологі компреси, ванни, промивання, забезпечити відділення ексудату, але не пов’язки чи мазі. За хронічних запальних процесів застосовують оклюзійні пов’язки з мазями з метою забезпечення регідратації шкіри. Застосовуючи медикаментозне лікування варто точно знати його механізм дії, показання і протипоказання.

За сильновираженого свербежу шкіри тварин слід заспокоювати за допомогою седативних чи антигістамінних препаратів – димедрол, ацепромазин або, по можливості, надіти ошийник – „комірець”. Слід пам’ятати, що лікування глюкокортикоїдними препаратами здебільшого є допоміжним і не приводять до одужання. Невміле їх застосування призводить до пригнічення імунітету (зниження активності фагоцитозу, зменшення капілярних петель утворення регенерації).

У дерматології застосовують такі види лікарських основ:

- рідкі: спирт, ефір, вода;

- тверді: тальк, окис цинку;

- жирні: рослинні і тваринні жири, вазелін;

- водорозчинні: мазі на гідрофільній основі (ПЕГи).

Місцевого застосування антибіотиків у дерматології бажано уникати, оскільки дезрозчини дають подібний або ще кращий лікувальний ефект.

Добре зарекомендували себе хлоргексидин , що справляє бактерицидну і фунгіцидну дію, повідон-йод (полівідон-йод), 2–4% р-н формаліну, які згубно впливать ще й на віруси та спори.

Класифікація хвороб шкіри

	Алопеції

 

 

ГНІЙНИЧКОВІ ЗАХВОРЮВАННЯ ШКІРИ (ПІОДЕРМІЇ)

 

Це ураження шкіри, викликані мікроорганізмами: золотистим, білим стафілококами і рідше стрептококами. Виникненню їх сприяють екзогенні (забруднення шкіри та вивідних проток сальних і потових залоз, пошкодження епідермісу – розчісування, потертості, неправильний догляд за шкірою) та ендогенні фактори (порушення травної, ендокринної, сечостатевої і нервової систем, а також зниження імунітету шкіри). Серед гнійничкових хвороб часто зустрічаються поверхнева піодермія, фолікуліти, фурункули і карбункули.

Поверхнева піодермія (гострий вологий дерматит, гнійно-травматичний дерматит, обмежений свербіж) – це інфекція епідермісу, що не впливає на загальний стан організму. Як правило вона нетривала і не залишає слідів на шкірі.

Причиною виникнення хвороби у тварин є незначні поранення шкіри, застосування лікарських засобів із подразливими субстанціями, отити, вилизування окремих місць шкіри внаслідок локального подразнення ектопаразитами та інфікування бактеріями.

Клінічно хвороба проявляється випнутими на шкірі круглими, болючими, гіперемійованими, мокнучими або гнійними ділянками, що можуть локалізуватися в різних місцях тіла. Характерною ознакою є злиплий від виділень волосяний покрив з неприємним запахом.

Досить часто у вгодованих собак і котів після лапаротомій, внаслідок травматичного набряку і нераціонального застосування подразливих дезинфекційних засобів (розчин йоду, брильянтова зелень), виникає дерматит складок шкіри. Інколи він зустрічається і в собак, породною особливістю яких є складчастість шкіри (шарпай, спанієль, пекінес, англійський бульдог).

Фолікуліт – гнійне запалення шкіри навколо зовнішнього кінця волосяного мішка. Зустрічається у коней, собак, рогатої худоби в різних ділянках тіла внаслідок мацерації, забруднення і подальшого інфікування шкіри.

Спочатку навколо волоса виникає обмежене почервоніння, на місці якого у подальшому формується пустула напівкруглої або капсулоподібної форми, що містить невелику кількість жовтувато-білого гною. Гнійники формуються протягом 4–7 днів. Згодом пустула розривається з різних причин і гнійний ексудат виділяється назовні. Висихаючи разом із роговим шаром епідермісу, він утворює кірки, що відпадають у міру розвиту нового епідермісу. Якщо не усунути причину хвороби, чи не надати кваліфіковану допомогу тварині, процес може перейти на глибокі шари шкіри і утворити фурункул.

Фурункул – гострогнійне запалення волосяного мішка, сальної залози і навколишньої тканини, включаючи й підшкірну клітковину. Вони бувають поодинокими, а інколи розміщуються групами на певній ділянці шкіри, і тоді хворобу класифікують як фурункульоз. У коней вони найчастіше зустрічаються при невмілій підгонці збруї у ділянці плеча і холки, у сук та корів – на вимені.

