рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Розділ 4

Розділ 4 - раздел Культура, Українська і зарубіжна культура   Українська Культура Намагаючись Усвідомити Поняття &...

 

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Намагаючись усвідомити поняття "українська культура" в контексті загального поняття культури, ми якось протиставляємо нашій програмі поведінки всі інші, "не наші" програми, які з цікавістю розглядаємо, аналізуємо, проте знаємо, що не можемо за ними жити, бо живемо за іншою програмою. У чому ж вона полягає й коли починається? Чи маємо ми щось спільне і щось таке, що відрізняє нас від носіїв інших культур? Що ми можемо привнести безболісно до складу нашої культури, а що з нею несумісне? Чи входить російська мова до складу української культури? А таблиця множення чи Біблія?

Від часу проголошення незалежності України таких питань ставиться дедалі більше, і не тільки професійними культурологами, а й публіцистами та пересічними громадянами на побутовому рівні. З'явилося багато публікацій, в яких українську культуру виводять безпосередньо з трипільської, що існувала в IV—III тис. до н. є. Деякі публіцисти дуже емоційно ототожнюють українців з аріями, про яких ішлося в підрозділі "Культура Стародавнього Ірану та Індії", українську мову — із санскритом, а українську культуру — з основою найстародавніших східних цивілізацій. Професійні археологи кваліфікують подібні конструкції як ти­пові приклади історичної міфотворчості, що суперечать науковим фак­там [7, с. 17].

Ми знову використаємо схему Л. Байта, яка орієнтує на системність культури та визначальну роль її технологічної підсистеми. Оскільки екстенсивна перелогова система орного землеробства трипільців ви­явилася неперспективною й не забезпечила їхнього переходу на рівень цивілізації (і тому поступилася скотарству), то відлік землеробської цивілізації можна починати лише з часів існування Київської Русі.

Саме в Київській Русі були сформовані всі ознаки землеробської цивілізації (міста, державність, писемність), а трипільна система землеробства забезпечила усталеність способу життя, системність культури. Плуг, винайдений нашими народними майстрами на основі балканських зразків, використовувався аж до XVIII ст.

Ця технічна неперервність доповнюється безперервністю побутової культури. Археологи простежили традиції виробництва посуду в різних регіонах України від кераміки ранньослов'янської культури Корчак (V— VII ст.) через кераміку культури Лука-Райковецька (VIII—IX ст.) до посу­ду Київської Русі (X—XIV ст.), козацької України (XV—XVIII ст.) і сучасної традиційної української кераміки. Виявлено та досліджено безперерв­ну житлобудівну традицію від V ст. н. є. до сільського українського будівництва XX ст. Убрання та харчування теж зберігають певну уста­леність упродовж століть.

Отже, у сфері матеріальної культури спостерігається цілком виразна культурна спадкоємність від Київської Русі до XX сторіччя, яке вже дало Україні індустріальну культуру.

4.1. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Культуру Київської Русі вважають початком своєї культури рівня ци­вілізації українці, росіяни та білоруси. За радянського часу офіційна теза про спільну "колиску трьох братніх народів і трьох братніх культур" майже не викликала сумнівів. Але з розпадом Радянського Союзу по­чалася боротьба за давньоруську спадщину, репрезентовану термінами

"Русь", "русин", "руський".

Не вступаючи в полеміку з цього питання, відзначимо, що доречним є розмежування книжної східнохристиянської культури на основі цер­ковнослов'янської мови, яка була спільною не тільки для українців, росіян і білорусів, а також і для болгар, східних романців і сербів, та побутової культури, що формувалася за певних кліматичних та вироб­ничих умов і спиралася на різні діалекти слов'янської мови. Ця куль­тура існувала як структурна основа до XIII—XIV ст. Серед слов'янських діалектів був і давньоруський масив діалектів, який розпався на дві гру­пи: північну з центром у Новгороді та південну з центром у Києві. Взаємодія з сусідами впливала на фонетику цих мовних груп. Тому півден­на група засвоїла "скіфське" (чи "українське") "м'яке" г, а північ "по-фінському" не розрізняла звуків ц і ч.

Поділ на книжну й побутову культуру спирається на розрізнення дво­мовності, що означає користування двома рівноправними мовами, і ди-глосії — використання кожної з двох мов лише в певній ролі.

Як зазначає М. Попович, "в культурній ситуації Київської Русі мовою літератури, культу, права була спеціальна "висока", книжна мова, сфор­мована на тій слов'янській основі (очевидно, салонікського діалекту, близького до староболгарської), яка була знайома великим просвітите­лям Кирилу і Мефодію. В побуті розмовляли "племінними", етнічними діалектами" [15, с. 66]. Міняти сфери вживання цих мов не можна було десь до XVI ст.

Згадана диглосія є лише одним проявом розмаїття та розмежування різних програм поведінки, що складають культуру певного народу. Нові програми формуються за нових умов, запозичуються в сусідів, створю­ються шляхом синтезу з іншими програмами чи через трансформацію старих.

Ми вже відзначали гнучкість грецької культури, її здатність до за­своєння нового від сусідів. Мабуть, щось подібне можна сказати й сто­совно культури Київської Русі, яка формувалася на незахищеному пе­рехресті доріг з півночі на південь ("із варяг у греки") та зі сходу на захід, проте спромоглася утвердитись.

Щоправда, деякі захисні споруди були зведені на берегах притоків Дніпра південніше Києва. Це були багатокілометрові рови з укріпле­ним насипом висотою близько 14 метрів. їх називають Змійовими ва­лами. Така казкова назва та рештки цих валів збереглися до наших днів. Назва цілком виправдана, бо за підрахунками математиків обсяг земляних робіт, виконаних під час зведення цих споруд, набагато пе­ревищував людські можливості слов'ян, які жили в цьому регіоні до нашої ери. "Римські історики зазначають, що конунг вестготів Атанаріх 375 р. н. є. почав споруджувати десь у районі Південного Бугу ба­гатокілометровий вал, щоб захиститися від гунів. Але про участь у цій справі слов'ян, яких за того часу сусіди називали антами, а власні літо­писці з часом називатимуть полянами, історики не згадують. Натомість ідеться про війни антів у союзі з гунами проти остготів. Наші далекі предки опинились у союзі з кочівниками, можливо, так само, як за ти­сячу років перед тим у боротьбі з кіммерійцями могли об'єднатися пра-слов'яни-сколоти та скіфи, що також прийшли зі сходу" [11, с. 275]. А що ж нам відомо про культуру наших найдавніших предків — праслов'ян-сколотів?

Ми маємо дані археології та стислу інформацію грецького історика Геродота, що жив у V ст. до н. є. й залишив опис Скіфії. З його опису можна зрозуміти, що простір між ріками Дніпром, Ірпінем і Россю був заселений племенами, які відрізнялися від скіфів. Геродот називав їх по-різному: скіфами-орачами (на відміну від справжніх скіфів-кочів-ників), борисфенітами (Дніпро греки тоді називали Борисфеном), а самі вони себе називали сколотами за іменем свого легендарного царя Колоксая (Сколаксая).

Праслов'яни-сколоти жили в VII—III ст. до н. є. Від того періоду (VI—V ст. до н. є.) до нас дійшли кам'яні статуї, виявлені на південній окраїні землі сколотів-орачів (тепер там міста Первомайськ, Кіровоград, Миколаїв) і в околицях грецької колонії Ольвії (на південь від Миколаєва, пізніше її називали також Борисфеном), з якою сколоти торгували зер­ном. Деякі археологи вважають, що частину статуй було створено не скіфами, а сколотами. Ці статуї, виготовлені з кам'яних плит заввишки 140—200 см, схематично зображають людську фігуру, яка має на шиї гривну (іноді плетену), у правій руці ріг — ритон, а біля пояса А* меч-акінак. Поширеною є думка, що це зображення бога Гойтосира (і зо­лота гривна на шиї — священний знак Сонця). Геродот гадав, що то скіфський бог. Але прихильники тези про слов'янське походження Гой­тосира зауважують, що це слово чуже для скіфської мови. А в слов'ян­ських мовах слово "гойний" означає "багатий", "гоїти" — "живити", "заживляти". Звідси й "ізгой", що означає "вилучений із життя".

Відмінність від скіфів і контакти з ними добре простежуються в по­ховальних обрядах. Якщо степовим скіфам властиве поховання покійників у катакомбах з подальшим насипанням кургану, то сколоти змінили три типи поховання. Найбільш раннім було поховання в скор­ченому вигляді (позі ембріона, що готується до другого народження). Потім з'явився обряд спалювання покійників та поховання праху в ур­нах (бо сформувалось уявлення про душу, що підіймається разом із димом на небо). І нарешті, під впливом скіфів було впроваджено об­ряд трупопокладання, але не в катакомбах, а в зрубних дерев'яних гробницях (VI—V ст. до н. є.). Однак при тому зберігалися елементи й попереднього обряду, бо на могилі спалювали верхню частину гроб-ниці-домовини. Покійник при цьому не згоряв, але головну частину ритуалу — вогнище — було збережено.

Домовини — споруди над могилою — практикувалися до XIII ст. Пізніше фольклор зафіксував цю традицію в понятті хатинки на курячих ніжках, в якій живе Баба-Яга — Кістяна нога, одне з уособлень смерті.

У IX—XI ст. наші пращури повністю відмовилися від ритуалу спалюван­ня й перейшли до інгумації — простого трупопокладання під курганом або в ямі головою на захід (щоб, воскресаючи, покійник побачив сон­це). Поступово з'явився звичай ховати в трунах абсюлодах, які поча­ли називати домовинами.

Рештки звичаю трупоспалювання у вигляді рит)альних вогнищ на місці майбутнього поховання чи біля могили предків збереглися до нашого часу та використовуються в дні поминання предків (між 5 травня і 9 червня). Із цим язичницьким звичаєм довго боролася церк­ва, забороняючи плакати в поминальні дні, бо плакальники своїми дія­ми заперечували воскресіння з мертвих. У XVI ст. збилося спеціальне повчання "еже не плакати о умерших", а в XIX ст. церква вже очоли­ла поминання батьків — панахиди на могилах.

Так еволюціонували звичаї слов'ян, зазнаючи на собі впливу Сходу (скіфського) і Заходу (грецького, римського звичаїв), поєднуючи язиче­ство та християнство.

Постійно взаємодіючи з кочівниками, слов'яни залишалися земле­робським народом, пов'язаним із певною територією, Цей зв'язок фор­мував відповідну політичну культуру. За спостереженнями археологів, у всіх слов'ян на переддержавному рівні розвитку існувала двощабле-ва територіально-політична структура, нижчий рівень якої утворюють "малі племена", а вищий — "племінне княжіння". Верховними органа­ми влади племен та надплемінних об'єднань були віче, у яких брали участь усі вільні люди, які мали право обирати князя, В антів-полян кня­зівська влада фактично стала спадкоємною, хоча віче й зберігало пра­во затверджувати князя.

Розпад полянських об'єднань під ударами аварів спричинив перехід головної ролі в Середньому Подніпров'ї до росів-русів, які сформували в VI—VIII ст. нове етнополітичне об'єднання — "Руську землю". Таке об'єднання розглядають "як протодержавну конфедерацію, більш роз­винену, ніж полянсько-антська першої половини—середини VI ст., тра­диції якої вона успадкувала" [11, с. 302]. У той же час на Дунаї було створено аналогічні слов'янські об'єднання для захисту від тюркських кочових народів ("державу Само" та "Союз семи племен"). Навала хозарів на південні райони Руської землі у VIII ст. призвела до зане­паду цих лівобережних територій росів, але водночас піднесла роль Києва як центру консолідації всіх середньодніпровських слов'ян навколо полян.

Київські князі мали якийсь договір із хозарами, платили їм данину й водночас були залучені до східної торгівлі, збираючи для цього данину (полюддя) з лісового слов'янства. На початку IX ст. Київська Русь стала незалежною від Хозарії й установила в 30-х роках цього сто­ліття стосунки з Візантією. У 839 р. посли "народу Рос" разом із візантійською делегацією прибули до двору сина Карла Великого — Людовіка Благочестивого. У франкських "Бертинських анналах" за­значається, що на той час володар Русі вже прибрав титул "кагана", чим поставив себе на один рівень із монархами Хозарії та Дунайської Болгарії.

Суспільно-політичний лад давньоруської держави поєднував патріар­хально-родові та феодальні стосунки. Основою життя було землероб­ство, яким займалися вільні общинники — "люди". Це й було основне населення. Але існувало також невільне й напіввільне населення. На­приклад "обельні холопи" — власне раби. Рабами ставали полонені. Це типова ситуація у формуванні класового суспільства. Але на відміну від античності, де рабом не міг стати "свій", чому раби й вважалися "ху­добою, що розмовляє", на Русі й вільна людина могла потрапити в раб­ство, узявши позичку ("купу") та не маючи змоги вчасно віддати її. Для таких боржників, які відпрацьовували свій борг, існував термін "закупи". Існували ще категорії "смердів" і "рядовичів". їхній статус не зовсім зрозумілий. Перші були, мабуть, напіввільними, бо платили данину кня­зеві, а рядовичами могли бути й робітники, які уклали угоду (ряд) з ха­зяїном на певний строк, і діти від шлюбу вільних із рабинями та чоло­віки рабинь. За межами суспільства опинялися "ізгої". То був найгірший стан за мірками первісного суспільства, бо рабство було м'якшим по­рівняно з ним. Адже і "свій" міг стати рабом, і діти відносно батьків не відрізнялися у своїх правах від рабів, а військовополонений міг викупи­тися.

Над общиною стояла дружина — загін воїнів, якому належала війсь­кова здобич і данина. їх можна вважати зародком класу феодалів (але тільки частково, бо феодального землеволодіння ще не було). Найпо­важніші старші дружинники, які складали постійну раду ("думу") князя, стали називатися боярами. Деякі з бояр мали свої дружини. Молодших дружинників називали "отроками", "чадями", "гридями". Вони викону­вали й адміністративні функції: мечників (судових виконавців), вирників

(збирачів штрафів — вири).

На чолі держави стояв "князь" (готське слово "князь" замінило тюркський термін "каган"). Він був законодавцем, військовим вождем, суддею та адресатом данини. Але його влада мала обмеження: дру­жину, з якою потрібно було радитись і ділитись даниною, та народні збори.

Існує документ — зведення законів XI—XIII ст. "Руська правда", — з якого добре видно співвідношення різних соціальних прошарків, пра­вила їхньої поведінки. Цей кодекс законів містить Правду Ярослава, Правду Ярославичів, Статут Володимира Мономаха та ін. Якщо Прав­да Ярослава (близько 1016) допускає кровну помсту, то в Правді Яро­славичів (II пол. XI ст.) така помста вже заборонена й передбачається грошовий штраф (вира), розмір якого залежить від соціального ста­тусу вбитого. Найвище цінувалося життя княжого управителя, вогнищ­ного та конюшого тіуна — 80 гривен. То були дуже великі гроші, бо за одну гривну можна було купити вола, 10 телят чи 20 баранів. Життя княжого конюха та княжого отрока оцінювалося в 40 гривен. Жит­тя ремісника коштувало 12 гривен, а раб, смерд і закуп оцінювалися в^5 гривен. Передбачалися не тільки грошові покарання. Холоп, який ударив вільного, міг бути вбитий ображеним, а пізніше передбачалося важке тілесне покарання. І все-таки перехід від кровної помсти до гро­шового штрафу був серйозним культурним поворотом. Він свідчив про зростання ролі держави, яка прагнула витіснити традицію, та про її грошові потреби. Гроші ставали регулятором поведінки. Чи можна це вважати культурним прогресом? Відповідь неоднозначна, адже не відбувалося пом'якшення стосунків між людьми. Штраф сплачувався общиною до князівської скарбниці. Навіть у разі пошкодження май­на конкретного хазяїна крім відшкодування йому збитків треба було З платити "продаж" до скарбниці князя. Для народу прокляттям стали роз'їзди князівських вирників, які виявляли всі діяння, що каралися штрафами. Таких вчинків ставало дедалі більше, бо вбивство перетво­рилося на побутове явище. Отже, "знецінення людського життя — прямий наслідок принципу плати за життя, прийнятого князівською владою з суто фіскальних, фінансових міркувань" [15, с. 86].

