Лекція №1 План 1. Поняття і сутність культури.

Лекція №1

  План 1. Поняття і сутність культури.

Лекція № 2

 

Тема: Культура найдавнішого населення на території України

 

 

План

1. Культура доби палеоліту.

2. Трипільська культура.

3. Скіфо-сарматська культура.

4. Антична культура грецьких міст-полісів Північного причорномор’я.

5. Культура східних слов’ян.

 

1. Від найдавніших часів Україна була заселена різними племенами і народами. Людина на землях України з’явилася приблизно 1 мільйона років тому в добу палеоліту (кам’яну добу). Наявність лісів, рік та родючих земель сприяли активному освоєнню людьми цієї території. Первісні люди навчилися виготовляти знаряддя праці, користуватися вогнем, будувати перші житла, мали первісні релігійні вірування. Багато археологічних знахідок підтверджують те, що з давніх-давен на українських землях відбувався розвиток світової цивілізації.

Найдавніша людина сучасного типу з'явилась на території України в палеоліті — в ашельський час (1 млн — 150 тис.pp. до н.е.). Це засвідчують розкопки багатошарового поселення цієї епохи біля с. Королево на Закарпатті. Тут у багатометровій товщі суглинкових відкладів простежено вісім культурних горизонтів. Крім Королева, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунктах Закарпаття, переважно у Південних і Південно-Східних Карпатах, уздовж течії Тиси та її притоків. Стоянки людини ашельської доби відомі також у Донбасі (в районі м.Амвросієвка), на Дністрі в с.Лука-Врублівецька, на Житомирщині. Археологи виявили тут ручні рубила та велику кількість крем'яних відщепів, уживаних як знаряддя праці.

Наступний етап історичного розвитку репрезентує так звана мустьєрська епоха, яка датується періодом з 150 до 35 тис. pp. до н.е. В цей час людина інтенсивно заселяє Східну Європу і досягає басейну Десни. На території сучасної України відомо понад 80 мустьєрських пам'яток у Донбасі, Криму, Подністров'ї, Подніпров'ї, на Десні, в Західному та Східному Прикарпатті. Особливо цікаві багатошарові стоянки Молодово І, V (на Дністрі), Кормань IV. На основі знахідок із цих стоянок археологи дослідили найдавніше житло з кісток мамонта і дійшли висновку про виникнення родового ладу.

Заключний етап епохи палеоліту датується періодом від 35 до 10 тис. pp. до н.е. Він характерний різким похолоданням, пов'язаним з останнім великим зледенінням (Валдайським). Змінилися рослинність, тваринний світ. Поряд з формами помірних широт (дикими кіньми, сайгаками, ослами) холодні степи України населяли мамонти, шерстисті носороги, північні олені, вівцебики, песці.
Порівняно з попередніми епохами населення пізнього палеоліту значно зросло. В Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. Тодішні людські колективи трималися берегів річок. Дослідники вирізняють окремі локальні етнокультурні зони, близькі за рівнем розвитку і соціальною структурою. На цей час припадає завершення фізичного і розумового формування людини сучасного типу (Homo sapiens), яку за місцем першої знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем.

Зазнало великих змін і ускладнилося духовне життя кроманьйонців. У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних в Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у селах Межиріч на Канівщині та Мізин на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. Деякі з цих розмальованих кісток С.Бібіков інтерпретував як музичні ударні інструменти. На стоянці Молодово V знайдено музичний інструмент на зразок флейти.

В епоху мезоліту відбулися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тис. років тому. Клімат пом'якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасного вигляду. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бико-тур, косуля, олень.
У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осо-корівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення було відносно осілим. Поряд з великими відкрито чимало малих стоянок, що виникли внаслідок розпаду общин на невеликі мисливські колективи.
У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву. Як засвідчують наявні археологічні дані, в мезоліті відбулася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворюювального.

Зміни у господарській діяльності мезолітичної людини зумовили відповідну перебудову і соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім'ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Таким осередком залишалася община, яку називають кланом, або ранньородо-вою общиною. Деякі дослідники (наприклад, М.Бутинов) вважають за можливе говорити про початок у мезоліті процесу формування племінної етнічної спільності.

Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту, котра тривала з VI до III тис. до н.е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами — мисливством, рибальством і збиральництвом — зароджуються й поширюються нові — скотарство і землеробство. Відтворювальне господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування — якісно новий етап в історії людства. Сучасні вчені називають цей етап "неолітичною революцією".

Спричинений новими знаряддями праці, прогрес економіки неолітичного суспільства, в свою чергу, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їх асортименту. З'явилися нові типи кам'яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу — початок виготовлення керамічого посуду. Наприкінці неолітичної епохи визначилася певна територіально-господарська спеціалізація. На думку фахівців, Балкано-Дунайський басейн, Кавказ, Передня Азія — це ті регіони, звідки древнє населення України могло запозичити окультурені види зернових, одомашнену велику й дрібну рогату худобу.

На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули та інших рік і річок виявлено близько 500 неолітичних поселень. Господарський і культурний розвиток племен того часу відбувався нерівномірно. В межах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття, друга — лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецька (друга зона).
В соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу, що засвідчено, зокрема, матеріалами могильників. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці, а в зоні відтворювального господарства — і на певну територію, тобто землю. В цей період різко зросла і роль сім'ї — генеологічної основи роду. Власність на землю зумовила значний розвиток процесу складання територіальних зв'язків, що, в свою чергу, вело до виникнення сусідської общини, а згодом і племені. Ці нові інститути суспільної структури повною мірою виявляють себе в межах відтворювальної економіки.

2. Трипільська культура, яка проіснувала протягом двох тисячоліть (IУ-III тис. до н. е.) і досягла високого, як на той час рівня розвитку. Основним заняттям трипільців було землеробство. Також вони займалися садівництвом та виноградарством. У трипільських племен було розвинуте містобудівництво, ремесла (гончарство, обробка шкіри, ткацтво). Трипільців вважають прадавніми українцями.

В Україні виявлено понад тисячу пам’яток трипільської культури. Вони згруповані на територіях поблизу Дністра, Прута, Буча менше над Дніпром. Сліди трипільців знайдено і в Покутських Карпатах, поблизу соляних джерел. Населення на всій території трипільської культури становило близько 1 млн. осіб. Трипільські селища розташовувались на високих рівнинах, поблизу рік і потоків. Вони мали чітке планування – всі будови були розташовані концентричними колами навколо великого майдану, на якому стояло святилище. Житло трипільської культури дуже нагадує українську хату XIX ст.. Будинки з випаленої глини мали видовжену прямокутну в плані форму, всередині розділені перегородками. Приміщення опалювалося глиняними печами. Уявлення про типи житла дають глиняні моделі, які часто знаходять у трипільських поселеннях.

Привертають увагу такі деталі, як напівкругле вікно, дво або чотирьохсхилий дах, на стінах виявлено сліди розписів.

Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів. Це перш за все вироби побутового призначення – столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, які прикрашалися своєрідним багатокольоровим (чорний, білий, червоний та брунатний) орнаментом. Спіраль, заокруглені лінії та смуги, що символізували воду, сонце, рослини є найпоширенішими мотивами трипільського орнаменту. Серед орнаменту композиції на посуді розміщували стилізовані зображення людей і світських тварин, які впліталися у загальний візерунок.

Серед археологічних знахідок – численні статуетки, переважно ЖІНОК, що доводить існування культу жінки у трипільському мистецтві. Про те свідчить, зокрема і те, що в глину часто змішували зерна пшениці.

В українському гончарстві, килимах, різьбленні, розписах збереглося чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва. Деякі вчені висувають ідею “відчуття Трипілля” як споконвічної хліборобської властивості української душі, як інстинкту землероба годувальника. За часів СРСР офіційна історична думка не визнавала трипільців предками українців, проте існує вагома система доказів визначної ролі трипільської культури у формуванні сучасного населення України.

