Розвиток запального процесу в тканинах є основною формою реакції живого організму на травму. Церозвинута у ході еволюції реакція живих тканинна місцеве пошкодження, яка включає складні, поетапні зміни мікроциркуляторного русла, системи крові та сполучної тканини, спрямовані на ізоляцію та видалення пошкоджувального агента і відновлення (чи заміщення) травмованих тканин (Чернух О.М., 1979).
Запалення – результат взаємодії організму з численними патогенетичними факторами як внутрішнього, так і зовнішнього середовища. Дозовнішніх факторів відносять мікроорганізми (бактерії, гриби, віруси), тваринні організми (найпростіші, гельмінти, комахи), токсини, хімічні речовини, механічні та термічні подразники, лікарські речовини, іонізуюче випромінювання. До внутрішніх аутогенних подразників належать продукти азотистого обміну, розпаду пухлин, ефекторні імунні клітини, медіатори та імунні комплекси тканин.
Основними компонентами запалення є зміни мікроциркуляції, міграція лейкоцитів у зону пошкодження та їх активна діяльність, спрямована на відновлення гомеостазу. Організм реагує на дію подразника запальною реакцією лише після того, як використані фізіологічні способи підтримання гомеостазу. Як правило, запальна реакція спрямована на фіксацію та нейтралізацію агресивного агента, відторгнення уражених тканин, а часто й позбавлення разом із ними причин пошкодження з подальшою регенерацією та відновленням анатомічної цілісності пошкодженого органа чи тканини.
Традиційно запалення характеризують як місцеву судинно-мезенхімальну реакцію, однак практично вона має генералізоване поширення по всьому організму. Тобто, вогнище запалення існує не саме по собі, а впливає на функції практично всіх систем. Воно пов'язане з кістковим мозком і лімфоїдною системою, звідки через кров до нього потрапляють клітини запального інфільтрату.
Реакція живої тканини на різні уражуючі фактори патофізіологічно буде однаковою, універсальною. Проте характер пошкоджувального агента, тривалість та інтенсивність його дії, вид тварини, морфофункціональні особливості органа чи тканини, а також стан організму в цілому будуть визначати клінічну форму запального процесу.
Розвиваючись у процесі тривалої еволюції організмів, запалення за своєю сутністю є пристосувальною біологічно доцільною реакцією (Давидовський І.В., 1969), оскільки його вогнище знаходиться під контролем нейроендокринного апарату та центральної нервової системи. Такий контроль реалізується через клітинні взаємодії у самому вогнищі запалення та наявні на клітинних мембранах нейтрофілів і макрофагів нейрорецептори (Маянський Д.М., 1989). При запаленні усі процеси щодо підтримання гомеостазу не лише знаходяться під постійним регулювальним впливом нейрогуморальної системи, а й супроводжуються змінами у них.
Про порушення функціонального стану нервової системи свідчать прояви болю, гарячки, збудження симпатичного відділу вегетативної нервової системи, особливо на початкових стадіях запальної реакції. Також відомо, що розвиток запалення затримується у тварин, які знаходяться у стані наркозу; але після пробудження він розвивається повільніше, однак спричинює більше пошкодження тканин (Адо А. Д., 1980). Особливу роль у розвитку запалення відіграє трофічна функція нервової системи (Вишневський А. С., Сперанський А. Д., 1936), на що вказує зменшення дистрофічних процесів у пошкодженій тканині після новокаїнової блокади.
Зміни ендокринної системи при запальних процесах багатогранні і деякою мірою можуть характеризуватися концепцією стресу. Найбільш вираженого прояву вони набувають з боку гіпофіз-адреналової системи, що доведено високою ефективністю препаратів надниркової залози за різних його форм. В останні роки виявлена участь у регуляції запальної реакції щитоподібної, підшлункової та інших залоз. Недостатність функції підшлункової залози ускладнює обмеження вогнища запалення на ранніх стадіях, гальмує хід регенеративних процесів. Зниження функції щитоподібної залози послаблює розвиток запалення, а введення тироксину, навпаки, посилює активність його медіаторів.
Запалення, як зазначалося раніше, має для організму не лише руйнівне, а й захисне, пристосувальне значення. Руйнівна дія його полягає у різного ступеня пошкодженні клітин і тканин, що супроводжується зміною функції ураженого органа чи тканини. При запаленні суглоба, наприклад, порушується статико-динамічна здатність організму, що не може не вплинути на діяльність інших функціонально значимих систем. Запалення слизової оболонки шлунково-кишкового тракту призводить до зміни секреції, порушення травлення та всмоктування поживних речовин, а запалення печінки викликає порушення багатьох її функцій, що спричинює розлади обміну речовин тощо. Тобто, де б не розвивався запальний процес, він не може не впливати на функції інших органів та систем організму.
Пристосувальне значення запалення для організму полягає у тому, що воно проявляється набряком, здатним утримувати токсини у вогнищі ураження і не допускати їх всмоктування та поширення в організмі. Особливого значення при цьому набуває фагоцитоз та проліферативна функція сполучнотканинних клітин (утворення грануляційної тканини).
Вперше думку про захисну функцію запалення висловив у кінці минулого століття І. І. Мечников. До цього вважали, що лейкоцити захоплюють мікроорганізми й розносять їх по всьому організму, викликаючи генералізацію інфекції. За І. І. Мечниковим, рушійною силою запалення є скупчення лейкоцитів навколо агента, що спричинив запалення, їх фагоцитарна реакція.
Потрапивши в екстремальні умови, організм мобілізує різні адаптивні системи для підвищення резистентності проти дії агресивного фактора. Таке пристосування нерідко призводить до розвитку запальних процесів.