Лев Доброхотов

 

Україна, Волинь, весна 1948 року

 

 

 

То вас цікавить, чи пам’ятаю я такого собі Данила Червоного...

Аякже, дуже добре його пам’ятаю. Навіть не так його самого, як той час. Зрештою, за операцію з ліквідації банди так званих повстанців загону Червоного, чи то Остапа, і за захоплення самого командира я тоді отримав не лише нагороду. До речі, вдумайтеся в прихований смисл: орден Червоної зірки за арешт Червоного, отож... Після того як Червоний пішов по етапу, мене перевели сюди, у Київ. Пішов на підвищення, як кажуть.

Тут я трошки поясню ситуацію, про яку ви, напевне, чули. Ось ви працюєте журналістом, так? Відразу прийшли в газету, як я розумію, після університету. Але вашу ситуацію з кар’єрним зростанням типовою назвати не можна, бо як воно у вашій системі зазвичай буває... Спочатку людина дописує позаштатно, стає робітничо-селянським кореспондентом. Активно співпрацює спочатку з багатотиражкою, де нічого не платять. Потім із районною, наприклад, газетою — це вже сходинкою вище, та й гонорар нараховують. Десятка¹ — суттєва надбавка до зарплата, правда ж? Далі, якщо щастить, активного автора оформляють позаштатним кореспондентом, а це вже певний соціальний статус. Ну, приблизно як народний дружинник. Так. Потім позаштатника відправляють кудись учитися, він стає штатним кореспондентом — і це теж підвищення. Але всякий працівник районної газети хоче дорости до обласної. Потім, якщо має амбіції, цілиться на республіканську. І вищий пілотаж — це всесоюзне видання. Спочатку — позаштатним кореспондентом, наприклад, «Комсомольської правди», далі — робота в кореспондентському пункті, а там, диви, солідний власний кореспондент. Ну, і великий кар’єрний стрибок — Москва, у гіршому випадку — Ленінград. Тільки не кажіть, що серед ваших знайомих нема таких успішних людей...

 

¹ Йдеться про 10 радянських рублів. За газетну публікацію пристойного обсягу або кілька невеличких заміток дописувачу могли дати мінімум десятку на місяць. Ця сума становила приблизно чверть місячної платні радянського працівника культури, тому популярною була практика активного дописування в різні друковані видання, що на виході справді могло становити суттєвий приробіток для малозабезпеченої категорії радянських службовців.

 

Примітка Клима Рогозного: У Радянському Союзі спецслужби безпосередньо контролювали журналістику. Окремі публікації автор узгоджував зі спеціальними працівниками, котрі сиділи в окремих кабінетах, вважалися працівниками так званого Головліту, неофіційного підрозділу держбезпеки. Адже журналістика належала до важливих ідеологічних професій, тому кафедрами на профільних факультетах завідували люди, котрі мали і вчені ступені, і високі звання в КГБ. Керівні посади в редакціях, особливо у великих газетах обласного та республіканського значення, обіймали люди, котрі мали безпосередній стосунок до спецслужб, не кажучи вже про численних позаштатних «секретных сотрудников» — сексотів. Навіть якщо офіцер КГБ за родом діяльності не мав жодних стосунків до роботи журналістів, практично кожен із них знав організаційну структуру та принципи роботи радянських засобів масової інформації та пропаганди.

 

Я такий приклад навів, ви, напевне, зрозумієте його і перекладете на будь-яку систему, в тому числі на нашу. Київ — столиця Радянської України, велике місто, певний статус. Згоден, після Луцька, та ще й тридцять років тому, — це значне підвищення. От тільки багато хто з моїх колег розглядав, та й тепер вважає Київ таким собі провінційним містечком, яке лише трохи більше за Луцьк чи той самий Львів, чи там Житомир. За статусом для значної частини моїх колег воно мало чим відрізняється від інших обласних центрів, то й сприймається як трошки більший та зручніший стартовий майданчик, звідки простіше стрибнути далі, наприклад, до Москви. Вас дивують отакі мої слова? Не треба, я у відставці давно, але мою думку колеги без того знають: добросовісно треба працювати всюди, куди б тебе не призначили. Адже і тут, у Києві, і там, на Західній Україні, і в Ленінграді, і в Москві ми робимо одну справу та працюємо для однієї країни. Тобто боремося з її ворогами. Так. Ну, а є колеги, які просто, вибачте на слові, сачкують — вважають, що тут, у, так би мовити, провінції, і старатися не треба, і перспектив не особливо є.

Це я вам так докладно пояснюю, аби зрозуміли: я, коли мене перевели в Київ після успішної операції з ліквідації групи так званого Остапа, він же Червоний, насправді нічого більшого не хотів. Навпаки, ніде, крім Києва, я себе не бачив тоді й не бачу тепер. Можна сказати, я до певної міри навіть вдячний Червоному і взагалі отим так званим повстанцям — це ж завдяки роботі з ними я отримав це підвищення та перебрався, точніше повернувся до Києва. Це ж рідне місто моє.

Наше коріння в Бердичеві, але там у мене родичів нині не залишилося. Моєму татові вдалося зробити блискучу як для царських часів кар’єру на державній службі. Допомогло вдале одруження на доньці впливового київського чиновника, а тато взяв прізвище дружини, тобто я ношу прізвище своєї матері.

 

Примітка Клима Рогозного: Ймовірно, батько Лева Доброхотова був вихрестом, тобто прийняв християнство, перехрестившись із юдейської віри у православ’я. Шукати відомості про родовід Доброхотова навряд чи треба, але той факт, що він узяв прізвище дружини, підтверджує цей здогад. До того ж впливовий чиновник не схвалив би шлюбу доньки з молодим чоловіком, котрий нічого не вартий, обіймає нікчемну посаду і не має серйозних перспектив. Але, якщо згадати, що в російській імперії існував антисемітизм, подібні перспективи з’являлися, звісно, з багатьма обмовками, лише перед тими євреями, котрі вихрестилися у православ’я. У той час зміна прізвища могла стати для батька Доброхотова черговим кроком до сходження по кар’єрній драбині.

 

Через своє, так би мовити, непролетарське походження я міг мати серйозні проблеми, коли вже працював у НКВД. З іншого боку, саме походження змусило мене вибрати цей шлях. Коли почалася революція, мені ледве виповнилося вісім років, і я добре пам’ятаю, що мої батьки її не сприйняли, тому діти на вулиці дражнили мене буржуєм і кидалися камінням. Довгенько я ховався від усіх, а якось не витримав і дав здачі. Зав’язалася бійка. Утрутився міліцейський патруль, бо тоді в Києві вже закріпилася радянська влада, і мене потягнули у відділення. Там зі мною дуже довго говорив стомлений чоловік у шкірянці. Він зрозумів ставлення моїх батьків до влади робітників та селян, звелів іти додому, а дуже скоро мене перевели в один із новостворених інтернатів. Я був дуже радий тому: це, я скажу вам, дуже важко, коли твої батьки не хочуть розуміти, що довкола будується абсолютно нова країна, абсолютно нове суспільство і люди теж будуть новими.

В органах я опинився на початку тридцятих років. Саме тоді вливалося нове поповнення і було багато роботи, бо активізувалися вороги партії, не згодні з ленінським вченням та політикою товариша Сталіна, спрямованою на індустріалізацію країни. Саме тоді я, ще молодий чекіст, зіштовхнувся з першими проявами цього українського націоналізму. Але тепер ми про це не згадуватимемо, підіть, як хочете, в газетні архіви тут, у Києві, почитайте, там все написано.

 

Примітка Клима Рогозного: Очевидно, йдеться про сфабрикований радянською владою і реалізований НКВД процес над так званою Спілкою визволення України та похідні від нього планомірні переслідування діячів української науки та культури, що ввійшли в історію під назвою Розстріляне Відродження.

 

Отже, я свою роботу в органах державної безпеки почав саме з боротьби з українсько-німецькими буржуазними націоналістами. Потім, звісно, мене перекинули на іншу ділянку. Але успіхи в моїй роботі й там були досить високими, інакше вороги не робили б перед війною спроб скомпрометувати мене перед органами й в очах партії, нагадуючи про оте саме буржуазне походження. Правда, на деякий час із Києва довелося виїхати... Потім війна та призначення в новостворене управління НКВД, що взяло на себе керівництво партизанським рухом та підпільною й диверсійною роботою у ворожому тилу¹. Ось так із весни сорок третього року ваш покірний слуга особисто провадив боротьбу з так званою Українською повстанською армією.

Звичайно, керівництво вважало мене спеціалістом. До того ж у службових справах я особисто контактував з Медведєвим² і, можна сказати, досить добре орієнтувався на Волині. Тому після війни я й опинився на посаді начальника Луцького обласного управління НКВД.

 

¹ Йдеться про Четверте управління НКВД СРСР під керівництвом Павла Судоплатова, що тоді спеціалізувалося на боротьбі з українськими націоналістами. Зокрема, виконуючи завдання Кремля та особисто Сталіна, вбило 1938 року легендарного полковника УНР Євгена Коновальця й організувало протягом наступних 15 років ряд терактів та провокацій, спрямованих на дискредитацію українського національно-визвольного руху.

² Медведев Дмитро (1898—1954) — герой Радянського Союзу, кадровий чекіст. Працював у системі ГУЛАГ. Під час війни — командир партизанського загону спеціального призначення «Переможці», який займався розвідувально-диверсійною діяльністю на окупованих німцями землях, зокрема на території України. Серед іншого, мав збройні сутички з вояками УПА. Цей період описав у кількох книгах, найвідоміша серед них — «Сильні духом». У Радянському Союзі неодноразово перевидавалася. Пізніше його перекинули на боротьбу з литовськими повстанцями — «лісовими братами».

 

Не знаю, що ви там збираєтесь писати, який матеріал готуєте, але незалежно від цього вважаю за потрібне довести до вас ще деяку загальну інформацію, без якої ви навряд чи зрозумієте, як, чому, що саме допомогло органам державної безпеки ліквідувати бандерівські групи взагалі й групу Червоного зокрема саме в той період, під кінець сорокових. Хоча б тому, що активний збройний опір пішов на спад. Поки йшла війна, зосередитися тільки на ліквідації УПА на щойно звільнених від німців землях радянська влада та НКВД не могли собі дозволити. А от у повоєнний час з’явилася змога кинути на Західну Україну більше сил: окремі спеціальні загони, котрі частково складалися з колишніх партизанів та сповна володіли тактикою ведення бойових дій у лісах.

Паралельно викурювали націоналістичне охвістя із бункерів та криївок: зазвичай УПА згортала діяльність із настанням лютих холодів, щоб пересидіти зимові місяці в спеціально обладнаних укриттях, а ми часу дурно не витрачали і кидали значні сили саме на виявлення та знешкодження цих схованок. Фактично це означало ліквідацію і, так би мовити, особового складу: за якимись своїми неписаними законами бандерівці, заскочені нашими бійцями у криївках, чинили шалений опір, а коли розуміли, що прорватися не вдасться, вчиняли самогубства. Фанатики якісь, чесне слово...

 

Примітка Клима Рогозного: Відставний офіцер КГБ при цьому не згадує, що радянські солдати й офіцери, які здавалися в полон, ставили себе поза радянськими законами військового часу. Згідно з особистим наказом Сталіна, здатися в полон — то зрада батьківщини. А втеча з полону переважно означала для втікача трибунал і або смертний вирок, або величезний термін у таборах ГУЛАГу, що дорівнювало смерті, тільки вже повільній. Радянські воїни знали про це. Тим не менше, воліли таки здатися, аніж застрелитися.

 

Весною тисяча дев’ятсот сорок восьмого, про яку ми з вами говоримо, ми думали, що суттєво послабили ОУН—УПА. Навіть у нас були оперативні дані, що більшість бандитів подалася за межі країни. Говорили про Польщу, Чехословаччину, Румунію та Угорщину. Але саме тоді раптом активізувалися летючі підрозділи — такі, як той, яким командував і Остап. Пригадую випадок. На початку січня це було, знаєте, на Різдво припадає за старим календарем... Атакували бандерівці взвод внутрішніх військ десь неподалік від Тернополя. Коли ж наспіли війська, вони залягли в кругову оборону, потім виявили слабке місце, пішли на прорив і залишили після себе — щоб ви собі розуміли — сорок двох людей убитими. їх теж потріпали, тільки, як виявилося, значно менше. Чого не забрати у бандерівців — воювати вміли, так...

Ще засіло в пам’яті, як за три місяці, від зими до ранньої весни, вони провели десять акцій по волинських селах: показово страчували зрадників. Для них зрадник — це той, хто співпрацює з владою та виказує нам бандитів та поплічників. Що характерно, страти відбувалися публічно: зганяли все село, зачитували вирок і ніхто й слова не говорив.

Та однаково: чим далі, тим частіше антирадянське підпілля зазнавало поразок. Усе це, молодий чоловіче, лише завдяки зміцненню влади в центрі та на місцях. Скажімо, відразу після перемоги оголошували амністію для засуджених бандерівців і членів їхніх родин. Потім націоналістам запропонували скласти зброю в обмін на ту ж таки амністію, і добровільно здалися сотні людей. Там, де не вдавалося вмовити, працювала наша агентура.

Нарешті, ми всіляко послаблювали матеріальну базу бандерівців. Бо одне діло, коли в тебе нема, чим стріляти, і зовсім інша справа, коли вояка голодний. Завдяки агентурі ми виявляли оунівських допомогачів по селах, судили й депортовували їх, куди слід. Організовування колгоспів так само не сприяло тому, що в потенційних посіпак лишалися запаси харчів, котрі вони могли без суттєвої шкоди для власних родин і їхнього добробуту передавати в ліси. Тому велася потужна агітація проти колгоспів. Тим не менше, наші стратегії з тактикою перемагали.

 

Примітка Клима Рогозного: Відставний офіцер КГБ тут свідомо не говорить, що публічні акції залякування практикувала і радянська влада. До того ж Доброхотов не згадує про так звану Велику блокаду: передбачалося повністю відрізати підрозділи УПА від сіл і хуторів, замкнувши їх у лісах, щоб знищити голодом, холодом, хворобами та безперервними боями. За розрахунками керівництва НКВД—МГБ, було заблоковано, за тодішнім адміністративним поділом, десять областей України. Державні кордони і кордони між областями й навіть районами перекривалися. У селах та на хуторах стояли військові гарнізони. Уводилася сувора контрольно-пропускна система. Якби українське підпілля було таким слабким, як про це говорить Доброхотов, подібні зусилля влада навряд чи докладала б.

 

Ось як усе складалося: сидіти в бункерах та ховатися по лісах з автоматами бандерівцям ставало все важче. Люди частіше відмовляли їм і не давали харчів: адже обіцянки скинути радянську владу в обмін на хліб і сало ставали все безглуздішими. Та й влада, проти якої оунівці налаштовували народ, відкривала школи, лікарні, давала робочі місця, знижувала ціни на продукти та промислові товари, іноді продукти і теплі речі доводилося забирати силою, з погрозами, а цього, погодьтеся, ніхто не любить. Ну, що ж то за патріоти такі, якщо вони забирають у бідних людей без того мізерні харчі...

У комплексі це послаблювало, як ви розумієте, діяльність УПА. А от Червоний, за оперативними даними, котрі я мав у своєму розпорядженні, зважав на це найменше. Він виявився таким затятим! А ще його чомусь любили в тих краях, згадували пошепки та з захватом. Навіть у нас на допитах затримані за підозрою в різного роду антирадянській діяльності не стримувалися, погрожували: «Нічого, Остап до вас іще добереться! Він вам пустить червоних півнів!» Саме тому його група й він особисто становили для нас і — без перебільшення скажу — для успішного поступу радянської влади досить велику небезпеку.

Можете прямо так і писати: Данило Червоний вважався на Волині особливо небезпечним злочинцем.

А після кількох акцій, котрі провела його група і котрі, на жаль, виявилися успішними, знайти та знешкодити Червоного стало для мене справою честі.

 

 

 

Навесні тисяча дев’ятсот сорок восьмого року боївка Остапа, тобто Червоного, напала на автоколону, де був і автомобіль нового начальника Луцького військового гарнізону.

Зазвичай бандерівці не вступали в сутички з регулярними частинами, зосереджувались на підрозділах МВД, і це було зрозуміло: кидати виклик армії — то прискорити свій і без того близький кінець. Але, як підрахував я тоді, Червоний хотів піти ва-банк, саме тому вкрай знахабнів, бо втрачати йому особливо не було чого. До того ж напад на колону — серйозна акція, котра хоч як матиме розголос і наробить шуму. Авжеж. І1 якщо бандерівцям удасться вивернутися живими, їхнє реноме в очах антирадянськи налаштованого населення стрибне вгору. Отже, Червоний ще якийсь час зможе користуватися прихильністю людей і продовжувати діяльність, спираючись на націоналістичне антирадянське підпілля.

Акція в Червоного вийшла вдалою не в останню чергу через ефект несподіванки. Засідку бандерівці влаштували там, де їх ніхто не чекав, бо маршрут автоколони складався ретельно й з урахуванням ось таких неприємних сюрпризів. Головну машину відразу закидали гранатами. Поки бійці приходили до тями та займали оборону, шукаючи ворога спереду, по них ударили з тилу. Щойно наші прийняли бій, як їх атакували з іншого боку, і ті, хто дивом уцілів, потім говорили в свідченнях — сутичка почалася несподівано й завершилася блискавично. Нападники розстрілювали наших впритул, добивали старанно, навіть я б сказав — дбайливо, з усією, так би мовити, відповідальністю та знанням справи. Самого начальника гарнізону повісили пораненого на найближчому дереві, почепили на шию табличку, вона досі час від часу перед очима в мене стоїть — «Смерть окупантам!». Ну, табличка табличкою, але все це наводило на думку про розгалужену бандерівську агентуру, яка закріпилася не лише по селах, а й по містах, окопалася в державних установах, навіть проникла в нашу систему — інакше як би Червоний дізнався нехай не максимально, та все ж таки засекречену інформацію про маршрут слідування автоколони...

Не лише я такий розумник. Керівництво з Києва тоді, пам’ятаю, всипало мені по перше число. їм, відповідно, попало з Москви, адже начальників військових округів призначають там. Зізнаюся, тієї весни наді мною завис, як то кажуть, дамоклів меч: або я негайно активізую роботу зі знешкодження Данила Червоного та його озброєної групи, або мене, попри всю мою компетентність та обізнаність у регіональній специфіці, зашлють начальником якого-небудь табору в Сибір.

Кажу вам це тепер так спокійно, бо державної таємниці не розкриваю: кримінальні елементи разом з антирадянниками, згідно з радянськими законами, дотепер відбувають терміни покарання в місцях, так би мовити, не дуже віддалених. Охорону цих виправних установи теж треба комусь організовувати, але якщо траплялися служиві люди, котрі вміли це робити, то були й такі, кого на відповідні посади призначали спеціальними наказами. Звісно, я змушений буду підкоритися. Ось тільки восени того року готувався святкувати сорок років від дня народження та двадцять років служби в органах ВЧК—НКВД—МГБ. Дуже не хотілося робити це в умовах Далекої Півночі та вічної мерзлоти. Авжеж, партії видніше, куди мене посилати, ось тільки назад, до нормальної роботи, повернутися, як показувала практика, досить непросто.

Єдиний вихід із ситуації, що склалася, — якомога швидше взяти Червоного. І тут мені на руку грала не лише описана вище загальна ситуація, котра ускладнювала бандерівський рух, а сама можливість провести успішну операцію, яку ця ситуація створювала. Бо все склалося так, що я зміг організувати й успішно провести єдину оперативну комбінацію, можливу за тих умов. А мова, молодий чоловіче, не про якісь там складні розрахунки чи битву інтелектів, як у шпигунських романах чи фільмах.

Якби мені довелося ганяти Червоного по лісах, маючи в розпорядженні великий військовий підрозділ, готовий зізнатися — гони затяглися б надовго. Шанси вполювати летючу бандерівську боївку залишалися мізерними: поки що за Остапа велика частина місцевого населення, а ще він мав протоптані стежки для відходу за кордон — у разі чого. Єдиний варіант військового вирішення проблеми — бомбити ліси з повітря протягом кількох діб. І не треба так усміхатися. Але ж винищити цю заразу з повітря, шаровим бомбардуванням, мені б ніхто не дозволив. Надто жирно для припинення діяльності одного бандерівського командира та його загону.

Ні, все насправді вдалося провернути набагато простіше. Варто було лише «шерше ля фам», як кажуть французи. Тобто знайти жінку. У прямому розумінні — коханку Данила Червоного.

Саме через таку ось банальну любовну історію нам і вдалося добратися до невловимого командира.

А чого ви дивуєтесь? Тут нічого дивного нема. Чекали, що розповім про військову операцію, засідки, переслідування, сутички? Справді, читачів саме таке цікавить. У кіно нашому теж полюбляють такі видовища. А й справді, кому цікаво дивитися майже дві години на головного героя, котрий сидить за столом, навіть не креслить отих схем, як Штірліц. Бачили, напевне, цей фільм. То от. Нікому не цікаве таке видовище. Треба так, як у іноземних картинах — бачив я кілька на закритих показах. Нам влаштовують покази, спеціально. Радянські люди такої пропагандистської кривавої гидоти дивитися не повинні, але це продукт ідеологічних диверсій нашого потенційного ворога. Отже, наша служба, що займається охороною державної безпеки, має вивчати таку, як кажуть, зброю. По-перше, правильно кажуть, що ворога слід знати в обличчя. По-друге, якщо в них це успішно працює проти нас, то ми візьмемо певні прийоми боротьби на озброєння, дамо рекомендації та застосуємо в нас проти них.

Ну, це я вас трошки плутаю, бо не про те хотів сказати: американські чи там французькі фільми про всяких там шпигунів без погонь, бійок та стрілянини не обходяться. Тоді як у реальній роботі, хоч у нашій, хоч у їхній, застосування зброї — крайній випадок. Ви, напевне, про це чули. Якщо говорити про історію з Червоним, то повірте мені — війни, бойових дій, збройних конфліктів після війни вистачало не тільки на Волині та загалом на Західній Україні. А стріляли в нас не тільки бандерівці чи оті, чули напевне, «лісові брати» — націоналісти з Прибалтики. Звичайні бандити теж озброєні до зубів. Хоча в сорок восьмому більше половину бандгруп повоєнного розливу половили на відправили назад за колючий дріт... те ж іще проблема...

То от, вогнепальної зброї на руках гуляло, дай Боже. Але якщо звичайних бандитів відповідні міліцейські підрозділи могли придушити самі, без спеціального втручання військ МГБ, то з такими, як Данило Червоний, було складніше. На відміну від кримінальних злочинців, бандерівці мали бойовий досвід і не просто ведення війни, а передусім ведення партизанської війни. Через те звичайна військова операція проти них не завжди виявлялася ефективною.

 

Примітка Клима Рогозного: Відставний офіцер КГБ знову лукавить і не називає речей своїми іменами. Операції, які він делікатно та обтічно називає військовими, насправді були каральними. Після російсько-чеченської війни подібні операції називають «зачистками». Військові підрозділи НКВД влаштовували облави по селах за мінімальною інформацією про те, що хтось із місцевих підтримує зв’язок із УПА. Людей брали в заручники, часом за ґратами опинялася третина населення, включно з жінками та дітьми. Облави проводили і в лісах, і не завжди заради реалізації реальної оперативної інформації. Боротьба з бандерівцями місцями мала показовий, точніше — показушний характер, щоб МГБ та МВД на місцях могли підтвердити власну дієздатність.

 

Але там, де не завжди можна кинути силу на силу, завжди є інші, причому набагато простіші методи. Один із них — чекати, поки злочинна група самознищиться через внутрішні суперечності. До речі, в ОУН подібні суперечності вже виникали, це було видно з аналітичних довідок, складених на основі агентурних звітів і доведених до відома керівників усіх підрозділів МВД й МГБ. Хоча саме Червоний залежав від подібних суперечностей найменше. Ми мали перевірену інформацію: він сам і його мобільна група на той момент нікому з керівництва ОУН не підлягали, самі визначали для себе стратегічні завдання, напрямки ударів, коротше — боролися з радянською владою автономно, як кажуть, на свій страх та ризик. Без централізованого забезпечення фінансами, харчем, зброєю.

Ось це я називаю фанатизмом.

Пояснити не можу та й вам шукати пояснення не раджу — мозок собі спалите. Цьому справді нема пояснення з точки зору здорового глузду. І враховуючи обставини, про які я говорив вам трошки раніше, Червоного та його групу можна було й не ловити. Достатньо посилювати агітаційну роботу у містах, а особливо у селах, вести відповідну роз’яснювальну роботу.

Досвід показував: бандерівські загони по своїх криївках в певний момент потребували елементарного харчового забезпечення. Тому частіше траплялися випадки, коли окремі групи виходили, складали зброю й отримували за це офіційно оголошене пом’якшення в судах. Пізніше дехто навіть мав нагоду вийти по амністії, звісно ж, без права повернення додому. У Сибіру робочих рук завжди бракує.

Проте видавалося, що Остап, тобто Данило Червоний, триматиметься до останнього. Через те, що його група цілком поділяла настрій свого командира, їхні дії були такими зухвалими. Отже, чекати, поки Червоному набридне воювати і він виведе своїх людей здаватися або піде за кордон, — то марна справа. Тим більше, що саме він мав найбільше прихильників серед місцевих — авжеж, він активний, не здається, ще й огризається на владу. А незадоволені владою були і тоді, і тепер таких не бракує. І ви, як журналіст, повинні це розуміти.

Тому залишалося далі розробляти агентурну мережу, регулярно закидати широку сітку та, набравшись терпіння, чекати, поки щось зловиться. Адже брати Червоного і таких, як він, можна тільки на особистому. Виявляючи його близькі контакти та розробляючи їх.

Тепер трошки відійдімо від теми. Дарма ви дивуєтеся: на особистому, зокрема на жінках, переважно коханках, зрізалися та палилися десятки, якщо не сотні таких от героїв. Бачите, скільки он там у мене книжок стоїть? Бути грамотним для того, аби працювати в системі охорони державної безпеки, дуже важливо.

Не сприйміть за вихваляння, але деякими фактами з історії я оперувати можу.

Згадайте хоча б таку французьку дворянку Шарлотту Корде. Це ж вона, а не політичні опоненти, заколола ножем у ванні лідера революціонерів — якобинця¹ Марата. Прийшла під приводом, що принесла йому список змовників, а потім зарізала. Чим суттєво послабила якобінців. Яка ж партія без лідера... Гаразд, не подобається цей приклад, дуже прошу інший, близький українцям. Народний герой Олекса Довбуш як загинув, знаєте? Ішов до коханки в одне село, Космач, здається, називається. А її чоловік Довбуша застрелив на порозі своєї хати. І це, якщо ви хоча б трошки знаєте історію, після того як Довбуша та його побратимів-опришків безуспішно ловила невеличка армія. Скільки ще таких випадків знає історія... Ще більше — будь-який судовий архів.

 

¹ Якобинці — політична сила часів Великої французької революції (1789—1799), котра у своїй ідеології спиралася на революційний терор, через що звеличувалася радянськими істориками. Іменами якобинських лідерів називалися вулиці в СРСР.

 

Якщо вам цікаво, при нагоді скажіть, поклопочуся, подзвоню комусь, аби вам дали можливість почитати ці томи. Бандити палилися на коханках — тут Америки я вам не відкрию. Про Америку, до речі: чули про такого їхнього легендарного гангстера — Джона Ділінджера? Ну, про Аль Капоне напевне чули, той був такий самий. За цим Діліджером, значить, понад сорок років тому ганялася поліція кількох штатів, він тікав із тюрми кілька разів, а здала його — хто? Правильно, любаска! Аби зрозуміліший приклад навести — фільм ось недавно по телевізору показували, багатосерійний, про розбійника Дату Туташхіа¹, бачили? Там, між іншим, дуже докладно та правильно, як вважаю, показали роботу царської жандармерії. Ви книжечку почитайте, я після фільму сам зацікавився, мені роздобули. Я навіть рекомендував би колегам читати її уважно, з олівчиком — в кіно багато чого пропустили про організацію роботи царської охранки, а там, нехай вони були, як кажуть, сатрапами, поза тим багато чого робили мудрого й грамотного. Слід би взяти на озброєння...

 

¹ Доброхотов має на увазі телевізійний художній фільм «Береги», знятий 1977 року за мотивами роману Чабуа Аміреджибі «Дата Туташхіа» (російський переклад — 1976 року, український — 1984 року).

 

Ага, то і царські спецслужби ловили цього розбійника, Туташхіа. Уполювати не могли і тоді розробили безпрограшну оперативну комбінацію: вичислили коханку, від якої в розбійника був син-підліток, попрацювали з хлопцем, налаштували проти батька, потім підсунули пістолет — і все, далі залишалося тільки чекати. Бачте, жандарми в тій вигаданій історії навіть самі не стріляли, за них це зробив відповідним чином налаштований, вважайте, пацан. Використали вони його, як то кажуть, у темну, зате ефективно.

Так. Здається, я вам уже всю прелюдію до своєї історії не лише пояснив, а навіть розжував. Правда, таке прохання: як писатиме — майте цю інформацію на увазі. Вона не секретна, не закрита... Просто це ми з вами ось так, між собою, можна сказати — по-товариські, за чайком говоримо. Широкому загалу це не цікаво, а вам лише інформація. Аби ви остаточно зрозуміли: саме так, на особистому, навіть такі, з дозволу сказати, воїни, як Данило Червоний, досить легко ловляться.

Годі. Краще перейдімо до конкретики, ви ж заради цього прийшли. Час у мене є, це єдине, що в пенсіонера залишилося. Тим більше, що сама історія довгенько тривала, та, якщо її ось так переповідати, вийде коротенькою.

 

 

 

Почалося все, як у таких великих операціях буває, з малесенької, незначної справи, котра навіть у нашому відомстві не проходила.

Написав якийсь житель Луцька до редакції газети «Вільний шлях» скаргу. Мовляв, приїхав до нього фронтовий друг, пішли вони в їдальню перекусити з дороги, а там бруд, свинство й хамство. Буфетниця розливає вино стаканом, який навіть не споліскує. Це в неї мірка така — на око. Явно ж недоливає на виході, краде, скурвина дочка: так і написано, я не полінувався, сам ту скаргу прочитав разом з іншими документами. Посуд теж погано миють. Коли робиш зауваження — грубіянять. Хіба заради такого ставлення до себе люди на фронтах били фашистів?

Навіть не у скарзі справа була. Фронтовики не полінувалися, зібрали з десяток підписів, а це вже не індивідуальна справа, а колективна петиція. Хоч не хоч, треба реагувати. Посилають у їдальню кореспондента, той пише замітку: скарга громадян перевірена, порушення мають місце; до всього речі працівників складені біля продуктів харчування, що є грубим порушенням санітарних норм, а поряд із посудом, де готується їжа для людей, варять свиням.

Після такого сигналу наступним етапом має бути реакція відповідних органів. У нашій країні подібні речі чітко продумані та добре працюють, за що наша система мені й подобається: ніхто не втече від відповідальності, саме з таких ниточок змотується великий клубок. Варто було копнути глибше по тій їдальні — і все, спливають на поверхню факти порушень, зловживань, розкрадань. Ви зрозумійте, що навіть тепер, коли війни, слава Богу, нема скільки років, у країні стабільність, мають місце факти розкрадання в системі громадського харчування. Скільки продуктів списується через звичайні їдальні, якщо завідувач — добренний жучок, ви, навіть працюючи в пресі, не можете собі уявити. Ну, а в повоєнний час, коли більшість продуктів за картками, талонами, — це ж яка спокуса для різного роду спритників зав’язати прямі й тісні контакти з чорним ринком!

До слова: аби персонал їдальні поводився пристойно, ставився до людей приязно і тримав би заклад у чистоті, за зябра того завідувача, Сидора Волощука, взяли б не так скоро, тут мушу визнати. Але викритий та затриманий Волощук перелякався до смерті, відкараскувався в кабінеті слідчого прокуратури лише години зо дві, для годиться, у стилі: «Нічого не робив, нічого не знаю, не винуватий!» Потім, коли йому докладно та наочно пояснили, що за подібні «художества» світить за кримінальним кодексом, Волощук раптом перепитав: що йому, мовляв, буде, якщо він допоможе органам знайти і знешкодити особливо небезпечного злочинця? Відразу не сказав, про кого мова. Торгувався, зараза, ціну собі набивав.

Зрештою, слідчий подзвонив до нас в управління, від нас прийшла людина, і невдовзі мені доповідають: якщо затриманий за розкрадання директор їдальні Волощук не бреше, то є реальний шанс взяти Данила Червоного.

Такими обіцянками не розкидаються. Я тоді відразу склепав — цей Волощук хоч і шахрай та сучий син, але точно не дурень. Повинен прекрасно розуміти, що буде, якщо в НКВД спіймають на брехні. Але звідки в якогось там директора їдальні, цілком лояльного до радянської влади — списування продуктів на усушку-утруску я не рахую, це не заважало йому бути партійним — інформація не лише про Червоного, а й про те, де і як його можна взяти? Скринька просто відчинялася: у мене в кабінеті переляканий Волощук сказав, що Червоний підтримує зв’язок із його донькою Уляною. Причому зв’язок той самий, інтимний.

Прозвучало це так: «Остап до моєї Ульки ходить, набридло вже, може, хоч ви, товариші, щось із ним зробите».

Слово за слово, з’ясувалося таке.

Уляна Волощук, або, як її називають колеги, Волощучка, працює у відділі народної освіти. Закінчила інститут у Тернополі, вступила там до комсомолу, виявила себе активісткою. Тому, коли повернулася до рідного Луцька, її відразу запросили працювати лектором. На своїй посаді дівчина, якій тільки-но двадцять два стукнуло, розвинула бурхливу діяльність. Спочатку по району з лекціями та агітаційними бригадами їздила. Потім налагодила роботу в межах області. На місці практично не сиділа, ініціативи — фонтан. Роз’яснювала по містах, а особливо по селах політику партії та уряду, про колгоспи, про вибори, про освіту... Ну, і взагалі — про все на світі.

Але коли я почув про можливий зв’язок Уляни Волощук із Червоним, навіть ще не до кінця вірячи у це, таки склав два і два. І з висоти власного досвіду роботи на Західній Україні відразу зрозумів: ширма це все. Комсомол, активність, агітація... Ідеальне прикриття для бандерівської зв’язкової! Особливо в ситуації, яку я вам окреслив. Націоналісти поступово припиняли відкриту боротьбу, ішли в глибоке підпілля, всіляко конспіруючись, у тому числі вкорінюючись у органи радянської влади. Ось звідки, між іншим, стався витік інформації про маршрут нового начальника гарнізону, переданий боївці Червоного. Навряд чи Уляна Волощук була причетна саме до цього епізоду, але раз у відділі освіти працює бандерівська зв’язкова з комсомольським квитком, нема гарантії, що таких прихованих ворогів — навіть з партійними квитками! — нема деінде.

А Волощук і далі переконував: його донька не лише зв’язкова, а й коханка Данила Червоного. Справа в тому, що живуть вони разом, у одному будинку. І Волощук не раз чув, як серед ночі до Уляни хтось приходив. Коли намагався розібратися, донька спочатку відбріхувалася — не твоє, мовляв, діло! — а потім навіть погрозила: не лізь, куди не просять, бо тебе за зраду своєму народу повісять, посіпака москальський, комуняка засратий. Так і сказала.

Я з того допиту багато чого запам’ятав.

 

 

 

Проте це ще нічого не доводило. Мало хто приходить до дівчини серед ночі... Та, виявляється, взимку з Волощуком сам Червоний говорив, власного персоною.

Привела його та ще двох сама Уляна. Просто завела вночі до кімнати, де батько спав, та поставила перед фактом: спокутуй гріхи перед своїм народом, комуняко, а то не подивлюся, що рідна кров... Так виходило з його слів, що сам Червоний поставив директора їдальні в такі умови, аби той махлював із продуктами, викручував певну кількість харчів, готував їх для переправлення в ліс на потреби бандерівців. Словесний портрет і фото самого Червоного в нашому розпорядженні, звісно ж, були. Але, знову ж таки, чому я маю брати на віру свідчення переляканого шахрая? Він же на упівців готовий списати всі свої гріхи. Траплялися подібні випадки.

Та остаточно я повірив Волощукові, коли той назвав псевдо одного з тих, хто разом із Червоним приходив, — Лютий. Цього так само давно ми розробляли, випадково такі відомості не збігаються, виходить, ми справді дістали змогу вийти на Червоного, і саме найпевнішим способом — через інтимні, сердечні справи. Тепер головне — правильно цю інформацію реалізувати, провести комбінацію акуратно, аби сама Уляна нічого не запідозрила. Операцію я взяв під особистий контроль. Признаюся: відсунув інші справи, важливішої за ліквідацію Червоного на той момент для мене не було.

Найперше, що наказав зробити, — негайно звільнити Волощука. Затримали його ще зранку, спокійно, без галасу. Пояснювалося все це просто: хвиля після тієї газетної замітки. Ну, викликали чоловіка ще й в прокуратуру, ну, протримали там... З ким, як кажуть, не буває. Так. Усі, хто хоч якось були до історії причетні, дістали суворий наказ тримати роти на замках. Наших працівників додатково попереджати не треба, а ось слідчому прокуратури, якому Волощук признався, про всяк випадок за нашою рекомендацією виписали службове відрядження до Львова — завжди можна навантажити людину роботою при бажанні.

Самого Сидора Волощука відпустили акурат під кінець робочого дня, благо, Уляни не було вдома, десь проводила чергові агітаційно-просвітницькі заходи, хоча, розумієте тепер, яка їм була ціна... Наступного дня «Вільний шлях», з нашої, звісно, рекомендації, публікує коротке повідомлення: за фактом таким-то, опублікованим тоді-то, проведена перевірка; порушення підтвердилися, винні дістали суворе покарання. Усе, досить, у ті часи подробиць у газетах не друкували. Усі без газет знали — раз хтось покараний, то суворо. Але раз не в тюрмі, влада й партія дали шанс зрозуміти помилки та виправитися. Тут, виходить, прикрилися.

Далі треба було підвести до Уляни Волощук нашу людину. Це складніше, особливо якщо врахувати її граничну обережність. Узяли під нагляд, обережно зібрали попередню інформацію. З усіма рівна, привітна, проте близько до себе нікого не підпускає, стосунки підтримує суто ділові, робочі, часом приятельські, товариські. Ось тільки ніяк не вдавалося вирахувати, хто ж справді її друг, через кого діяти.

На мене тиснули час і керівництво з Києва: міг не доповідати передчасно, знав, чим все може скінчитися. Та набагато гірше, якщо не поспішаєш доповідати. Червоний давно всім у печінках сидів, з усіх рівнів шпиняли: коли, товаришу Доброхотов, ви покінчите з цими націоналістично-фашистськими недобитками... Звісно, постійно рапортуєш: робота, мовляв, ведеться. Але краще таки доповісти про реальні результати. Хоч підганятимуть, проте точно знатимуть: Доброхотов на своєму місці, займається тим, чим повинен, компетентний і так далі.

За кілька днів я вирішив активізуватися. Саме намалювалася можливість підштовхнути до Уляни одну нашу людинку. Ось тільки в тій ситуації слід було врахувати: ця Уляна Волощук — людина, поза сумнівом, досвідчена й обережна. Через те і виходити на неї треба, реалізуючи багатоходову комбінацію. Тому наш хлопець, назвемо його Захаром, планувався лише для дезінформації.

 

Примітка Клима Рогозного: Нижче Лев Наумович багато чого опускатиме й недоговорюватиме, бо того вимагає статус. Загалом і сьогодні працівники хоч міліції, хоч спецслужб, хоч на пенсії вони, хоч діючі, в розповідях про різні оперативні комбінації обходяться загальними, неконкретними фразами. Зокрема, обтічними словосполученнями на кшталт «за оперативними даними», «реалізуючи оперативну інформацію» тощо. Але насправді в подібних випадках варто зважати: в усі часи, навіть тепер, а тоді — поготів, у будь-якій радянській організації, особливо такій, що займалася ідеологічною та просвітницькою роботою, і вже напевне — там, де існувала комсомольська чи партійна організація, неодмінно працювало кілька неявних працівників органів державної безпеки. Назви її хоч НКВД, хоч ГПУ, хоч КГБ — суть від цього не зміниться. Часом ці сексоти навіть не знали про існування одне одного, навіть строчачи доноси одне на одного. Підводити до зв’язкової Уляни випадкових людей Доброхотов не ризикнув. Через те далі напевне йдеться про стукачів із системи народної освіти, котрих до певного часу просто притримували.

 

Виконуючи завдання, Захар вів у присутності Уляни розмови сумнівного характеру. Не явно, без відвертої провокації, а приватно, неофіційно. Скажімо, сумнівався в окремих пунктах програмних настанов ЦК КПРС. Згадував про так званий голод минулого року на Сході, нібито організований навмисне. Обговорював недоліки місцевого партійного керівництва. Словом, робив усе, аби викликати Уляну на відвертість. За якийсь час дістаю від Захара інформацію: ніби Волощучка зацікавлено дивиться в його бік, навіть кілька разів обережно підтакнула — звісно ж, коли поруч не було сторонніх.

Чи справді вона клюнула, чи навпаки — сама почала таку собі контргру, аби перевірити Захара на вошивість, дотепер не знаю. Та й не це було аж таким важливим у моїй операції. Бо кінцева мета цієї комбінації — виставити провокатором саме Захара. Тобто викрити його.

Виконуючи належні інструкції, Захар якось провів додому таку собі Любу Соцьку. За нашими даними — не те, щоб близьку, але таки досить добру приятельку Уляни Волощук. Провів так раз, другий, третій. У цей самий час у контакт із Волощучкою вступає ще один наш хлопець, назвемо його Богданом. Цей діє оперативніше: обережно звертає увагу Уляни на Захара й натякає: він, напевне, провокатор, так що зважай, дівчино... Та відразу наїжачилася: мовляв, їй нема до цього діла, вона взагалі не слухає, хто що довкола говорить, тримає між собою та Богданом дистанцію.

Ось тут починається наступний етап: заарештовують Любу Соцьку. Нібито за націоналізм. Хоча відразу попереджаю: радянські органи ніколи невинних людей не арештовували, це затримання складало частину розробленої мною оперативної комбінації. А Богдан перечекав день-два, поки шок від арешту пройде, а тоді знову ніби між іншим підкочується до Уляни та нагадує: спілкувалася вона з Захаром, які розмови вела — не зрозуміло, на які одкровення той її спровокував — не відомо, але ж ситуація прозора, я, мовляв, попереджав: провокатор цей Захар... Ну, а ми тим часом Захара обережно з операції вивели. Свою справу він зробив, дав підстави Богданові себе викрити й зник несподівано.

 

Примітка Клима Рогозного: Зрозуміла річ, Доброхотов не сказав, що такі, як згаданий ним Захар, використовувалися одноразово. В описаній ситуації НКВД, напевне, ліквідував агента власними силами. До того ж акцію можна зробити публічною і списати провину на бандерівців, котрі зводять рахунки з ворожими посіпаками. Ймовірно, так і було. Але цілком можливий інакший розвиток подій — Захара ліквідували бандерівці за наказом Червоного. А Доброхотов не заважав, адже сам списав агента на мотлох. І саме ця акція давала йому додаткові підтвердження зв’язку Уляни Волощук із упівцями, бо дівчина, напевне, передала інформацію про провокатора від іншого його агента, Богдана, по каналах підпілля. Так чи інакше, згаданий Доброхотовим сексот Захар та йому подібні відігравали в оперативних ігрищах МВД та МГБ роль такого собі гарматного м’яса. Чи пішаків, яких жертвують у шаховій партії для того, щоб провести в гру більш значущі фігури.

 

Після того довіра Уляни до Богдана зміцніла. Не так швидко, як мені б хотілося, але контакт налагоджувався досить міцний. Богдан не квапив події, працював акуратно. Ну, а сама Уляна, видно, вирішила спочатку як слід перевірити свого нового приятеля, а вже потім залучати його до підпільних справ.

Існувала в тодішньому керівництві ОУН негласна настанова: вербувати якомога більше незадоволених радянською владою українців, надто молодих, бо надія місцевих на УПА як на ілюзорних захисників чим далі, тим більше втрачалася. Хто зна, можливо, в такий спосіб готувалися до збройного повстання. Багато версій висувалося тоді... Важливіше, що Уляна Волощук тепер довіряла Богдану, і я вже розробляв черговий етап комбінації, котрий мусив наблизити до Червоного та вивести на нього.

Ось тільки всі мої хитрі плани в один момент зруйнував молоденький службист, міліцейський лейтенантик. Теж героєм захотів стати, зараза, теж із підпіллям боровся. Звісно, лейтенантик цей, Воробйов його прізвище, до кола втаємничених у нашу операцію не входив. Це була операція МГБ, міліція тут навіть поруч не стояла. Тому нічого не знав, постарався сам — заарештував Уляну Волощук на робочому місці.

Жодною частиною мого плану це не передбачалося. Потім Воробйов пояснював, кліпаючи очицями: хтось йому доповів, що Уляна веде антирадянські розмови, от він і поспішив вислужитися — бандерівку, бач, упіймав. Усю операцію поставив під загрозу зриву.

 

 

 

Треба було вживати заходів і негайно.

Щоб ви розуміли: рішення я мусив знайти протягом двох годин, не більше. Бо час працював не на нас. Дивіться самі: Уляна Волощук затримана за підозрою в антирадянській діяльності. Хто-хто, а всі ці бандерівські посіпаки добре знали, як працює наша система: довго в камері перед першим допитом не тримають, негайно беруть в оборот. Але в тому-то й штука, що тримати II під арештом для нашої операції не вигідно! Ця Уляна мала вивести нас на свого коханця Червоного. А отже, у її повсякденному, в прямому розумінні подвійному житті нічого не мусило змінитися на гірше.

Гаразд, уявімо собі на хвилинку: дівчину, затриману МВД на очах у купи народу, вже до кінця дня випускають на волю. Мовляв, вибачте, розібралися, живіть далі, як жили. Та ніхто, навіть сама Уляна, не повірить у таке щасливе й швидке вирішення ситуації. Надто серйозне звинувачення, та й органи наші, самі розумієте, ніколи не помиляються. Звісно, у всіх системах трапляються прикрі помилки. Ось тільки в системі державної безпеки подібні помилки за кілька годин не виправляються.

По-перше, швидке звільнення видасться підозрілим. Зв’язкова Волощук стане надто пильною, гранично обережною, може на деякий час припинити контакти із бандерівцями, навіть якщо і дуже скучатиме за своїм коханим. А нам доведеться теж взяти паузу і починати операцію від самого початку, причому вводити в дію новий план. А час ітиме, активність групи Червоного не знизиться, хто знає, скільки радянських офіцерів і комуністів ще поляже від бандерівських куль...

По-друге, якщо вже випускати Уляну, то її звільнення має стати не щасливим збігом обставин, а результатом ретельної роботи. Отже, звинувачення треба висунути такі, щоб за деякий час зняти їх. Ось тільки лишалося мало часу для підготовки цієї комбінації та повноцінної її реалізації. Тобто звинувачення слід висувати серйозні, достатні для того, щоб потримати Волощук, між іншим комсомольську активістку, за гратами деякий час, але не конкретні. Ті, які можна досить швидко зняти, щоб Уляна сама розуміла: тут не випадковість та не наш умисел, а їй справді пощастило, більше того — її дійсно ні в чому не підозрюють, все це збіг обставин.

Нарешті, пункт третій: навіть при такому, вдалому для неї розвитку подій Уляна Волощук якийсь час не зв’язуватиметься з Червоним. Отже, треба повернути все так, щоб вихід на зв’язок став для неї вкрай необхідним, бо інакше її коханому загрожує смертельна небезпека. Це можливо лише в одному випадку: якщо бандерівська зв’язкова в тюремні камері цілком випадково чує важливу для своїх спільників інформацію. Ось таку мету я поставив перед своїми підлеглими, ось таку багатоходову комбінацію ми всі мали втілити в життя.

Лейтенант Воробйов чортів від мене дістав, звісно. Від свого керівництва — так само. Отак карається дурна ініціатива. Проте саме на нього, Воробйова, робив я початкову ставку. Адже він заварив кашу — заарештував Уляну, він, за логікою речей, мусив проводити хоча б перші допити. У тому, що переляканий Воробйов чітко виконає всі інструкції, я після розгону, влаштовану йому в моєму кабінеті, навіть не сумнівався. Лейтенант дістав чітку вказівку: вести справу так, наче він реалізовує інформацію, отриману від нашого ж агента Захара. Раз Уляна Волощук уже впевнена, що той наш працівник, нехай ця легенда тепер слугує операції на повну котушку.

Тому під час першого допиту, проведеного лейтенантом Воробйовим уже за півтори години після затримання Волощучки, зробили очну ставку між нею та затриманою раніше Любою Соцькою. Таким чином, складалася легенда: Соцьку заарештували за діло, а Уляну затримали як її близьку подругу. Тобто відпрацьовується коло знайомих. На додачу Волощук навіть пред’явили письмові покази Захара, в яких вона згадується.

 

Примітка Клима Рогозного: Судячи з того, як упевнено робив ці записи Григорій Титаренко, його співбесідник, Лев Наумович Доброхотов, ближче до кінця розмови теж говорив упевнено, навіть з гордістю за себе та свою вдалу операцію. Але, дотримуючись неписаного правила працівника органів держбезпеки та замовчуючи факти, яких випадковий знайомий, тим більше журналіст, знати не повинен, Доброхотов уже менше стежив за деталями своєї оповіді, котрі не видавалися йому важливими. Але сучасникам, тим більше тим, хто займається цією тематикою, варто лише уважніше вслухатися в його слова чи то вчитатися в текст, щоб зрозуміти правоту деяких припущень. Зокрема, припущення, що агента Захара не просто вивели з операції, а ліквідували. Свідчення тому: свідчення Захара на папері, а не очна ставка між ним та Уляною Волощук. Ніхто ж не міг припустити, що знадобиться фізична присутність цього агента. Його похапцем списали на мотлох, а його донос на Уляну сфабрикували — навряд чи дівчина знала письмо провокатора, аби відрізнити фальшивку.

 

Потім, для більшої достовірності, затриманій влаштували очну ставку з іншим нашим працівником, Уляниним добрим знайомим Богданом. Саме його легенда у тій ситуації нам теж вигідна: саме Богдан попередив Уляну про провокатора Захара, саме з Богданом у дівчини складалися довірчі стосунки, саме він працював під хлопця з буржуазно-націоналістичними переконаннями, і Волощук, напевне, планувала залучити його до оунівського підпілля. Але всі ці очні ставки в кабінетах — лише непрямі докази, котрі, за моїми розрахунками, мусили переконати Уляну: її затримали за підозрою, прямих доказів немає. Таким, як Люба Соцька та Богдан, уже не допомогти, має вирішити для себе вона. Та провина самої Волощук — лише в знайомстві з цими двома, і не більше. Отже, можна протриматися.

 

Примітка Клима Рогозного: Відставний чекіст знову недоговорює: просто так Уляна Волощук на провокацію, навіть таку тонку й майстерну, навряд чи швидко піддалася б. Ті, з ким їй робили очні ставки, мусили мати відповідний вигляд. Навряд чи комусь треба пояснювати, як у кабінетах та підвалах НКВД працювали з заарештованими «ворогами народу». Напевне, Любу Соцьку, поки вона сиділа в тюрмі, били, катували та, ймовірно, ґвалтували. Подібним чином із молодими жінками поводилися як у НКВД, так і в гестапо у часи німецької окупації. Не гребували сексуальним насильством над заарештованими дівчатами та жінками і поліцаї — кримінальні злочинці, котрі працювали в допоміжній поліції. А щодо провокаторів на кшталт Богдана, з ним теж не церемонилися. Переважно все відбувалося так: їх викликали до кабінету, там несподівано, без жодних пояснень, жорстоко били, екзекуцію швидко припиняв «вчасно» наспілий офіцер, куратор провокатора, навіть вибачався. Проте після цього побитих до крові агентів просто й безпечно використовували в тюрмах як підсадних — зовні вони мало чим відрізнялися від катованих співкамерників. Саму Уляну Волощук навряд чи били, напевне, собі вона це пояснювала так: поки що, зводячи її з іншими заарештованими товаришами, на неї тиснуть лише психологічно, бо підводять до думки в чомусь зізнатися. Але, як я розумію, від Уляни не вимагали обмовляти товаришів, тож вона заперечувала всі звинувачення, зайнявши таку позицію: якщо не можеш допомогти іншим — допоможи собі. Тобто кожен, у кого є хоча б маленький шанс вирватися з МГБ, тримався сам за себе.

 

Зрозуміло, що Волощучка від самого початку заявляла про помилку та обурювалася наклепниками. Правда, як доповідав мені лейтенант Воробйов, на очних ставках з Соцькою, Богданом та іншими, не завжди знайомими їй арештованими, котрих ми залучали, як кажуть, до купи, Уляна поводилася стримано. У тому смислі, що не так палко переконувала слідство в тому, що її обмовили. Вона й зрозуміло: коли складаєш провину з себе, цілком логічно переводити її на інших, а саме цього бандерівська зв’язкова дозволити собі не могла.

Через те, коли її з кимось зводили в кабінеті, тримала з іншими затриманими певну дистанцію, але коли її підводили до того, аби вона згадала якийсь компромат на цих людей, відразу закривалася в собі. Мовляв, може говорити лише за себе, в неї дуже багато власних справ, кого на чому взяли, хто що говорив проти радянської влади, комуністичної партії та особисто товариша Сталіна — її не цікавить. Причому відразу погоджувалася: так, це неправильно, вона, як комсомолка, мусила бути пильною і допомагати органам виявляти прихованих ворогів та націоналістів. Але все це якось повз неї проходило, якщо її хочуть звинуватити в неналежній пильності — що ж, за це вона відповість, коли в Кримінальному кодексі є відповідна стаття...

Була в неї, як скоро з’ясувалося, ще одна причина чіплятися за будь-яку можливість вийти на волю. Тоді якось про подібні речі ніхто не задумувався, бо це не в компетенції органів. Та якби хтось таке припустив, уся комбінація відразу спростилася та полегшилася б. Але не забігатиму наперед.

 

 

 

Отже, поки Уляна сиділа в камері, я організовував заходи в іншому напрямку: наші працівники збирали на Волощук усі можливі характеристики. Вона ж проводила роботу, а її результатом стане підтвердження абсолютної лояльності затриманої до радянської влади! Тільки в нас як усе відбувається, ви ж у курсі справи? Ну, якщо когось затримала міліція чи інші компетентні органи, за місцем роботи та проживання людини завжди знайдуться ті, хто про всяк випадок від неї відхреститься. Коли вже арештували громадянина чи громадянку, значить, є за що. І гайда згадувати гріхи: то дорогу не в тому місці перейшов, то рубля позичив та не віддав, то джинси купив із переплатою... Ну, тоді, зрозуміла річ, джинсів не вдягали, це я вам пояснюю — часи хоч і змінюються, а люди — ні.

Тобто на Уляну Волощук її керівництво спочатку хотіло писати негативну характеристику. Хоча, яких собак на неї навішати, ніхто до діла не уявляв. І в цьому напрямку провели обережну роботу. Кому треба натякнули: всі відгуки про Волощучку мусять бути лише позитивними, а всі, від кого це залежить, повинні її захищати. За це, мовляв, нікому нічого не зроблять. Ви не думайте, в повоєнний час народ ще жив за військовими законами, хоча ті давно вже не ходили. Люди, особливо в Західній Україні, досі перебували під впливом бандерівської пропаганди й не до кінця зрозуміли: радянської влади боятися не треба, вона — для народу, вона — друг, авжеж.

Між іншим, дії з нашого боку мали далекий приціл: після звільнення Уляна не повинна відчувати підозріле ставлення до себе. Навпаки, ті, від кого вона залежить, повинні зрозуміти: Волощук — наша людина. А отже, мусить користуватися цілковитою та безумовною довірою. Коли зв’язкова це відчує, то остаточно, за нашими розрахунками, заспокоїться — а коли так, то швидше виведе нас на Данила Червоного.

Головне ж дійство розгорталося, звісно, в камері, де перебувала Уляна. Нашими стараннями там опинилася одна молода жінка, назвемо її Юстиною, яка не надто приховувала свого зв’язку з оунівським підпіллям. За легендою, її взяли в Ківерцівському районі, тримали там, потім перевели сюди, до Луцька, в область, де слідство в її справі тривало. Думаю, навряд чи треба пояснювати: працівникові з такою легендою, як у Юстини, дозволили говорити все. Вона відразу зібрала довкола себе однодумниць із числа мешканок камери. Проте Уляна Волощук, як доповідали мені, трималася саме так, як і передбачалося: не виявляла до Юстини жодного інтересу. Адже вона за ґратами через непорозуміння, настроїв Юстини не поділяє, отже, на ці розмови не ведеться.

Але наша Юстина мала чималий досвід подібної роботи. Тому свою виставу зіграла грамотно, точно знала, як зробити, аби в певний момент напружена до краю Волощучка відчула з її боку фальш. І ось тут Уляна насторожилася, бо зрозуміла: Юстина — висловлюючись їхньою термінологією, провокатор. Ось тільки попередити про це Волощук не може — не має права, не ризикує довіритися жодній зі співкамерниць. Бо хто його знає: раптом у ситуації, коли кожен сам за себе, котрась жінка візьме та й доповість про дивну поведінку комсомолки, котра вся така з себе ніби невинувату корчить, а сама інтригує, партизанить, не знаю, як це ще назвати... Словом, ви зрозуміли, я думаю.

Коли мені доповіли, що Уляна напружена до краю й помітно бореться сама з собою, аби справжня сутність не проявилася, даю команду на фінальну сцену: Юстина потихеньку домовляється з однією молодицею, яку тримали за антирадянську агітацію, аби та передала на волю записку, чи, як у них казали, штафетку. А та не лише погодилася, а й розказала, кому та цидулка піде. Назвала кілька прізвищ, відомих Уляні. Звісно ж, Юстина потурбувалася, аби Волощучка могла розмову підслухати. Ага, я не сказав — та, з якою Юстина домовлялася, теж працювала на МГБ. Правда, на вербування пішла вже тут, у в’язниці, в обмін на обіцянку, що її родину не переселять, коли вона отримає термін, та й амністію незабаром пообіцяли. Часи такі були, вимагали домовлятися з тими, хто визнав власні помилки та силу й справедливість радянської влади. Тих, хто йшов на співпрацю, влада завжди намагалася підтримувати, та й тепер нічого не змінилося.

Фокус був у тому, що та молодиця справді знала прізвища деяких бандерівських поплічників, яких ми з оперативних міркувань тримали поки під наглядом, а Уляна теж цих людей знала. Насправді в той час для мене не мало значення, мають ті особи зв’язок із Червоним чи ні: однаково через Уляну на нього вийти простіше, а ставку ми зробили саме на неї. Ймовірно, Волощук і була тією ланкою, котра зв’язувала луцьку групу, до якої вона входила, із Данилом Червоним та його групою в лісі. Так чи інакше, Уляна зрозуміла: провокаторка Юстина зловила в пастку менш досвідчену жіночку і запобігти цьому ніяк не можна, не розкрившись.

Мабуть, Волощук таки вирішила б розкритися на власний страх та ризик, напевне, вже готувалася зняти з себе маску незворушності. Ось тут настав, як кажуть, її час: за кілька годин після того, як дві наші секретні працівниці розіграли перед Уляною невеличку виставу, її, нарешті, викликали з камери до слідчого та відпустили з миром. І наголосили: так, сталася прикра помилка, товариш Волощук — кадр перевірений, ось, скільки народу за неї ручається, всі поважні, партійні, відомі, бездоганні...

Загалом операція в тюрмі тривала чотири доби та пройшла максимально інтенсивно.

Ну, а далі все вийшло зовсім не цікаво.

Я виношував надію, що Уляна Волощук не відразу, звісно, але дуже скоро після свого звільнення почне шукати Червоного, аби повідомити: луцька група під наглядом, треба стерегтися провокацій та пасток. Звичайно, самих членів групи вона теж знайшла б спосіб повідомити про небезпеку, але ж бандерівці в лісі мусять знати це так само, щоб допомогти своїм поплічникам непомітно піти з міста. Обклали Волощучку щільно, гранично обережно й максимально непомітно. Мало не дві третини особового складу луцького обласного управління залучили до операції.

А Данило Червоний узяв і сам прийшов.

Чи то пак, не сам. З ним було ще троє, їх конспіративно зняли біля Уляниної хати. Усіх чотирьох, разом, без жодного пострілу — ось чим я особисто пишаюся дотепер. Пізніше стало відомо: Червоний знав, що його любаску заарештували, і коли дізнався, що вона вийшла, і швидко переконався — випустили за відсутністю доказів, перевіряли старанно, підозри знято, — власного персоною об’явився. Так поспішав обійняти свою милу, що не подбав про елементарну обережність.

Знаєте, чому саме так він учинив? Виявляється, Уляна була вагітна.

Термін невеликий, п’ятдесят сім днів. Через те ніхто нічого не помічав, медики затриману не обстежували, сама вона в Луцьку до лікаря не ходила: це ж пояснювати треба, від кого та як, хто батько... За всіма розрахунками, під кінець лютого це сталося. Або відразу на початку березня. Засиділися хлопці у своїх криївках, весна, молоді ж усі, здорові, та ще й додайте сюди любов — у бандерівців вона теж трапляється, ви не думайте...

Ех, знати б раніше, про що я вже говорив! Не так би я комбінацію будував, не ускладнював би. Чого простіше за наживку для бандита — коханка з його дитиною під серцем...

Куди поділася група Остапа? За моїми відомостями, без командира до літа всі розійшлися, хто куди. Прибилися хто до інших роздрібнених загонів, хто за кордон подався. Правда, ніхто не здався, бо ті, хто добровільно складав зброю, себе називали, перераховували весь свій послужний список. Коли був би хто з Червоним, напевне, не промовчали б.

Що стосується подальшої долі самого Остапа, він же Данило Червоний... Слідство, суд, вирок. Не розстріляли, дали по максимуму. І йому, і тим, хто з ним був. Добре пам’ятаю псевдо кожного: Лютий, Мирон та Ворон. Прізвища не скажу, та й не потрібні вони вам. Коли їх судили, мене вже не було в Луцьку, а до того часу встиг трошки особисто поспілкуватися з Червоним... Висновок такий: переконаний ворог радянської влади, бандитом себе не визнавав. Дістав те, що заслужив...

Так. Здається, про все поговорили. Велике прохання: як напишете щось, оформите, так би мовити, нашу бесіду, покажіть, будь ласка. Може, я ще кілька фактів підкину...

Власне, це не прохання. Ви ж самі розумієте прекрасно.

 

Примітка Клима Рогозного: Розповідь відставного офіцера КДБ Лева Доброхотова, особливо фінальна її частина, інакшою й бути не могла. Узагалі я спочатку здивувався, як це Лев Наумович пішов на контакт із провінційним журналістом.

 

Пізніше пояснив сам собі, тепер поясню вам: якщо Титаренко, автор цих записів, ішов ва-банк, на свій страх і ризик, бажаючи заповнити певний пробіл у своїй історії, яка на той час уже майже склалася, то Доброхотову спочатку було просто цікаво. Адже в телефонній розмові Титаренко назвав прізвище Червоного, а це нехай не секретна, проте до певної міри закрита інформація. Таким чином, Доброхотов лише грався зі своїм співбесідником, милостиво ділився деякими спогадами, котрі, дійди діло справді до публікації, горя навряд чи нароблять — все витримано в належному дусі. Ну, а тоді попросив своїх колег із вулиці Короленка¹ перевірити, хто ж це такий цікавий. Ось тоді й виплили зв’язки, через які Титаренко вийшов на колишнього в’язня ГУЛАГУ Віктора Гурова. Зв’язки, чесно кажучи, для журналіста небезпечні, особливо в ті часи, коли в Україні починалася нова хвиля арештів дисидентів, а ті, кого випустили, отримували нові терміни.

 

¹ На вулиці Короленка (нині Володимирській), 33, у Києві розташовувалося КДБ УРСР, нині — СБУ.

 

Думаю, варто хоча б трошки пояснити, що приховував Лев Доброхтов за отим коротким «слідство, суд, вирок». Тепер із численних спогадів відомо, як саме МГБ проводило слідчі дії. Я не здивуюся, якщо Данила Червоного та його побратимів, котрі насамперед були звичайними людьми, тому й потрапили в старанно підготовану пастку, не просто били на допитах смертним боєм. На допитах садисти в енкаведистській формі вкладали, наприклад, жертву голим животом на табурет, ноги та руки розтягали в різні боки так, аби спина напружувалася, і лупцювали або міцними палицями, або залізними різками. Після такої тортури довгий час катований не міг лежати на спині. Траплялося, на допитах в’язням спеціально давали наркоз, аби ті засинали, і з їхніми безпомічними тілами виробляли таке, що пробудження здавалося суцільним пеклом. Але навіть якщо до Червоного не застосовували таких тортур — в арсеналі НКВД було багато чого іншого.

Витримував не кожен. Скажімо, ось я не певен, що витримав би. Проте, судячи з того, що дізнався Григорій Титаренко від Віктора Гурова, командир УПА Данило Червоний гідно пройшов і крізь це пекло, аби опинитися в іншому і вижити там.