Проте елемент особистої відповідальності не зовсім зник, бо перед­бачалося виокремлення ситуацій, за яких община повинна допомагати тому, хто потрапив у біду, від тих, коли він повинен сам платити, "а лю­дям не надобе".

Отже, супільно-політичний лад Київської Русі був неоднорідним, регулятори поведінки недостатньо узгодженими. Тому верхівка суспільства усвідомлювала необхідність якогось інтегратора. У 988 р. було прийнято християнство візантійського типу. Князь Володимир (молодший син Святослава) водночас здійснив низку реформ, що відповідали потребам феодальної держави. Провадилося літописання, почали карбувати золоту монету, було створено школи, до яких на навчання залучали дітей вищих прошарків. Частину молоді відправляли вчитися за кордон. Споруджували кам’яні будинки й храми з фресками, мозаїкою, іконами.

Так формувався новий рівень культури. Він саме формувався, а не запроваджувався разом із християнством. Цей процес, що тривав століттями, свідчить про самобутність давньоруської культури.

На знаковому рівні такій цивілізації властивий "брак раціональної і навіть ширше — словесної культури. Жодних слідів науки, філософії, геній богослов'я. Уся стародавня російська література має практично-) утилітарний або історичний характер" [16, с. 41].

Одну з причин такого стану Г. Федотов бачив у тому, що Русь прийняла християнство в перекладеному слов'янською мовою вигляді й не бажала вивчати грецьку мову для розуміння суті дискусій, які відбувались у Візантії. Слов'яж^вдовольнидися готовими відповідями. Протилежну думку мають'київські вчені І. Бичко, В. Табїчкоіський, Г. Горак та ін. Вони твердять, що переклад на нову мову збагачує ви­мірний текст етнонаціональними рисами: "візантійський філософсько- ^ богослоіський текст, втрачаючи під час перекладу на давньослов'янську^ мошу свою грекомовну форму, починає жити у слов'янському (в тен­денції — українському) ментальному контексті, стає феноменом уже не Візантійської, а києворуської ментальності" [18, с. 228].

Третій погляд полягає в тому, що Русь^б^да^об^адущ^посіб організації світогляду. Не богослоіськГтрактати, а художні твори, не проповіді, а^ікощ^які є не лише фрагментами культу, а й "світоглядом у кодьорі" архітека та живопис символізували ї собами га

удьорі, архітектура та живопис симоїми засобами гар

монізацію буття силою Божого слова. Храмова архітектура за допомогою просторових гармоній утілюва­ла ідею нетварної сутності божественної гармонії, яку неможливо ви­разити словом. Були споруджені храми Святої Софії в Києві (1037), Новгороді й Полоцьку (1045, 1050), що мали не софійно-античну, а християнську символіку. "Храм Святої Софії в Києві присвячений не святій на ім'я Софія, матері Віри, Надії і Любові, а Софії — Премудрості Христовій і тим самим — Матері Божій" [15, с. 97]. Це якась абстракція, і важко повірити, що в ім'я її будується храм. Але водно­час із Софією Київською в Чернігові було споруджено Спаський собор, який присвячений не менш абстрактній ідеї Світла Божого Пре­ображення на горі Фаворській.

Храмовий живопис теж прагнув утілити сутність, а не зобразити якісь реалії. Образи-ікони, що покривають поверхню храму, є зображенням небесних реалій, які перебувають за межами часу й простору. Не ікона має бути схожа на реального святого, а святий має бути схожий на свій образ-ікону. Не свято зображується на іконі, а реальне святкування є об­разом вічного, позачасового свята.

 

4 2. КУЛЬТУРА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

 

і#ій|іі йкй навала 1240 р. не тільки спустошила землі Київської Русі, і/ш и внивила вади її політичної культури. Свавілля й усобиці князів, цін ині ми< Л5 автор "Слова про Ігорів похід", не припинялися, до того мніі впрошували на допомогу кочівників. Російський історик І І іі/іпййпп підрахував, що чернігівські Ольговичі користувались по-» муідми половців 15 разів, а сам Володимир Мономах, який у своєму "Пімічанні" закликав синів до єдності, — 19 разів. Це було зумовле-Гірдком постійної державної доктрини. Як відзначає Є. Маланюк, вами імшн початковий централізм згодом почав небезпечно вагатися поміж , пньипршом, що мав на меті цілісність Руської Землі, і вотчиною (тобто уі Мйдкуи.інням сином батьківського князівства, що призвело б до Імперії "сполучених князівств"). Обидві державні доктрини, беручи їх !#ор#тично й окремо, не були злими (очевидно, за певних умов). Але їм і уміш — а вона, власне, вважалася державною доктриною Києва —

II згубна [11, с. 37].

Суть системи сеньйорату, як її розуміли в Києві XI—XIII ст., полягала н тому, що володарі всіх руських князівств були рівні, а той, який сидів у Києві, був поміж ними просто старшим. Він не мав конституційно виз-нАЧбної виконавчої влади стосовно тих князів, які його сеньйорату не визнавали. Усі важливі відносини тоді залежали від князя особисто чи від військового насильства.

Стомлене усобицями населення скористалося загальною панікою 1240 р., щоб позбутися княжо-дружинного устрою. Окремі міські общини віддали данину татарам охочіше, ніж князям ("орють пшеницю й просо татарам", як іронічно писав про них галицький літописець). Погрози з боку князів не впливали. Земля розпадалася на окремі общини на чолі з радами старійшин, як було до утворення централізо­ваної Київської держави. Південна Русь (князівства Київське, Переяславське, Чернігівсько-Сіверське) ніби зійшла з історичної сцени. Залишилася сильною лише Галицько-Волинська земля, князь якої Данило Галицький навіть зміцнив свою владу, бо його бояри внаслідок та­тарського спустошення втратили підтримку угорців.

Данило Галицький балансував між Золотою Ордою й папським пре­столом. У ставці Батия він одержав право на Київський стіл і 1246 р. послав туди свого кандидата в митрополити (Кирила), а 1253 р. інте­грувався в європейське співтовариство, коронувавшись за участю прелатів західної церкви та польських князів.

Русі вплив церкви на деякий час зміцщіш. Втративши матеріальну князівську підтримку (з X ст. Ідерква одержувала десяту частину прибутків, що надходили від князі вських данин, суду й мита), православна церква підвищила свій моральний авторитет і політичний вп/ійв^а християнство в масовій свідомості ста­ло єдиною єднальною^силою суспільства та символом його зв'язку з навколишнім світом.

Археологічні дані свідчать про цілковиту перемогу християнської поховальної обрядовості саме в цей період та про зникнення язичницької символіки на ювелірних виробах. Православна церква навіть відкрива­ла (1261) єпископську кафедру в столиці Золотої Орди. Ця "новоство-рена єпархія посідала осібне місце в системі церковно-адміністра­тивного поділу руських земель, що склалася в другій половині XIII ст. До її складу увійшла практично вся територія, що була у віданні золо-тоординської адміністрації" [12, с. 158]. Але міжусобні конфлікти все­редині Золотої Орди примусили церковних ієрархів шукати нових по­кровителів. Тому наприкінці XIII ст. митрополит переніс свою кафедру з Києва до Володимира.

З кінця XIV ст. колишні землі Південної Русі ввійшли до складу Лит­ви, Галицько-Волинське князівство під назвою "Червона Русь" — до складу Польщі. Закарпаттям володіли угорці. Київ ще вважався "маті­р'ю міст руських", але то були лише спогади, а не реальний культурний рівень міста. Насправді міська культура занепадала й надалі, відбували­ся аграризація міст, зниження освітнього й морального рівня священ­нослужителів, деградація аристократії в сільських маєтках. Тривали хи­жацькі напади татар. ^Хшшшш^гШІш^ булм —забезпечити пооі^ии^^^Т^^думкуіСТрушевського, Литва не могла сприяти і їх культурно­му розвиткові, бо перебувала "значно нижче в культурному й су­спільному розвитку порівняно з народністю приєднуваних земель, ук­раїнською чи білоруською" [5, с. 95]. Через це білоруська мова стала мовою Великого князівства Литовського, а право й суспільно-політична схема були запозичені з Київської держави.