Шкіра в цій ділянці стає набряклою і напруженою. Внаслідок дії мікробів по ходу волоса розвивається некроз волосяного мішка і суміжних тканин з утворенням "стрижня фурункула", що складається із змертвілих тканин. Волосся на цих ділянках спочатку буває скуйовджене, а інколи склеєне серозно-гнійним ексудатом. У подальшому шкіра над верхівкою фурункула проривається, і виділяється гній з домішками крові. Через 3–5 днів "стрижень фурункула" відділяється на поверхню, а на його місці поступово утворюється кратероподібна виразка, що рубцюється за 3–4 дні. У період гострого перебігу хвороби у тварини підвищується температура тіла, втрачається апетит, а іноді розвивається сепсис.

Карбункул (вуглевик) – це гнійно-некротичне запалення кількох волосяних мішечків і сальних залоз, що злилися між собою. У тварин він зустрічається рідко й локалізується на шиї, у ділянці лопаток і крупа.

На початкових стадіях карбункул не відрізняється від фурункула. Однак у подальшому у тварин спостерігається загальна інтоксикація з підвищенням температури тіла до 40–41 °С, збільшенням частоти пульсу і дихання.

Під впливом протеолітичних ферментів гною епідерміс над конусами фурункулів проривається і на поверхню виділяється густий гнійний ексудат сірого кольору, інколи з зеленкуватим відтінком. Потім вогнища зливаються, утворюючи дефект шкіри з виділенням великої кількості гнійного ексудату. Розвиток карбункула деколи супроводжується тромбофлебітом, лімфангоїтом чи лімфонодулітом.

Діагнозпри гнійничкових хворобах шкіри ставиться за клінічними ознаками, однак фурункули і фурункульоз потрібно диференціювати від актиномікозу та ензоотичного лімфангоїту, коли абсцеси та інфільтрати формуються по ходу лімфатичних судин; вони неболючі, а в гнійному ексудаті виявляється специфічний збудник Criptococus Farciminosus.

Лікування має бути комплексним. Насамперед усувають причину хвороби і сприятливі фактори. Надають тварині спокій і забезпечують повноцінними кормами. У місці ураження вистригають шерсть, миють водою з милом, висушують і обробляють 5%-ним розчином йоду, 1%-ним розчином брильянтової зелені, хлоргексидином, повідон-йодом або аерозолем "Чемі-спрей" не менше двох разів на день з метою знешкодження мікрофлори на поверхні шкіри. Для заспокоєння тварин застосовують седативні речовини (димедрол, ацепромазин). Дрібним тваринам додатково надівають комірець. Можна застосовувати й мазь преднікарб, або преднізолон у дозі 1 мг/кг маси тіла один раз на день протягом перших 2–5 днів для зменшення свербежу.

При значних пошкодженнях шкіри застосовують тижневу антибіотикотерапію. Слід зазначити, що лікування стафілококових інфекцій бензилпеніциліном, ампіциліном, тетрацикліном, сульфаніламідними препаратами на сьогодні є недостатньо ефективним. Доцільно застосовувати антибіотики цефалоспоринового ряду, енрофлокс, норфлосакцин, еритроміцин та лінкоміцин у відповідних дозах.

При фолікуліті за допомогою голки проколюють пустулу і видаляють уміст, не порушуючи цілісності молодого епітелію; після цього її обробляють брильянтовою зеленню чи метиленовим синім. Для знешкодження збудника інфекції в глибині запальних вогнищ, зменшення набряку і поліпшення обмінних процесів використовують антисептичні мазі на гідрофільній основі – левосин, левомеколь, стрептонітол, мірамістин щодоби 3–5 разів, а також ізатизон (Іздепський В.Й., Рубленко М.В.).

Ефективно діють зігрівальні спиртові компреси, опромінення інфрачервоними променями, електричне поле УВЧ, новокаїнові блокади з антибіотиками. У разі неефективного консервативного лікування проводять оперативне втручання, роблячи лінійний або хрестоподібний розріз з подальшим обережним видаленням гною та аплікацією протягом 4–5 днів наведених вище мазей. Застосовують також аутогемотерапію з антибіотиками (левоміцетином, гентаміцином 1–3 рази з інтервалом 24 год) для підвищення резистентності організму; внутрішньовенно – гексаметилентетрамін і глюкозу з аскорбіновою кислотою для детоксикації організму.