3. В 7-2 ст. до н.е. в степовій частині України розвинулася культура СКІФІВ. Скіфи один із найвідоміших народів Стародавнього світу. Цей кочовий народ прийшов із Прикаспійських степів і об’єднав численні місцеві племена землеробів. Для скіфів був притаманний патріархат, культ сонця з його символом – колесом. Скіфи були войовничим народом. Тому у скіфській культурі культ зброї посідав особливе місце.

Від скіфів залишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом із небіжчиком клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. На вершинах курганів – статуї, що зображали воїнів з легенд. У цих курганах, які мають назву Чортом лик, Куль – Оба, Солоха, Мелітопольський курган, Товста могила, віднайдено багато виробів декоративних мистецтв.

Скіфи мали високо розвинуте декоративне – ужиткування, мистецтво, зокрема ювелірні вироби. Характерною особливістю мистецтва скіфів є так званий “звіриний стиль”. В оздобленні виробів з заліза, кісток, дерева (зброя, кінська збруя) використовували сюжети із зображеннями тварин. Особливість скіфського звіриного стилю було і те, що художники майстерно відтворювали характерні риси тварин, показуючи їх у дії, стрімкому русі – стрибку, польоті. Художники зображали не тільки цілі фігурки, але й окремі частини тварин такі як голова, око, пазурі та інше, що мали символічне значення, ніби надаючи їх власникові спритності, сили, пильності.

До шедеврів світового мистецтва належить золота нагрудна прикраса – Скіфська ПЕКТОРАЛЬ (4 ст. до н. е.) яку у 1951 р. віднайшов археолог Б. Мозолевський (золото 958 проби, вага 1150грам). На ній зображено на двох ярусах сцени з побуту скіфів та міфології (доїння овець, фантастичних істот до нападу коней).

На одній з посудин зображено як скіф удаляє зуб іншому скіфу (Кн.. Овс.). Що свідчить про розвиток медицини.

Від скіфів українці наслідували чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, сагайдак.

Прямими продовжувачами традицій скіфського мистецтва були сарматські племена. Вони також використовували “звіриний стиль” але в композиціях міфологічного змісту. Крім того характерною рисою їх мистецтва є прикрашення виробів інкрустацією з коштовного каміння, різноколірного скла.

4. Значний вплив на культуру України, передусім скіфів мала АНТИЧНА КУЛЬТУРА грецьких міст – полісів.

З кінця 7-6 ст. до н. е. вздовж узбережжя Чорного моря, грецькі переселенці засновують численні міста і поселення: Ольвія (на березі Бузького лиману, Пантікапей – столиця Боспорського царства, на місці сучасного Керча), Херсонес на території Севастополя.

Ці міста були містками для зв’язків грецької культури із культурою степового населення України, з яким здійснювався інтенсивний товарообіг зокрема продуктами хліборобства, тваринництва.

Натомість степове населення купувало предмети ремісницького виробництва.

Вважається, що слов’янська молодь мала оселятися в містах – полісах і здобувати тут навички, виготовлення ювелірних виробів, зброї, кераміки тощо.

Що собою представили міста – поліси?

Тут на високому рівні стояло містобудування. Вулиці у містах в основному перетин під прямим кутом. На підвищенні у кожному місті споруджено акрополь, оточений кам’яними стінами, на якому стояли храми, театри.

Цікавою пам’яткою архітектурного періоду були кам’яні склепи, які всередині мали поховальну камеру, до якої вів вузький коридор (дромос).

У цих склепах виявлено розписи стін (фрески). Пам’яткою світового значення є монументальне живлення гробниці Деметри (I ст.. до н. е.) відкритий у Керчі. Тут зображені квіти, гірлянди, сцени пресвятого міфу про викрадення дочки Деметри, богом підземного царства Плутоном.

Провідне значення в мистецтві античних міст мала скульптура на вулицях і площах встановлювання статуї богів, погруддя визначних громадян міста. Скульптурними рельєфами оздоблювали храми. Рельєфи міфологічного змісту.

Своєрідний і неповторний синтез давньої язичницької та античної культури став підґрунтям, на якому розвинулася українська культура. Література. Мистецтво, філософія з їх гуманізмом, цілісністю, зверненістю до людини, її розуму, загостреною увагою до етичних проблем, осмисленням світу через естетичне його сприйняття. Саме тому традиційний український народний одяг з його багатими прикрасами має багато спільного з грецьким народним одягом. Багато спільного відзначається й на рівні духовної культури. Греки полюбляли музику, співи, святочні обряди. Аналогічні тенденції спостерігаються і в українців: нахил декорувати одяг, хатню обстановку тощо. Від греків виводять дослідники і український індивідуалізм, який був притаманний населенню Київської Русі, Козацької держави і став однією з причин драми в історії українського народу, коли він загубив свою державність і протягом багатьох століть не був спроможний її відновити. Античні корені української культури неодноразово підкреслювали українські письменники та поети, зокрема Юрій Липа (книга «Призначення України») та Євген Маланюк. «Степовою Елладою» ніжно нарікає Україну Маланюк у своїх віршах. Говорячи про античну спадщину, Маланюк стверджує, що Україна запозичила у греків індивідуалізм, схильність до філософії, мистецтва, миролюбства, на відміну від таких суто римських рис, як войовничість, пріоритет права, (йита Іех, хееі Іех – закон суворий, але це закон), які успадкували народи Західної, Середньої та Центральної Європи.

5.Досягнення культур народів, що проживали на території України, синтезувала культура давніх східних слов’ян, які проживали в І тисячолітті н. е. Найяскравіше культура слов’ян проявилася в зарубинецькій та черняхівській культурі і культурі антів.

Характерною властивістю релігійних поглядів слов’ян є культ природи.

Стародавні язичеські культи слов’ян обожнювали сили природи – воду, вогонь, землю, рослини, звірів. Східні слов’яни поклонялися озерам, рікам, деревам, тваринам. Вони вважали, що в лісах та будинках живуть духи, в озерах, потоках та водоймах – русалки. Вони приносили їм в жертву хліб, худобу та іншу їжу. Культ природи викликав становлення різних обрядів і свят, пов’язаних зі зміною пори року – весни, літа, осені й зими. Вони перейшли і до християнських свят у вигляді різних обрядів: щедрування, колядування, купальські свята, масниця, веснянки тощо. В цих святах відбивався старовинний скотарський та хліборобський побут народу.

У древніх слов’ян існувало багатобожжя, вони поклонялися багатьом богам. Головним богом був бог блискавки і грому Перун, Дажбог – бог сонця, Велес – бог худоби, Сварог – бог вогню, Стрибок – бог вітру та бурі, Хорс – бог добра. Широко був розповсюджений культ предків. У пошані були Боги роду – бог-Отець та Богиня-Мати.

Для відправлення своїх обрядів слов’яни, язичники будували культові споруди, найбільшими серед яких були святилища – місця молінь і жертвоприношень.

Такі святилища виявлено, зокрема в Західній Україні. Площадки святилищ оточувались валом ровом, в центрі стояв ідол. За свідченням письмових джерел його найчастіше вирізали з дерева. До нашого часу збереглися тільки фігури виконані з каменю, найвідомішим є «Збруцький ідол» знайдений 1848 р. на Тернопільщині біля річки Збруч (9 ст.). Збручанський ідол – це чотиригранний стовп заввишки 2,7 м із зображеннями розміщеними у трьох ярусах на кожній стороні. Триярусні композиція відображає язичницькі уявлення слов’ян про будову всесвіту. На вершині скульптури (це світ богів) на кожному боці зображені фігури чотирьох божеств під однією спільною шапкою, що символізує небо.

Це :

Мокош – богиня плодючості з рогом достатку в руці;

Богиня кохання і шлюбу – Лада;

Бог війни Перун з мечем і конем;

Безіменний бог, можливо Дажбог.

В середньому ярусі (наш людський світ) розміщені фігури чоловіків і жінок, які нібито взялись за руки.

Нижній ярус – це зображення таємничих підземних богів, які тримають на собі землю. Це можливо бог Велес, який є хазяїном водних і земних сил, він пов'язаний із померлими предками, він охоронець врожаю, худоби.

Культ роду проявлявся в обрядах, пов’язаних із народженням дитини, весіллям, смертю, похованням. Слов’яни вірили в життя після смерті і разом з небіжчиком клали в могилу їжу, зброю, прикраси. Над могилою написали кургани і справляли тризну. До нашого часу дожив один із старовинних обрядів – відзначення дня смерті.

Мистецтво давніх слов’ян було тісно пов’язане з побутом. Різноманітні предмети хатнього вжитку, зброї, знарядь праці, одягу, вишивки на тканинах оздоблювались своєрідними візерунками. В їх мистецтві виявилося своєрідне світосприйняття язичників, які обожнювали сили природи.

Зображення часто мали символічний зміст. Виявлено пряжки, сережки прикрашені кольором, вставками з емалі, які знаходилися ще у Черняхівській культурі.

Зображення фантастичних тварин. Бронзу застосовували для виготовлення медичних інструментів, пінцетів та хірургічних ножів.

 

Лекція 3

На тему: Культура Княжої доби

План

1. Роль хрещення в розвитку культури Київської Русі.

2. Писемність, освіта і наука.

3. Література і фольклор.

4. Архітектура

5. Монументальний живопис, іконопис.

 

1. Культура КиївськоїРусі.У 9-10 ст.утворюється і міцніє Давньоруська держава, що об’єднала численні слов’янські племена. Центром об’єднання руських земель був Київ.

Київська Русь створила яскраву і самобутню культуру. Величезну роль для формування культури Київської Русі відіграло запровадження християнства 988 р.

Князь Володимир наказав зруйнувати ідоли язичництва Перуну, Дажбогу, Хорсу та інших. Наступного дня відбувалося хрещення людей у водах Дніпра. Князь Володимир наказав збудувати церкви на тих місцях, де колись стояли язичницькі ідоли.

Проте на околицях Київської держави язичництво ще довгий час нелегально сповідувалося руським населенням, що дає змогу говорити про виникнення так званого релігійного сенкритизму, тобто двовір’я.

З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялась на новий, більш високий щабель, значно зміцнили зв’язки з Візантією, а також з християнськими країнами Заходу. До Києва приїхало багато грецьких священників, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт, про минулі цивілізації. З’явилася й українська емблема – тризуб, який був княжою і державною емблемою.

2.Писемність у Київській Русі була відома ще до запровадження християнства. Про це свідчать угоди Київської Русі з греками. Арабський письменник Дарлан спостерігаючи за обрядом поховання руса 921 р. відзначав, що на кургані поставили дерев’янного стовпа і написали на ньому ім’я небіжчика та ім’я царя русів. На думку вчених це було давнє до кирилівське письмо – черти і різи. Один із доказів існування до кирилівського письма є відкриття у Софійському Соборі Києва давньої азбуки, що складалася з 27 літер, з них 23 літери грецького алфавіту. Решта спеціальні букви для передачі слов’янських звуків: б, ж, ш, щ. Після введення на русі християнства кирилиця поступово витіснила стару писемність.

Нечисленні рукописи, що дійшли до нас свідчать про високий розвиток книжкової справи у Київській Русї. Найдавнішою книгою, що збереглася є знамените «Остромирове Євангеліє», написане в Києві 1056-1057 р. та «Ізворнік Святослава» 1037 р.

Про поширення писемності серед різних прошарків населення свідчать написи на різноманітних виробах ремісників – мечах, хрестах, іконах тощо. Доволі часто робилися написи на стінах різних будівель і церков. Українські грамоти писані на березовій корі, виявлені у Звенигородці.

Поширення писемності стало важливою умовою розвитку школи та освіти. Освіта в Київській Русі перебувала в руках церкви і була зосереджена переважно у монастирях. Постійно піклувалися про освіту князі, багато з яких були глибоко освіченими людьми. Вже Володимир почав віддавати дітей на «учення книжне». Навчання письму велось не тільки в Києві при Десятинній церкві, а й у тих містах, куди Володимир посилав своїх синів для управління землями – Чернігові, Володимирі та інших. Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на покритій воском дощечці з допомогою писал – металевих або кистяних стрижнів.

Для кращого запам’ятовування алфавіту букви писали на окремих предметах (гребінцях, дощечках).

Високоосвіченою людиною був Ярослав Мудрий, який « до книг мав нахил, читаючи вдень і вночі», 1037 р. при Софійському соборі відкрито школу нового типу, в якій навчали не тільки грамоті, а й вивчали грецьку, латинську мови, філософські твори, основи медицини. Тут же була велика збірка книг (бібліотека), які переписували і перекладали з грецької на слов’янську мову. З’являються книгозбірні і в інших містах. Навчання велось також при монастирях. Особливо важливим освітнім центром був Києво-Печерський монастир.

У Княжу добу наукові знання з філософії, природознавства та географії формувалися під впливом надбань Візантії у цих галузях. Зв’язки Київської Русі з Візантією сприяли розвитку філософської думки в руслі античної натурфілософії. У давньоруській науці активно використовувалися натурфілософські твори й християнських авторів Іоанна Дамаскіна, Георгія Писида, Козьми Індикоплова та ін..

Оскільки візантійські вчені не були достатньо поінформованими про слов’янські землі, то дослідження з історії, мовознавства, етнографії зародилися й розвивалися на основі місцевих знань і уявлень про оточуючий світ. Спроби розкрити історію походження слов’ян, особливості їх мови, етнографії вперше зустрічаються в давньоруських літописах. Проте, такого роду описи є поодинокими, і як правило, літописці описували побут, звичаї і традиції окремих племен. Значно ґрунтовніше в літописах Київської Русі розкрито державотворчі та політичні процеси на давньоруських землях.

Важливе місце в історіографії означеного періоду належить історичним запискам ченців Печерського монастиря Никона Великого (1069-1073 рр.) та Нестора Літописця (близько 1112 р.), а також ігумена Видубецького монастиря Сильвестра (1116 р.). Поруч із монастирськими істориками, діяльність державних керманичів та важливі події в князівствах фіксували світські літописці при княжих дворах. Так, княжий літописець Василь описав осліплення теребовлянського князя Василька Ростиславовича та волинську війну 1097 р., що виникла внаслідок цих подій. Суттєвий внесок в історію Княжої доби зробив і один із невідомих авторів Галицько-Волинського літопису, який проживав у княжому дворі Данила Галицького й особисто брав участь у військових походах.

З огляду на те, що освіченість літописців була різною, їх дослідження також відрізняються рівнем науковості. Для праць переважної більшості давньоруських істориків характерне використання різноманітних джерел. Власні спостереженнями і свідчення очевидців, вони поєднують із народними переказами, житієм святих, візантійськими хроніками, а деколи й державними архівними документами.

Дослідження природознавства в давній Русі спричинені розвитком основних видів господарської діяльності: землеробства та тваринництва. Розвиток сільського господарства вимагав знань в галузі ботаніки, грунтознавства, метерології. Заняття тваринництвом вимагало опанування знаннями із зоології. Давньоруські землероби та скотарі достеменно володіли знаннями про сільськогосподарський виробничий цикл, зумовлений сезонними змінами в році. Формування знань про дику флору і фауну Східної Європи в давньоруських племенах відбулося завдяки їх заняттю мисливством і промислами.

Переважно прикладний, ужитковий характер мала в Київській Русі й математика. Математичні знання представленні чотирма арифметичними діями, дробовими числами та визначенням відсотків. Відомо, що русичі вели підрахунки приплоду худоби на сотні тисячі. Торгівля та монетна система зумовили актуальність розвитку знань про міри та вагу, оскільки підробка еталонів належала до найтяжчих злочинів. Згідно законодавства Київської Русі такого роду злочини каралися найвищою мірою покарання.

Серед здобутків Давньої Русі в галузі математики є знання й практичне застосування різних принципів хронологічних обчислень, зокрема сонячних і місячних років, індиктів (п’ятнадцятирічних періодів, так званого Великого кола тощо). Про наукові досягнення в цій галузі засвідчує математичний трактат ХІІ ст., автором якого був філософ, математик та астроном Кирик Новгородець. Ця праця присвячена складним математичним підрахункам, зокрема автор підраховував кількість років, місяців, тижнів, днів та навіть годин, які минули від часу створення світу; трактує «віки світу» (тисячоліття); здійснює підрахунки звичайних і місячних тижнів, днів, годин тощо.

Розвиток ремесел, особливо металургії та склоробної промисловості зумовив накопичення знань в галузі фізики та хімії, які формувалися на основі виробничої практики.

Суттєві досягнення в системі наукових знань Київської Русі належить астрономії. Давньоруські книжники вели систематичні спостереження за зоряним небом, сонячними та місячними затемненнями, атмосферними явищами тощо. Особливу увагу привертали комети з шлейфом, так звані «хвостаті зірки» або «зорі-списи». Серед ґрунтовно описаних астрономічних явищ в давньоруських джерелах були сонячні та місячні затемнення. Їх природа була добре знайома русичам. У «Християнській топографії» Козьми Індикоплова розкривається механізм виникнення затемнення.

У галузі географії в Київській Русі вченим були відомі три частини світу Європа, Азія та Африка. У вступній частині «Повісті минулих літ» уміщено виписку «Хроніки» Георгія Амартола (ІХ ст. ) з реєстром країн та народів, відомих тогочасним європейським авторам. Важливу роль у ознайомленні з картиною світу відігравали мандрівки русичів у далекі країни. Прочани, які вирушали до Палестини і прилеглих територій здійснювали детальний опис передньосхідних країн. Зразком такого роду путівника є «Хождєніє» чернігівського ігумена Данила Паломника.

Медицина Київської Русі активно розвивалася й мала практичний характер. Тих, хто займався лікарською практикою називали лічець, лікар, врач. Завдяки писемним джерелам відомо, що при княжих дворах Володимира Мономаха, Юрія Долгорукого, Святослава Давидовича були власні лікарі.

Медичну допомогу всі потребуючі, незалежно від соціального статусу одержували при монастирях. Студитський статут, запроваджений у монастирях Київської Русі зобов’язував чернечі спільноти засновувати лікувальні заклади, богодільні та інші доброчинні установи. Приміром, при Печерській лаврі функціонував шпитальний монастир св. Миколи. Ченці-лікарі зцілювали молитвою та лікарськими травами. Великої слави серед народу набули ченці-лікарі Печерської лаври Даміан та славетний медик княжої доби Агапіт.

Акушерство та хірургія стали тими галузями медицини, в яких у давньоруській лікарській практиці були найбільші досягнення. Проблемною стороною розвитку цієї науки стали інфекційні хвороби (чума, холера, віспа), які в той час не піддавалися лікуванню.

 

3. Література і фольклор. Україна часів Київської Русі мала численні народні пісні, перекази, казки які передавалися з покоління в покоління.

Виникнення писемності у східних слов’ян створило умови для перетворення усної народної творчості в писемну культуру.

Один з найдавніших творів – «Слово про закон і благодать» - де поставлено питання про місце Київської Русі серед інших держав, написав митрополит Іларіон.

Досить розповсюдженими були життєписи святих і діячів церкви «Життя Бориса і Гліба».

Існували списані повчання та послання писані монахами.

Крім того церкви. Літературні твори складали високоосвічені князі.

«Повчання дітям» Володимира Мономаха в якому виклав свої політичні і філософсько-етичні погляди.

Самобутнім явищем в літературі є літописи, які зокрема писалися в монастирях.

Нестором –літописцем складена «Повість минулих літ». В цій праці подається виклад історії Русі.

4. Архітектура. Будівельники Київської Русі створили чудові споруди з дерева, каменю і цегли. Основним будівельним матеріалом служило дерево, з нього споруджували житло, оборонні та інженерні будівлі. Житла переважно були одноповерховими, у великих містах іноді двоповерховими, з ганками, галереями, їх стіни мали зрубну конструкцію.

Давньоруські міста мали укріплений центр, де жив князь. До міста прилягав «окольний град», в якому мешкали ремісники.

Ще до офіційного введення християнства на Русі існувала кам’яна архітектура. В договорі 944 р. згадується церква Святого Іллі.

Особливу широку будівельну діяльність розгорнув князь Володимир. У зв’язку з прийняттям на Русі Християнства він наказав спорудити – Десятинку церкву (988-996). Князь Володимир дарував на її утримання десятину своїх прибутків звідки й назва. (Її у 1240 р. зруйнували орди Батия).

За часів Ярослава Мудрого архітектура Києва збагатилася новими монументами, спорудами. Цей князь створив новий центр Києва, що включає багато монументальних споруд, з яких залишки Золотих Воріт і Софіївський собор збереглися до нашого часу.

Золоті Ворота (ХІ ст..) – це основні ворота міста Києва. Над ними було поставлено невеличку церкву.

Шедевром архітектури є Софіївський собор. Він будований мішаною кладкою з цегли та каменю. В основу споруди покладено тип хрестово-купольного візантійського храму. Крім богослужінь в соборі відбувалися урочисті, державні церемонії, укладалися договори. Тут садили на престол Київських князів, здійснювали їх захоронення.

Крім столиці, розгортається будівництво в інших містах- Чернігові (Спаський собор), Перемишлі, Новгороді.

В епоху Київської Русі високого рівня досягла мозаїка і фреска, іконопис, та книжкова мініатюра.

Мозаїчні зображення викладалися на стінах церков та підлозі з різнокольорових (майже 180 кольорів) кусків емальти суміш свинцю і скла. Фресковий живопис виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці.

Мозаїками та фресками була оздоблена Десятинна церква.

Шедеврами світового значення є мозаїки Софіївського собору. Це насамперед постать Христа - вседержителя, що символізує владу та зображення Богоматері – заступниці з піднятими руками «Оранта». Більша частина стін розписана фресковим живописом. Крім постатей святих, багато місця займають розписи на світські теми. Серед них виділяється композиція, що зображає засновника храму – Ярослава Мудрого та його сім’ю.

5. Монументальний живопис, іконопис.Велике значення в оздобленні храмів займав монументальний живопис. На стінах виконували мозаїки і фрески.

Одним із найбільших досягнень культури Княжої доби є мистецтво мозаїки. Саме слово «мозаїка» як і техніка виконання композицій прийшла з Візантії. Зображення на стіні викладалося з маленьких кусочків смальти – суміші свинцю і скла. Багато маленьких елементів поєднувалися в цілісну картину, взаємодіючи і доповнюючи один одного.

Художньо довершені мозаїки були створені для Десятинної церкви, Софійського собору, Михайлівського золотоверхого собору, Успенського собору Києво-Печерської лаври та інших храмів Русі.

Найвеличніший ансамбль мозаїчного живопису знаходиться в соборі Софії Київської. Рівних йому не було в світовому мистецтві тієї доби. До нашого часу збереглося 260 м ² мозаїк.

У виконанні мозаїк митці дотримувалися візантійських традицій. Це були сюжетні малюнки та портретні зображення святих, що чергувалися з орнаментами. Зображення були площинні. Вони разом утворювали єдиний текст, який читався згори вниз, зліва направо. В ієрархії зображення верхня частина храму належала Богові, середня ангелам, а нижня – сятим із числа людей.

По центру головного купола собору розміщено мозаїчне зображення Ісуса Христа в оточенні ангелів. У простінках між вікнами барабана купола зображено 12 апостолів, учнів і послідовників Сина Божого. На парусах склепінь виконано мозаїки чотирьох євангелистів, проповідників християнського вчення.

У верхній частині вівтарної апсиди собору знаходиться велике зображення постаті Богородиці з піднятими в молитві руками. Такий тип зображення Богоматері називається Оранта-заступниця. Вона наче заступається за грішне людство перед Господом.

Богородиці в Софійському соборі зображена на золотистому тлі в довгій синій сорочці – хітоні та пурпуровому плащі – мафорію. Одяг її ніби світиться, виблискує багатьма відтінками.

Загалом палітра мозаїк Софійського собору налічує 177 відтінків від найтемнішого до найсвітлішого, від холодного до теплого. В композиціях храму вони творять цілу симфонію багатоколірного звучання.