Ця позиція не зовсім узгоджується з конкретним аналізом Литовських статутів, який виконав М. Попович. Він виявив серйозні зрушення в розвитку правової культури. Тому в подальшому викладі будемо спи­ратися на результати зазначеного аналізу та на інші переконливі логіко-культурологічні результати, одержані М. Поповичем в аналізі культури козацької доби [15, с. 120—299].

ііМІІ) МІРИ Шві 1566 і 1588 років свідчать про високий про­бнії §МИІ руцкв*литовських укладачів. Подібних за обсягом про-міці ц§ Іум І ЖОДНІЙ європейській країні, а в Польщі такий про-иіяші Гм) шляхта виступала категорично проти правової ними-/ рімності всіх перед законом. У статуті ж 1588 р. н.мии |н> іділ "Про забиття чоловіка простого стану від і іуімлося, що якби якийсь шляхтич із зухвальства, пи-"рі причини, через свавілля, умисне та легковажно ставлячись м..чин по та знущаючись над створінням Божим, убив би

• мну чи шляхтича й був би спійманий одразу після

ні, »чиму, такого шляхтича за умови належного доказу • «і111" на горло, крім сплати головщини. ми, цо вж«* по кровна помста архаїчних суспільств і не князівські ш ріімі іолови. Тут християнський принцип "не убий" поши-»»і щі ік людей незалежно від соціального стану. Але "головщи-н<и мри імачалася, як і в "Руській правді", залежно від статусу щ ... .,мм*м пжс* не в гривнах, а в копах (1 копа = 60 грошей).

іщ щ »иму і і.иуті ще одна важлива стаття: "Людина вільна ні за який і ми не мііжі» бути віддана в неволю^. То вжїубуҐрадикальний |і/»внрш під і.шонїіГархаїчних суспільств, перехід до принципу "свій не ЙШШ §у*м рйОом", що діяв у суспільствах з розвиненою культурою вла-ДИ Іі ІДі< мої.11 (античному й буржуазному). ^ Рорітакиичперехід було |§(ЙїЖФНс> іі/іьки з ліквідацією кріпацтва 1861 д.^^

РіМНЛішуіий тут європейський (західний) вектор розвитку української у/імури не був єдиним і визначальним. Більш жорстка реальність, яка йНИНіілй мй формування особливої програми поведінки, існувала на Щ0 ?• півдні. У XV ст. сформувалося Кримське ханство, яке відділилося Іо/шші Орди не без допомоги Литви. Ще перший хан Хаджі-Гірей ••ДМАі і«б© підлеглим великого князя Литовського, а другий хан ди-мшії Гірці"» Менглі став уже васалом Туреччини й воював з Литов-Иуі йкою державою. Він захопив Київ (1482) і спустошив його так, Ітіии. Вважається, що під час навали на Волинь він вивів блиіііко 100 тис. полонених. Торгівля людьми стала основним •амйШМ Кримського ханства. Внутрішні виробничі потреби також за­ле рахунок "полону". Як писав один автор XVI ст., руські були завжди в татар напоготові для будь-яких господарсь­кий період, і кожен татарин міг замовити до певного терміну якусь Жодна держава — ні Литовсько-Руська, ні Польсько-Литовська, що утворилися після Люблінської унії 1569 р. та приєднали до себе воє­водства Київське, Волинське та Брацлавське, — не здатна була забез­печити захист відкритого степового кордону, а отже, й працю землеро­ба. Це стало справою самого озброєного населення. Тому "українське козацтво з'явилося на світ лише через існування поруч розбійницького Кримського ханства" [б, с. 112].

Що ж являла собою козаччина як культурне явище? То була особ­лива програма поведінки людей, які відірвалися від структури суспіль­ства, але не тимчасово, як це робили учасники ініціації та міфологічні герої, а назавжди. Ними могли бути представники будь-якого етносу. Українським козакам передували татарські, які здійснили напад на Поділ­ля в 1460 р. Тюркською мовою слово "козак" означає "вільний", тобто це особливе військо втікачів, розбійників і вигнанців, як писали західні автори. Перше документальне свідчення про них з'явилося 1499 р.

Збігаються не тільки назва, а навіть організація, озброєння й тактика запорізького козацтва з татарським і частково — з турецькою яничар­ською піхотою. Але козацтво на відміну від яничарів не входило до якоїсь державної структури. Самі запорізькі козаки вважали себе лицар­ством на зразок військово-чернечого Мальтійського ордену. Водночас то була претензія на статус лицарства типу шляхти. Запорізьке братство не було чистим "комунітас", які ми розглядали в підрозділі 1.1. Воно мало свою структуру, подібну до структури міських релігійних братств. На чолі козацької корпорації стояв виборний кошовий отаман, якого всі звали батьком. Він звертався до козаків, називаючи їх дітками, братчи­ками, панами-молодцями, товаришами. Братчики поділялися на старши­ну та чернь, або сірому. Різниця між ними була у віці, посаді й автори­теті. Усі вони були вільні й не мали майна. Відома ще одна категорія — кандидати в козацьке звання. їхня підготовка тривала, за деякими да­ними, сім років. Називали цих кандидатів, за переказами, "чура" або "хлопець" (від тюркського "джура").

Лицарі-товариші одержували платню й обирали старшину. Козацтво поділялося на січове й зимове. Останні не називалися лицарями, вони жили поза Січчю та вважалися "посполитими", тобто підданими това­ришів, але під час війни служили разом з усіма. Чисельність козацтва протягом XVI—XVIII ст. коливалась у межах кількох тисяч, а разом із зи­мівниками й слободами сягала близько 100 тис. чол. Така кількість була достатньою, аби забезпечити недосяжність території Київщини та Лівобережжя для владних органів Речі Посполитої. Саме ця територія лісостепової окраїни руських земель набула назву Україна. Саме тут було створено козацьку легенду, яка витіснила всю попередню націо­нальну міфологію.

Козацтво формувалося на тій межі між землеробами й степовиками, яка називалася Диким полем, але воно стало взірцем для масової свідо­мості всіх регіонів України. Навіть "у тих областях України, наприклад Галичині, що фактично не були охоплені козацьким рухом, знаходимо незчисленні народні пісні, що прославляють козаків" [10, с. 516]. Про­фесійні дослідники козацтва тривалий час не могли ідентифікувати це явище. Художник Ілля Рєпін (1844—1930), створюючи свою славетну картину "Запорожці пишуть листа турецькому султану", у захваті писав, що запорожці були інтелігентами свого часу, бо всі були освічені. І. Лисяк-Рудницький намагався пояснити явище козацтва за допомогою американської аналогії — як "людей пограниччя" — піонерів і ковбоїв, котрі колонізували Дикий Захід, витіснивши індіанців та водночас за­своївши багато їхніх прийомів [10].

Автор "Історії запорізьких козаків" Д. Яворницький писав про внут­рішню неузгодженість поведінки козаків. З одного боку, вони були жорстокі й нещадні до своїх ворогів, хижі, кровожерні, зневажали пра­ва чужої власності, а з іншого — вірними друзями, справжніми брата­ми один для одного, котрі, однак, просту крадіжку якоїсь нагайки чи пута вважали страшним злочином, за який винного карали на смерть.

Культурологічну оцінку, що узгоджує ці суперечності, пропонує М. Попович, використовуючи опозиції "своє—чуже", "верх—низ", "світ— антисвіт". За цією оцінкою, стан, який обрали козаки, породжував про­граму ритуальної поведінки. Оскільки вони були борцями за вітчизну й віру, то мали бути демонстративно жорстокими до своїх ворогів. Не підходячи під стать образу правової системи Речі Посполитої та вза­галі не визнаючи офіційного права, вони мусили створити якусь "ан-тиструктуру", яка регулювала б їхню поведінку.

Запорізький Низ є світом навиворіт. Він є "нижнім" світом, місцем контакту з "чужим світом", а отже, з "нечистим", таким, що перебуває на межі з Хаосом. Звідси, можливо, засвоєння східних, ісламських еле­ментів у побуті та символіці січовиків.

