РОЗДІЛ 1. - Фiлософiя та її мiсце в духовнiй культурi людства.

 

Філософія - Білодід Ю.

Український світоглядовий акцент

 

 

РОЗДІЛ 1. Фiлософiя та її мiсце в духовнiй культурi людства.

Вступ. Специфiка фiлософського знання. Мiсце фiлософського знання в системi свiдомостi людини.

1.1. Свiтогляд та його мiсце в життi людини. Поняття свiтогляду. Структура свiтогляду.Об'єкт вiдображення в свiтоглядi.

1.2. Фiлософiя як наука. Структура фiлософiї. Онтологiя. Гносеологiя. Аксиологiя. Праксиологiя. Проблема основного питання в фiлософiї.

1.3. Способи побудови фiлософської теорiї. Антропоцентричнi, соцiоцентричнi, духоцентричнi, теоцентричнi та природоцентричнi фiлософськi концепцiї.

1.4. Українська гуманiстична фiлософська традийцiя. Зв'язок фiлософiї з духовною культурою народу. Особливостi українського менталiтету. Особливiсть українського гуманiзму.

 

 

РОЗДІЛ 1

ФIЛОСОФIЯ ТА ЇЇ МIСЦЕ В ДУХОВНIЙ КУЛЬТУРI ЛЮДСТВА

 

Вступ

Той, хто починає вивчати систематичний вузiвський курс фiлософiї, з фiлософськими проблемами зустрiчається не вперше. Певним чином студент знайомий i зi способами їх вирiшення. Бiльше того, молода людина такi проблеми вже й вирiшувала. I в цьому немає нiчого дивного. Практичний досвiд людства, а часто i конкретної особи, йде попереду теоретичних узагальнень. Та так буває лише до певної межi, за якою здоровий глузд часто безсилий, а може краще сказати безкрилий. Дiючи в реальному свiтi, людина не може досягти позитивного результату, якщо вона хоч iнтуїтивно, хоч несвiдомо не використовує закономiрностi функцiонування об'єктивної реальностi. Скажiмо, не обов'язково знати теорiю рiзання для того, щоб вправно працювати сокирою, ножем чи рубанком. Всi цi найпростiшi iнструменти сконструйованi ще первiсною людиною, яка й гадки не мала про науку взагалi. Можна щось винаходити, застосовувати винахiд на практицi, спираючись на практику повсякденного життя, не маючи уявлень про галузь науки, яка теоретично осмислює i прояснює ту чи iншу сферу практичної дiї людини.

 

Для прикладу можна навести такий факт.

Житомирський умiлець Андрощук за своє життя сконструював бiльше п'яти лiтальних апаратiв /лiтакiв, автожирiв, гелiокоптерiв/, на яких вiн пiднiмався в повiтря, падав, розбивався, отримував травми, лiкувався а через деякий час все розпочиналось заново. В цього умiльця була лише початкова освiта та уявлення про лiтакобудування на рiвнi повсякденного знання звичайного слюсаря. Правда до цього ще сильна iнтуїцiя, золотi руки, але не вистачало звичайної фахової пiдготовки з її теоретичною основою. Отримай ця людина вiдповiдну освiту, i з її наполегливiстю та бажанням будувати лiтаки можна було б стати цiнним фахiвцем будь-якого авiацiйного конструкторського бюро. Та, як кажуть, не судилось.

 

Практичнi потреби сучасної людини пiдштовхують її до вирiшення питань, якi можуть бути реалiзованi лише на науковiй основi. Засвоєння будь-якої галузi знань має не лише утилiтарно-практичне значення. Воно пiдiймає людину над сьогоднiшнiм рiвнем розвитку. Нові знання розширюють ерудицiю, змiнюють рiвень освiченостi, впливають на формування духовностi. Того ж, хто приступає до вивчення фiлософiї, буде цiкавити, в якому планi чи в якому аспектi буде змiнюватись чи трансформуватись власна освiченiсть, а звiдси i духовнiсть. Допитливiсть такого напряму може бути задоволена з'ясуванням питання: "Чим філософiя вiдрiзняється вiд iнших наук?"

 

З'ясовуючи специфiку фiлософського знання, а звiдси й специфiку фiлософiї як науки, ми вiдкриваємо для себе оригiнальну властивiсть фiлософського осмислення свiту. Щоб зрозумiти цю властивiсть, варто проiлюструвати її таким прикладом. Конкретна людина може бути досить грунтовно обiзнана з проблемами механiки чи економiки. Вона може бути висококвалiфікованим iнженером чи економiстом. В той же час ця ж людина буде мати дуже обмеженi знання з бiологiї або органiчної хiмiї. Буває навпаки, що бiолог чи хiмiк стає зовсiм безпорадним, коли мова йде про простий механiчний агрегат чи електричний ланцюг. Вiдсутнiсть потрiбних знань в однiй галузi не може бути перешкодою до високого рiвня розвитку освiти та професiйної майстерностi в iншiй.

 

В той же час є проблеми людського життя i є проблеми пiзнання, котрих не може проминути людина будь-якої професiїї, будь-якого культурного рiвня, громадянства, партiйних вподобань i т.д. Якщо людина хоч iнколи замислюється над проблемами: "Хто я в цьому свiтi?", "В чому загадка людського буття?", "Що таке людська духовнiсть?", "Що таке Бог?", "В чому сенс прогресу людства?", а таких загальнолюдських проблем в особистому буттi людини чимало, то саме в цьому випадку i доводиться звертатись до фiлософського осмислення свiту.

 

Справа в тому, що на бiльшiсть питань такого характеру кожна людина повинна вiдповiсти, принаймнi для себе, самостiйно, виходячи зi свого рiвня розвитку. Таким чином формується принципове ставлення людини до оточуючого свiту, життєва позицiя, свiтогляд.

 

 

Фiлософiя i є та сама наука, котра вивчає, аналiзує, узагальнює, певним чином витлумачує свiтогляднi проблеми. Саме вона на рiвнi науки включається в формування орiєнтацiї в бурхливому морi життя. Коли ламається телевiзор, то можна викликати майстра по ремонту, коли фермер не розумiє, що трапилось з його кукурудзяним полем, то викликає для консультацiї агронома чи бiохiмiка. Але хто менi i тiльки менi може визначити: "Яка для мене найбiльша життєва цiннiсть?", "Чого я хочу досягти ?", " На що я здатен ?" i т. д. Консультанта для власної орiєнтацiї в життєвому морi знайти важко, треба працювати самому й формувати свою фiлософiю життя, свою орiєнтацiю в свiтi, свiй свiтогляд.

У доброго фахiвця будь-якої професiї завжди пiд руками є довiдники, схеми, таблицi, де можна навести справку при вирiшеннi складного технiчного завдання. Використання допомiжної лiтератури, орiєнтацiя в нiй ознака високого професiоналiзму i запорука успiху. Але уявити людину, котра при вирiшеннi свiтоглядової проблеми, скажiмо, при визначеннi своїх полiтичних симпатiй в час виборiв, починає нишпорити у фiлософському словнику, полiтологiчному довiднику чи вузiвському пiдручнику з соцiологiї складнувато. Та й виглядiв би той персонаж досить - таки комiчно. Свою власну фiлософiю життя треба самостiйно сформувати i "мати в собi", постiйно її "тренувати", розвивати, доповнювати.

 

Щоправда, свiтоглядовим орiєнтиром для людини може бути не лише фiлософiя. Релiгiя, здоровий глузд, конформiзм /"буду робити так, як чинить бiльшiсть"; "що людям, те й менi"/ теж засiб життєвої орiєнтацiї. Отже є кiлька шляхiв формування свiтогляду. Формуючи свiй свiтогляд, людина формує власну фiлософiю життя, котра може бути донаукова, антинаукова i наукова. Вищий учбовий заклад дає можливiсть грунтовно ознайомитись з фiлософiєю як наукою, а специфiка цiєї науки найперше в тому, що вона вивчає тi проблеми, котрi цiкавлять усiх. Цi проблеми є специфiчно людськими, бiльше того вони є корiнними /ключовими/ проблеммами людського життя. Це проблеми свiдомої iстоти, проблеми Людини як феномену. Фiлософiя - це власне бачення Людиною себе в складному спiввiдношеннi мiж минулим та майбутнiм. Бачення iнтегральне, цiлiсне, всебiчне.