Подібними до софійських за стилістикою і художнім вирішенням були мозаїки Михайлівського золотоверхого собору. Перед знищенням цього храму (1935-1936 рр.) атеїстичною радянською владою частину мозаїк і фресок було попередньо знято. Серед збережених до наших днів унікальних творів є мозаїка із зображенням Димитрія Солунського. За переказами цей святий у ІІІ ст. був воєначальником у Солуні (тепер Солоніки в Греції). Він як в і св. Георгій у християнстві символізує непереможність, воїнську доблесть.

На мозаїці Михайлівського золотоверхого собору св. Димитрій постає молодим, енергійним воїном у військових обладунках зі списом у руці та щитом і мечем на поясі. Майстер вдало використовує колір та напрям кладки кубіків смальти. Йому вдається досягнути тонких переходів різних відтінків. Цей твір відносять до визначних досягнень образотворчого мистецтва Київської Русі.

Техніка мозаїки була дуже дороговартісною, що зумовило її застосування тільки для оздоблення центральної частини храмів. Всі інші стіни прикрашали фресками. Таке поєднання фрески і мозаїки в одній споруді не було властивим для Візантії. Воно стало характерною особливістю мистецтва Киїської Русі.

Для техніки фрески притаманна нанесення фарби на сиру штукатурку. В Київській Русі вона була найпоширенішим видом монументального живопису. Велике значення фреска займає в оздобленні інтер’єру собору Софії Київської. Це переважно сюжети, які є своєрідними ілюстраціями до Святого Письма: «Моління Анни», «Різдво Богородиці», «Благовіщення» , «Введення до храму Богородиці» та ін.

Окрім релігійних на стінах храму були виконані світські розписи – портрети родини Ярослава Мудрого та побутові сцени. Портрет сім’ї засновника собору Ярослава Мудрого, зображено в центральній частині храму під хорами. У великій урочистій картині показано як Ярослав від княжої родини підносить Ісусу Христу модель Софійського собору. Поряд із князем зображена його дружина Ірина та діти, зокрема, Анна – дружина французького короля, Анастасія – угорська королева та Єлизавета – норвезька королева.

Цікаві фрески виконані на стінах веж собору, що ведуть на хори. Серед них сюжети із зображенням полювання, виступів акробатів, скоморохів, музикантів. Найцікавішим є сцени із зображенням константинопольського іподрому. Тут показано як імператор із своїм оточенням та численними глядачами спостерігають за кінними змаганнями. Серед присутніх є також княгиня Ольга, яка на той час гостювала в імператора.

Фрагменти фресок збереглися і в інших храмах епохи Київської Русі. Великою мистецькою довершеністю, зокрема вирізняються розписи Кирилівської церкви в Києві, Спаського собору в Чернігові, Михайлівського золотоверхого собору в Києві. Фрески відзначаються багатим колоритом та гармонійним поєднанням з мозаїками.

До нашого часу майже не збереглося творів монументального живопису з храмів Галицько-Волинського князівства. Проте, археологічні матеріали та літературні джерела дають підставу стверджувати, що цей вид живопису тут також розвивався. У цьому князівстві була відома техніка мозаїки, але найбільшого поширення набула фреска. В техніці фрески і мозаїки було виконано оздоблення Успенського собору в Галичі. Очевидно, що галицькі майстри були знайомі з живописом Софії Київської та Михайлівського золотоверхого собору й намагалися наблизити оздоблення місцевого храму до київських споруд.

У грецьких хроніках є згадки про те, що палац Ярослава Осмомисла в Галичі мав фресковий настінний живопис. На ньому було зображено сцени кінних перегонів, полювання з собаками, гони на оленів та ін.

Поряд з монументальним живописом у Київській Русі набув поширення іконопис. Ікона (від середньогрец. eikon – образ, портрет) – це твір станкового живопису, який має культове призначення. На ній зображали Ісуса Христа, Богородицю та інших святих. Ікони вважаються своєрідним містичним вікном у небо, перед яким молиться віруюча людина.

Створення ікон відбувалися з дотриманням іконографічного канонів, визначених ще у візантійському мистецтві. Ікони малювали на дошках різних порід дерева (найчастіше кипарису, липи, сосни). Якщо ікона мала великі розміри, то з’єднували разом кілька дощок. Дерев’яну основу покривали левкасом (сумішшю алебастру, крейди та риб’ячого клею), а потім наносили малюнок темперою – розтертими в яєчних жовтках мінеральними фарбами. Кипарис трактували як символ буття, жовток – зародок життя, вода – джерело «тієї води, що тече у вічне життя», мінеральні фарби віддзеркалення небесного світла на землі.

Правила іконопису регламентували також процес виконання зображення. Візантійська традиція іконопису базується на тому, що не живописний образ є образом реального світу, а навпаки земний світ є образом вічного, небесного. Небесна сфера знаходиться ніби поза часом і простором. Образи на іконах є ніби позачасовими і поза просторовими представниками небесного світу.

Таке розуміння ікони докорінно змінює підхід до її написання. Не ми дивимося на ікону, а вона споглядає на нас. Звідси зовсім інший аніж у світському живописі спосіб передачі простору. Простір перед людиною не закривається в іконі, а навпаки відкривається.

У земному світі предмети освітлені з певної точки. В іконі не існує конкретного джерела освітлення. Світло проникає звідусіль і рівномірно стелиться площинами.

Великого символічного значення набуває колір, який тісно пов’язаний із символікою світла. Барви вважали носіями світла. Проте, не всі кольори мають одинакове значення. Найважливіше значеня мав золотий або жовтий колір. Образ золота як чогось надзвичайно чистого часто зустрічається в Біблії. Приміром євангеліст Іван Богослов саме в кольорі золота бачить у своєму пророцтві майбутній безгрішний світ і місто, де житимуть божі діти. Про золото як міру чистоти згадується у висловах старозавітніх пророків, а також Ісуса Христа. Тому творці канонів візантійського стилю вважали золоте сяйво надреальністю небесного походження.

Золотаво-жовтий колір символізує середовище небесного царства, яке кінцевою метою життя кожного християнина. З огляду на це, цьому кольору відведено особливе місце в розписах храмів та іконописі. Золотавим кольором виконувався німб навколо голови святих та тло ікони, що повинно було підкреслювати, що зображена особа знаходиться на небі. А позолочений одяг і золоті атрибути (свічники, чаші) також нагадувало, що це чиста, свята людина.

Інші кольори також мають свою символіку. Чим ближче знаходиться барва до золотого, тим вагоміша її роль в іконі. Білий колір є символом Преображення Господнього; синій – символізує небесну твердь як вона виглядає із землі; блакитний і зелений відтворюють усе земне у позитивному значенні.

Особлива роль в іконографії ікони належить пурпуровому кольору (суміш червоного з синім або фіолетовим). Цей колір є символом царів. Хітон (довга сорочка без рукавів) Ісуса Христа виконувався пурпуровим як символ його царського, божественного походження, а гіматій (верхній одяг з прямокутної тканини) мав блакитний відтінок, бо Ісус став земною людиною.

Колір одягу Богородиця вирішувався навпаки: хітон малювали блакитним чи зеленим, а мафорій (жіночий верхній одяг) зображали пурпуровим.

Червоний колір міг мати два значення. По-перше, – це символ божественної енергії, перемоги. У такому розумінні його застосовували приміром у зображенні святих воїнів Юрія Змієборця, Івана Воїна та ін. По-друге, в червону одязі зображали мучеників, які пролили свою кров за Христову віру. Іноді навіть Ісуса Христа зображали не в пурпуровому, а в червоному одязі, підкреслюючи пролиття ним крові за людський рід.

Дуже мало в конах використовується чорний колір. Це єдиний колір у християнстві з негативним значенням. Він є символом скорботи, пекла, сатани.

Зображеня на іконі повинно було взяте із природи, але не скопійоване з неї.Тому майстри-конописці, намагаючись віддалити ікону якомога більше від світського малярства вдавалися до деформації – основи візантійської стилізації. Це перш за все стосується постатей святих, які були основним зображенням в іконі. Одні частини тіла виконувалися перебільшеними, а інші зображалися надто малими. Ці зміни були направлення на підкреслення вищості духовного. Приміром, надто великими зображали очі як символ душі людини і малими вуста, якими людина грішить.

Перші ікони на українських землях були в основному привозними, так званого «грецького письма». Відомо, що Десятинну церкву, збудовану на честь Богородиці, князь Володимир прикрасив візантійськими іконами, завезеними ним з Корсуня- Херсонеса. Можливо, серед них була ікона Холмської Богоматері – визначна пам’ятка, яка нині зберігається в Луцькому краєзнавчому музеї. Ікони привозили і пізніше, переважно з Візантії. Найвідомішою з них є Вижгородська (Володимирська) Богородиця поч. ХІІ ст.., яка була в резиденції київських князів у Вижгороді. Потім цей шедевр іконопису було вивезено князем Андрієм Боголюбським до Володимира – на- Клязьмі. На ній зображено «Богоматір Милування» або Єлеуса.Це тип ікони Богородиці, де зображена скорботна мати в тісних обіймах з малим Ісусом, що пригортається до Сина.

Згодом ікони починають писати в Києві. Перші ікони малювали майстри, запрошені з Візантії. У них вчилися і почали самостійно виконувати руські майстри. Уже в ХІІ– ХІІІ ст.. в Києві формується потужний осередок із виготовлення ікон. Ініціатива створення власної іконописної належала митрополиту Іларіону. Іконописні майстерні, зокрема існували в соборі Софії Київської та Печерському монастирі.

Давньоруські майстри ніколи сліпо не копіювали візантійські зразки, а вносили в них струмінь свіжої творчої думки. Навідміну від візантійських київські ікони образно і духовно світліші, наближеніші до людей, пройняті любов’ю. особливу одухотвореність київські іконописці досягали без трагізму, суворої замкнутості й неприступності.

В іконах знаходять відображення основні етичні та естетичні норми Княжої доби. Іконописці звертаються до внутрішнього світу людини. Ікони своєрідно пов’язуються з реаліями земного життя, з його проблемами, болями і радостями.

Одним із перших вітчизняних іконописців вважають ченця Києво-Печерської лаври Алімпія. З історичних джерел відомо, що мистецтву іконопису він навчався в «»грецьких майстрів», які працювали в той час у Києві. Зароблені за малювання ікон кошти він ділив на три частини: одну – для монастиря, другу –вбогим, а за третю – купував матеріали для наступної роботи. За своє праведне життя Адімпій визнаний церквою святим. Про пошану до талановитого митця свідчать, складені про нього легенди. У них ідеться про те, що чернець оздоровив хворого, помазавши фарбами його рани. Легенда також стверджує, що Алімпію допомагали малювати ікони ангели. Його ікони були дуже популярними і часто слугували зразком для інших іконописців. Проте, точне авторство його творів остаточно нез’ясовано. Найімовірніше, як свідчить наукова література, що пензлю Алімпія належить ікона «Богородиця –Оранта», відома під назвою «Велика Панагія». На ній зображено Богоматір у часі молитви зі зверненими до неба руками. На її грудях зображено медальйон із образом маленького Ісуса. В іконі втілено образ Діви Марії як покірної Слуги Божої, яка усвідомлює свою місію народити Спасителя світу. Велика Панагія одна з небагатьох ікон Княжої доби, збережених до нашого часу.

Богоматір була найулюбленішою темою давньоруського іконопису, адже образ Богородиці користувався особливою пошаною в Київській Русі. Богородиця вважалася захисницею Києва та всієї Русі.

Видатною пам’яткою іконописного мистецтва Галицько-Волинського князівства є Богородиця Одигітрія (ХІІІ – поч. ХIV ст.) з Покровської церкви в м. Луцьку. Ця ікона виявлена в середині ХХ ст. і на даний момент зберігається в Музеї українського образотворчого мистецтва в м. Києві. На ній зображена Богоматір, що тримає на руках маленького Ісуса з благословляючим жестом. Одяг Богородиці виконаний лаконічно без надмірних подрібнень, а в складках одягу переважають злегка зігнуті форми. Ікона має теплу кольорову гаму. Богородиця на волинській іконі передана зі складними почуттями, в яких поєднується смуток і любов, ніжність і сила волі.

Ікона Волинської Богородиці належить до чудотворних. Чудотворними вважають ті ікони, через посередництво яких сталися дивовижні події: зняття ворожої облоги з міста, раптове одуження невиліковно хворого тощо. Чудотворними вважаються також такі ікони як Холмська, Вижгородська, Києво-Печерська Успенська та ін.

Написання Волинської ікони було приурочене перенесенню Волинської єпископської катедри з Володимира-Волинського до Луцька. Ця подія відбулася за часів правління князя Мстислава Даниловича, який у 1289 р. обрав Луцьк із його міцно укріпленим замком своєю резиденцією. Татаро-монголам не вдалося підкорити землі Галицько-Волинського князівства. Давній Галич був єдиним політичним центром Русі, що не платив завойовникам данину. Люди вірили, що саме посередництвом ікони Волинської Богородиці, до якої вони молилися, галицько-волинські землі одержали захист від нападників. Незабаром, після написання ікони та розміщення її у замковій церкві, Богородицю визнали покровителькою волинської землі, а її ікону проголосили чудотворною.

Виконання цієї ікони вчені приписують ченцю П. Ратецькому, який у 1305 р. став митрополитом всієї Русі. Відомо, що руці цього майстра належить ще одна ікона «Богоматір з Ісусом», яка в Російському мистецтві має назву Петрівської. Тепер вона зберігається в Третьяковській галереї.

Окрім Богородиці в іконографії Княжої доби важливе місце посідали ікони святих: Миколи, Димитрія Солунського, пророка Ілля, архангелів Михаїла і Гавриїла, євангелістам, мученикам Борису і Глібу, Антонію і Феодосію Печерському.

Оосбливе місце в давньоруському іконописі належить зображеннях перших руських святих Бориса і Гліба. Ці два князі, сини Володимира Великого були підступно вбиті братом Святополком. Через двадцять років після смерті в 1035 р. їх зачислено до лику святих.

Збережена до наших днів ікона ХІІІ ст. є одним із найдавніших із найдавніших пам’яток, на якій передається портретна подібність князів. Наближення до реальності мало підкреслювати цінність особистості. Ікона розвивала ідею піднесення «братерства» серед князів, таким чином формуючи певний національний образ, пов’язаний із духовними ідеалами тогочасного суспільства.

Поширеними на Русі були ікони св. Миколая, якого шанували як покровителя і заступника всіх гнаних і убогих. Його зображали в білих або золотих ризах як пастиря, який благословляє віруючих. У руках він переважно тримає Біблію.

Поряд із постатями святих іконописці зображали сюжети з Старого і Нового Завіту. Такого роду є ікона «Благовіщення», на якій зображено сцену, коли архангел Гавриїл сповіщає Марії «благу вість» проте, що вона має народити Божого Сина. Постаті Марії та Гавриїла передані зверненими один до одного. Марія схиливши голову у сторону архангела наче уважно прислухається до його слів. Гавриїл правою рукою благословляє Марію. Погляд його величних очей зосереджений на її обличчі.

Досконалі пропорції постатей окреслені плавними лініями. Особливо гарним є Гавриїл. М’яка світлотінь підкреслює лагідність його красивого обличчя. Контури його волосся, складки одягу, вишуканої форми крила ніби створюють орнамент. Іконописцю вдалося створити образ неземної краси.

 

 

Лекція №4

Тема: Культура України кінця ХІV – першої половини XVII ст.

 

План

4. Передумови розвитку культури кінця ХІV – першої половини XVII ст.

5. Розвиток мови, книгописання і книгодрукування.

6. Освіта і наука, література.

7. Мистецтво.

 

Передумови розвитку культури кінця ХІV – першої половини XVIII ст.

2. Розвиток мови, книгописання і книгодрукування. Однією з найважливіших ознак народності і нації та необхідною умовою розвитку національної… Для розвитку культури величезне значення мало поширення друкованих книг і… В Україні книгодрукування розгорнув російський першодрукар Іван Федоров, який після видання разом із своїм помічником…

ЛЕКЦІЯ 5.

План. 1. Суспільно-політичні передумови становлення культури Козацької доби. 2. Освіта.

Лекція 6

    ПЛАН.

Освіта. Наукові знання. Медицина.

У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І висловлюючися з… Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки… У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса),…

План.

1) Суспільно-історичні передумови розвитку культури.

2) Культурний розвиток України у 20 – 30 роках ХХ ст.

3) Розвиток української культури в другій половині ХХ ст.

 

Перша Світова Війна, революційні події 1917 – 1920 років, не дали можливості об’єднатися українському народу, він залишався роз’єднаним в межах двох держав: Польщі та Радянської федерації.

На початку 20-х років Радянська Україна була дуже економічно ослабленою. Промисловість була зруйнована, виробництво скорочено. Причинами такого стану були крім воєн ще: в політиці “воєнного комунізму” ( 1918 – 1921р). У ці роки вся промисловість і торгівля заборонена. Велика частина “старої” інтелігенції емігрувала за кордон. Практично всю владу в своїх руках зосередила комуністична партія.

“ Воєнний комунізм ” та економічна руїна викликали масове невдоволення більшовиками, особливо серед селян. В Україні діяли повстанські загони Махна, Врангеля та ін. Тому щоб уникнути селянської війни й укріпити свою владу комуністична влада вирішила запровадити НЕП ( нову економічну політику ) та українізацію.

НЕП передбачав накласти людей податками і дати можливість продавати рештки, дозволяли оренду та приватну власність. Це дало можливість покінчити з голодом а також ліквідувати повстанський рух, оскільки людям стало дещо краще жити і вони почали відвертатися від повстанців.

Політичному закріпленні влади більшовиками повинна була також “ українізація ” або “ обманна українізації ”, мається на увазі, що вона з самого початку була тільки прикриттям російського шовінізму.

Подібно до НЕПу це була вимушена, компромісна політика. Більшовики прагнули опанувати українське національне відродження ( спричинене укр. революцією ) і спрямувати його в напрямку соціального будівництва. Проте незважаючи на першопричини українізація була добрим стимулом розвитку укр.. культури, сприяла пробудженню націон.. самосвідомості.

1) Серед сприятливих чинників розвитку укр.. культури завдяки українізації було: введення на державному рівні обов’язкового вивчення української мови державними службовцями. ( Відбулася українізація партії та державного апарату. Державні службовці повинні були складати іспит з укр.. мови, хто лінувався вивчити мову втратив роботу. )

2) Створення україномовної системи освіти. Українізація яка передбачала навчання в школах рідною мовою сприяла подоланню неписьменності. В Україні розгорнулася компанія щодо неписьменності. У 1923р. створено товариство “ Геть неписьменність ”. Протягом 20-х років неписьменність скоротилася з 76 до 43% дорослого населення. Протягом наступного десятиліття неписьменність була практично ліквідована.

Українізація спонукала інтелігенцію до співпраці з владою, до участі в освітній і науковій діяльності. Багато зробили для розвитку освіти наркоми: Григорій Гринько, Олександр Шумський і Микола Скрипник. Нарком освіти – Микола Скрипник щиро вірив у можливості поєднання комунізму з національним визволенням українців.

Українська наука в багатьох галузях вийшла на світовий рівень. Її головним центром стала Всеукраїнська академія Наук ( ВУАН ). Заснована ще в 1918р. урядом Скоропадського. Академія мала кілька секцій. Найбільш плідно працювала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав М.Грушевський. У 1924р. він повернувся із закордону і був обраний академіком ВУАП. Членами секції були зокрема історик Д.Яворницький, філолог і сходознавець Агатангель Кримський. Повідним виданням українознавчих студій став журнал “ Україна ”. Грушевський продовжував роботу над головною працею свого життя – багатотомною “Історією України - Русі ”. Президентами Академії були видатний природознавець Володимир Вернадський, ботанік Володимир Лепський, мікробіолог й епідеміолог й епідеміолог Данило Заболотний. В цей же час формується і марксистка історична школа егідою Українського інституту марксизму - ленінізму в Харкові. Її лідером був Матвій Яв орський. Який прагнув дати марксизму інтерпретацію історії України. Поки що марксизм порівняно мирно співіснував з безпартійною наукою.

Література та мистецтво. Бурхливий розвиток укр.. літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу – розмаїття літературних напрямів, виникнення і розпад чисельних письменницьких об’єднань. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту – радянської літературно-художньої та просвітницької організації для якої було негативне ставлення до “ буржуазної ” культури минулого. Існувала наприклад пролетарських письменників. “ Гарт ” яку очолював Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.

Існували також групи непролетарських письменників: неокласики ( Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара), символісти ( Павло Тичина, Юрій Меженко), футуристи ( Михайло Семенко ).

Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917р В києві, були Микола Бура чек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Олександр Мурашко – митці різних напрямів.

Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богомазов.

- художник нудо – футурист. К. Малевич

- один із основоположників супрематизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах. Символіка його чорного квадрату базується на символічності язичницької культури.

Новий напрям монументального мистецтва 20 ст. Започаткував М. Бойчук. Цей напрям неовізантизм в основі якого лежали особливості візантійського та давньоруського іконописного живопису. Творчість М. Бойчука, його учнів “ Бойчукіство ” Василя Сідляра, Івана Падалки, Софії Нелепинської вже в революційні роки склали школу укр.. монументалістів. З новими художніми засобами: кольоровою гамою, драматизмом зображених подій, філософським їх осмисленням, динамізмом образного мислення.

Таким чином 20-ті роки характеризуються відносно вільним розвитком літератури та мистецтва. Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Нова правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження свого панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до методів прямого насильства в побудові “ соціалізму ”.

Колективізація. У 1929р. почалася суцільна колективізація – одна із трагічних сторінок укр.. історії. Вожді більшовизму були впевнені, що соціалізм неможливо збудувати без ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі, тому почали зі створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів. ( У роки НЕПу також створювались колективні підприємства, але значно повільніше. Існували і інші форми господарювання ).

Влада примушувала здавати зерно за державними цінами, які були значно нижчі від ринкових. Селяни стали ухилятися від державних хлібозаготівель, тоді наказом Сталіна були прямі реквізиції зерна, як у роки “ воєнного комунізму ”. Це означало крах нової економічної політики. Внаслідок чого з неврожайної країни стяги на 33% більше хліба, ніж у попередньому році. У багатьох районах почався голод. Апогею голод почав узимку і навесні 1933р. Люди їли товчену кору дерев, солому, собак, жаб, кропиву і помирали від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки людожерства. Кількість померлих від голоду неможливо точно підрахувати. Різні дослідники називають цифри від 2,5 до 8 млн. чол.. Голодомори 30-х років співпали із масовими репресіями, які мали на меті знищити справжніх і потенційних противників режиму. Першою жертвою репресії стало селянство. Колективізація супроводжувалася ліквідацією “ куркульства ”. Куркулями оголосили найбільш працьовитих господарів, які не хотіли вступати в колгоспи. Одночасно репресії вдарили по українській інтелігенції.

Кінець українізації. Тоталітарна централізація і відродження імперської політики супроводжується до русифікації. Перші удари по українізаторах були завдані ще наприкінці 20-х років. Усунення Скрипника з посади наркома освіти і його самогубства в липні 1933р. означали крах політику українізації. В Україну прибули тисячі партійних функціонерів з Росії, які зайняли керівні посади в республіці. Витіснивши з них українців. Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм. Українізація тепер вважалася націоналістичною контрреволюцією. Було зменшено к-ть. укр.. шкіл, скоротився відсоток укр.. вчителів і науковців, закривалися укр.. театри, заборонялися п’єси укр.. мовою. Водночас почалося прославляння російської культури, підкреслювалася величина російської мови і російського народу. У всіх школах було запроваджене обов’язнове вивчення російської мови. Укр.. алфавіт, граматика і словник були максимально наближені до російських.

Репресії торкнулися укр.. науки. В академії наук були проведені “ чистки ”. З 1929р. почали цькувати академіка М. Грушевського. Його було арештовано, проводились допити. Відданий історик помер 25 листопада 1934р. в Кисловодську під час хірургічної операції. В 1933р. звинуватили в націоналізмі й ув’язнений Остап Вишня. Вражений подіями застрелився Микола Хвильовий. Були репресовані галицькі інтелігенти, що повіривши в українізацію, приїхали до УСРР, серед них родина Крушельницьких – батько Антін, сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки “ Західна Україна ”. До концентраційних таборів були відправлені укр.. письменники: Микола Куліш, Михайло Драг-Хмара та ін. Репресіям підданий Михайло Бойчук. Був розіграний експериментальний театир “ Березіль ”, а його творець Лесь Курбас загинув у трудовому таборі. Були заборонені фільми Довженка. Наука в республіці поступово втрачала національний характер.

Продовжували творити П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан інші видатні письменники. Але свободи творчості вони вже не мали. Часто, щоб врятувати себе, їм доводилось прославляти партію і Сталіна. У 1934р. різноманітні літературні об’єднання були закриті і об’єднані в спілку письменників України. У мистецтві та літературі набували творчий метод під назвою “ соціалістичний реалізм ”. Творці канонів соц. Реалізму вважали його суттю “ історично конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку, життєву правду, виражену в художніх образах з позицій комуністичного світогляду ”. Найголовнішими рисами соц. Реалізму вважали народність, партійність, гуманізм.

Формально можна сказати, що соц. Реалізм це звичайний реалізм з певним романтичним додатком. Намагалися проказати бажане дійсність. Як і в мистецтві ікони в к-рі соц. реалізму не твір повинен бути схожий на реальність, а реальність на твір. Канонізовано було не багато особистостей, імена яких називалися вулиці і колгоспи: Дзержинського, Горького, Кірова та ін.

Розвиток культури в 2 пол. 20 ст. Після другої світової війни український народ повернувся до життя в надзвичайно важких умовах. Великих втрат зазнало народне господарство. Тому проводилась активна відбудова народного господарства, передусім індустріальних центрів. У важкому стані знаходилось сільське господарство. У 1946р. на Україні знову голод. На селі продовжуються репресії. Вони тепер уже присутні і у західній Україні, яка була приєднана до її східної частини. Тут також відбувається колективізація.

Незважаючи на перемогу у війні комуністична влада була переконана, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Велике занепокоєння викликало те, що багато радянських людей жили в зоні німецької окупації, працювали на примусових роботах і потрапили в полон, зазнали впливу західного способу життя. Крім того до складу СРСР. було приєднано великі території людей які ставились до його ідеології критично. Тому продовжується ідеологічна чиста, наступ на “ буржуазну культури”. Наприклад впали звинувачення в націоналізмі на вірш В. Сосюри “ Любіть Україну ”, а його автора спочатку “ ізолювали ”, а потім змусили опублікувати каяття. Найбільшим напрямком в культурі радянської України 2 половині 20 століття продовжує залишатися соціалістичний реалізм. Проте значущою для культурного розвитку України цієї епохи є час кінця 50-х початку 60-х період правління в СРСР Хрущова.

З приходом до влади М. Хрущова почалась десталінізація, критика культу особи Сталіна, яка дала можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес сприяв громадському пробудженню, національному відродженню в Україні. Серед людей зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З’явилися нові періодичні видання, “ Радянське літературознавство”, відновився журнал “ Всесвіт ”.

Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії укр.. літератури та літературної мови, історії укр.. мова. З музеїв, виставок вилучали картини, скульптури присвячені “ вождю всіх народів ”. Митці України почали шукати нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму 150-річчя від дня народження Шевченка у Москві було споруджено пам’ятник поету. У Львові відкрито пам’яткик І. Франку. У 1962р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яка присуджувалася галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури. Лібералізація і десталінізація мали позитивне значення і в укр.. літературі. У цей час були написані “ Зачарована Десна ” і “Поема про море”. О. Довженка, “ Людина і зброя ” Олеся гончар. Припинилися нападки на письменників.

На розвиток укр.. культури, на громадянське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які отримали назву “ шестидесятники ”. Твори цих літераторів важко пробивалися на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, розповсюджувалася у рукописах. Серед зачинателів руху “ шестидесятників ” були Ліна Костенко і Василь Симоненко. Вони виступили проти фальшу в зображенні дійсності, відстоювали національно – культурне відродження. Великий інтерес викликали поетичні збірки Л. Костенко, Д.Павличка, І. Драга. До них приєдналась молодь яка хотіла зламати шаблони, знайти нові зображувальні форми, позбутися догматизму.

Аналогічно ситуація існувала і в живописі “шестидесятників”. Прикладом цього є творчість Опанаса Заливахи, який в стилі авангарду відтворював укр.. національну тематику. Модернізм розвивали і інші художники Алла Горська, Іван Марчук.

Проте в середині 60-х років після зміщення з посади М.Хрущова всі новації в культурі були припинені. Почалася хвиля арештів і судових процесів. У Києві в 1963р. було схоплено приблизно 2-х десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему. Пожвавлення культурно-національного життя змінилося новітньою активною русифікацією України яка існувала з сер. 60-х до кін. 80-х років.

Кращі умови національного відродження стало можливе тільки із здобуття Україною незалежності.

Незалежна Україна конче відчувала потребу опрацювання законодавчої влади в галузі культури.

Важливий документ який схвалила Верховна Влада України 19 лютого 1992р. стали “ Основи законодавства по культуру ”. Ця програма фактично покінчила з тоталітарним минулим і ставила розвиток культури на приоритетний шлях.

Важливу роль у розвитку культури почала займати укр.. інтелігенція. У вересні 1991р. відбувся форум інтелігенції України, який поставив перед елітою конкретні завдання участі в державотворчому процесі.

На початку 1992р. затверджено новий склад Комітет для присудження Державних премій ім.. Т. Шеченка. На відміну від попереднього, куди входило багато компартійних функціонерів, до нього увійшли: Олесь Гончар, Іван Драг та ін.

Важливим напрямом культурного процесу є повернення в Україну її культурних цінностей. Створено урядову Комісію з питань повернення культурних цінностей, яку очолив доктор мистецтвознавства О. Федорук.

Значними подіями в укр.. культурному житті 90-х років стали Другий фестиваль сучасної української пісні “ Червона рута ” в м. Запоріжжя.

Розпочався громадсько-державний рух за відродження відродження давніх українських столиць. На належному рівні встановлено 350-річчя від дня народження гетьмана Івана Мазепи, 400-річчя з дня народження Б. Хмельницького. Певних успіхів було досягнуто в переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи.

За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зростала з 43,5 до 67,7. Водночас у східному та південному регіонах через спроби сил справи просувалися дуже повільно, а надання права учневі самому вирішувати, вивчати чи не вивчати йому державну мову, в школах Криму свідчило про відсутність належної політики держави в галузі освіти.

Сама лише заява Л. Кучми про можливість надання російській мові статусу офіційної послужила керівництвом до дії антиукраїнським силам в системі освіти. Не був підписаний закон про впровадження українського навчання. В запланованих відкрити на Луганщині 67 україномовних класів не відкрито жодного. Різко знизилися темпи відкриття україномовних класів Миколаївській, Сумській, Одеській області. До єдиної української школи в м.Донецьку батьки довозять дітей за 60 км.

Практично не виконувалася директива міністра оборони про впровадження укр.. мови у війську, а після перемоги в 1994р. Л.Кучми на президентських виборах, що директиву попросту скасують.

Економічна криза в Україні відсутність належної державної підтримки спричинили негативні тенденції преси і книговидавництва. Спочатку накреслилась позитивна тенденція до збільшення українських видань, газет, журналів. Побачили світ раніше недоступні читачеві видання літератури укр.. еміграції, С. Гординського.

Практично у кожному обласному центрі з’явилися нові видавництва в т.ч. приватні ( Дитяче видав. “А-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”- яке заснував І. Малкович ).