Власна символізація козаків формувалася перевертанням загально­визнаних еталонів, наданням їм сміхового, карнавального вигляду. Із пе­реказів і легенд можна зрозуміти, що прийняття новачків до товариства мало риси сміхової ініціації. Кандидат мав випити кварту горілки та перейти по колоді через рівчак або проявити особливу "сміхову" дотепність у нестандартній ситуації. Після цього він одержував нове ім'я-прізвисько, звичайно з гумористичним відтінком: Семипалка, Стор-чаус, Стріляйбаба, Довбня, Кривоніс, Голопупенко, Півторакожуха, Не-пийпиво, Неїжмак, Загубиколесо, Задерихвіст, Держихвістпістолем. Як відзначає Д. Яворницький, малу на зріст людину козаки звали Махи-нею, а велику — Малютою, шибеника — Святошею, лінивого — Добро-волею. Ці "антиімена" свідчать про усвідомлення Низу як "антисвіту". Продовженням такого світосприйняття була наступна стадія ініціації новачка. Коли він із новим іменем приходив до отамана, то той при козаках відводив йому місце в три аршини завдовжки та два аршини завширшки, говорячи: "Ось тобі й домовина, а як умреш, то зробимо ще коротшу".

Побутова поведінка козака передбачала постійні військові вправи й байдужість до господарської діяльності, роботи взагалі, пропагувала "ан-типоведінку" з пияцтвом і люлькою.

Се козак запорожець, Ні об чим не туже: Як люлька й тютюнець, То йому й байдуже, Він те тільки й знає — Коли не п'є, так воші б'є, А все ж не гуляє!

Люлька-"носогрійка" була таким самим символом "антиповедінки", як і пияцтво, адже "табачники", тобто ті, хто палили люльки або нюхали тютюн, зображувались у той час на західній стіні храму в сценах страш­ного суду, бо вважалися грішниками. Козак — не грішник, але перебу­ває дуже близько до "того світу".

Пиятика теж була демонстративна. Годилося пропити все, що було здо­буто в бою, та ще й залізти в борги. Нестримність у їжі та випивці — так само звична річ, як і аскетизм: "Запорожці як малі діти: дай бага­то — все з'їдять; дай мало — довольні будуть".

Козацька демократія теж мала риси ритуальної процедури. Вибори отамана дуже нагадували вибори вождя в первісних суспільствах. Кан­дидат у кошові мав відмовлятися тричі, а його навмисно грубо випиха­ли на площу, примовляючи: "Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном". Обраного отамана посипали піском і мазали гряззю, щоб він завжди пам'ятав, як відчувають себе принижені, та не намагався возвеличитися. Після такої демонстративної "соціальної смерті" кошовий набував виняткових прав. Товариство терпі­ло граничну суворість "батька", але громадська думка, центром якої бу­ли "старики", стежила, чи відповідає суворість "предковічному порядку". Оця орієнтація на "предковічний порядок" у поєднанні з відчайдуш­ною лицарською поведінкою робила козацтво в очах населення яки­мось напівмістичним братством, яке відновлює втрачені часи Київської Русі. Коли Запорізьке військо на чолі з гетьманом Сагайдачним 1620 р. записалося в члени Київського братства та забезпечило формування нової православної ієрархії, то це було справді спробою відновлення зв'язку часів, принаймні нововисвячені церковні ієрархи у своєму ма­ніфесті 1621 р. називали Запорізьке військо наступниками давнього князівського лицарства.

Для широких верств населення козацтво було символом солідарності в боротьбі з панськими структурами, які нав'язувала Польща. Січ була відкрита для всіх бажаючих, які відповідали певним умовам: бути вільним і неодруженим, православним (або прийняти православ'я), відбути ви­пробування, присягнути королеві (цареві) та говорити лише українською мовою. Вимога стосовно мови теж була символічною. Це була "низь­ка" розмовна мова як символ солідарності. Адже читали запорожці звичайною для того часу книжною мовою.

Отже, козацьку програму поведінки визнавали за привабливу (хоч, може, й недосяжну для себе) найширші верстви населення. Це й підтвер­дила Визвольна війна 1648—1654 рр., коли козацтво стало політичним лідером, а про Україну почали писати як про "козацьку націю".

Але козацька легенда не була єдиною програмою поведінки в XVI— XVIII ст. Навпаки, зазнаючи східних і західних впливів, Україна мала таку культурну розмаїтість, що перевищувала її можливості систематизувати її та створити культурне ядро. Перебуваючи під впливом Західної Євро­пи, в якій відбувалися реформаційні та контрреформаційні процеси, Україна сприйняла стилістику бароко. Ця мистецька програма, що ви­никла на межі дворянської та буржуазної дійсності й була достатньо "химерною" для Західної Європи, доволі специфічно реалізувалась у вигляді староукраїнської барокової культури.

Ідеї Ренесансу та Реформації, які в католицькому світі означали ра­дикальний розрив із попередньою середньовічною культурою, за умов України набули вигляду боротьби з офіційною православною церквою, а потім (після Берестейської унії 1546 р.) — з уніатами. Боротьбу вели братства. То були утворення XVI ст., які спершу мали вигляд ремісни­чих цехів, але швидко набули значення релігійно-культурних громад, що прагнули поставити під контроль церкву, опікувалися школами та лікар­нями. Перше братство (Успенське) було створене у Львові 1544 р. До кінця XVI ст. виникло ще кілька таких братств, а в XVII ст. їх уже було багато на Волині, Київщині й Поділлі. Найвизначнішу роль відігравали Львівське, Луцьке та Київське братства. Вони боролися за відродження старохристиянської моральної та ідейної чистоти, визначали на своїх зібраннях, чи не говорять священики єресі. То було щось схоже на за­хідноєвропейську реформацію.

Церковна адміністрація також шукала шляхи реформування церкви та знайшла їх в ідеї унії з католицизмом. Польська влада підтримала уніатів, які захищали старі католицькі (старий юліанський календар) і пра­вославні (церковнослов'янську мову служби) традиції проти протестант­ських новацій. Братства розцінили унію як зраду церковників під впли­вом єзуїтів. Православні вбили полоцького єпископа-уніата, київського війта, кількох ченців, а архімандрита Видубицького монастиря втопили в Дніпрі. Козацьке військо теж підтримало братства.

Константинопольська патріархія 1620 р. скасувала рішення Берестей­ського собору. Так закінчилася релігійна Реформація в Україні. Трид­цятилітньої війни, як на Заході, вона не спричинила, але й радикаль­них змін не сталося.

Проте культурні зміни все ж відбувалися, але в сакральній сфері вони були не дуже помітні. Барокова стилістика змінила смаки. Гнуті баро­кові лінії стали проявлятися в поховальних обрядах. У Львові католики й православні ховали покійних у вишуканих барокових трунах з їхніми портретами, писаними олією.

У XVII ст. в православних храмах була поширеною багатоголоса об­робка стародавніх церковних мелодій. В іконописі теж з'явилися ре­несансні мотиви врахування анатомії та структури одягу.

У світському житті барокове розмаїття цілком очевидне. В обігу були гроші всіх видів: дукати, талери, леви, шостаки, орленки, шаги, чехи, ось-маки, тимфи тощо. Українські поети писали вірші латинською, польською, книжнослов'янською, розмовною українською мовами. У старому Львові ще й тепер можна побачити багатство архітектурних стилів, а відтак і уявлень про рівність та станові різниці. Розмаїтість світоглядів і віру­вань мала калейдоскопічний вигляд.

Чи ж зберігалась якась культурна цілісність? Звичайно, вона лишалася на технологічному, землеробському рівнях та в пов'язаній з ними куль­турі життєдіяльності (харчуванні, одязі, сільському будівництві). Козацт­во навіть у своїй верхівці на той час ще жило за селянськими смака­ми. Воно не мало серед домашнього майна збірок живопису, подібних до тих, що були в резиденціях польських магнатів. Зустрічалися тільки ікони та портрети.

Але зміни проникли й у селянсько-козацький світ. Вони відбувались у сфері мови та фольклору. На відміну від Західної Європи, де сталося зіткнення орієнтацій на розмовну та сакральну мови, в Україні відбу­валося зближення цих мов, їх інтерференція. Спудеї Києво-Могилянської академії дуже виразно демонстрували цю ситуацію, вставляючи латинські слова в народну пісню "І шумить, і гуде, дрібен дощик іде". В українській пісні з'явився чіткий і римований вірш. В епічній поезії (ду­мах, баладах) теж сталися зміни в світоглядних акцентах.