 

Однак фiлософiя - не лише наука, що вивчає закони розвитку свiтогляду та iнтерпретує свiтогляднi проблеми. Фiлософiя - це ще й спосiб мислення, спосiб освоєння свiту людиною. Тут ми знов маємо справу зi специфiкою фiлософського знання. Вивчаючи ту чи iншу галузь знань, важливо засвоїти її основнi досягнення, її головнi висновки i тодi забезпечено успiх в конкретнiй сферi дiяльностi. Про таку людину говорять, що вона добрий фахiвець. Коли ж ми вивчаємо фiлософiю, то не так важливо засвоїти результати фiлософського пошуку тiєї чи iншої школи, як осягнути сам процес розвитку фiлосовського освоєння свiту.

Навiть той, хто завчив усi висновки, до яких дiйшли фiлософи всiх часiв та народiв, може нiчого не зрозумiти в фiлософiї. А той, хто зрозумiв шлях, котрим пройшли бодай кiлька генiальних мудрецiв, уловив мотиви та умови, що пiдвели їх до власних висновкiв, той вже має базу для формування власної фiлософської культури.

 

Нiмецький фiлософ Хайдеггер, звертаючись до своїх студентiв з вступною лекцiєю, говорив: "Я буду вчити вас мислити. ... Я буду мислити, а ви дивiться. Ось вiн, процес мислення, розгортається перед вами. ... Будьте уважнi, я покажу вам сам процес мислення. ...вчiться мисленню. " Тож фiлософiя в одному планi - це наука, що має свiй об’єкт дослiдження i предмет дослiдження. В iншому планi - це ще й культура мислення, спосiб мислення, методи та прийоми фiлософського осягнення буття. Тому в суспiльствознавствi фiлософiю все частiше квалiфiкують як форму суспiльної свiдомостi, до якої входить деяка кiлькiсть фiлософських теорiй (концепцiй).

 

Завдання фiлософiї як науки i як предмету, що вивчається у вищому учбовому закладi - не стiльки озброєння студентiв знаннями рiзних фiлософських теорiй, скiльки формування на основi цих знань фiлософського способу мислення, фiлософського методу орiєнтацiї в свiтоглядових проблемах, в рафiнуваннi власної системи поглядiв, свiтогляду на базi певного рiвня фiлософської культури. Суть проблеми в фiлософськiй освiтi - не стiльки в засвоїннi фiлософiї як науки, скiльки в навчаннi фiлософствувати. Важливо навчити вирiшувати фiлософськi проблеми на науковому рiвнi. Слiд пам'ятати, що дiйсно наукове фiлософствування можливе лише при умовi засвоєння вищих досягнень всiєї фiлософської культури, що розгортається вiд найдавнiших часiв й до сьогодення. Отже засвоєння фiлософських знань - це створення науково-iнформацiйної основи для власної фiлософiї i власної фiлософської культури.

 

 

1. Свiтогляд та його мiсце в життєдiяльностi людини.

 

В зв'язку з тим, що ми визначили свiтогляд як той об'єкт, котрий вивчаеться фiлософiею, нас буде цiкавити в першу чергу, що таке свiтогляд.

 

Спочатку зазначимо, що свiтогляд - це частина людської духовностi, частина людської психiки. Людська психiка являє собою складний, великий i дуже цiкавий свiт. Детальний розгляд свiту людської духовностi - справа наступних тем. Зараз ми обмежимось лише поверховими характеристиками цього феноменального витвору людини та людяностi. Людина здатна орiєнтуватися в навколишньому середовищi, ефективно дiяти в ньому лише тому, що вона постiйно за допомогою органiв чуття отримує iнформацiю про свiт, в якому живе. Дякуючи цiй iнформацiї та здатностi розуму до її обробки й аналiзу, сформувалась людська свiдомiсть, яку точнiше в загальному виглядi треба квалiфiкувати як духовнiсть. Духовнiсть людини - це iдеальне утворення, що виникло в результатi вiдображення людиною оточуючого середовища i постiйної всебiчної взаємодiї з ним. Як складна система - духовнiсть мае свою структуру, ведучим компонентом котрої є свiтогляд. Свiтогляд - це та частина духовностi, вiд котрої певною мiрою залежать iншi її компоненти, вони постiйно зазнають визначального впливу свiтогляду. Значення свiтогляду настiльки важливе в системi людської духовностi, що саме вiн i став головним об'єктом вивчення фiлософської науки. Звiдси виникає потреба розiбратись зi свiтоглядом грунтовнiше.

 

Перш за все, свiтогляд характеризується з функцiональної сторони тим, що вiн визначає загальний характер поведiнки людини, характер взаємодiї з оточуючим свiтом. Зрозумiло, що в людськiй поведiнцi не все залежить вiд свiдомостi та свiтогляду. Два фактори обумовлюють активнiсть особи. Перший i ведучий - це реальна природна та соцiальна дiйснiсть, тобто те, що в життi ми називаємо людськими потребами та обставинами. Людина є частиною природного свiту, i тому вона дiє у вiдповiдностi з законами фiзики, хiмiї, бiологiї. Ми рухаємось за законами механiки. Скажiмо, певну вiдстань можна пройти, пробiгти чи проїхати. А який спосiб руху обирає людина, це вже залежить не вiд вiдстанi, а вiд суб'єктивного бажання чи настрою людини. Ще бiльшого значення наш суб'єктивний стан, наша настроєнiсть набуває в спiлкуваннi з людьми. Поведiнка людини серед людей в бiльшiй мiрi ви-значається її духовнiстю, свiдомiстю, нiж об'єктивними обставинами. Якщо в природному свiтi людина бiльш пристосовується та пристосовує, нiж визначається, то в суспiльствi навпаки вона бiльше визначається, нiж пристосовується та пристосовує. Можливiсть визначитись забезпечується саме свiтоглядом. Отже, свiтогляд визначає людську поведiнку в межах дiї свiдомостi як фактору, що спрямовуе людську активнiсть.

Ми розглянули два фактори, що обумовлюють людську поведiнку (дiяльнiсть). Перший ми назвали об'єктивними обставинами, серед яких важливе мiсце займають людськi потреби. Другим важливим фактором є людська духовнiсть. Конкретна людина дiє пiд впливом єдиного iнтегрованого стимулу до дiї - людського iнтересу. В iнтересi зустрiчаються, з'єднуються, сплавляються: об'єктивнi обставини та їх усвiдомлення, вiтальна потреба i духовна культура, реальнi можливостi i бажання, духовне i матерiальне. Ось це дiалектичне поєднання всiх спонукальних факторiв людського буття й набирае форму iнтересу. Роль iнтересiв в людськiй дiяльностi розглядатиметься в наступних темах.

Далi нам треба уяснити структуру свiтогляду. До цiєї структури ми будемо включати лише тi елементи психiки, що виконують свiтоглядну функцiю, а саме: свiторозумiння, цiнностi, iдеали, переконання, свiтовiдчуття та свiтосприйняття.

 

Для визначення своєї поведiнки в свiтi, його (свiт) треба перш за все розумiти. Просто треба знати, що таке оточуючий свiт. Таким чином певне коло знань, котрi рiзним способом здобуває людина, постають передумовою формування свiтогляду. Для того, щоб знання стало нашим надбанням, на яке можна спертись при визначеннi своєї активної дiї, треба переконатись в його iстинностi. Якщо ми здобули знання з авторитетного джерела, то часто вагань з приводу його iстинностi просто не виникає. Та не поодинокi випадки, коли в адекватностi iнформацiї у нас немає впевненостi. Виникає сумнiв. Сумнiв - це властивiсть нашої психiки, що iнколи досить складним шляхом поведе до уточнення знаннь, дасть можливiсть запобiгти помилцi, а то й допоможе спростувати оману чи то звичайнiсiньку дезинформацiю.

 

Коли знання пройшли своєрiдне випробування сумнiвом, то з цього часу в людини саме до цих перевiрених знань виникає певне ставлення, яке ми характеризуємо як довiру до них, вiру в їх iстиннiсть. Певна їх кiлькiсть вже може бути основою для достатнього розумiння людиною свiту. Так виникає фундаментальна складова частина свiтогляду - свiторозумiння. Розумiючи свiт, ми вже маємо першу передумову для органiзацiї в ньому своєї поведiнки.

Отже, свiторозумiння є та частина знань людини, в iстинностi котрих вона впевнена, ставиться до них з певною мiрою довiри, вiрить, що цi знання iстиннi, й використовує їх, орiєнтуючись в навколишньому середовищi при визначеннi своєї поведiнки в процесi активної дiяльностi.

 

Особливiсть знання свiту, окрiм iнших рис, полягає ще й в тому, що воно передбачає оцiнку пiзнаного. I ця оцiнка з досить великою шкалою градацiї. Тварина теж оцiночно орiєнтується в оточуючому просторi шляхом видiлення в ньому вiтально /життєво/ важливих об'єктiв з усього багатства природи. Людина не обмежуеться видiленням з оточення важливо життевих об’єктiв. Вона нама-гаеться охопити розумом усi елементи оточуючого середовища(буття). Уяснивши для себе всю складнiсть буття, розум в той же час i оцiнюе його. Людина оцiнює не лише об'єкти, а й iнформацiю про них, iстиннiсть iнформацiї, значення iнформацiї. Таким чином вся сума знань, що є в свiторозумiннi, проходить ще один фiльтр особистої чи соцiальної значимостi. I коли людина уяснила для себе, що такi-то й такi знання чи iншi iдеальнi утворення кориснi, то цi знання переходять в розряд цiнностей.

 

Цiннiстю для людини виступає не саме знання по собi i не сам об'єкт по собi. Для людини об'єкт виступає як цiннiсть в сукупностi зi знанням про нього. Наприклад, свого часу в царськiй Росiї селян насильно змушували вирощувати картоплю. Не знаючи корисних властивостей бульб, люди пробували їсти плоди, листя. Були факти отруєння значної кiлькості людей. Iсторiя знає серiю картопляних бунтiв. А хто зараз на територiї бувшої Росiї не знає i не цiнить харчових якостей картоплi, котру називають другим хлiбом. В результатi практичного та iнтелектуального освоєння реальної дiйсностi в людськiй свiдомостi поступово складається цiла система цiнностей та їх пріоритетiв, котрi входять до свiтогляду.

 

Далi. Особливiстю людської творчої активної дiяльностi є ще й те, що така дiяльнiсть здiйснюється у вiдповiдностi з iдеалами, тобто із взiрцем, образом, котрого людина хоче досягти, або якого вона дотримується в способi поведiнки та дiї. Iдеал - це образ досконалостi якогось явища, дiї чи вiдношення, котрий уявляється людиною як належне, бажане. В кожної людини є iдеал зовнiшностi, поведiнки, успiху, дружби i т. д. Iдеал частiше всього виступає у виглядi загальних уявлень, досить складно поєднуючи в собi риси рiзних образiв, цi образи часто перекомпонованi логiчним аналiзом, а iнколи й фантазiєю. Як цiнностi, так i iдеали в свiдомостi формують систему. Цi двi системи активно впливають на визначення людиною своєї поведiнки.

 

Iнтегруючим елементом свiтогляду є переконання. Перша характеристика переконань - це чiтке, достатньо вичерпне знання об’єкту, вiра в iстиннiсть цих знань. Необхiдною умовою входження знань в переконання є вмiння самостiйно їх застосовувати до процесу подальшого пiзнання оточуючого середовища та для самостiйної органiзацiї власної практичної дiяльностi.

 

Важливою стороною переконання є така їх характерна риса як здатнiсть особи вiдстоювати свої переконання перед iншими, доводити в дискусiї їх iстиннiсть та справедливiсть. Мова йде про те, що при зiткненнi з переконаннями iншого характеру, власна переконанiсть не зазнає якихось серйозних змiн. Стiйкiсть переконань, як правило, спирається на практичну дiяльнiсть особи, на практичний досвiд. Коли практика життя не пiдтверджує переконання, то починається або їх трансформацiя, або вiдбувається втрата переконань, що є своєрiдною катастрофою особистостi.

 

Чим переконання вiдрiзняються вiд iнших елементiв свiтогляду? Справа тут не в тому, що до переконань в iнтегральному виглядi входять цiнностi та iдеали. Тобто в переконаннях представлено i сучасне, i майбутне людини. Головне в ставленнi до власних переконань. Воно надзвичайно складне. Тут ми маємо i майже абсолютну вiру в їх iстиннiсть, тут реалiзованаi особиста значимiсть, в них визначено i мiсце iндивiда в соцiальному середовищi. Людина вiдноситься з певною мiрою поваги до власних переконань, вона їх позитивно переживає. Переконання - це принципи поведiнки людини, в яких сплавлено воедино iррацiональну i емоцiйно-iррацiональну сторону людської психiки. Переконання - це не тiльки знання, а й своєрiдне емоцiйне переживання дiйсностi. Переконання iндивiда - це його власна релiгiйнiсть, це своєрiдна "релiгiя" особи. Людина обов’язково емоцiйно переживає зiткнення з об’єктивною реальнiстю. Такi переживання можуть бути як рiзної спрямованостi, так i рiзної iнтенсивностi. Почуття задоволення, що виникає в процесi практичної дiяльностi, в умовах пiдтвердження переконань, пiдкрiплює їх стiйкiсть. Почуття невдоволення, коли результат дiї не вiдповiдає сподiванням, розмиває переконання. Такi почуття спонукають до пошуку додаткової iнформацiї, наукових знаннь, що дали б можливiсть переконанням вистояти. Коли ж iнформацiйного, науково-обгрунтованого пiдкрiплення наявнi переконання не отримують, то починається їх трансформацiя.

 

Чуттєве переживання, що супроводжує людську дiяльнiсть, обумовлену її переконаннями, називають свiтовiдчуттям. Свiтовiдчуття тiсно вплiтається в практичну сторону життя людини, а через практику тiсно пов’язане зi свiторозумiнням. Характер свiторозумiння впливає на свiтовiдчуття i навпаки. Втрата перспективи в свiторозумiннi обертається песимiзмом в свiтовiдчуттi. Свiтовiдчуття певною мiрою занурене в фiзiологiчний стан людини. У молодої здорової людини i людини хворої та ще й похилиго вiку свiтовiдчуття рiзне в однiй i тiй же ситуацiї за одних i тих же обставин.

Нарештi є ще й iнтегральне ставлення людини до оточуючої дiйсностi, яке забезпечується свiторозумiнням, системою цiнностей та iдеалiв, сукупнiстю переконань, свiтовiдчуттям. Людина певним чином свiт сприймає i приймає як належне або заперечує як небажане, зле, таке, що суперечить людському єству, людськiй сутностi. Так не сприймали нащадки українського козацтва їх покрiпачення Катериною II.

 

Свiтосприйняття це вже iнтегральне ставлення Людини до оточуючого свiту. Скажiмо, свiтосприйняття революцiонера-радикала iснуючої реальностi негативне, бунтiвне, заперечуюче. А сприйняття цiєї ж реальностi консерватором цiлком позитивне.

 

Отже, свiтогляд - це складна система знань, цiнностей та переконань, що визначають концептуальне ставлення людини до оточуючої дiйсностi, до себе самої в процесi реалiзацiї взаємозалежних зв'язкiв. Свiтогляд реалiзуеться через певнi форми свiторозумiння, свiтовiдчуття та свiтосприймання. Свiтогляд визначає поведiнку в конкретнiй реальнiй ситуацiї i в той же час є певною характеристикою особи, суб'єкта свiтогляду.

Ми розглянули свiтогляд як частину людської свiдомостi, ознайомились з його структурою. Тепер розберемось з таким питанням:

 

"Що ж вiдображено в свiтоглядi?"

 

З самого термiну "свiтогляд" випливає, що в людини є своєрiдний погляд на оточуючий свiт. Отже, свiт, тобто, все, що iснує, вiдобразилось в нашому свiтоглядi в певному узагальненому виглядi. А що ж ми узагальнили? Перша складова це природа, реальний свiт природної дiйсностi. Друга важлива складова реальностi є люди, в оточеннi яких, в спiлкуваннi з якими (прямо чи опосередковано) ми живем. До людського свiту, як i до природного, ми визначаєм своє ставлення саме в свiтоглядi. Є ще один об'єкт, явище, феномен, ставлення до якого має свiтоглядове значення - це Бог. Ставлення до Бога рiзне: вiд глибокої вiри в його iснування i його активностi у всiх проявах життя до повного заперечення Бога в атеїстичному свiтоглядi. Визнання (повне чи часткове) чи невизнання iснування Бога досить суттєво змiнює погляди людини на свiт. Нарештi чи не головне. Суб'єктом ставлення до оточуючого свiту є Людина. Це може бути окремий iндивiд, може бути група однодумцiв, в колi яких рiзниця iндивiдуальних свiтоглядних позицiй не носить бiльш - менш принципового характеру. Це може бути клас, народ, нацiя. Деякi риси принципового характеру притаманнi свiтогляду людства як єдиного цiлого на певному iсторичному етапi розвитку. Тому суб'єктом свiтогляду виступає i людина, i соцiальна група, i людство. Будучи суб'єктом свiтогляду, людина в той же час вивчає i аналiзує сама себе як об'єкт свiтоглядового осмислення.

 

З того часу, коли людина в процесi iсторичного формування почала видiляти свої особливостi (сторони своєї сутностi), вона зацiкавилась своєю здатнiстю пiзнавати реальний свiт та власною здатнiстю по рiзному ставитись до природи, iнших людей та iдеального, суб'єктивного свiту. Самопiзнання в цьому напрямку поступово пiдвело до усвiдомлення людської духовностi як феномену. На кожному iсторичному етапi розвитку людство, так чи iнакше витлумачивши духовне (людська душа вiд Бога, людська свiдомiсть вiд пiзнання природи та суспiльства, людська свiдомiсть - продукт iсторичного розвитку суспiльства), включає цей феномен в систему свiтоглядового вiдображення. Iнакше не могло бути, бо усвiдомити свою сутнiсть людина не може без розумiння власної духовностi. З моменту появи фiлософської культури людська духовнiсть стає окремим елементом в об'єктi свiтоглядового вiдображення.

 

Отже в свiтоглядi вiдображено природу, людство, Бога, i самого носiя свiтогляду людину та її духовнiсть як складовi частини системи, що вiдображається. Та все ж головне в свiтоглядовому вiдображеннi не самi елементи об’ективної реальностi, а вiдношення мiж ними та оцiнка тих вiдношень людиною. Схематизувати, спростити для наочностi це вiдношення можна так: людину ми означаем займенником "Я", а все iнше буття визначаєм як "не Я". В свiтоглядовому вiдображеннi завжди є суб’ект, який розумiе, оцiнюе, iнтерпретуе себе - "Я" i весь оточуючий свiт - "не Я", що вiдображається, оцiнюється, розумiється. Головне в свiтоглядi вiдношення "Я" до "не Я". Розумiння структури об’екту вiдображення в свiтоглядi нам буде потрiбно постiйно при вивченнi курсу фiлософiї, найперше при з’ясуваннi питання про принципи побудови фiлософської теорiї.

 

2. Фiлософiя як наука

 

Розглядаючи попередне питання, ми вже з’ясували, що фiлософiя є донаукова, антинаукова i наукова. Зрозумiло, що у вищому учбовому закладi фiлософiя викладається як наука. Розглядається вона i як форма суспiльної свiдомостi.

У всiй довiдковiй лiтературi йдеться про те, що фiлософiя слово старогрецького походження i означае любов до мудростi, якою i було перше наукове знання стародавнього свiту. На свiтанку людської цивiлiзацiї людське знання було не розчленоване. Перша спроба обособити фiлософiю як окрему теоретичну науку належить Арiстотелевi. З того часу багато мислителiв додавали щось своє до розумiння фiлософiї як науки. Осмислення цiєї науки йде й в наш час. Одна з найсерйознiших робiт пiд назвою "Що таке фiлософiя?" належить нашому сучаснику iспанському фiлософу Ортезi-i-Гассету.

 

В Українi цю проблему в тому чи iншому аспектi розглядали Г.Сковорода, П.Юркевич, Д.Чижевський, М.Бердяєв, Л.Шестов, П.Копнiн, В.Шинкарук та iншi.

З попереднього аналiзу свiтогляду стало зрозумiло, що фiлософському осмисленню людина пiддає оточуючу дiйснiсть, намагаючись уяснити суть природи, людини та людської свiдомостi, тобто все те, що є в реальнiй природнiй та духовнiй дiйсностi. Все iснуюче в фiлософiї означається загальним поняттям БУТТЯ. Теорiя буття, або вчення про буття в фiлософiї отримала назву онтологiя / з грецького онто - суще, логос - вчення /. Узагальнене розумiння оточуючої дiйсностi по сутi i є онтологiя. Онтологiя - це iнтегроване осмислен-ня природи, людини, духовностi, Бога, суспiльства у їх суперечливiй єдностi. Онтологiя кожного iсторичного перiоду розвитку фiлософiї спирається на культурнi та науковi досягнення певної епохи.

 

У зв'язку з тiсною взаємодiєю фiлософiї та природничої науки в планi ро-зумiння сутностi буття на розвиток онтологiї великий вплив мали природо-дослiдницькi теорiї та їх творцi. Досягнення в рiзних галузях знань вiдразу ж пiдхоплювались фiлософами для вдосконалення та розвитку загальної картини свiту, розкриття сутностi людини та сутностi людської духовностi. Розумiння сутностi об'єктивної реальностi це, так би мовити, перша сходинка фiлософського пiзнання(можливо, буде точнiше сказати - філософської орiєнтацiї).

 

Фiлософiя осмислює об'эктивну реальнiсть не саму по собi, а у вiдношеннi "людина - оточуючий свiт". Аспектiв цього вiдношення багато, майже всi вони свiтоглядового характеру. Ведучим в даному випадку ми називаємо свiтоглядове вiдношення. Адже для того, щоб визначитись в свiтi, його треба пiзнати i знати. Процес пiзнання, закони пiзнання, проблема iстини - результат пiзнання, проблема можливостi застосування знань на практицi в фiлософiї оформились в достатньо струнку теорiю пiзнання, котра отримала назву гносеологiя (вiд грецького гносио - знаю). Гносеологiя розвивалась в тiсному зв'яку з вченням про буття. Особливо тiсний зв'язок гносеологiї з психологiєю.

Найближче до людських iнтересiв, iдеалiв та прагнень знаходяться два iншi роздiли фiлософiї.

 

Теоретично осмисленням людських цiнностей займаеться аксиологiя /вiд грецького аксио - цiнний /. В аксиологii дослiджуеться найбiльш повно саме людське в людинi, а оточуючий свiт - головним чином з точки зору його значення для розвитку в людинi саме людських /можна сказати специфiчно людських/ особливостей. Цiнностi, як ранiше вже йшлося - одна з складових свiдомостi, свiтогляду. Тому без дослiдження цiнностей, без розумiння їх значення в структурi духовностi розкрити сутнiсть людини практично не можливо. Тим паче неможливо зрозумiти специфiку свiтогляду, як фактору, що визначае людську поведiнку в межах суб’ективного в людинi.

 

Узагальнення людськоi практики, теоретичне осмислення людськоi дiяльностi здiйснюеться в такому роздiлi фiлософiї, який отримав назву праксиологiя / пракси - дiяльнiсть /.

Особливiсть чотирьох частин фiлософiї в тому, що це не обособленi роздiли науки, а скорiше аспекти людського свiтогляду. Одна i та ж свiтоглядова проблема може розглядатись в онтологiчному, гнесеологiчному, аксиологiчному й праксиологiчному аспектах.

 

Приклад. Фiлософiя вивчае людину як феномен, тобто дослiджуе проблему:

• що таке людина - онтологiчний аспект

• дослiдження людського життя як цiнностi - аксиологiчний аспект

• дослiдження людських можливостей пiзнання - це вже гнесеологiчний аспект вивчення людини

• науковий аналiз людськоi дiяльностї - праксиологiчний аспект свiтоглядового осягнення людськоi сутностi

 

Вiдновлення вивчення всiх чотирьох складових фiлософiї в пострадянськiй фiлософськiй культурi ще тiльки набирае права громадянства. В багатьох фiлософських творах аксиологiя та праксиологiя ще не знайшли належної розробки. Чому так сталося?

 

В нашiй країнi понад сiмдесят рокiв панувала як офiцiйна та единоiстинна марксистсько-ленiнська фiлософiя. Що ж ця фiлософiя являла з точки зору основних фiлософських роздiлiв? Перш за все треба зауважити, що офiцiйна радянська фiлософiя вибирала з марксизму лише те, що в тiй чи iншiй мiрi обгрунтовувало тоталiтарну систему та силовi методи управлiння суспiльством. Приймалося й те, що не заважало волюнтаристськiй системi адмiнiстративного контролю за суспiльними процесами. Звiдси досить активно розроблялись окремi проблеми онтологiї. Осмислювались вiдкриття фiзикiв в галузi квантової механiки, фiлософськi узагальнення були зробленi в зв'язку з останнiми досягненнями математики (в Українi помiтна постать в цьому планi київський професор Дишльовий). Київська фiлософська традицiя в роки хрущовської вiдлиги сформувала гносеологiчну школу пiд керiвництвом П.В.Копнiна. А до аксиологiї та праксиологiї радянським фiлософам пiдступатись було прямо - таки заборонено. Можна було лише коментувати в цих сферах класикiв марксизму та й то в руслi iнтересiв правлячої верхiвки.

 

В чому справа? Розробляючи аксиологiю, треба було б якось конкретизувати висловлювання Маркса, що в фiлософiї вiдоме ще з часiв Сократа про найвищу цiннiсть - людину. В умовах, коли офiцiйнi полiтики вважали людину "гвинтиком" (термiн ввiв Сталiн), проголосити її найвищою цiннiстю було неможливо. Для тоталiтарної системи праксиологiя таїла в собi небезпеку, бо вона допомагала визначатись отому гвинтику у власних полiтичних, економiчних, iдеологiчних вчинках та дiях. А що ж людинi робити та як дiяти радянськiй людинi визначала та ж тоталiтарна система.

 

В iсторiї фiлософської культури склалось так, що складовi частини цiєї науки з рiзнним ступенем iнтенсивностi розвивались в рiзний час. Просвiтницька епоха з її колосальними природодослiдницькими вiдкриттями активно сприяе розвитку онтологiї та гносеологiї. Праксиологiя виходить на перший план в перiод соцiальних революцiйних потрясiнь дев'ятнадцятого та двадцятого столiть. Друга половина ХХ ст. в Європi знаменується розвитком аксиологiчного напрямку в фiлософiї. Та, розглядаючи фiлософiю як едине цiле, слiд зазначити, що це наука, яка теоретично обгрунтовує свiтогляд. Тому в будь-яку епоху поминути розгляд всiх чотирьох роздiлiв практично неможливо. В тому чи iншому аспектi люба фiлософська система торкаеться всiх складових фiлософiї як цiлiсної науки.

 

Є й iншi способи визначати складовi фiлософiї, членувати її. Фiлософська думка обрала своїм орієнтиром вiльнi, критичнi, керованi розумом роздуми про свiт та людину з одного боку, а про людську свiдомiсть та духовнiсть з iншого. Це мало певнi наслiдки для класифiкацiї самої фiлософiї.

 

Для розумiння сутностi фiлософiї, окрiм знання її внутрiшньої структури, певне значення має i розумiння структури самої фiлософської культури, фiлософської науки як складової частини суспiльної свiдомостi. Довгий час в iсторiї фiлософської культури Європи iснував подiл на матерiалiстичне та iдеалiстичне фiлософствування. Матерiалiстична концепцiя пiдтримувалась природодослiдниками, iдеалiстична - тогочасними суспiльниками та частково i опосередковано церквою. Звiдки взявся цей подiл? Справа в тому, що онтологiчна проблема - походження свiту i людини була сформульована як загальнофiлософська: "Що первинне: матерiя чи свiдомiсть, природа чи дух?" Для розумiння сутностi природи та сутностi людської свiдомостi це дiйсно важливе питання. Особливо гострого характеру проблема спiввiдношення матерiї i духу набирає в добу просвiтництва i Нового часу. Йде своєрiдне змагання природодослiдницького свiторозумiння з свiторозумiнням, яке вiдстоювали гуманiтарiї того часу, якi взяли собi в спiльники теологiю, хоча нiколи з нею не зливались. В марксистській фiлософiї подiл на матерiалiзм та iдеалiзм догматизувався. Звiдси вся фiлософська мудрiсть минулого i сучасного розглядалась пiд кутом зору подiлу на ма-терiалiзм та iдеалiзм. Матерiалiзм розглядався як наукова фiлософiя, iдеалiзм як антинаукова. А вiдтак фiлософськi теорiї, якi й не претендували на новi онтологiчнi розробки в галузi природи, космосу обов'язково квалiфiкувались як матерiалiстичнi, або iдеалiстичнi. Лише з позицiй матерiалiзму визначався і рiвень науковостi фiлософiї.

 

Та в iсторiї фiлософiї багато, навiть бiльшiсть фiлософiв, не визнавали й не визнають питання спiввiдношення матерiї та свiдомостi головним для всiєї фiлософської науки. В свiй час I. Кант сформулював три основнi питання, на якi мусить вiдповiсти фiлософiя: "Що я можу знати?", "Що я повинен робити?", "На що я можу надiятись ?". Заперечувати нiмецькому фiлософу немає пiдстав. Питання, якi вiн поставив, є дiйсно важливими фiлософськими проблемами, та справа в тому, що не лише цi проблеми вирiшує фiлософiя. Видатний французький фiлософ ХХ ст. А. Камю основне питання фiлософiї сформулював так: " Вирiшити, чи варте життя працi, бути прожитим, чи воно не варте цього, - це означає вiдповiсти на основне питання фiлософiї" . На користь такого способу постановки основного питання фiлософiї орiєнтує аксиологiя. Як бачимо, якоїсь чiткої єдиної орiєнтацiї в основному питаннi фiлософiї рiзнi фiлософськi школи не мають. Та якi б питання не розглядались i не вирiшувались представником того чи iншого фiлософського напрямку, нiхто в iсторiї фiлософської культури ще не поминув людини та її вiдношення до себе й до оточуючої реальностi.

 

На сьогоднiшньому рiвнi розвитку фiлософської культури не варто було б шукати й видiляти одного - єдиного основного питання фiлософiї, однієї проблеми, котра могла б охопити собою в теоретичному планi все поле людського свiтогляду. Мало ймовiрно, щоб така проблема виникла й оформилась в найближчiй iсторичнiй перспективi розвитку фiлософської культури. В соцiально-полiтичному розвитку суспiльства може скластись ситуацiя, за якої на перший план вийде конкретна фiлософська проблема. Скажiмо, проблема життя i смертi в людськiй духовностi надзвичайно актуалiзується в перiод другої свiтової вiйни. В фiлософiї А.Камю i вiдобразилась мудрiсть епохи. Але проходить час i змiнюються фiлософськi акценти свiтогляду, змiнюється й iєрархiчна структура основної фiлософської проблематики. Та змiна актуальностi зовсiм не означає появи принципово нових фiлософських питань чи вихiд в тираж iнших. Фiлософськi проблеми з розряду вiчних. Кожен етап розвитку фiлософської культури лише ставить та розглядає їх у вiдповiдностi з особ-ливостями суспiльно iсторичної дiйсностi.

 

Стосовно основної фiлософської проблематики слiд зауважити, що кожен роздiл фiлософiї розглядає важливi свiтоглядовi проблеми. Онтологiя, розкриваючи сутнiсть буття, як мiнiмум, повинна дати вiдповiдь на питання:"Що таке реальний свiт природи?", “Що таке людина?", "Що таке людська духовнiсть?", " Що таке Бог?". Якщо в процесi фiлософського дослiдження вдається розкрити суть цих питань /по сутi свiтоглядових проблем/, то формується певна картина свiту, розкривається сутнiсть буття. Тобто, мова йде про свiторозумiння, науково-iнформацiйну сторону /базу/ свiтогляду. А традицiйне питання: " Що первинне - матерiя чи свiдомiсть?" похiдне вiд перелiчених ранiше.

Гносеологiя розширяє наш свiтогляд, пiдкрiплюючи наше розумiння свiту впевненiстю в iстинностi знань. Звiдси кантiвське:" Що я можу знати?", або " Чи може людина пiзнати свiт?" /саме так це питання поставлено в марксизмi /. Це ще одна свiтоглядова проблема, вагома та значуща.

Краще поставити основну проблему аксиологiї, нiж те зробив А.Камю, важко. В цiй постановцi сконцентрована вся система людських цiнностей та закладена їх iєрархiя. В тезi "Вирiшити, чи варте людське життя працi бути прожитим, чи воно не варте цього, - це означає вiдповiсти на основне питання фiлософiї" закладено сенс людського буття. До такої постановки проблеми є лише одне зауваження. Камю має на увазi фiлософiю взагалi, а реально мова йде про ту її частину, що займається теорiєю цiнностей. Та людське життя як цiннiсть може бути визначене лише у спiвставленнi з iншими сторонами реальної дiйсностi, хоча в кiнцевому планi все останнє в фiлософськiй культурi так чи iнакше виходить на аксиологiю, на найдорожчу цiннiсть - людське життя. Тому заперечувати А. Камю можна лише в певних рамках та за певних умов iсторичного розвитку фiлософської культури.

Засновник аксиологiї грецький фiлософ Сократ основну аксиологiчну проблему сформулював так: "Що є благо?". Така постановка проблеми двi тисячi рокiв тому аж нiяк не суперечить сучасним його модифiкацiям.

 

Нарештi праксиологiя повинна допомогти людинi усвiдомити на теоретичному рiвнi:" Що таке людська дiяльнiсть?" в найширшому аспектi розгляду цiєї проблеми (суть, функцiя, можливостi, перспективи). Звiдси традицiйне - "що робити"? - в поєднаннi з аналiзом людської дiяльностi основна проблема праксиологiї.

 

Фiлософiя як наука розглядає комплекс проблем, без освоєння яких сформувати теоретичний рiвень свiтогляду просто неможливо. Намагання звести всю фiлософську проблематику до одного, єдиного, навiть найважливiшого питання, обов'язково звузить, а звiдси певним чином обкарнає /критинiзує/ фiлософську науку.

В данiй темi ми вже розглянули об'єкт i предмет фiлософського дослiдження, розглянули складовi частини фiлософiї як науки, з'ясували проблематику, якою займається фiлософiя. Для остаточного визначення фiлософiї як науки нам ще треба зрозумiти способи та принципи побудови фiлософської теорiї.

 

 

3. Способи побудови фiлософської теорiї

 

Ще зi шкiльної парти вiдомо, що не iснує єдиної фiлософської науки. Сучасний свiт багатий на рiзнi типи свiтогляду, а звiдси i на рiзне його теоретичне оформлення. Ще з сивої давнини фiлософськi теорiї сперечаються та змагаються одна з одною. Кожна намагається довести свою iстиннiсть та соцiальну значимiсть i вагомiсть, а при цьому всi прискiпливо аналiзують концепцiї конкурентiв /опонентiв/, вишукуючи неповноту, неточнiсть, хиби, помилки i т. д. Фiлософськi дискусiї набирали в iсторiї культури рiзного характеру, мали рiзнi наслiдки.

 

Учень старогрецького фiлософа Платона Арiстотель не погодився з певними концепцiями вчи-теля й зауважив з цього приводу: "Платон мiй друг, та iстина дорожча". Отже вчителi та учнi в фiлософiї, друзi в життi можуть дотримуватись протилежних, або вiдмiнних фiлософських концепцiй. Протистояння в фiлософiї не завжди було коректним. Чи можна в такому випадку стверджувати, що фiлософiя є наука? Чи не є вона чимось занадто особистим, iндивiдуальним, таким, що не пiдлягає узагальненню?

 

Ми звикли, що наука дає чiткi вiдповiдi на чiтко поставленi питання. Якщо такi питання однаковi, або однотипнi, то й вiдповiдi будуть такими ж. Таблиця множення в математицi, валентнiсть елементiв в хiмiї, константи фiзики - це те, що не змiнюється i не залежить вiд позицiї спостерiгача та рiвня його розумiння природного свiту. З перших рокiв навчання така об'єктивнiсть i незалежнiсть природничих знань вiд позицii того, хто вивчае природу, стає синонiмом науки й науковостi. Фiлософiя, як виявляється, такої незалежностi вiд позицiї дослiдника чи автора концепцiї не має. На однi й тi ж питання вона може дати рiзнi вiдповiдi.

Та зачекаймо. В самих "точних" науках не все вже так й однозначно. Пригадаймо, що є Евклiдова й не Евклiдова геометрiя. Рiзниця мiж цими поважними науками в тому, що в них рiзнi вихiднi позицiї. Центральним постулатом першої теорiї є уявлення, що паралельнi прямi, скiльки б ми їх не продовжували, нiде не перетнуться. Вихiдним постулатом другої теорiї /автор Лобачевський/ є твердження /знов таки уявне/, що паралельнi прямi за деяких умов обов'язково перетнуться. Отже, для будь-якої теорiї, для її результатiв та висновкiв визначальними будуть вихiднi положення, постулати. Саме вiд них залежить i характер теорiї та висновки, результати. Тому, що фiлософiя є наукою, в якiй є можливiсть основну, вихiдну позицiю формувати кiлькома способами, точнiше є можливiсть обирати рiзнi вихiднi позицiї, й з'явилось все розмаїття свiтової фiлософської культури. Пригадаймо особливостi об'єкту, який вiдображається в свiтоглядi. В свiтоглядi вiдображено в надзвичайно складному спiввiдношеннi чотири основнi об'єкти: людина, суспiльство, природа та Бог. Якщо свiтогляд аналiзувати, виходячи з того, що людина є головна цiннiсть, своєрiдне ядро, центр реальностi, то формується один з варiантiв антропо-центричної фiлософiї (людиноцентричної).

 

Коли за основу свiтобачення взяти Бога, то формується теоцентрична фiлософська концепцiя. Варiантом такої фiлософiї є сучасний неотомiзм.

 

В iсторiї фiлософської культури не поодинокi випадки, коли суспiльство розглядається як центр свiтоглядової позицiї. Вже вiд суспiльства залежить i сама людина, й перетворена людством природа. В такому випадку формується соцiоцентрична фiлософiя, конкретним проявом якої є марксизм.

 

Коли свiтоглядова позицiя формується на основi уявлень про природу як першооснову всього iснуючого, а людину i людство розглядають як пасивний фактор, що виник внаслiдок розвитку природи, то виникають природоценричнi фiлософськiї теорiї. Це погляди Ж. Ж. Руссо, росiйська соцiологiчна думка в цiй школi представлена Сеченовим. За природоцентризмом закрiпилась назва "ма-терiалiзм". Матерiалiзм на протязi всього перiоду свого iснування основу всього iснуючого вбачав в найпростiших субстанцiйних елементах природи. Для Демокрiта це недiлимий атом, для матерiалiстiв ХХ ст. це елементарнi чакстiвки, що рухаються за законами квантової механiки. Розумiючи, що i елементарнi часттівки не межа дiлимостi, фiзики висунули гiпотезу iснування кваркiв. Для матерiалiзму характерна слiдуюча позицiя: є деяке щось, котре виступає основою всiх проявiв реальностi. Це щось iснуе незалежно вiд свiдомостi людини, людиною вiдображається, а зветься це щось матерiєю. Матерiальна субстанцiя конституюється у всiх проявах реальностi вiд атома до вищих проявiв духовностi.

Природоцентричний напрям в фiлософiї ми будемо вiдповiдно до традицiї в нашому курсi iменувати матерiалiзмом.

Iсторiя фiлософiї багата на ситуацiї, коли в основу свiтоглядової позицiї бралась духовнiсть. Часом це була духовнiсть iндивiда. В такому випадку формувалась суб'єктивно-iдеалiстична фiлософська концепцiя. Часом духовнiсть розглядалась як щось об'єктивне, незалежно вiд людини iснуюче (скажiмо, Свiтовий Дух Гегеля). При такому варiантi формувалась об'єктивно iдеалiстична теорiя. I в першому, i в другому випадку це "духоцентричнiсть" свiтоглядової позицiї. За традицiєю цей напрямок фiлософської культури отримав назву "iдеалiзму". В нашому посібнику ми будемо надалi притримуватись в найменуваннi "духоцентризму" традицiйної термiнологiї. До iдеалiзму в радянськiй фiлософськiй культурi зараховували i теоцентричну фiлософiю. Всi iншi напрямки фiлософствування зараховувались в табiр матерiалiзму послiдовного, коли вiн вiдповiдав всім канонам марксизму, або непослiдовного, коли в матерiалiстичнiй концепцiї щось не вiдповiдало уявленням певних iдеологiв вiд фiлософiї про "чистоту марксистської теорiї".

 

Подiл всiєї фiлософської культури на "переважно" матерiалiстичну та "переважно" iдеалiстичну має свою основу i вiдiграв свою роль в розвитку фiлософiї. Зауваження "переважно" вживається тому, що в чистому виглядi "рафiнованого" матерiалiзму чи iдеалiзму практично не iснує. А коли окремi школи намагались досягти такої "чистоти", то в матерiалiзмi це вело до вульгаризацiї, а в iдеалiзмi до мiстики. За iншими принципами фiлософiю можна подiлити на гуманiстичну i антигуманістичну, натурфiлософську та сцiентичну, релiгiйну та наукову i т.д. Та немає жодних пiдстав стверджувати, що одна група фiлософських концепцiй, а в нiй лише одна теорiя є послiдовно науковою, а вся решта то бiльш, або менш помилковi фiлософськi конструкцiї.

 

Той чи iнший фiлософ, взявши за вихiдну позицiю фiлософствування людину, Бога, суспiльство чи природу, далi може розбудувати теорiю за всiма правилами логiки, може не допустити жодної похибки, але i сама фiлософська теорiя та її свiтоглядовi результати будуть значно вiдрiзнятись вiд всiх iнших й по-iншому будуть орiєнтувати людину на дiяльнiсть.

 

Крiм цього, фiлософська теорiя може значно вiдрiзнятись й в силу того, як той чи iнший автор трактує суть своєї вихiдної позицiї, тобто суть одного з елементiв свiтоглядового вiдображення. Вiзьмем для прикладу й розглянем антропоцентричний напрям фiлософiї. Змiст конкретної концепцiї залежить вiд того, як розкривається та розумiється сутнiсть людини, або ведуча сторона в цiй же сутностi. Українська класична фiлософська традицiя гуманiстичної спрямованостi, котру започаткував Г. С. Сковорода як "Фiлософiю серця", в основу людини та її сутностi бере духовнiсть, мораль, релiгiйне ставлення до вищих моральних принципiв. Все це виводить український кордоцентризм /так зараз iнколи iменують "Фiлософiю серця"/ на найбiльш послiдовно гуманiстичний напрям фiлософствування. Антропоцентризм нiмецького фiлософа Феербаха має всi ознаки класичного нiмецького стилю. Тут розум, рацiональне виходить на перший план. I навiть "фiлософiя кохання" рацiонально обгрунтована, точнiше, рацiонально обумовлена. Австрiйський фiлософ Фрейд головним в людинi вважає iнстинктивну дiяльнiсть, що обумовлена природними чинниками. Природне походження людини в цiй концепцiї переважає i над соцiальним, i над духовним. Фрейд створюе оригiнальну теорiю, що знаходить багато прибiчникiв i не менше критикiв.

 

Якщо в центр фiлософської теорiї поставити волю - одну з властивостей людської духовностi, - як - то свого часу зробив нiмецький фiлософ ХХ ст. Нiцше, то формується дуже суперечлива фiлософська концепцiя, де присутнi i елементи гуманiзму. Та з нiцшеанства певним чином випливає i людиноненависництво, яке частково припало до смаку нiмецьким фашистам.

 

Своєрiднi та оригiнальнi теорiї екзистенцiалiзму, персоналiзму. Цi теорiї теж беруть за основу фiлософствування людину (з їх точки зору) - ведучу сторону людської сутностi.

Отже, виходить, що антропоцентризм це не обов'язково гуманiзм i не обов'язково альтруiстична фiлософська позицiя чи вiдповiдний свiтогляд. Справа в тому, що та як трактувати в самiй людськiй сутностi.

 

Характер тiєї чи iншої фiлософської концепцiї залежить не лише вiд вихiдних позицiй даної теорiї. Кожна фiлософська теорiя певним чином залежить i вiд методу, який вона застосовує. Коли людина орiєнтується в свiтi, то вона фiксує два його стани. Реальнiсть постiйно змiнюється, трансформується, перебуває в русi. Ця властивiсть буття вiдобразилась в дiалектичному методi, який дозволяє вивчати пластичнi, трансформативнi об'єкти та процеси. Поряд з цим в реальностi iснує й спокiй, стабiльнiсть, стiйкiсть. Метафiзичний метод увiбрав у себе досвiд вивчення всього того, що знаходиться саме в такому станi.

 

Коли та чи iнша система свiтогляду починає надавати перевагу одному з цих методiв, вона набирає рис дiалектичностi або метафiзичностi. Скажiмо, марксизм привласнив собi назву дiалектичного матерiалiзму на тiй основi, що фiлософiю Енгельс розумiв як науку про всезагальнi закони розвитку природи, суспiльства та мислення. Той же марксизм критикував своїх матерiалiстичних попередникiв за метафiзичнiсть. Про вплив методу на ту чи iншу теоретичну систему свiтогляду мова йтиме дещо пiзнiше. Зараз зазначимо лише сам факт такого впливу.

 

Окрiм змiстовної та методологiчної сторони, фiлософськi теорiї вiдрiзняються глибиною та способом розгляду свiтоглядових проблем. А це в свою чергу залежить вiд рiвня розвитку духовної культури взагалi та розвитку науково-пiзнавальної дiяльностi зокрема. За визначенням великого нiмецького фiлософа Гегеля, фiлософiя є "дзеркалом епохи". Тобто, вона вiдображає рiвень розвитку суспiльно-полiтичного життя, рiвень загальної культури. До цього треба додати, що в свiтоглядi вiдображена iсторична доля народу. Фiлософiя вбирає в себе досягнення тiєї культури, в руслi якої формуються теоретичнi основи свiтоглядової концепцiї.

 

Недарма за окремими фiлософськими теорiями закрiпилось їх нацiональне походження, їх зв'язок з конкретною нацiональною культурою, скажiмо, французький матерiалiзм 18 ст., нiмецька класична фiлософiя, американська фiлософiя неоконсерватизму 20 ст. i тому подiбне.

 

Завершуючи наше перше знайомство з тим, що таке фiлософiя, ми прийшли до висновку, що цим термiном називається деяка кiлькiсть теорiй. Отже, фiлософiя - це не одна наука. Ми приступили до вивчення величезного пласту духовної культури, який має всi ознаки окремої форми суспiльної свiдомостi.

 

Визначення:

 

ФIЛОСОФIЯ є формою суспiльної свiдомостi, що розглядає та дослiджує пiзнавальне, морально-етичне, цiннiсне, практично-перетворююче ставлення людини до дiйсностi та формує систему узагальнених поглядiв на свiт i мiсце в ньому людини. Як форма суспiльної свiдомостi фiлософiя складається з великої кiлькостi теорiй, що на теоретичному рiвнi вирiшують свiтоглядовi проблеми. Кожна конкретна фiлософська теорiя являє з себе теоретичне оформлення певного типу свiтогляду.

Пропонований курс лекцiй розрахований на знайомство з основними теоретичними проблемами фiлософiї, що будуть розглянутi в руслi української гуманiстичної фiлософської традицiї.

 

 

4. Українська гуманiстична фiлософська традицiя

 

Користуючись викладеним методом, спробуймо проаналiзувати нашу українську фiлософську культуру, той напрям фiлософствування, що склався в Українi як ведучий.

Головною цiннiстю, що є центром свiтогляду українства, вихiдною позицiєю поглядiв на свiт в Українi, завжди була людина. Мова йде про людину, що сформована в послiдовно гуманiстичному дусi. Гуманiзм українства є реальним наслiдком долi самого народу, що вiковiчно живе на степових просторах, котрi є перехрестям дорiг Старого Свiту. Надзвичайно суперечливi умови життя народу: благодатнi природно - клiматичнi умови, в яких людина "як у Бога за пазухою", i найтяжчi соцiально - полiтичнi випробування на протязi тисячолiтньої iсторiї. Отже, особливiсть українського гуманiстичного свiтогляду в тому, що вiн сформований в екстремальних соцiальних ситуацiях при сприятливих для землеробства умовах. Другою особливiстю українського погляду на свiт є те, що українець не вiдривається вiд рiдної природи. Українська природа для українця ненька, джерело щастя, високе натхнення.

 

Можна трактувати еднiсть українства з природою краю як залишок язичества, що так поетично зобразила свого часу Леся Українка, як iсторичний перегук української фiлософської парадигми з індiйською, як український генiй, що передчував екологiчнi проблеми i т.д. Але заперечувати зв'язок української духовностi, українського гуманiзму з природою свого краю, це йти проти здорового глузду рядового українця, проти свiтовiдчуття виразникiв української духовностi, починаючи з Т.Шевченка i кiнчаючи Л.Костенко, В.Стусом та iншими представниками рiзних сфер української культури. Фiлософське узагальнення цiєї властивостi українського свiторозумiння ми знаходимо в роботах Г.Сковороди, М.Костомарова та Д.Чижевського.

 

Якщо зв'язок українського свiтосприйняття, української ментальностi з природою рiдного краю лежить, так би мовити, "на поверхнi", то український гуманiзм - явище глибинне. Ця сторона української духовностi своїм корiнням входить в товщу тисячолiть, i вона не проаналiзована грунтовно. Якщо ж спробувати проаналiзувати гуманiстичну спрямованiсть українського менталiтету, то її витоки слiд шукати в геополiтичному положеннi України. Центр Європи з родючим степом та лiсостепом приваблював цiлi народи i в добу великих переселень i значно пiзнiше. Сюди тяглись не лише грабiжники з мечем, хоча цi в першу чергу. Праця на українськiй землi давала бiльше, анiж тяжкий бойовий похiд в безвiсть за примхливою вдачею. Тому, коли по українськiй територiї прокочувались вали сарматiв, скiфiв, булгар, угрiв i бог вiсть ще кого, то на родючих ланах прикипали тi представники свiтової людностi, що землi та працi на нiй вiддавали перевагу над звабою грабунку в подальших скитання по свiту. Працелюбнiсть українства йде не тiльки безпо-середньо вiд землi, а це ще й своерiдна генетична селекцiя працелюбiв з усього того, що колись проходило по нашiй благословеннiй Українi.

 

Якщо ж говорити про писану iсторiю, то тут ми бачимо постiйнi торговi зв'язки нашого краю зi свiтом. По-перше грецькi та римськi торговi колонiї. Потiм складнi стосунки з Вiзантiєю, з нею не тiльки воювали, а й постiйно торгували. Згодом венецiанцi, турки, татари не лише вороги, а й сусiди, частина яких осiдає на українських землях. Постiйна iсторична iн'єкцiя працелюбного генофонду до українства мала й ще одну сторону. Україна пiдтримувала сталi зв'язки з усiм навколишнiм свiтом, основою яких був український хлiб. Торгiвля хлiбом - це особливий вид контактiв серед людностi. Хлiботорговець - завжди життєдавець. Певною мiрою звiдси i йде висока цiна людського життя в українськiй духовностi. Попри все треба жити, а щоб жити треба робити хлiб. Той, хто йшов торгувати хлiбом до сусiдiв, нiколи не йшов вiйною. Зрозумiло, що збройно хлiб можна вiдняти. Дають же хлiб сусiдовi, як правило, через торгову операцiю, а виходить через специфічно людський, а не хижацький спосiб стосункiв.

 

Одже, гуманiстична риса масової свiдомостi тiєї людностi, що коли б то не було населяла нашу територiю, постiйно пiдкрiплювалась способом життя українського хлiбороба. I це ще не все. Iсторично склалося так, що український етнос, окрiм порiвняно невеликого часу Києворуської імперiї, нiколи не був iнiцiатором чи базою загарбницьких воєн. Україна нiколи не була регiоном, котрий провокував кровопролитнi вiйни мiж народами регiону. Щоправда, люднiсть, яка населяла нашу територiю в рiзнi часи, повинна була вмiти вправно володiти зброєю, бо бажаючих заволодiти українськими землями завжди було багато. Та участь в збройних конфлiктах, в якi українство втягувалось Сходом, Пiвднем чи Заходом, суттєво не впливала на формування духовностi, свiтоглядової позицiї українства.

Дослiджуючи українську ментальнiсть, М.Костомаров найбiльш рельєфно видiляє демократизм духовностi та суспiльного життя українства. Демократiя в соцiальних стосунках та в полiтичному життi пiдтримує гуманiстичнi тенденцiї в духовному свiтi українства i для своєї реалiзацiї вимагає гуманiзму.

 

Таким чином гуманiстична риса української духовностi, української ментальностi - не випадкове явище, не модна iдеологiя епохи, не релiгiя (бодай i найпрогресивнiша), що запозичена в сусiднього народу, не творiння елiтарно мислячої меншостi, а суть самої української самосвiдомостi.

В iсторiї свiтової культури гуманiзм формувався не у всiх вогнищах культури. Особливо в часи середньовiччя Україна була одним з тих небагатьох регiонiв людської всезагальної спiльностi, де гуманiстична традицiя стала важливим елементом суспiльного життя. Демократизм тiєї ж козацької державностi виростав не з чисто релігiйної iдеологiї свого часу i не на авторитарному свiторозумiннi широкого європейського загалу. Можливо, в цьому i є частка якогось перебiльшення, але принагiдно можна висловити припущення, що Україна той осередок Старого Свiту, який жив гуманiстичними тенденцiями в стосунках з iншими народами навiть в часи, найлихiшi для Європи. На тлi такого менталiтету, на царинi української духов-ностi починає складатись класична гуманiстична традицiя української фiлософської культури.

 

Українська фiлософська концепцiя є варiантом антропоцентричного фiлософського спрямування. Головна цiннiсть, яка стоїть в центрi українського погляду на свiт, є людина. Мова йде про людину, якостi якої сформованi в послiдовно гуманiстичному дусi. Українськiй фiлософськiй культурi, починаючи вiд її витокiв, притаманний саме гуманiстичний спосiб осмислення буття, що випливає з української ментальностi. Формується цей напрямок фiлософствування в Українi в творчостi Г. С. Сковороди. Як ми пам'ятаємо, вiн назвав свою концепцiю "Фiлософiєю серця". В сучаснiй українськiй фiлософськiй лiтературi концепцiю Сковороди iменують як "кордоцентричну". В чому суть сковородинського кордоцентризму?

В противагу європейськiй фiлософськiй рацiоналiстичнiй традицiї 17 - 19 ст. , котра в основу сутностi людини клала її здатнiсть до мислення, а знання, розум, мислення, освiченiсть виводились на чiльне мiсце в самiй людинi, Сковорода ведучою стороною людської сутностi вважає "серце". По сутi справи мова йде про морально-етичну сторону людської сутностi, про духовне начало в людинi, котре iдентифiкується з Божим. Бiблiя теж вважає, що основа високоморальної поведiнки в людинi закладена в її серцi. (Конкретно про це буде йти мова в наступних темах).

Фiлософський кордоцентризм Сковороди є українським варiантом, українською модифiкацiєю гуманiзму. Лiнiю Сковороди в осягненнi буття продовжує великий український фiлософ Юркевич (в його роботах назва "фiлософiя серця" зберiгається).

 

Гуманiстична традицiя українського фiлософствування (киiвська школа) знайшла свою реалiзацiю в доказi наявностi природних прав людини. Це було здiйснено в Київському унiверситетi 1896 року. Зауважимо, що європейська політична культура пiдiйшла до осягнення природних прав людини в серединi 20 столiття. Українську гуманiстичну традицiю продовжують розвивати Бердяєв та Шестов/Шварцман/. Творчiсть цих мислителiв виявилась спiвзвучною сучасному французькому гуманiстичному екзистенцiалiзму.

 

Гуманiстичнi мотиви в українськiй фiлософськiй культурi не зникають навiть в перiод панування офiцiйного марксизму-ленiнiзму/ фактично тоталiтарної iдеологiї сталiнiзму/ . Творчiсть П. В. Копнiна, В. I. Шинкарука та iнших вiдразу ж пiсля настання хрущовської вiдлиги показала, що потяг до аналiзу людини та людського в українськiй свiтоглядовiй спрямованостi явище не випадкове. Українська фiлософська традицiя певною мiрою вбирала в себе кращi свiтоглядовi теорiї Заходу. На перше мiсце в сучаснiй фiлософськiй лiтературi варто поставити роботу колективу пiд керiвництвом I. В. Бичко, котрий фактично зробив порiвняльний аналiз французького екзистенцiалiзму та українського кордоцентризму. Українська гуманiстична фiлософiя, дослiджуючи основнi проблеми, що створюють фундамент свiтової фiлософської культури, має свою специфiку, надану їй українською ментальнiстю.

В руслi українського гуманiзму i буде розглядатись фiлософiя як наука в пропонованому курсi.