Конюшина (Trifolium L.) – рід з сімейства Fabaceae. Включає більше 300 видів, що розповсюджені в дикорослому стані на чотирьох континентах (крім Австралії). На території України ростуть 65 видів конюшини, в культурі використовуються 20, але найбільш розповсюджені лише три вида, з якими і проводиться основна селекційна робота: T. Pratense., T. hybridum L., T. repens L.
Рід Trifolium розділяється на три групи з основним числом хромосом х, що дорівнюють 9, 8 і 7.
Конюшина лучна – Т. pratense (2n = 14, 28). Тетраплоїдні форми одержані штучно. Представлений дворічними і багаторічними формами. Найбільш поширений вид у лісних і лісостепових районах. За морфологічними особливостями і господарському використанню виділено два типа культурної конюшини лучної: конюшина пізньостигла, або одно укісна (var. serotinum), і конюшина ранньостигла, або двохукісна (var. praecox).
Коренева система у рослин пізньостиглого типу стижнево-мичкувата, ранньостиглого – стрижнева, добре розвинута
Стебла циліндричної форми, слабо опушені, від темночервоного (антоціанового) до зеленого забарвлення.
Листким конюшини складні, трійчасті, з білуватою плямою в вигляді трикутника, зустрічаються форми і без плям. Забарвлення їх від світло- до темно-зеленого. Наявність і розміри плям, опушеність, площа листків значно варіюють у різних сортів і форм. Прилисники плівчасті, звужені.
Конюшина лучна – перехреснозапильна, ентомофільна рослина. Квітка метеликового типу, віночок бузково-червоний, усі пелюстки його в нижній частині зростаються в трубочку довжиною 8 – 10 мм, у тетраплоїдних форм – до 14 мм. У човнику квітки знаходяться 10 тичинок (дев’ять з яких зрослися і одна вільна) і маточка з приймочкою округлої форми сосочкоподібною поверхнею. Пиляки і приймочка маточки не виходять зовні. Зрілі пиляки ниркоподібної форми з повздовжньою борозенкою, лопаються від дотику комах- запилювачів, головним чином бджіл і джмелів. Пилкові зерна дрібні, несипучі, вкриті шипиками. Зав’язь верхня, одногніздова, з двома насіневими зачатками, з яких частіш розвивається лише один. Селекційним шляхом створені форми з двонасіневими бобиками. Ця ознака спадкова, але в значній мірі змінюється в залежності від погодних умов.
Біля основи квітки в трубці міститься нектарник, кількість і якість нектару мають важливе значення для успішног бджолозапилення.
Квітки зібрані в суцвіття – шароподібну голівку діаметром 2,5 – 3 см, число квіток у голівці від 60 до 120. Конюшина лучна має генетичну систему самонесумісності і при примусовому самозапиленні не утворює насіння або утворює дуже мало, хоча в популяціях можна виділити самофертильні форми. В поколіннях після самозапилення часто проявляється депресія.
Плід – одногніздний однонасіневий (рідше двонасіневий) кожистий біб. Насіння дрібне, яйцеподібної, дещо сплюснутої форми, строкатого забарвлення, частіше жовтуватого і фіолетового. Маса 1000 насінин диплоїдних форм 1,5 – 2,5 г (в середньому 1,7 г), тетраплоїдних – 2,5 – 3 г.
Конюшина гібридна – T. hybridum L. (2n = 16 - 32). Тетраплоїдні форми одержані штучно. Цінний бобовий компонент для створення культурних і покращених лук і пасовищ, використовується на сіно, зелений корм і випас. У чистому вигляді через гіркий смак, що визначається вмістом цианогенних глікозидів поїдається гірше лучного, тому частіше використовується в сумішках з конюшиною лучною і злаковими травами (тимофіївкою лучною, вівсяницею лучною і ін.). За поживною цінністю не поступається конюшині лучній і характеризується зниженим вмістом клітковини.
Конюшина гібридна менш вимоглива до грунтів, ніж лучна, терпить кислі грунти, торфяноболотні, глинисті. Вологолюбива, посуху переносить погано, затоплення витримує добре (до 15 – 20 днів), але не терпить застойної води. В умовах культури зберігається 2 роки, сильно зріджується після збирання на насіння. Тип розвитку ярий. Переважно дає гарний урожай сіна 2 роки підряд (два укоси за рік), а насіння – один раз. Урожаї насіння більш стабільні і високі, ніж у конюшини лучної.
В зв’язку з особливостями місця вирощування виділяють дві екологічні форми конюшини гібридної.
1. T. fistulosum Gilib. – рослина з порожнистими стеблами. Вирощуються в північних областях і місцевостях з підвищеною вологістю.
2. T. elegans Savi - рослина з виповненими стеблами. В основному дикорослі низькопродуктивні форми, що зустрічаються в південних районах в сухих місцях.
Конюшина повзуча – T. repens L. (2n = 32). В умовах культури тривалість життя 3 – 5 років, у природніх умовах значно більша завдяки вкоріненню стебел на вузлах.
Головне стебло скорочене (1 – 4 см) і не має квіткової голівки, а бічні пгони сильно гілчасті, повзучі, які вкорінюються на вузлах. Оскільки точка росту розміщується майже біля поверхні грунту, вона легко пошкоджується при випасанні, а відірвані пагони при сприятливих умовах укорінюються. Завдяки стійкості до випасання і гарній отавності конюшина повзуча відноситься до кращих бобових пасовищних рослин. При згодовуванні в чистому вигляді викликає тимпанію. Більшість форм містять цианогенні глікозиди і вільну синільну кислоту, їх вміст необхідно контролювати в процесі селекції.
З дикорослих багаторічних видів конюшини перспективними для введення в культуру вважається конюшина середня – T. medium L. (2n = 16, 32, 78 – 84, 96 – 98, 126), конюшина східна – T. ambiguum Bieb. (2n = 32), конюшина суницеподібна – Т. fragiferum L. (2n = 16).
З однорічних видів заслуговують на увагу конюшина персидська (шабдар) – T. resupianum L. (2n = 16), конюшина олександрійська (єгипетська, берсим) - T. alexandrinum L., що вирощуються на поливних землях Середньої Азії і Закавказзя, конюшина інкарнатна (червоно-гаряча) – T. incarnatum L. (2n = 16), яку можна використовувати як пасовищну парозаймаючу рослину і для одержання зеленого корму у південних районах.