Якщо в культурі Київської Русі значення задавалися згори вниз, або від божественних сутностей до тварного світу, то в бароковому стилі рух зворотний, від образного ряду буквального значення через мораліза­торські смисли до проникнення в небесну, духовну суть земного буття.

Українське бароко за доби Просвітництва — це назва двох різних культурних явищ, що побутували у XVIII ст. Стильові особливості україн­ської духовної культури, які з'явилися під впливом реформаторських ідей XVII ст., певним чином трансформувалися за умов, коли Україна стала провідником західного впливу до Росії.

Доба Просвітництва (XVIII ст.), або "вік Розуму", у Західній Європі характеризувалася поширенням ідей раціоналізму з технологічної під­системи культури (мануфактурного та індустріального виробництва) на сферу символічну (секуляризацію духовного життя) і соціонорматив-ну (досягнення юридичної рівності людей). Боротьба за звільнення лю­дей від феодальних пут, які заважали розвиватися буржуазному вироб­ництву, досягла апогею під час Великої французької революції (1789— 1794 рр.). Саме ця революція (а не більш ранні нідерландська та англій­ська) змогла в "Декларації прав людини і громадянина", ухваленій 1789 р., чітко визначити свою мету — "збереження природних і непо­рушних прав людини". До тих так званих природних, а насправді ціл­ком соціальних прав особистості належали свобода, власність, безпе­ка та право на опір насильству.

Для України XVIII ст. ця проблематика не була ще актуальною. Пра­вобережжя під Польщею переходило в уніатство, а Лівобережжя під Росією боролося за збереження решток державної самостійності.

Проте тогочасна Росія сама прагнула стати європейською держа­вою. Петро І 31 січня 1700 р. запровадив західноєвропейське літочис­лення. Напередодні відбулося стриження борід і перевдягання дво­рянства в німецький і французький одяг. Насильно перебудовувались інші сфери побутової культури. Петро І намагався повністю зламати традиційну культуру. Був досягнутий цілковитий розрив із консерва­тивною місницькою системою на користь станово-бюрократичного устрою, узаконеного "табелем про ранги". Усі посади в державі обій­малися відповідно до класу, який надавався особі. Існувало 14 класів у військовій, цивільній і придворній службі. Військові звання почина­лися з обер-офіцерських, і кожен, хто одержав обер-офіцерську поса­ду, ставав спадковим дворянином. У цивільній службі спадковим дворя­нином міг стати лише той, хто дослужився до восьмого класу.

Було ліквідовано патріархат і створено Святійший Синод, що ввело церкву в ранг міністерства. Перенесення столиці до Петербурга було спробою остаточного розриву з Московською Руссю на користь нової надетнічної імперії. Місто було названо не на честь царя Петра, а на честь святого апостола Петра — покровителя Рима. Назва міста скла­далась із трьох слів "Санктус Петрос Бург", де перше слово латиною означає "святий", друге грецькою "камінь" і називає ім'я апостола, третє німецькою — "місто".

Так відбувалася трансформація старої християнської ідеї "Москва — третій Рим" ("другим Римом" була Візантія) у нову імперську ідею "Росія — третій Рим", що передбачала безмежне зростання моці держа­ви, заради якої не слід було жаліти нікого, навіть власного сина. Пріо­ритет загального над особистим та одиничним, який проголосила церква, але ніяк не могли здійснити в Київській Русі, реалізували Іван Грозний та Петро І силою держави. Петро І долав традиціоналізм за допомогою традиційної символіки. Опозиція називала Петра І антихри­стом, а він у відповідь цілком демонстративно діяв за цією схемою, висміював усе традиційно шановане, збирав "всешутейший собор".

Західна Європа, яка від сепаратизму перейшла до індивідуалізму, учи­лася силою держави, права та моралі регулювати відносини індивіду­алістів, які вели "війну всіх проти всіх". І жорсткі технології, які не доз­воляють відволікатись на з'ясування стосунків, і дисципліна праці, що передбачає невихід на роботу лише в разі смерті, і жорсткі штрафні санкції за порушення умов контракту, і протестантські стимули, які обі­цяють богообраність лише заможним, — це засоби, що забезпечували усталеність і розвиток Західної Європи.

"Прорубавши вікно в Європу", Петро І зовсім не збирався відтворю­вати весь цей спектр стимулів, що регулювали стосунки вільних від кріпацтва та юридично рівних людей. Він вбачав у Європі лише добру "фабрику й майстерню", а духовні механізми, що забезпечували функ­ціонування цієї "фабрики", його не цікавили й не могли цікавити, бо були складовими зовсім іншої системи культури. Для Петра І ближ­чими "європейцями" були українці. Не випадково Мазепа став першим кавалером найвищого ордена імперії — ордена Андрія Первозванного. А після Полтавської битви Петро І був настільки вражений "зрадою Мазепи", що встановив цілком офіційно відповідно до свого карна­вального стилю новий орден — Іуди Іскаріота, яким мали нагородити Мазепу. Лише втеча й смерть врятували гетьмана від такого "нагород­ження".

Але вплив українців на російську культуру після цих подій не змен­шився. Петро І поставив на чолі своєї "вченої дружини" професора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича (1681—1736), який готував перебудову управління церквою. Ф. Прокопович був дуже освіченою людиною. Він учився в Києві й Римі, читав у академії поетику, риторику та філософію, мав найбільшу тоді в Росії бібліотеку, розумів роль науки так, як її розуміли тогочасні природодослідники Заходу, котрі створювали "академії рисеоких", тобто тих, які бачать краще. Ф. Про­копович написав такий вірш про папський вирок Галілеєві:

Чом ти ганьбиш безсоромно ім'я Галілеєве, папо?

Чим він тобі завинив, старче, тиране, скажи?

... Про гострозорість так само нелегко тобі міркувати —

Кріт бо не може уздріть те, що побачила рись!

Петро І поставив на чолі Синоду галичанина Стефана Яворського (1658—1722), незважаючи на благання Єрусалимського патріарха До-сифея не призначати московським патріархом українця, бо всі вони "мали зносини з латинами". Дочка Петра І Єлизавета вступила в таємний шлюб з 0. Розумовським, сином козака з хутора Лемеші біля Києва, а ставши царицею, призначила його шістнадцятирічного брата Кири­ла президентом Петербурзької академії наук. Згодом Кирило Розу-мовський стає гетьманом України. Він привіз із України до Петербурга видатного співака й диригента М. Полторацького, який пізніше очолив співацьку капелу. Його учнями були М. Березовський, Д. Бортнянський,

С. Давидов.

Вихованці Києво-Могилянської академії обіймали єпископські та ігу­менські посади по всій Росії. Це викликало таке роздратування серед російських священиків, що Єлизавета змушена була 1754 р. видати спе­ціальний указ про надання певних переваг великоросам у церковній

ієрархії.

Вихідці з України утворили в імперській столиці особливий культур­ний світ, у якому поєднувалися західноєвропейські світські манери (саме так після Петра І почали розуміти зв'язок із Європою) із селянськими цінностями України. Освічені українські старшини єлизаветинських часів, які часто зустрічались у Петербурзі, проводили світські бесіди, листувалися латиною, одночасно у своїх щоденниках записували "по-російському українською мовою", скільки грошей видано на горілку та скільки голів цукру куплено. Отакою була "староукраїнська бароко­ва культура у XVIII ст.".

Цікавий епізод з цього гнізда культурних явищ зафіксований у житті графа Безбородька, який процвітав за часів цариці Катерини. До нього приходило багато відвідувачів з України. Він намагався ховатися від них. Одного разу черговий відвідувач чекав у палаці, а Безбородько, маючи намір утекти іншим ходом, спостерігав за земляком у щілину в дверях. Той спочатку просто сидів, нудьгуючи, а потім почав ловити мух. Захопившись полюванням, він так вдарив по коштовній вазі, що та роз­билася. Перед переляканим відвідувачем з'явився зі схованки граф і за­питав: "Чи спіймав?"

Це, звичайно, була ігрова, "низова" поведінка, але й світське життя теж було ігровою поведінкою. Обмеженість такого поєднання євро­пейського раціоналізму, який прагнув осягнути суть буття за допомогою вишуканої латини, з умовними, ігровими формами поведінки вельмож, добре усвідомив і своїм життям прагнув спростувати видатний україн­ський філософ Григорій Сковорода (1722—1794).

Знаменита фраза Г. Сковороди "Світ ловив мене, та не спіймав" озна­чає, що він не визнавав жодної зовнішньої структури, яка б визначала сутність людини. Він не тільки не визнавав губернаторських посад (відмовився підійти до харківського губернатора, поки той не сказав, що кличе його не як урядова особа, а як Щербинін), а й біблійні тексти називав маскарадом. Г. Сковорода був переконаний, що людина здобу­ває свою сутність, звільнившись від впливів повсякденності, пізнаючи саму себе. Це означало відкрити в собі своє серце: "Всяк єсть тем, чье сердце в нем".

Так Г. Сковорода порвав з бароковою традицією, за якою вчинок моральний, якщо він розумний. На його думку, істина й щастя — скрізь, у кожній точці людського буття, а не в якомусь конкретному місці або часі. Потрібно вміти жити тут і зараз. Обмеження своїх потреб потрібно мудрецям, а хлібороби та воїни мають займатися кожен своїм, "срод-ним" його серцю ділом

 

 

 

4.3. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIX ст.

Українська культура XIX ст. розвивалася в умовах величезної поліет-иічної Російської імперії, політичне керівництво якої прагнуло до уні­фікації по всій території. Це спрощувало завдання управління. "Син-івксичний" тип соціокоду (різновид універсально-понятійного), що був створений у XVIII ст. та зводився до жорсткої організації культурних смислів відповідно до табеля про ранги, став визначальним у XIX ст.

За часів імператора Павла вимагали, щоб усі вельможі носили мрусські чоботи замість черевиків. А щоб така вимога неухильно ви­конувалася, Павло примушував вельмож виходити з карети та вклоня­тися. Оскільки в тодішньому Петербурзі на великих вулицях була баг-мюка, перевага чобіт ставала очевидною. Тому вбивство імператора Павла 1801 р. дворянство відзначило виходом на вулиці Петербурга • тому одязі, який йому подобався.

За царя Миколи І було сформульовано принцип: "Для блага імперії, що зберігає, щшшісшл міць завдяки самодержавству, неможливі в її складі окремі самостіщі^частини чи федеральні об'єднання провінцій із особливими правами". Тому віднбіленеіменним указом 1787 р. запо­різьке козацтво під назвою "вірних, або чорноморських, козаків" після »«кінчення війни з Туреччиною розселялося не там, де йому було зручно (у лиманах Дністра й Бугу), а там, де вирішив уряд, — на Таманському півострові. Так виникло Кубанське козацьке військо, в якому поступово було знищено всі ознаки (структурні та іменні) запорізької самобутності (чиїмірність отаманів, звання військових суддів і писарів, поділ на курені). Йійсько було поділене на полки, а курені перетворилися на станиці. Кубанців підпорядкували адміністрації Таврійської губернії (1842).

Але царизму,£іавало дедалі важче зберігати застиглу структуру Суспільства та застарілу систему цінностей. Велика французька революція породила нові потреби (демократизацію влади), переоцінила існу­ючий лад. Тому цар Олександрмав якось урахувати європейські впливи. Одним із цих впливів була орієнтація на «свободу, що оспівувалася російською поезією. Але саме поняття сво­боди було неоднозначним для різних соціальних сил і в різних культурних умовах. Французька вимога « свободи, рівності й братерства" була вимогою свободи особистості. Для сербів, поляків та італійців за років війни європейських народів проти агресії Наполеона це поняття набуло змісту національної свободи, державної незалежності націй.

 

Для російського самодержавства то була лише зміна назв на євро­пейський лад. Замість колегій, створених Петром І на місці приказїв,визначенні універсальності юридичних норм. Очевидно, що то була суто бюрократична модернізація, яка нічого не змінювала в застарілій фео­дальній Структурі суспільства. Повстання декабристів (1825), які вимагали скасування кріпацтва та запровадження республіканського вря-дування, зазнало поразки й не призвело до суспільних змін.

Поразка Росії в Кримській війні 1853—1856 рр. виявила цілковиту технічну відсталість країни. Вітрильні військові кораблі з гарматами часів Полтавської битви не могли змагатися з французькими та англійськими кораблями, що мали парові двигуни та нарізну артилерійську зброю.

Скасування кріпацтва, в 1861 р. було відповіддю на поразку у війні тгГспробою проторити шлях до капіталістичного розвитку. Але це по­требувало радикальних змін у всіх підсистемах культури, а відтак і три­валого часу. Європі на таку зміну типу культури потрібно було близько 300 років (Відродження, Реформація, буржуазні революції 1848 р.). Тому й разова акція скасування (юридичного) кріпосного права фактично не могла змінити політичного ладу Російської імперії, який був "наскрізь пройнятий кріпосництвом" (В. Ленін). За тих умов бю­рократія перетворилася на "флюгер", що намагався по черзі забезпе­чувати інтереси буржуа та дворян. Таке становище зберігалося й пізніше, за епохи імперіалізму, що призвів до Першої світової війни. Отже, загалом можна сказати, що політичний лад Росії XIX ст. мав консервативний характер.

Та сама риса була властива і юридичній культурі, де діяло змішане змішане право, в якому перепліталися норми феодального й буржуазного права. "Російська громадянська ухвала", прийнята в 70-х роках XIX ст. за зразком кодексу Наполеона (який своєю чергою використав римськеправо), фіксувала інтереси дворянства та буржуазії.

Такі правові й політичні суперечності безпосередньо відображали протиріччя економіки, адже політичну та правову культуру можна вважати надбудовою першого порядку над економікою.Політичні юридичні правила поведінки , власне і створюються для забезпеченням функціонування економіки*,.Тому, розглядаючи юридичні норми суспільства, можна реконструювати його економіку і, навпаки, знаючи тип економіки, — А передбачити, які будуть створені закони.Більш складним є зв’язок між економікою та надбудовою другого Порядку — мораллю, релігіею, мистецтвом. Іноді складається парадок­с і парадоксальна ситуація, коли економічно відстала країна створює шедеври світо-духовної культури, а, економічно розвинена — "мистецтво для домогосподарок"

Економічні протиріччя Російської імперії полягали в тому, що вона вженездатна була зберігати на основі кріпосницької економіки свій імперський статус (а надто статус "жандарма Європи") і водночас не могла вийти за межі цієї економіки. Населення імперії на середину сто­ліття становило 60 млн чол., з яких 84 % були здебільшого неосвічені Мляни, розкидані на неозорій території, що не мала доріг. Кожен регіон жив своїм життям, сваволя місцевих чиновників була безмежною.

Тож кожен поміщик правив власними кріпаками на патріархальних засадах. З 1861 по 1912 р. дворянство продало половину земель селянам, бо •Ияоилося нездатним вести господарство на основі найманої робочої СИли. Але й дрібні селянські господарства теж не могли стати рента­бельними, бо в країні не було виробництва добрив, сільськогосподар­ської техніки, і навіть примітивні плуги важко було використати, адже селяни не мали робочої худоби. Так, на Поділлі наприкінці століття в половини господарств взагалі не було коней, третина ж мала їх лише по парі. Звідси дуже низька врожайність зернових (6—7 центнерів з гектара). Усе Лівобережжя за потреби 81 млн пудів виробляло 65 млн, юбто приблизно 1 млн т. Це означало, що селянам нічим було году­вати худобу, зокрема робочу. Корів теж було замало. У 70-х роках на Черкащині корову мав лише кожен десятий господар. Свиней, щоправ­да, тримйли всі. Але харчувалися дуже бідно. Експедиція П. Чубинсько-ю на Черкащину зафіксувала, що селяни м'яса майже не їли. Здебіль­шого вживали круп'яну й борошняну їжу та картоплю. Уранці (влітку навіть о п'ятій) — борщ, каша; на полуденок — каша, куліш, лемішка; на впчерю — картопля зі шкварками.

Ось таке "заможне" життя. Але в межах традиційних регуляторів поведінки таке життя не породжувало серйозних економічних конфліктів у суспільстві. Конфлікти були сімейного масштабу, зокрема під час поділу майна між батьками та дітьми. Іван Нечуй-Левицький (1838— 1918) з гумором описав такі ситуації в повісті "Кайдашева сім'я". За­родження буржуазних відносин, концентрація землі й капіталів у нових власників відбувалися за рахунок не тільки поміщицьких земель, а й земель своїх сільчан. Це призвело до порушення селянської філософії, яка спирапалася на переконання, що право на власність тримається на праці,вкладеній у землі.

Порушення світоглядних і ціннісних орієнтацій завжди компенсується новими конструкціями, бо люди не можуть жити без поділу на добро та зло, порядок і безладдя, правильне й неправильне. Якщо суспільство не має авторитетних ідеологів (філософів, політологів, богословів), то за створення нових світоглядних орієнтацій беруться астрологи чи поети.

Ми вже зазначали в підрозділі "Культура Київської Русі", що від­мітною ознакою духовної культури того періоду була образна органі­зація світогляду. Виявляється, що й у XIX ст. слов'яни не навчилися раціонально описувати свої світоглядні потреби, зважувати та вимірюва­ти інтереси й пропонувати моделі узгодження інтересів. Українці, росія­ни й поляки мають ідеологами поетів. Зокрема, у Польщі, яка втратила державну самостійність у XVIII ст. та сподівалася її відновити за допо­могою Наполеона, у першій половині XIX ст. силами поетів було створе­но міф про українське козацтво, яке захищатиме польські інтереси. Це фантастичне козацтво мало бути не тільки військовою силою Польщі, а й посередником між польською шляхтою та українськими холопами, які ненавиділи шляхту. Цю тему інтенсивно розробляли представники "української школи" в польській поезії. До них належав автор поеми про Коліївщину "Канівський замок" (1828) поет Северин Гощинський (1801—1876), приятель Тараса Шевченка поет Юзеф Богдан Залеський (1802-1886), а також автор поем "Поділля" (1826) та "Думи про Не-чая" (1827) Маврикій Гославський (1802—1834). Великий польський поет Адам Міцкевич (1798—1855) теж сподівався на відродження поль­ського козацтва, яке забезпечить зв'язок із руським народом України та відновить політичну самостійність Польщі. Були навіть спроби створити козацькі дружини з кріпаків у козацькому одязі, а також заклики прибу­ти з Туреччини всім бажаючим для створення козацьких полків. Один із поетів Вацлав Ржевуський (1785—1831) навіть очолив створений ним козацький загін.

Якщо царський двір розумів "французьку" свободу як перейменуван­ня бюрократії на європейський лад, то російські та українські поети писали про волю, яка знищить тиранів. Олександр Пушкін (1799—1837) писав у оді "Вольность":

 

Хочу воспеть свободу миру На тронах поразить порок.

 

 

Є там і такі рядки:

Самовластительньїй злодей,

Тебя, твой род я ненавижу,

Твою погибель, смерть детей

С жестокой радостью я вижу.

 

Тарас Шевченко (1814—1861) теж закликав "вигострить сокиру" й будить "хиренну волю", яку приспав цар Микола.

Чому саме поети та інші представники літературного цеху взяли на себе світоглядну місію й забезпечили піднесення російської літератури під назвою "золотий вік"?

Духовна культура імперії була дуже неоднорідною. По-перше, існувала традиційна (фольклорна) культура народних мас, що починалася ще за часів Київської Русі. По-друге, під егідою держави (бо церква втрача­ла духовну владу) формувалася елітарна культура (включаючи науку), що обслуговувала панівний клас і царський двір. По-третє, ще з XVII ст. роз­вивалася самодіяльно-реміснича міська (матеріальна й духовна) культура, що спиралася на фольклорні традиції й тяжіла до форм офіційної куль­тури. І нарешті, четвертою складовою була продукція особливого прошар­ку українського й російського народу — інтелігенції. Цей прошарок почав формуватися ще з XVIII ст. у вигляді кріпосної інтелігенції (акторів, живописців, архітекторів, музикантів, поетів). У першій половині XIX ст. то була дворянська інтелігенція, а в другій — різночинці. До різночинців відносять "освічених представників ліберальної та демократичної буржуазії, що належать не до дворянства, а до чиновництва, міщанства, купецтва, селянства" (В. Ленін).

Із цих чотирьох складових специфічно російським культурним яви­щем та соціальною силою була інтелігенція. У Західній Європі інтелек­туали обслуговували бізнес, техніку, кожен у своїй сфері, і тому спільно­го в них було мало. Російські ж інтелектуали були передусім "гума­нітаріями", а не "технократами", цікавилися не технічними деталями, а долею Росії та її народу. А ця доля залежала від царського уряду. Крім того, самодержавство забороняло будь-яку легальну політичну діяльність. Отже, боротьба з державою, з царським урядом була для інтелігенції й способом об'єднання, і засобом індивідуального само­ствердження, і метою діяльності (звільнення народу). Література пере­брала на себе функції забороненої політичної діяльності, розв'язую­чи одночасно досить широкий спектр проблем, які на Заході вирішу­валися за часів Відродження, Реформації та Просвітництва. То були проблеми ставлення до праці, багатства, індивідуалізму. Так, у дискусії "західників", які прославляли організованість від "краси нігтів" до гар­монії думки, і слов'янофілів, які прагнули припинити непотрібну коме­дію історії й почати "просто жити", відчувався й літературний стиль, і зв'язок з країною, яка ще мала вільні землі. У Західній Європі русоїст-ська вимога "просто жити" без непотрібних символів статусу вже була неможливою. А в Росії міркування Льва Толстого (1828—1910) при­вертали велику увагу. Ясна Поляна ставала інтелектуальною столицею не тільки Росії, а й усього світу, утілюючи в собі досягнення російської літератури XIX ст. Імена Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, Достоєвського, Толстого стали для світової літератури символами особливих художніх світів, величних і неповторних. Але є в їхніх творах і спільність про­блеми. І тому Томас Манн (1875—1955) писав про "незвичайну внут­рішню єдність та цілісність" російської літератури "золотого віку" та про "тісну згуртованість її рядів, нерозривність її традицій". О. Пушкін був засновником російського реалізму. Його роман "Євгеній Онєгін" Віссаріон Бєлінський (1811—1848) називав "енциклопедією російського життя". Він проклав шлях літературі М. Лєрмонтова, М. Гоголя, М. Тур-генєва, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, А. Чехова.

Особливе місце в російській і водночас в українській культурі по­сідає Микола Гоголь (1809—1852), роль якого ще недостатньо осмис­лена саме культурологічно. Літературознавці, звичайно, багато чого по­відомили про те, що М. Гоголь продовжив О. Пушкіна, який подарував йому сюжети "Ревізора" та "Мертвих душ", і навіть про те, як М. Гоголь скористався подарунком (О. Пушкін з того приводу поскаржився: "Зтот хохол так меня обирает, что и кричать нельзя!"). Добре відомо також про те, що саме М. Гоголь здійснив перехід від романтичних форм літе­ратури до критичного реалізму (до "натуральної школи"). Не випадко­во Микола Чернишевський (1828—1889) називав ЗО—40-ві роки XIX ст. "гоголівським періодом" російської літератури. А Федір Достоєвський (1821—1881) так образно висловився про значення письменника: "Усі ми вийшли з "Шинелі" Гоголя".

Сумніви починаються тоді, коли намагаються зрозуміти, що саме стверджував М. Гоголь, звідки взялися ті образи в його творах, які ство­рили цілий світ. Який це світ? Добра чи зла? В. Розанов писав, що довго сумнівався й вирішив, що Гоголь — художник зла. Г. Га

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Українська і зарубіжна культура

В X Лобас Українська і зарубіжна культура Рекомендовано Міністерством освіти і науки України..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Розділ 4

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Розділ 1
  КУЛЬТУРА ЯК СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНЕ ЯВИЩЕ 1.1. УСВІДОМЛЕННЯ КУЛЬТУРИ Слово "культура" вживається в усіх сферах людської діяльності: виробничій, полі

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги