рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

РОЗДІЛ 6 - ПРОБЛЕМА МЕТОДУ В ФІЛОСОФІЇ

РОЗДІЛ 6 - ПРОБЛЕМА МЕТОДУ В ФІЛОСОФІЇ - раздел Культура, Фiлософiя та її мiсце в духовнiй культурi людства   1. Два Основнi Методи Фiлософського Осягнення Буття. Роль Фiл...

 

1. Два основнi методи фiлософського осягнення буття. Роль фiлософського методу в формуваннi фiлософської еонцепцiї. Властивостi буття основа появи двох фiлософських методiв - дiалектики та метафiзики.

2. Становлення дiалектики в iсторiї самопiзнання людиною своїх творчих можливостей. Дiалектика стародавнiх часiв. Гегелiвська дiалектика. Дiалектика в марксизмi.

3. Метафiзика i її роль в iсторiї фiлософської культури. Становлення метафiзичного методу. Метафiзичний метод в iсторiї людського пiзнання. Неспро-можнiсть спроб заперечити метафiзичний метод пiзнання.

4. Принципи та категорiї дiалектики. Принцип унiверсальних зв'язкiв. Одиничне. Загальне. Особливе. Сутнiсть та явище. Принцип системно - структурних зв'язкiв. Змiст i форма. Принцип детермiнiзму. Причина та наслiдок. Необхiднiсть та випадковiсть. Можливiсть та дiйснiсть.

 

 

РОЗДІЛ 6 - Проблема методу в фiлософiї

 

1. Два основнi методи фiлософського осягнення буття

 

Свiтоглядова функцiя фiлософiї випливає з її гуманiстичного змiсту. В центрi уваги фiлософської думки постiйно знаходиться вiдношення "людина - свiт". Та не завжди обидвi сторони цього вiдношення мали адекватне вiдображення в самiй фiлософiї. В iсторiї розвитку фiлософської культури були перiоди, коли на перший план висувалась сама людина й нiбито в тiнь людську ховався свiт, в якому вона жила. Справа iнколи доходила до того, що сам свiт позбавлявся об'єктивного iснування. В такiй ситуацiї вiн уявлявся як самореалiзацiя Духу, або Божим промислом, або комплексом вiдчуттiв людини. Така гiперболiзацiя духовної складової буття не могла сприяти нi усвiдомленню сутностi природи, нi науковому уявленню про людську сутнiсть. Минуле фiлософської культури знає i прямо протилежнi перiоди. Були цiлi епохи, коли гуманiстичний характер фiлософської думки вимивався, мiсце людини в буттi визначалось об'єктивними законами природи, а сама людина ставала в ряд природних об'єктiв лише як складова частина природи. Найбiльш показовий в цьому вiдношеннi механiстичний матерiалiзм XVII-XVIII ст. , коли людину порiвнювали мало не з годинниковим механiзмом. Не дивлячись на крайнощi та перекоси в усвiдомленнi основного свого об'єкту пiзнання, фiлософiя на кожному етапi розвитку домагалась вагомих здобуткiв, але час вiд часу попадала в глухий кут через саме цю неадекватнiсть вiдображення двох частин вiдношення "людина-свiт". З одного боку цьому сприяли унiверсальнi типи фiлософствування "матерiалiзм" та "iдеалiзм". Але була i iнша причина, активно дiюча, хоча в запалi боротьби матерiалiзму та iдеалiзму на неї часто мало звертали увагу. Мова йде про два основнi методи фiлософського осягнення свiту, що отри-мали назви "дiалектика" й "метафiзика".

 

В радянськiй фiлософськiй лiтературi дiалектику характеризують як вчення про ста-новлення, рух i розвиток навколишнього свiту, про зв'язки предметiв i процесiв цього свiту. Метод, який використовує дiалектика, пiдходить до пiзнання свiту як до плинної, мiнливої, пластичної структури.

Метафiзика розглядалась як альтернативне щодо дiалектики вчення, як альтернативний метод, суть якого полягає в тому, що i свiт, i людина розглядаються як постiйнi i незмiннi. Рух в цьому вченнi визнається лише по колу, а все багатство свiту зводиться до безмежної кiлькостi комбiнацiй якiсно незмiнних об'єктiв. Можна це пiдсумувати так: дiалектика спрямувала свою увагу на рух, розвиток, змiннiсть i неоднозначнiсть людського буття. В її "полi зору" постiйно знаходиться людина з такою властивiстю, як можливiсть обирати варiанти дiй, а звiдси i варiанти розвитку.

 

Метафiзика в бiльшiй мiрi акцентує увагу на стабiльностi свiту i намагається й саму людину втиснути в ряд зовнi обумовлених причинно-наслiдкових зв'язкiв, якi характернi для розвитку природи. Метафiзичний метод не враховує, що дiя людини може бути обумовлена не зовнiшнiми факторами, а внутрiшнiми iмпульсами. Людина в своїй духовностi несе причину, вона не лише iстота детермiнована, пiдлегла, але й iстота детермiнуюча, керуюча, пануюча, вiльна.

 

Людина живе вiдразу в двох вимiрах, в двох свiтах. Один з них унiтарний свiт природи з його обов'язковою пiдпорядкованiстю певним законам i другий свiт плюралiстичного багатства можливостей вибору. При цьому на перших етапах людської iсторiї безперечно домiнує унiтарний спосiб життя, на вищих же її щаблях поступово, але неухильно виявляє себе плюралiстичний свiт свободи.

 

Поява двох фiлософських методiв обумовлена двома сторонами буття, такими його характеристиками, як рух, розвиток, змiннiсть з одного боку, та спокiй, стiйкiсть, стабiльнiсть з другого. З iншої сторони дiалектика i метафiзика як методи виникли з потреби вiдображення багатоварiантностi можливостей людської дiяльностi та розвитку з одного боку та стiйку часто однолiнiйну логiку розвитку власне природи та природного в людському з другого. Два методи в фiлософiї, постiйно взаємодiючи, сприяли становленню софiйної культури в iсторiї розвитку людської духовностi.

 

2. Cтановлення дiалектики в iсторiї самопiзнання людиною своїх творчих можливос-тей

 

Поняття дiалектики вживалось в фiлософiї майже вiд її виникнення. Та в рiзнi часи в це поняття вкладався рiзний змiст. В 5-му та на початку 4-го ст. до нашої ери розвиток старогрецької демократiї сформував мистецтво полiтичної дискусiї - дiалог. Сократ вже розглядає дiалог як мистецтво пошуку iстини методом зiткнення рiзних суджень. Платон розглядає дiалог як метод аналiзу та синтезу понять. Мистецтво вести дiалог фiлософи називають маєвтикою, а сам процес дiалогу - дiалектикою.

 

Дiалектика як мистецтво диспуту розвивалась i в середньовiчнiй фiлософiї. Вершиною середньовiчної дiалектики стали працi Абеляра. В добу середньовiччя мистецтво дiалогу культивувалось серед проповiдникiв релiгiї. З релiгiї мистецтво дiалогу увiйшло в європейську культуру, що плiдно вплинуло на фiлософськi, юридичнi, економiчнi та всякi iншi дискусiї. Не придушення, не духовне знищення опонента, а намагання в ходi боротьби протилежностей обрати вiрний, обгрунтований пiдхiд до складних проблем - така мета i призначення дiалектики творчого дiалогу.

 

З часом стало зрозумiло, що метод зiткнення думок i дiалектичного вирiшення протирiч може використовуватись не лише в ходi живого дiалогу. Виявилось, що дiалоги ведуть поколiння, епохи, культури, нацiї, полiтичнi, релiгiйнi традицiї i школи. Схема диспуту використовується людиною в процесi осмислення питання чи проблеми. Особа нiби дискутує сама з собою, шукаючи iстину. Поступово мiцнiє уявлення, що мислення по своїй природi це дiалог. Людина, вдивляючись в оточуючу дiйснiсть, постiйно ставить питання, шукає на них вiдповiдь, заперечує сама собi та й добирається до iстинностi певної точки зору.

 

Чому людинi пiзнання оточуючої дiйсностi завдає стiльки клопоту?

 

Навiщо стiльки хитромудрих засобiв, в тому числi й дiалоги? Згадаймо, що "все тече" за висловом Гераклiта. Одна з найбiльших складностей в розумiннi свiту - осягнення постiйних змiн та певної стабiльностi нашого буття. При всiх швидкоплинних, а часом карколомних змiнах в нашому буттi не важко помiтити за зовнiшньою рухомiстю явищ стiйкiсть структур, рис, процесiв. Люди народжуються й вмирають. Iсторiя - то змiна поколiнь, але стiйкий життєвий цикл людини i стiйкий її бiологiчний вид, стiйкi основи її стосункiв у суспiльств крила шлях до осмислення та освоення протилежностей, на котрi неодмiнно наштовхуеться людська думка при спробах осягнути таку форму буття, як рух, особливо це стосуеться розвитку.

 

Треба високо оцiнити думку еллiнських фiлософiв про те, що все знаходиться в станi руху i взаемного переходу одного в iнше, однак греки все ж не могли пiднятись до iдеї розвитку як постiйного виникнення чогось нового, вони не пiднялись до розумiння неповторностi часу. Час у них iде по колу. Для еллiнської культури вищою цiннiстю було яскраве життя, насолода прекрасним. В цей свiтогляд погано монтувалась неминучiсть смертi та унiкальностi життя кожноi людини. Iсторiї вiдомi факти, що в момент особистого торжества вони позбавляли себе життя, щоб вiд апофеозу свого буття не повертатись до буденностi, а вiдродитись для щастя i творчостi знов в iншому поколiннi. Кругообiг часу краще слугував поняттям людської цiнностi в античному свiтi. Iдея розвитку в цих умовах не могла виникнути.

 

Як вiдомо, певний напрямок часу був наданий релiгiйною фiлософiєю середньовiччя. В релігійному світогляді час рухаеться вiд Божого творiння до "страшного суду". Життя "стає" неповторним. Важливий крок до розумiння iдеї розвитку робить Декарт, який вважае, що Бог дав лише першопоштовх, а далi сама природа "розплутуе природний хаос", породжуе новi форми. Вольтер i Руссо висувають iдею iсторичного розвитку, що включае в себе етапи еволюцiйних та революцiйних перетворень. Кондорсе в своїй роботi "Ескiз iсторичної картини прогресу людського розуму", яка вийшла в 1795 р. доповнює їх погляди важливим положенням про безперервнiсть прогресу. Як видно з наведеного, iдея прогресу - це дiтище Нового часу. Так були створенi передумови до формування наукової дiалектики.

 

Цiлiсну концепцiю розвитку з позицiї iдеалiзму розробляє Гєгєль. Постiйний рух, змiни Гєгєль знаходить i в природi, але дiйсний розвиток вiн розкриває в iсторї людської культури. Духовнi процеси в суспiльному життi уявлялися йому найбiльш важливими, визначаючими все останнє. Реальна iсторiя країн, народiв осмислювалась як втiлення розвитку Духу, Iдеї.

Ряд елементiв гєгєлiвської теорiї має чiткої ознаки наукового знання. Поява будь-якої науки можлива, дякуючи формуванню системи понять, що вiдображають основнi смисловi вузли змiсту даної науки. Встановлення зв'язкiв мiж поняттями є по сутi виявлення i формулювання наукових законiв. Гєгєль виявив, розвинув привiв у систему понятiйний апарат дiалектики як науки. В зв'язках категорiй вiн розкрив та сформулював сукупнiсть закономiрностей, що вiдображають унiверсальнi зв’язки свiту та пiзнання.

 

Наукове фiлософське розумiння базується на вивченнi реальної дiйсностi, розвивається на узагальненнi все нових i нових знань. Концепцiя Гєгєля про розвиток духовної культури узагальнила величезний iсторичний матерiал. Свiдомостi в iсторiї надається надзвичайно великого значення. Та так воно й повинно бути. Але духовний розвиток у Гєгєля розумiється як особливий самостiйний процес, що включє сам в себе свiй змiст, рушiйнi сили та закони розвитку. Практично у Гєгєля ДУХ самосутнiй i самодостатнiй, не потребує ні обгрунтувань, нi органiчних зв'язкiв з iншими сторонами буття. Реальнi духовнi процеси в iсторiї людства, включенi в суспiльне життя, в багатьох випадках породжуються практикою i мають практичний характер. Iсторiя людства розвивається не так, як чиста думка - вона має свої закономiрностi, в яких переплетене духовне, природнє та соцiальне в людинi.

 

В такому виглядi, якого надав дiалектицi Гегель, новий метод був непримiнимим в iншiй фiлософськiй системi - матерiалiзмi. Маркс, добре володiючи гегелiвським дiалектичним методом, достойно оцiнив його значення, але для того, щоб застосувати його в матерiалiзмi, ставить за мету трансформацiю методу в планi матерiалiстичного витлумачення. В нашiй країнi всiм вiдомий вислiв Маркса:"Мiстифiкацiя, котру перетерпiла дiалектика в руках Гегеля, зовсiм не завадила тому, що саме Гегель перший дав всеосяжне i свiтове вiдображення її загальних форм руху. У Гегеля дiалектика стоїть на головi. Треба її поставити на ноги, щоб вiдкрити пiд мiстичною оболонкою її рацiональне зерно" (Твори т. 23 с. 22).

 

Мiсцем зустрiчi матерiалiзму та дiалектики в iсторiї культури стало суспiльство - найбiльш яскраве поле для дiалектики. Саме тут розвиток здiйснюеться найбiльш швидкими темпами, тут найяскравiший прояв суперечностей, тут найактивнiше заперечується те, що ще вчора виступало запереченням попереднiх форм людського спiвжиття. До речi, саме той факт, що в радянському суспiльствi дiалектику засвоювали на тлi та на прикладах революцiйних потрясiнь, i призвів до того, що спочатку в свiдомостi, а потiм i в практицi суспiльного життя з дiалектики вихопили лише iдею протистояння, iдею боротьби, а вже потiм це вульгаризоване уявлення про дiалектику догматизували, що i стало iдейною предтечою краху росiйського комунiзму. Та про iсторичну долю дiалектики в радянськiй Росiї скажемо пiзнiше.

 

Завдання "приземлення" дiалектики виконав Енгельс, котрий показав, що сфера примiнення розробленої Гегелем теорiї розповсюджується i на свiт матерiальної дiйсностi. Зроблено це було в роботi "Дiалектика природи". З цього моменту дiалектика стає унiверсальним фiлософськимм методом поряд з метафiзикою. Сучаснi українськi критики марксизму звинувачують Енгельса в тому, що вiн "дегуманiзував" дiалектику. Але така точка зору все ж дискусiйна, бо вона виходить з того, що матерiалiзм та iдеалiзм - конфронтуючi фiлософськi напрямки, а не теорiї, що розробляють єдине поле фiлософської теорiї з рiзних сторiн в рiзних ракурсах.

3. Метафiзика та її роль в iсторiї фiлософської культури

Метафiзика, як i дiалектика, термiн грецького походження i означає галузь знань, якi йдуть пiсля фiзики, i в свою чергу трактувалась як вчення про природу. В iсторiї фiлософiї термiн "метафiзика" часто вживається, як синонiм фiлософiї. В радянськiй фiлософськiй культурi цей термiн означав метод протилежний дiалектицi, а звiдси ворожий, антинауковий.

Метафiзичний метод осягнення буття занурюється в ту ж сиву давнину, що й дiалектичний. Його застосування також передує науковому оформленню. Поряд з поглядами Гераклiта, який стверджував, що "все тече" i нiщо не лишається на мiсцi, iснували й вiдмiннi точки зору. Представник елеатiв Парменiд (кiнець VI початок V столiть до н. е. ) учив, що мiнливiсть свiту лише "хибна думка", а в своїй основi свiт нерухомий. I довго, майже цiле тисячолiття, йшла дискусiя мiж прихильниками дiалектики та метафiзики, в якiй жодна з сторiн не отримувала остаточної перемоги, та й принципово не могла її отримати.

 

Наукову основу метафiзичного методу заклав Арiстотель роботою "Органон", що складається з кiлькох творiв . В цiй роботi викладається теорiя суджень, теорiя силогiзму (основи логiчного висновку з вiдомих суджень), подається технiка ведення дiалогу, нарештi розкриваються можливi помилки в мисленнi як випадковi, так i зумиснi, до яких вдаються софiсти. Фактично Арiстотель виклав основи формальної логiки, яка i зараз слугує науцi, людськiй громадi в повсякденному життi. Остаточне завершення формування метафiзиччного методу пов'язано з роботою Ф. Бекона "Новий органон...". Бекон науково обгрунтовує iндуктивний метод, який у поєднаннi з "основами логiчного мислення" Арiстотеля дає завершений метафiзичний метод.

 

Наукова думка кiнця ХVI-XVIII столiть приводить вчених природодослiдникiв до висновку, що мiнливi лише зовнiшнi, другоряднi сторони явищ. В основi мiнливого, iндивiдуального раз у раз виявлялось щось незмiнне, iстотне, загальне. В ботаніцi та зоологiї панувала думка, що види рослин i тварин незмiннi, хоч кожен окремий органiзм або рослина за час, вiдведений йому природою, зазнає певних змiн.

 

Застосування метафiзичного методу в дослiдженнi механiки дає епохальний результат. Механiка стає першою цiлком завершеною науковою теорiєю. Вiд вершини i до самого грунту, тобто вiд теоретичної механiки i до прикладного примiнення законiв механiки в технiцi, все розкладено "по своїх поличках". Механiка стає зразком науки як такої. Ейфорiя вiд досягнень в цiй галузi знань приводить до формування механiстичної картини свiту, механiстичного свiтогляду. Всi явища будь-якої сторони буття починають розглядатись як прояв абсолютних та незмiнних законiв механiки. Всю рiзноманiтнiсть руху було зведено до простого перемiщення матерiальних тiл в просторi. Механiчнi властивостi розглядались як основнi, фундаментальнi. Поширилась iдея, що нiчого якiсно нового у всесвiтi з'явитись не може. "Якби для якогось моменту, - говорив французький фiлософ i математик Лаплас, - були вiдомi всi сили, що дiють в природi, i взаємне розташування всiх її складових частин, то можна було б з абсолютною точнiстю встановити все, стичного свiтогляду є першим проявом фiлософської тенденцiї, яка пiзнiше отримала назву позитивiзму. Позитивiзм - пряме перенесення чергового важливого природодослiдницького наукового вiдкриття, що репрезентує науковий iмiдж епохи в свiтоглядову, а вiдтак i фiлософську, позицiю епохи. Метафiзичний метод був не в змозi протистояти тiй тенденцiї в науцi, яку вiн сам породив. Спосiб формування механiцизму - абсолютизацiя, гiперболiзацiя, а потiм i глобалiзацiя (всесвiт це велетенський механiзм) однієї з сторiн буття. Таким чином, метафiзика пройшла всi тi стадiї розвитку вiд наукового методу до абсурду в науцi, якi дiалектицi ще доведеться проходити i які дiалектика набере в сталiнiзмi.

 

До речi, опоненти метафiзики нiколи не критикували її саму, весь критичний запал спрямовувався на механiцизм, на механiстичний свiтогляд. Всiм зрозумiло, що з логiкою треба бути в ладах, а проти iндуктивного методу в науцi може виступити хiба що засушений ортодокс-теолог середньовiчного зразка. Виступити проти метафiзики "з вiдкритим забралом " означає виступити проти всiєї науки Нового часу, а це абсурдно. Воювати з механiцизмом стало модою тодi, коли на науковому небосхилi ХIХ ст. з'являється дiалектика.

 

Три вiдкриття природознавства пiдготували основу для виходу на авансцену наукового життя дiалектики. Це були вiдкриття закону збереження i перетворення енергiї, вiдкриття клiтинної будови живого органiзму i, нарештi, еволюцiйна теорiя Дарвiна. Пiсля того, коли Гегель сформував дiалектику як науку та метод, а Енгельс доклав зусиль до її унiверсалiзацiї, починається поступовий перехiд природодослiдницької науки до застосування дiалектичного методу. Та цей процесс iшов лише там, де дiалектика як метод була потрібна. Мова йде про дослiдження якiсних стрибків, невизначеностi процесiв, словом, там, де метафiзичний метод не мiг пояснити, отже, допомогти.

 

Особливо ефективно дiалектичний метод працюе в тiй сферi, яку для нього окреслив сам автор - Гегель. Це перш за все людське суспiльство, де i пульсує живою тканиною духовнiсть. Стало можливим розгадати загадку революцiйних потрясiнь (дiалектика - алгебра революцiї), iнших iсторичних катаклiзмiв.

 

В зв'язку з тим, що дiалектичний метод став завойовувати свої "законнi" позицiї в науцi, радянський марксизм оголошуе цей метод єдино iстинним, а метафiзика у всiх своїх випадках таврувалась як антинаукова фiлософська i методологiчна концепцiя. Такiй квалiфiкацiї метафiзики сприяло (щоб не говорити диктувало) ставлення до неї В. I. Ленiна. Будучи безумовним прихильником дiалектики, вважаючи її революцiйною душею марксизму, вiн часто припускався в своїх оцiнках метафiзики грубих перебiльшень, а то i переходив на iдеологiчну критику, нерiдко плутався у власному ставленнi.

Ленiн називае метафiзику "нерозвиненим", "грубим", "мертвим", "непорушним" i т. д. методом. Радянська офiцiйна фiлософiя не могла свого часу вказати на непослiдовнiсть ленiнської критики метафiзики. А ця непослiдовнiсть лежала на поверхнi i часто цитувалась, але не в теорiї дiалектики, а в теорiї пiзнання. Ось цей пасаж:"Ми не можемо уявити, виразити, вимiряти, зобразити рух, не розiрвавши неперервного, не спростивши, не огрубивши, не роз'еднавши, розiрвавши, не омертвивши живого. Зображення руху думкою є завжди огрублення, омертвiння, i не тiльки думкою, а й вiдчуттям, i не тiльки руху, а й всякого поняття", - писав Ленiн у "Фiлософських зошитах" (Повне зiбр. тв. т. 29. с. 248).

Як бачимо, метафiзичний метод "грубий", "мертвий", отже, не науковий. Але без "омертвiння", розриву "неперервного" наукове пiзнання взагалi неможливе. В чому тут справа? Та в тих же полiтико-iдеологiчних вподобаннях. Чому революцiонеру Ленiну так подобалась дiалектика? Вiдповiдь на поверхнi - вона вiдкривала необмеженi можливостi для заперечення, руйнування, знищення, а такої роботи в Росiйськiй iмперiї нагромадилась сила - силенна. А чому такою ненависною була метафiзика? Бо вона, i лише вона, вiдкривае можливостi аналiзувати, розумiти, а звiдси й утримувати в суспiльствi стабiльнiсть, спокiй, стiйкiсть. Тобто те, що для Ленiна було, м'яко кажучи, небажаним. А значить - i геть усе, що може пiдтримати ненависний царизм (i метафiзику в тому числi, хоч вона всього-на-всього метод науки).

 

Як же виходили зi складного становища мислячi радянськi фiлософи? Свого часу київський професор Войтко В.I. вчив своїх аспiрантiв: "Метафiзику треба розглядати як частковий випадок дiалектики. Спробуйте дiалектичним методом скласти розклад занять у вузi чи розклад потягiв на залiзницi й ви побачите, що, окрiм курйозу, нiчого не вийде. Життя наскрiзь просякнуте як дiалектичними, так i метафiзичними тенденцiями".

 

Зважаючи на сказане, важливо застерегти себе вiд спрощеного вульгарного уявлення про iснування одного "єдино iстинного" методу як дiалектичного, так i метафiзичного. Як дiалектика, так i метафiзика виконують важливi, однаково цiннi для розвитку фiлософської культури функцiї. Це рiзнi, саме тому i взаемодоповнюючi, методи. Дiалектика як метод i методологiя активiзуеться кожного разу тодi, коли перед фiлософiею постають проблеми, що потребують вибору напрямкiв фiлософського пошуку в певному розмаїттi можливостей. Дiалектика працюе в умовах неусталеностi, плинностi, мiнливостi. Метафiзика активiзуеться всякий раз, коли перед фiлософською наукою постають проблеми систематизацiї, упорядкування i навiть гармонізацiї отриманого в широкому творчо-дiалектичному пошуку матерiалу.

 

Знайомство з основним змiстом iсторико-фiлософського процесу дає нам можливiсть побачити своєрiдне змагання дiалектики i метафiзики, яке породжувало приливи та вiдпливи в їх домiнуваннi в той чи iнший час. Та все ж це протистояння нiколи не приведе до витiснення свого партнера-опонента. Вихiд на авансцену того чи iншого методу синхронiзувався з характером пiзнавальної практики iншого iсторичного перiоду розвитку науки та культури. Чи варто жорстку дiалектичну чи, навпаки, метафiзичну позицiю вiдстоювати в процесi фiлософського осягнення свiту? Весь радянський перiод розвитку фiлософiї вимагав саме однозначної методологiчної спрямованостi. В той же час всi прихильники дiалектики, вiд Ленiна i до останнiх його послiдовникiв, вимагали вiд iменi дiалектики(!) адекватностi методу стосовно до об'єкта i завдання пiзнання. Якщо дотримуватись цiєї вимоги, а вона цiлком слушна, то слiд визнати необхiднiсть двох методологiй вiдповiдно до двох станiв буття. Буття знаходиться в русi та спокої, мiнливостi та стабiльностi. Реальна складнiсть полягає не у визнаннi чи в запереченнi одного з методiв, а у виборi методологiї, в застосуваннi одного чи іншого методу, коли перед нами стоїть конкретне пiзнавальне чи перетворювальне завдання. Саме тут, у виборi методологiї, фiлософiю часто пiдстерiгає помилка, яку наазивають еклектикою. Еклектика - це випадкове, довiльне, часто вольове i кон’юнктурне поєднання рiзних вчень та свiтоглядiв, яке веде до пiзнавального та свiтоглядового глухого кута. Тому чистота i адекватнiсть методу, усвiдомлення позицiї i природи проблеми, яку треба вирiшити, запорука успiху в пiзнаннi та свiтоглядовiй орiєнтацiї. Завершуючи оповiдь про взаємодiю двох фiлософських методiв у iсторiї софiйної думки, доцiльно сформулювати поняття методу та методологiї. Метод - це спосiб побудови та обгрунтування фiлософського знання, сукупнiсть засобiв та операцiй практичного i теоретичного освоєння дiйсностi. Методологiя - це система принципiв та способiв органiзацiї i побудови практичної та теоретиччної дiяльностi, а також вчення про цю систему. З наведених академiчних визначень даних понять ми бачимо, що метод - це спосiб, а методологiя - то є система методiв та вчення про них. В зв'язку з тим, що метафiзичний метод, а звiдси i метафiзичний спосiб мислення, притаманний тому характеру природничої науки, яка вивчається в наших технiчних вузах, можна вважати, що метафiзичний метод, метафiзичну методологiю технiчна iнтелiгенцiя засвоює з "молоком матерi математики". Сюди ж слiд вiднести i класичну фiзику та й, зрозумiло, теоретичну механiку. Перелiк навчальних предметiв, де формальна логiка та iндуктивний метод засвоєння панують в учбовому процесi, можна продовжити, але справа в тому, що наша вища школа деформує свiтогляд в метафiзичному напрямку. Звiдси постає завдання ознайомлення з теорiєю протилежного методу - дiалектикою.

 

4. Принципи та категорiї дiалектики

 

Ранiше вже йшлося про те, що основою формування сучасної дiалектики було створення Гегелем системи категорiй, тобто понятiйного апарату цiєї науки. Перш за все в цих категорiях вiдобразився принцип унiверсального зв'язку, тому для дiалектики характерне формування парних категорiй, що вiдображають "полярнi" сторони цiлiсних явищ, процесiв. Дiалектичний характер вiдношень акцентується не на самих конкретних знаннях про об'єкти буття, а на вiдповiднi формах зв'язкiв цих об'єктiв. Мова йде не стiльки про конкретне знання, як про метод пiзнання. Чим досконалiшi понятiйнi засоби, способи осмислення зв'язкiв об'єктивного свiту, тим успiшнiше буде здiйснюватись i реальне пiзнання, реальне вiдкриття.

 

Той, хто приступає до вивчення дiалектики i починає цiкавитись проблемою значення її категорiй, а мова йде про понятiйний апарат фiлософiї, може поставити собi питання: "В якiй мiрi знання дiалектичних категорiй забезпечуватимуть пiзнавальну дiяльнiсть людини?" Саме з приводу цього й слiд зауважити, що знання фiлософiї мають сенс i потрiбнi тодi, коли ми осмислюємо дiйсно фiлософськi проблеми. Мова йде про кардинальнi проблеми буття, або про вирiшальнi проблеми буття особистого. Спроба залучити до вирiшення конкретного наукового питання чи побутової проблеми фiлософське знання матиме таку ж ефективнiсть, як залучення новiтнiх математичних методiв та складної комп'ютерної технiки до пiдрахункiв пальцiв на руцi. Мета i методи повиннi бути вiдповiднi. Торкаючись категорiй дiалектики, ми вступаємо в ту сферу пiзнання, в якiй мiрки повсякденної меркантильностi не пiдходять.

 

ПРИНЦИП УНIВЕРСАЛЬНИХ ЗВ'ЯЗКIВ. Цей принцип розкривається через категорiї, що вiдносятся фiлософами до, так званого, "горизонтального ряду". I об'єктивний, свiт i духовна дiяльнiсть людини становлять собою взаємопроникнення одиничного, особливого та загального.

ОДИНИЧНЕ в об'єктивному свiтi - це окреме явище, предмет, людина, рослина, планета, моральна настанова, одна конкретна дiя людини, один прояв чого б то не було. В пiзнаннi це окремо взятий факт чи окремий акт пiзнавальної дiяльностi.

 

ЗАГАЛЬНЕ - це об'єктивно iснуюча спiльнiсть предметiв, явищ, властивостей, зв'язкiв. Загальне - це те, що повторюється в багатьох одиничних речах та явищах, сторона, складова цих одиничних реальностей. Як загальне виступає клас об'єктiв чи їх група, що мають якiснi загальнi для цих всiх об'єктiв властивостi. Прикладом загального може бути рослина, тварина, живий органiзм як клас об'єктiв реальної дiйсностi. Формою загальностi зв'язкiв в природi та суспiльствi виступає закон.

 

ОСОБЛИВЕ - це те, що опосередковує, з'єднує одиничне та загальне. Наприклад поняття "українець" виступає як загальне по вiдношенню до кожного українця, але як особливе по вiдношенню до поняття "слов'янин". Роль категорiй одиничного, особливого та загального показав Гегель. Вiн розкрив формулу їх зв'язку в процесi пiзнання: вiд одиничного через особливе до загального. Загальне не iснує саме по собi, так би мовити, в чистому видi. Воно iснує в одиничному та особливому як їх сторона чи риса. Одиничне входить в той чи iнший клас предметiв, подiй, явищ. Конкретний об'ект нiколи не буде концентрацiєю якихось рис, якостей, якi iснують тiльки в ньому i бiльш нiде в буттi. В ньому так чи iнакше проявляється особливе i загальне. Загальне в дiалектицi - не суха формула, не абстракцiя, воно знаходиться в нерозривному зв'язку з усiм розмаїттям одиничних предметiв. В такому розумiннi воно i уособлює в собi багатство особливого, iндивiдуального, окремо iснуючого.

Значення категорiй одиничного, особливого i загального є надзвичайно важливим для науки, яка мусить враховувати як загальне, так i особливе в явищах. Знання загального розкривають суть, закономiрнiсть розвитку предметiв та явищ дiйсностi. Знання особливого не дає впасти в догматизм, а дозволяє застосовувати загальнi принципи до конкретного з врахуванням його специфiки. Знайомство з цими категорiями важливе не лише для процесу пiзнання та розгортання пiзнавальної дiяльностi. Якщо в процесi пiзнання йдуть вiд одиничного до загального, то в практицi шлях зворотнiй. I бiзнесмен, i громадський дiяч, i професiйний полiтик успiху досягають лише тодi, коли спочатку вирiшують питання загального характеру, а визначившись в цьому планi, переходять до окремих питань та окремих дiй. Становище нашої країни в сучасних умовах переконливо доводить, що нi парламенту, нi провiдникам загальнодержавного рiвня не вистачає чи то знань, чи то полiтичної мудростi, чи то полiтичної волi, але зараз вони б'ються над вирiшенням окремого або навiть особливого, не визначившись в загальних проблемах, а тому багато енергiї пропадає дарма, час плине, втрачаються можливостi.

 

СУТНIСТЬ ТА ЯВИЩЕ. Загальновiдомо, що висновки науки грунтуються не на по-верховому спостереженнi явищ та подiй, а на проникненнi у внутрiшнi, глибиннi зв'язки, в з'ясування сутi. В об'єктивнiй дiйсностi категорiї, явища i сутностi розкривають єднiсть зовнiшнiх i внутрiшнiх аспектiв пiзнання об'єктiв чи подiй реальностi. Сутнiсть та явище як логiчнi поняття виражають єднiсть чуттєвого i рацiонального моментiв пiзнання. Сутнiсть та її прояв безпосередньо не збiгаються. Завдання науки полягає у вивченнi взаємозв'язкiв мiж явищем i сутнicтю, проникненні в глибину процесу i вiдшукуванні тих зв'язкiв, якi вiдразу не помiтнi, але саме вони визначають хiд i напрямок подiй.

 

Пiд сутнiстю дiалектика розумiє систему внутрiшнiх зв'язкiв, вiдношення елементiв системи, якi визначають напрямок i характер розвитку. Cутнiсть пов'язана з основними суперечностями об'єкта, його якiсною визначенiстю. Cутнiсть є основа рiзноманiтних явищ, якi ми можемо спостерiгати, але вони є все те спiльне, що iснує в них. Наведемо приклади: рух електронiв є сутнiстю електричного розряду. Формою прояву такого розряду може бути куляста або звичайна блискавка в час грози, це може бути i електрична iскра, штучно отримана в лабораторiї. Коли наука вивчила суть наведених явищ, а технiка освоїла використання потоку електронiв у своїх пристроях, то ми прояв "сутностi потоку електронiв" спостерiгаємо i в свiтлi електролампочки, i в спалахах вольтової дуги електрозварювального апарату, i в обертах електродвигуна та таке iнше.

 

Як говорив Гегель, безпосереднє буття речей - це кора або завiса, за якою ховається сутнiсть. Якби форми прояву (явища) безпосередньо спiвпадали з сутнiстю, то всяка наука була б зайвою. З категорiєю сутностi i явища тiсно пов'язана категорiя видимостi. Видимiсть - це своєрiдний прояв сутностi в явищi, тобто явище i сутнiсть не співпадають, сутнiсть виглядає iз-за гегелiвської завiси. Треба мати на увазi, що видимiсть нiколи не розкриває всю сутнiсть. Особливо це стосується суспiльного життя. В стосунках людей "бути" i "видавати себе за" рiзнi речi, якi стають причиною прикростей. Прикладом видимостi є легенда будь-якого розвiдника. Видимістю може бути i створюваний рекламною компанiєю iмiдж полiтика i т.д..

 

Вченому, iнтелігенту, громадському дiячевi необхiдно оволодiти навиками бачити сутнiсть за явищами, вiдрiзняти явище вiд видимостi. Людське пiзнання є процес заглиблення вiд явища до сутностi, вiд сутностi першого порядку до сутностi другого, бiльш глибокого, бiльш скритого.

 

ПРИНЦИП СИСТЕМНОСТI. СТРУКТУРНI ЗВ'ЯЗКИ. Важливе мiсце в фiлософiї здавна займає питання "побудови" реальностi. З чого все складається i у що перетворюється при зникненнi об'єкта? Вже багато вiкiв тому склалась думка, що зрозумiти той чи iнший предмет можна лише тодi, коли дiзнаєшся, з чого вiн складається. З'явились категорiї "просте-складне", "частина-цiле". Давно вже розумiлось, що цiле це не те, що складається iз своїх частин. Якщо розумiти спрощено, то певна арифметична сума частин дає якесь цiле. Але ще в еллiнськi часи було помiчено, що цiле є дещо бiльше, нiж проста сума його частин. Як приклад до наших днiв дiйшла легенда про корабель "Тезея". Тезей довго плавав i поступово зношенi частини свого корабля замiнював новими. Зрештою корабель повнiстю складався з нових частин , то чи той це корабель , на якому ранiше плавав Тезей? Якщо ми пiдтвердимо, що корабель той самий, то мусимо визнати: цiлiснiсть не зводиться до своїх складових частин, хоча без них i не iснує. Бiльше того, в людини протягом року повнiстю замiнюється молекулярний склад всiх клiтин м'яких тканин. А за 5-6 рокiв цей же процес проходить i в кiстках. Та вiд цього ми не вважаємо, а так воно i є, що з фiзiологiчної точки зору п'ять рокiв тому ми були одним органiзмом, а зараз це вже iнший органiзм. Плин часу, ясно, позначився, але зi своїми сильними сторонами та болячками ми лишились тим, чим були.

 

Поступово в науцi i в фiлософiї склалось переконання, що властивостi цiлого не можна зводити до суми властивостей частин. В чому ж секрет цiлiсностi об'екта? Вiн - у зв'язках, котрi об'еднують складнi елементи в комплекси та у взаемозалежнi частини. Таким чином був вiдкритий i сформульований принцип цiлiсностi, що виконуе важливу роль в розвитку знання та практики. З часом вдалось зрозумiти, що рiзним типам зв’язкiв вiдповiдають рiзнi типи цiлiсностi. Є зв'язки побудови - кристал, архiте парою категорiй.

 

 

Треба додати:

1 / система - цiлiсний комплекс взаемопов'язаних елементiв;

2 / система створюе специфiчну еднiсть з середовищем;

3 / будь-яка система є елемент системи бiльш високого порядку (всяка система є i пiдсистема).

 

При конкретному аналiзi системи важливо врахувати не лише її кiлькiсну характери-стику, а й якiсну визначенiсть, механiзм зв'язкiв елементiв, її структурнiсть. Сучасна наука займаеться вивченням складних динамічних систем. Динамічною називаеться така система, в якiй перехiд вiд одного стану до iншого вiдбуваеться не миттєво, а через певнi ланки розвитку. Динамічна система охоплюеє явища в русi, в їх розгортаннi, в процесi розвитку. Такими є складнi динамiчнi системи культури, економiки, полiтики. Теорiя систем абстрагуеться вiд специфiки конкретної системи. Беруться до уваги лише закони функцiонування будь-яких системи. Категорiя системи нерозривно пов'язана з категорiею структури. Структура - це внутрiшня будова предметiв чи явищ, взаємне розмiщення їх складових елементiв, стiйкий закономiрний зв'язок елементiв системи як цiлого. Структура характеризує рiвень органiзованостi, упорядкованостi системи. Системою називають не довiльно обрану множину предметiв i зв'язкiв мiж ними, а упорядковану певним чином цiлiсну єднiсть, единий складний об'ект. Щодо цiлiсностi розрiзняють конгломерат, агрегат, органiчне цiле. До системи можна вiднести лише два останнi типи зв'язкiв. Систему можна зрозумiти лише в спiвставленнi з зовнiшнiм оточенням, з середовищем. В зв'язку з характером стосункiв з середовищем розрiзняють типи поведiнки системи i таким чином квалiфiкують їх. Рективна система визначаеться впливом на неї середовища, тут не лише поведiнка, а й, так би мовити, доля системи визначається зовнiшнiми факторами активностi. Адаптивна система - її буття та розвиток теж визначаються середовищем, але ця система не пасивна. Вона може реорганiзуватись так, щоб пристосовуватись до оточення. Активнi системи мають внутрiшню програму розвитку i мають здатнiсть перетворювати оточення у вiдповiднiсть до потреб сис-теми, яка виконує внутрiшню жорстку програму.

Найвищий щабель займають системи, що здатнi до самоорганiзацiї. Вони мають зворотний зв'язок, здатнi до навчання, здатнi до змiни власної програми функцiонування та розвитку. В таких системах є зв'язки координацiї та субординацiї. В них iснують спецiальнi управлiнськi системи на "правах" пiдсистем.

 

Довгий час вважалось, що проблема системностi торкається лише фiлософiї для формування наукового свiтогляду, але зараз проблеми системно-структурного аналiзу буквально окупували науку, технiку, полiтику, економiку, екологiю. Скорiше можна перерахувати тi галузi знання, куди системно-структурний аналiз не досяг.

 

Уявлення про упорядкованість буття формувалось ще в древнiх фiлософських вченнях. Якщо згадати, що iдею гармонiї висунули ще пiфагорiйцi, або iдея свiтового порядку обгрунтовувалась стоїками, то цi погляди можна квалiфiкувати як вiддалений передвiсник системних уявлень. Та все ж конкретним поняттям, з допомогою якого антична фiлософiя осмислювала упорядоченiсть свiту та його складових частин, була форма. Категорiя форми займала центральне мiсце в найбiльш розвиненiй фiлософськiй системi античностi - арiстотелiвських працях.

 

Гегель пов'язував з поняттям форми визначенiсть предмета, з яких би вiн складових частин не формувався. Вiн обгрунтовував нерозривний дiалектичний зв'язок змiсту та форми.

 

ЗМIСТ I ФОРМА. Дати чiтке визначення понять "змiст" та "форма" не просто, бо вони досить рiзнi в своєму значеннi. Пiд змiстом розумiють сукупнiсть рiзних елементiв та їх взаємодiю, що визначають основний тип, характер того чи iншого предмета, явища, процесу. Наприклад, змiст того чи iншого виробництва - виготовлення певної продукцiї, змiст кiнофiльму - його основнi сюжетнi лiнiї (подiї, вчинки, проблеми).

Форма - принцип упорядоченостi, спосiб iснування того чи iншого змiсту. Для ви-робництва - це характер органiзацiї працi, для художнього твору - його композицiя, рiзнi художнi засоби. Дiалектика, починаючи з Гегеля, вважає форму не чимось зовнiшнiм, по-верховим, форма є фактор внутрiшньої органiзацiї того чи iншого явища, процесу, предмета. Форма закрiплює певний ступiнь розвитку явища, тим самим забезпечує нагромадження змiн та можливостей подальшого розвитку.

 

Форма змiстовна, а змiст оформлений, їх не можна розiрвати, але не слiд i нехтувати їх вiдмiнностями. Скажiмо, художнiй роман можна оформити у виглядi журнальної брошури, ака-демiчного, шкiльного, кишенькового видання i т.д., але це буде рiзна форма книжки. Форма може надати змiсту iншого призначення. Ювiлейне видання якогось роману не стiльки розраховане на розширення його популярностi серед читаючого загалу, скiльки на пiдкреслення урочистостi дати. Як правило, такi видання до рук масового читача не потрапляють, вони осiдають в колекцiях бiблiофiлiв.

 

Чiтко помiчена ще й така закономiрнiсть: в процесi розвитку форма консервативнiша за змiст. Всi революцiї та реформи вирiшують завдання змiни форм людських стосункiв тому, що форма, що віджила, заважає розвиватись основi суспiльного життя - виробничому, полiтичному, духовному прогресу.

 

ПРИНЦИП ДЕТЕРМIНIЗМУ. В процесi пiзнання буття, а особливо в фiлософському пiзнаннi, проведна роль належить принципу детермiнiзму. Вiдповiдно до цього принципу всi елементи буття виникають, розвиваються i сходять в небуття в результатi певних причин i обумовлюються такими причинами. Повсякденний досвiд i наукова практика доводять, що в багатьох випадках вдається знайти джерело змiн, тобто вiдкрити тi явища, що породили iншi. Першi з них називають причиною, останнi - наслiдком. Щоправда, в повсякденному життi майже не буває однiєї причини i одного витiкаючого з неї наслiдку. Частiше явище буває наслiдком кiлькох причин. Бувають явища, що стають причиною такого великого об'єму наслiдкiв, кiлькiсть яких важко навiть збагнути. Для того, щоб вибухнув четвертий реактор Чернобильської АЕС, треба було зробити вiдразу сiм порушень режиму роботи реактора. Тобто, причина тут не одна, а от яку суму наслiдкiв породила аварiя на ЧАЕС людство до цього часу не лише не порахувало, але i не збагнуло.

 

Говорити про причинно-наслiдковi зв'язки як однонаправленi, було б невiрно. Лише в ме-ханiчних системах бiльш-менш витримується така однонаправленiсть. Головним способом зв'язку в даному випадку є взаємодiя причини i наслiдку, скажiмо взаємодiя грунту та рослини, економiки та полiтики. Грунт є умовою процесу росту рослини, але сама рослина в ходi свого розвитку змiнює грунт. Та чи iнша полiтика виникає як результат певного економiчного розвитку в суспiльствi. Але ця ж полiтика буде активно впливати на економiчне життя суспiльства. Будь-яка взаємодiя, в тому числi i причинно-наслiдкова, - тут не виключення; є вiдображення. Причина змiнюється пiд впливом наслiдку, викликаного її ж дiєю.

В мiру розвитку причинного аналiзу стали розрiзняти причини головнi та другоряднi, прямi та опосередкованi. Крiм цього, в аналiз вводиться врахування умов, приводiв, а для процесiв, що вiдбуваються з участю людей, ще й iнтересiв, мотивiв, цiлей, iдеалiв, вольових факторiв. Розглянемо елементи причинно-наслiдкових зв'язкiв.

 

УМОВИ - це внутрiшнi зв'язки об'єкта та зовнiшнi фактори, що маються в середовищi, в котрому можливе розгортання причинних явищ i зв'язкiв. Взятi окремо вiд безпосереднiх причинних факторiв самi по собi вони не можуть породити наслiдкiв, але ними обумовлено перетворення енергiї причин в дiйсний наслiдок. Скажiмо, наявнiсть в iнститутi деканату факультету зовсiм не є безпосередньою причиною придбання студентом вищої освiти, але без деканату в сучасних вузах не можна органiзувати учбовий процес. Наявнiсть в iнститутi органiзацiйних структур учбової частини i створює умови для того, щоб учбовий процес здiйснювався максимально ефективно.

 

ПРИВIД - явище, що саме по собi не викликає того чи iншого наслiдку, але спрацьовує як "пусковий механiзм ", поштовх , iмпульс, що розв'язує початок дiї для всього причинного комплексу. Коли привiд спрацьовує? Треба, щоб система вийшла з рiвноваги пiд дiєю умов. Стан вiдсутностi рiвноваги (cтабiльностi) дуже небезпечний для системи. Досить незначної подiї, щоб виник ланцюг процесiв, який поведе до лавиноподiбного розвитку. Як правило, дуже детально розрiзняють причини, умови, привiд кримiналiсти. При визначеннi мiри участi в кримiнальнiй подiї тiєї чи iншої особи важливо розрiзняти, що саме було причиною, що приводом, що створювало умови в подiї, котра привела до кримiнального наслiдку.

 

ПРИЧИНА - сукупнiсть всiх обставин, при наявностi котрих наступае наслiдок. Вона включае в себе явища рiзного рiвня, що обумовлюють наслiдок. Таким чином, НАСЛIДОК - це трансформована нова реальнiсть, що виникла за певних обставин як система об'ективного зв'язку - за днем iде нiч ще обов'язково настае в силу обертання планети навколо осi. Розжарювання тонкого провiдника до стадiї iнтенсивного свiчення при пропусканнi через нього певної сили струму настае обов'язково в силу того , що електричний струм мае теплову дiю. Необхiднiсть має чiткий порядок, розгортання взаемопов'язаних предметiв та явищ вказуе на неминучість певних наслiдкiв. В природi та суспiльному життi необхiднiсть розгортається як об'єктивнiсть, тобто незалежно вiд волi та бажання людини. Щоправда, природна та суспiльна необхiднiсть вiдрiзняються тим , що природна необхiднiсть розгортаеться бiльш-менш однозначно. Об'ективнiсть суспiльного життя мае безлiч варiантiв прояву в силу дiї людської свiдомостi, духовностi. В силу цього суспiльна об'ективнiсть мае специфiку розгортання, яку ми частково розглянули в попереднiх лекцiях, частково ознайомимось з цим питанням в наступному роздiлi. Люди можуть пiзнати той чи iнший зв'язок, врахувати це знання в своїх дiях, але вони безсилi вiдмiнити об'єктивнi зв'язки. Необхiднiсть в природi людина вiдкрила вже давно. Розвиток суспiльства є природно-iсторичний процес. В ньому переплелись природна необхiднiсть та свiдома дiяльнiсть духовної людини. Закони суспiльного розвитку почали усвiдомлюватись людським розумом, головним чином починаючи з 19 столiття.

Поряд з необхiднiстю йде випадковiсть. Це такий об'єктивний зв'язок явищ, який за даних умов може бути, а може i не бути. У випадкових явищах причиннi основи допускають вiрогiднiсть деякої кiлькостi альтернативних наслiдкiв. Конкретне здiйснення зв'язку залежить вiд збiгу обставин.

В iсторiї фiлософiї широко розповсюджена точка зору, що випадкового взагалi немає, що випадкове - це непередбачена необхiднiсть. Гегель перший помiтив, що випадкове не може бути викликане внутрiшнiми закономiрними для даного процесу причинами. Випадковiсть не може бути пояснена в силу лише внутрiшнiх причин. Випадковiсть виникає з неоднозначностi зв'язку в причинно-наслiдковому ряду. Цi зв'язки можна виявити, тiльки вивчаючи велику кiлькiсть подiбного роду явищ, i тодi проявляється, так звана, статистична закономiрнiсть, що вiдрiзняється вiд динамiчноi закономiрностi, котра лежить в основi необхiдностi. Використання методiв аналiзу та обрахунок характеристик, що пiдкоряються статистичним законам випадкових явищ, стало об'єктом вивчення спецiальної теорiї ймовiрностi.

 

ЙМОВIРНIСТЬ - мiра можливостi настання випадкового явища. Ймовiрнiсть неможливого явища дорiвнює нулю, ймовiрнiсть необхiдного явища дорiвнює одиницi. Отже, поле дiяльностi такої теорії бiльше а "нуля" та менше "одиницi". Сучаснi успiхи квантової механiки, хiмiї, генетики були б неможливi без розумiння неоднозначностi вiдносин мiж причиною та наслiдком, без визначення того, що наступнi етапи, стани об'екта, котрий розвиваеться, далеко не завжди можна вивести з умов, причин, що йдуть в часi попереду.

В технiцi статистичнi пiдходи та застосування на цiй базi спецiального математичного апарату забезпечили розвиток теорiї надiйностi, теорiї масового обслуговування. Стало можливим застосовування багатофункцiональних технiчних систем високої складностi. Надiйнiсть цих систем описуеться та забезпечуеться при застосуваннi вiрогiднiсних характе-ристик.

 

Причинно-наслiдковi зв'зки, вiдношення проявляються, наступають тодi, коли причина породжуе наслiдок. Коли ж явище ще не стало причиною , але може нею стати, виникае можливiсть. Можливiсть - це передумова виникнення того чи iншого явища. Категорiя можливiсть протистоїть категорiї ДIЙСНIСТЬ. Дiйснiсть - це те, що вже е, її можна лише констатувати. Можливостi настання певної реальностi викликае пильну увагу, особливо в соцiальних процесах.

Перш за все розрiзняють можливiсть та неможливiсть. Неможливiсть - це процес, який можна уявити, але такий процес суперечив би законам природи чи законам суспiльного розвитку. В процесi розвитку виникають декiлька варiантiв перетворень одного й того ж об'екта. Наприклад, з однієї i тiєї ж кiлькостi каолiну можна виговити чашу, тарiлочку, попiльничку, статуетку i т. д. . Та коли вже виготовили статуетку, то нiчого iншого з цього самого каолiну вже не буде сформовано. Подальший розвиток буття стауетки це вже перетворення порцеляни, а не каолiну. Реальна можливiсть - це така ймовiрнiсть перетворення, яка в ряду iнших має найбiльшу вiрогiднiсть перетворення в дiйснiсть. Формальна можливiсть - це така ймовiрнiсть перетворення, котра не суперечить законам розвитку, але перетворення в дiйснiсть буде залежати вiд того, вдалось чи не вдалось прибрати з шляху її розитку реальнi можливостi. Коли створити критичну масу урану, то реально проходить лавиноподiбна фiзична реакцiя з велетенським видiленням тепла в формi вибуху атомного пристрою. Вченi довго працювали над тим, як реальну можливiсть миттєвого видiлення тепла перетворити у видiлення не руйнiвне, а поступове. З розвитком технiки та технологiї атомної енергетики вдалось уникнути вибухового процесу через побудову вiдповiдного реактора. Так на шляху реальної можливостi вибуху було створено технiчну споруду. I треба цю споруду пiдтримувати в такому станi, який ставить пере-пону реальнiй можливостi вибуху. Гiркий досвiд Чорнобильської АЕС пiдтвердив, що реальна можливiсть завжди "чатуватиме" i реалiзовуватиметься миттєво, як тiльки виникне можливiсть.

 

В повсякденнiй практичнiй дiяльностi, в iнженерноконструктторськiй роботi треба постiйно тримати в полi зору реальнi та формальнi можливостi. Для досягнення успiху часто доводиться витрачати значну енергiю для того, щоб прибрати з дороги якусь реальну можливiсть. Використання складних механiзмiв не можливе без такої умови, як змащування поверхонь, що зазнають тертя. Заради цього конструюється система змащування будь-якого механiзму, де тертя є перепоною функцiонування, винаходяться та виготовляються рiзнi мастила. I все це заради того, щоб прибрати з шляху технiчного прогресу руйнiвну реальну можливiсть прояву тертя.

 

Ще бiльше значення має виявлення реальних можливостей в економiцi, полiтицi та й в соцiальних процесах взагалi. В багатьох випадках депутатськi програми, полiтичнi заяви лiдерiв, програми партiй базуються на формальних можливостях, i це вводить суспiльство в оману. Успiх суспiльного розвитку залежить в значнiй мiрi вiд того, наскiльки в програмах полiтичних сил, дiях їх лiдерiв будуть врахованi реальнi можливостi. Iсторiя людства багата на приклади, коли тi чи iншi полiтичнi сили, використавши кон'юнктуру, добиваються реалiзацiї формальних можливостей, вирiшують свої вузько груповi завдання наперекiр реальним iнтересам розвитку чи то окремої держави, чи то людства в цiлому. Але в кiнцевому результатi сил для стримування реальних можливостей або не вистачить, або вони будуть вичерпанi. Ось тодi реальна можливiсть й проб'є собi дорогу. Саме тому успiх досягає та полiтика, яка базується на використаннi реальних можливостей соцiального розвитку.

 

ДЕТЕРМIНIЗМ. В кожному процесi перетворення можливостi в дiйснiсть реалiзується в дiї причинно-наслiдкових зв’язкiв. В цьому ж процесi реалiзуються необхiднi та випадковi передумови перетворення. Все це разом взяте отримало в фiлософiї назву "принцип детермiнiзму" (вiд лат. - визначаю).

Детермiнiзм - це загальна концепцiя буття (спосiб витлумачення змiн буття, якi в ньому проходять), котра обгрунтовується принципами причинностi та закономiрностi.

Принцип детермiнiзму в сучасному виглядi склався не вiдразу. Спочатку вважалось, що одна i та ж причина завжди викличе один i той же наслiдок. Поступово усвiдомлена була роль умов, якi постiйно змiнюються, а звiдси - наслiдок теж не лишається сталим. З часом стає зрозумiлим, що однозначних умов, причин, а звiдси i результатiв, не буває. Сучасне розумiння детермiнiзму таке: подiбнi причини при подiбних умовах ведуть до подiбних наслiдкiв. Це визначення достатньо гнучке i вiдкрите, але разом з тим воно настiльки чiтке, що виключає уявлення про безпричиннiсть. Iндетермiнiзм або безпричиннiсть - це фiлософська та методологiчна позицiя, що заперечує або причиннiсть об'єктивних зв'язкiв буття, або вiдкидає пiзнавальну цiннiсть причинного пояснення в науцi. Соцiальний iндетермiнiзм пов'язаний з iм'ям Сократа. Вiд нього йде лiнiя, яка вiльний вибiр людини вважає провідною стороною людського життя та соцiального прогресу. Соцiальний iндетермiнiзм час від часу не рахується з такою важливою стороною суспiльного життя, як межа перетворень. Людина дiйсно вiльна в виборi можливостей, але тiльки в цих межах.

Радикальне перетворення українського суспiльства пiдiйшло до дилеми: реальний гу-манiстичний шлях розвитку чи домагання реалiзацiї формальних можливостей, що є основою тiєї чи iншої iдеологiчної концепцiї.

Вирiшення цiєї дилеми в iнтересах української спiльноти залежить вiд того, чи зможуть полiтичнi сили, що дiють в Українi, керуватись в своїх конкретних кроках можливiстю гуманiзацiї соцiального життя, чи вистачить у них видноколу, софiйностi, полiтичної активностi. В свою чергу далекогляднiсть партiйних програм, ефективнiсть дiй провiдникiв буде залежати вiд узгодження полiтики з фiлософськими методами пiзнання та перетворення буття.

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Фiлософiя та її мiсце в духовнiй культурi людства

Поняття суспiльної свiдомостi Взаємодiя суспiльної свiдомостi та.. Iндивiдуальна та суспiльна свiдомiсть..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: РОЗДІЛ 6 - ПРОБЛЕМА МЕТОДУ В ФІЛОСОФІЇ

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

РОЗДІЛ 1. - Фiлософiя та її мiсце в духовнiй культурi людства.
  Філософія - Білодід Ю. Український світоглядовий акцент     РОЗДІЛ 1. Фiлософiя та її мiсце в духовнiй культурi людства. Вступ

РОЗДІЛ 2 - Частина І. - БУТТЯ
  2.1. Поняття буття та структура об'єктивної реальностi. Категорiя буття в духовнiй культурi людства. Структура буття. Основнi властивостi буття. 2.2. Дискретнiсть. Поняття

РОЗДІЛ 2 - Частина ІІ. - БУТТЯ
  1. Рух як властивiсть буття. Поняття руху та багатство його форм. Кла-сифiкацiя форм руху. Спокiй. 2. Закони руху. Закон єдностi та взаємодiї протилежностей. Закон переходу

РОЗДІЛ 3 - СУТНIСТЬ ЛЮДИНИ - ОСНОВА ГУМАНIСТИЧНОГО ФIЛОСОФСТВУВАННЯ
  Вступ. Роль гуманiстичного свiтогляду в суспiльному прогресi. 1. Най-давнiшi та сучаснi уявлення про походження людини та про її природну основу. Бiблiйна версiя. Погляди П

РОЗДІЛ 4 - ДУХОВНIСТЬ ЛЮДИНИ
  1. Вiдображення як основа людської духовностi. Характеристика вiдображення як властивостi буття. Вiдображення як творча властивiсть буття. 2. Свiдомiсть не всеосяжнiсть iде

РОЗДІЛ 5 - ПIЗНАННЯ СВIТУ ЛЮДИНОЮ
  1. Багатоварiантнiсть способiв пiзнання. Естетичний, релiгiйний та iнтуитивний способи пiзнання. Наукове пiзнання. 2. Процес пiзнання свiту людиною. Вiдчуття. Сприйняття. У

РОЗДІЛ 7 - ПРОБЛЕМА НАДПРИРОДНОГО ТА БОГА В СВІТОГЛЯДІ І В ФІЛОСОФІЇ
  1. Рiзнi пiдходи до осягнення надприродного та Бога. Мiфологiчний пiдхiд. Неможливiсть наукового осягнення сутностi Бога без осягнення сутностi людини. 2. Сутнiсть суперечн

РОЗДІЛ 8 - ОСНОВИ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛIЗУ СУСПIЛЬСТВА
  1. Поняття суспiльства. Суспiльнi вiдносини. 2. Суспiльство як система. Рiзнi варiанти системного аналiзу суспiльства. Маркс. Ростоу. Тойнбi. 3. Соцiальна дискретн

ВЗАЄМОДIЯ СУСПIЛЬНОЇ СВIДОМОСТI ТА СУСПIЛЬНОГО БУТТЯ.
  Для того, щоб визначити природу суспiльної свiдомостi та зрозумiти її зв'язок з суспiльним буттям, треба обов'язково пригадати, що з себе уявляє така сторона буття, як вiдображення.

ВЗАЄМОДIЯ IНДИВIДУАЛЬНОЇ ТА СУСПIЛЬНОЇ СВIДОМОСТI
  Духовне життя суспiльства розгортається як постiйна взаємодiя iндивiдуальної духовностi та суспiльної свiдомостi. Що з себе уявляє цей процес? Розпочнемо з того, що розберемо вплив

СТРУКТУРА СУСПIЛЬНОЇ СВIДОМОСТI
  В структурному вiдношеннi суспiльна свiдомiсть є не менш складним проявом буття в порiвняннi з природою та реальнiстю суспiльного життя. Якщо суспiльну свiдомiсть розглядати з позиц

СУСПIЛЬНА ПСИХОЛОГIЯ
  Певнi характернi риси суспiльної психологiї формуються разом з формуванням свого носiя i зникають також з ним. Найпростiшою iлюстрацiєю зв'язку суспiльної психологiї з носiєм є сiм'

ТЕОРЕТИЧНА СВIДОМIСТЬ.
  З моменту становлення пiзнання у виглядi самостiйної людської дiяльностi, з появою вчених, науки як сфери людської пiзнавальної активностi з суспiльної психологiї "пiдiймається

ФОРМИ СУСПIЛЬНОЇ СВIДОМОСТI
  Соцiальне буття - феномен надзвичайно багатогранний. Його вiдображення здiйснюється й в повсякденному життi людей, i на теоретичному рiвнi. Все розглянуте ранiше є своєрiдним проник

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги