Рід Vicia L. Відноситься до сімейства Fabaceae Lindl., підсімейства метеликових – Papilionatae Taub. У природі відомо біля 150 видів цього поліморфного роду, але в культурі використовуються вісім видів (біля 5%), а в Україні – лише три вида, вика посівнв – Vicia sativa L. (2n = 12), мохната – Vicia villosa Roth. (2n = 14) і вика паннонська, або угорська, - Vicia pannonica Crantz (2n = 12). Однак цей список можна істотно розширити за рахунок дикоростучих видів, з яких особливої уваги заслуговують наступні.
Високою посухостійкістю характеризується V. ervilia Wild. (2n = 14), відома під назвою французської сочевиці, а також V. picta Fisch. et Mey (2n = 14) – чудова кормова рослина, яка дає велику зелену масу і ніжне сіно. V. sepium L. (2n = 14) – підтинна віка – одна з небагатьох бобових трав, що заходить за межі Полярного кола; придатна для вирощування у північних регіонах. Ще є східносибірськи види – V. amoena Fisch., V. japonica F. Crau – також зустрічаються далеко на півночі. V. hirsute L. – гарна кормова трава, неприхотлива рослина з великою амплітудою пристосовуваності до умов вирощування.
Основним центром походження різноманітних видів вики вважається Передньоазійський центр формування культурних рослин, що встановлений М. І. Вавіловим. З 120 видів роду Vicia, які відомі в Північній півкулі, 53 зустрічаються на Кавказі. На сухих полонинах Вірменії і Грузії локалізовано величезне генетичне різноманіття скоростиглих і ксероморфних екотипів, які становлять велику цінність для селекції.
Вику посівну сіють весною, її зазвичай називають ярою. Вику мохнату і паннонську частіш за все вирощують в озимих посівах, вони відомі під загальною назвою озимої віки. Ці види мають загальні ознаки, притаманні роду вики, але разом з тим легко різняться між собою за багатьома морфологічними і біологічними особливостями (табл. 10, мал. 48). С.433.
З названих трьох видів вики в Україні найбільш розповсюджена вика посівна (яра). Далі розглядається саме цей вид.
Зразки вики посівної за класифікацією ВІР об’єднані в вісім еколого-географічних груп: анатолійську, кавказську, середземноморську, південноєвропейську, західноєвропейську, середньоєвропейську, середньоросійську і північну. Еколого-географічні групи, в свою чергу, поділені на 22 екотипа.
Анатолійська екогрупа склалася в умовах нестачі вологи і високої температури, представлена в основному ксерофітами. Відмінна особливість - дуже короткий термін цвітіння, яке не відновлюється після опадів. Насінева продуктивність переважає над вегетативною. У рослин цієї групи слабка фотоперіодична реакція, що дуже важливо при створенні сортів для пожнивних посівів, вони посухостійкі, теплолюбиві.
Кавказська еколого-георгафічна група більш поліморфна. Для її представників характерне сполучення порівняно слабкої фотоперіодичної реакції з пониженою вимогливістю до температурного режиму.
Решта шість еколого-географічних груп відносяться до європейського підвиду вики посівної. Тут встановлено велике різноманіття форм. В основному це мезофіти, високорослі, менш гілчасті, з соковитими товстими стеблами, крупними листками, середньо- і пізньостиглі, з тривалим терміном цвітіння, середньою продуктивністю насіння і висоркою продуктивністю зеленої маси. Особливо слід виділити північну групу, яка включає сорти північних областей Російської Федерації і деяких районів Сибіру. Вони вирізняються коротким періодом цвітіння і швидким дозріванням навіть в умовах прохолодної дощової погоди.