Віктор Гуров

 

Комі АРСР, Воркута, осінь 1948 — весна 1949 року

 

 

 

Уперше я побачив Данила Червоного на ранковій перевірці.

Хоча тоді стояв лише вересень, у тих краях, на російській Півночі, починалися перші заморозки. Підморозити могло навіть у розпал короткого воркутинського літа. Сидячи в тому таборі, який вже звично називав нашим, я встиг відчути на собі всі вбивчі здібності місцевого клімату. Одна фраза все пояснить: зима вісім місяців на рік. Вересень тут вважався перехідним місяцем, коли треба готуватися до тривалих холодів.

Каторжна праця тут не залежала від погодних умов — щоранку сотні доходяг викрикнувши захриплими голосами належне «Я!» на переклику, поволі сунули на шахти, де одинадцять годин на день мусили добувати вугілля для країни. Чи на цегельний завод — першу його чергу тоді вже запустили, але треба було зводити другу. Чи в глиняні кар’єри — довбати глину, з якої потім робитимуть цеглу. Так день за днем, місяць за місяцем, рік за роком.

Аби ще бадьоріше ми сунули на роботу та з роботи, шикувалися та рухалися під музику. Репродуктор — його називали в нас матюгальником — висів на високому, добре просмоленому дерев’яному стовпі, майже в центрі прямокутного табірного плацу. У певні години його жерло хрипко доповідало щоденні новини. Саме так ми почули повідомлення про перемогу над німцями в травні і над японцями у вересні. Навіть мешканці нашого, «політичного» бараку тоді щиро кричали «ура». Хоча спробували б вороги народу не кричати — це вам не блатні, нашого брата навіть за менший косяк відразу брали на олівець і робили відповідні, завжди невтішні для нас висновки.

Та переважно через матюгальник оголошували інформацію, котра стосувалася в’язнів, і ще крутили музику. Напевне в радіорубці нашого табірного відділення, чи, як ще говорили — лагпункту, запас платівок невеличкий: пісні заводили одні й ті самі, навіть не балували зеків, бодай якось змінюючи порядок мелодій. Тому, чесно вам скажу, мене навіть тепер, через тридцять років, тіпає від Утьосова з його джазом, «Амурських хвиль», «Сопок Маньчжурії», «Стомленого сонця»¹. Навіть від Вертинського погані спогади...

 

¹ Популярна в Радянському Союзі естрадна музика. «Амурські хвилі» — російський вальс, написаний 1909 року капельмейстером Східносибірського полку Максом Кюссом, текст для якого 1944 року написав соліст Далекосхідного ансамблю Серафім Попов. «На сопках Маньчжурії» — російський вальс, написаний 1906 року капельмейстером Михайлом Шатровим для підняття духу Мокшанського полку, у 1940-ві роки часто виконувався по радіо в СРСР. «Стомлене сонце» — польське танго, написане 1935 року композитором Єжи Петербурзьким на вірші Зенона Фрідвальда, за рік перекладене російською поетом Йосипом Апьвеком — саме цю версію добре знали радянські люди.

 

Червоний та інші бандерівці прийшли з черговим етапом, так само під музику. Але коли новеньких завели до нашого бараку, ми, старожили, їх не дуже й роздивлялися. Контингент оновлювався часто, а доходяги — ті взагалі щотижня. Хтось міг замерзнути у стволі шахти, хтось — не прокинутися. Але здебільшого тих, хто виробив у шахтах та кар’єрах свій людський ресурс і не чіплявся за життя, тягнули до лікарні. Не лікувати: для таких звели окремий барак біля власне больнички, де їх складали рядком на голі дошки й чекали, поки нещасні дійдуть. Я це знав, як ніхто: саме моя бригада працювала переважно як похоронна команда.

Робота теж не з легких. Більшість смертей припадала на затяжну зиму, земля промерзала, і одну могилу доводилося копати від світанку до заходу — цілу робочу зміну. Табірне начальство намагалося оптимізувати роботу нашої бригади, впроваджувало різні ініціативи, тільки з цього нічого корисного не виходило.

Скажімо, нам могли наказати копати велику загальну могилу. Проте для цього слід прогріти більшу ділянку ґрунту, окреслити більший периметр, а за таких розкладів на одну могилу витрачалося більше часу. Добре, що мертвим зекам однаково. Вони, як жартував начальник нашого табірного пункту майор МВД Василь Абрамов, вже своє відпоспішали. Складність ситуації полягала в тому, що їхнє місце в бараці приречених мусили зайняти інші, бо їхні нари в табірних бараках уже чекали на нових зеків. Ось так працював конвеєр смерті — саме задля того, аби людина швидше померла, їй присуджували відповідні терміни каторжних робіт у Воркуті й інших таборах, названих чомусь виправними чи трудовими.

Але пропоную трошки відволіктися.

Уявіть ситуацію: померлих виносять з бараку та складають біля стіни. Навіть брезентом не накривають. Так вони й лежать упродовж дня. І хай звичайний воркутинський день короткий, а в темряві трупи не видно. Начальство добре знає про цю купу мертвяків, так само як добре розуміє — смерть тут, на Воркуті, цілком звичне, навіть природне явище. До того ж тіла не засмердяться, не розкладуться... Але, як ми встигли тоді зрозуміти, існував ще й показовий радянський гуманізм.

З одного боку, товаришу Абрамову, «кумові», тобто начальнику оперативної частини лагпункту, капітану Бородіну, решті табірного начальства, включно з лікарем Тамілою Михайлівною Супруновою, не кажучи вже про останніх вертухаїв — усім, хто не вбирався у зеківську робу, плювати було на те, скільки народу тут піде на той світ, скажімо, за робочий тиждень. Проте, з іншого боку, такого байдужого ставлення до масової смертності каторжан вони не могли собі дозволити — як радянські військовослужбовці, солдати та офіцери МВД чи звичайні вільні найманці з бездоганно чистими анкетами. Адже це йшло врозріз із заявами про належне утримання засуджених, котрих справедливий радянський суд відправив на перековку. Ми дізнавалися про це від нових зеків, які йшли сюди з волі. А в нашому бараці не було нікого, окрім зрадників батьківщини, тобто політичних. Це, як я встиг переконатися, народ здебільшого грамотний, цілком володіє ситуацією в країні. До того ж «вороги народу» могли не лише навести якийсь факт, а й зробити з нього певний висновок.

Так, доцента Бориса Шліхта, викладача права у Ленінградському університеті, тобто мого земляка, забрали просто на лекції. За що, тепер не суттєво. Насправді причина, за яку Шліхту впаяли п’ятдесят восьму статтю¹, в ті часи значення не мала. Важливо те, що розказав нам Шліхт: невдовзі після війни Америка і Західна Європа раптом зацікавилися, чи в належних умовах тримають підслідних у радянських тюрмах, а зеків у радянських таборах. Після відбою Шліхт пошепки божився, що сам особисто чув розмову: мовляв, Гітлеру та фашизму шию скрутили, тепер треба не допустити нічого подібного в СРСР, бо існування концтаборів нібито суперечить якимось там міжнародним законам чи конвенціям. Я особливо в це не вдавався тоді, відповідної освіти бракувало — мав лише прискорені курси механіків, там такого не навчали, ніяких премудростей, крім як розбиратися, де в танку які важелі. З усього, сказаного мудрим Шліхтом, я зрозумів тоді одне: навіть якщо табірне начальство у своїй повсякденній роботі не надто прагне зберігати пристойність, воно мусить робити це хоча б формально.

 

¹ У Кримінальному кодексі РРФСР, прийнятому 1927 року, стаття 58 передбачала покарання за держані злочини та контрреволюцію. Містила 18 пунктів. Засудити за цією статтею при бажанні чи потребі можна було без суду і слідства — достатньо було рапорту відповідальної посадової особи.

 

Нам, наприклад, регулярно пропонували писати скарги та побажання. Наївні, особливо з інтелігентів, неодмінно користалися з такої можливості. Реакції не було жодної — і це в кращому випадку. У гіршому — скаржник або з якоїсь причини потрапляв до ШІЗО — штрафного ізолятора, або наривався на нібито випадкову заточку блатаря, або... Ну, самі розумієте, начальство мало купу можливостей влаштувати будь-якому зеку ще веселіше життя, ніж те, яке він має в таборі. Те саме з похованням, або, як любив примовляти товариш Абрамов, утилізацією шлаку. Ну, от не положено трупам лежати під стіною бараку! Правило таке, а проти правила у нас, самі ж знаєте, ніхто не піде. Його, правила, слід дотриматись хоча б формально, для себе, для «галочки».

Начальник четвертого табірного відділення міг не бачити звалища трупів у темряві, проте він мав знати, що ці тіла звалені, і за це — нагрянь раптом перевірка — його по голівці не погладять. Бо перевіряльники повинні доповісти по інстанціях про виявлені непорядки, щоб формально покарати порушника. Звісно, не надто жорстко, але майора Абрамова можуть зняти звідси, з насидженого місця, і перекинути кудись ближче до зони вічної мерзлоти. Просто так, аби відрапортувати про вжиті заходи. Адже десь там, на Великій землі, як тут називали будь-яке місце південніше Ухти та Інти¹, таких як Абрамов із Бородіним, теж за людей не вважають. Тому й тасують їх, мов карти в колоді. Отже, наше начальство мусить тримати носи по вітру й не давати нікому найменшої можливості для такого шантажу.

 

¹ Інта — селище міського типу, Ухта — місто, засновані в 1940-х роках саме як центри керування концентраційними таборами в СРСР. Табори звели біля Воркути, бо знайшли там поклади вугілля та природного газу. На розробках та видобуванні використовувалася примусова дармова праця засуджених. Територіально Інта й Ухта розташовані ближче до так званої Великої землі, аніж Воркута: тут на момент розвитку подій роману силами каторжан збудували залізничну колію. Проте автомобільних доріг, котрі зв’язували б Воркуту та Ухту з Великою землею, не спромоглися збудувати навіть до кінця XX століття.

 

Це мені також доцент Шліхт пояснив: хоч табірне керівництво та конвойні перебувають по той бік дроту, їхня свобода — насправді теж формальність. Вони також пов’язані Системою так само, як і ми, сидять у таборах, і колючий дріт для них означає те саме, що й для нас. Різниця лише в тому, що нам, зекам, уже нема чого втрачати, тоді як вони, конвойні, легко можуть опинитися на нашому місці. Отже, підсумував Шліхт, ми всі разом вільніші у своїх словах та вчинках, аніж люди, подібні до майора Абрамова та капітана Бородіна.

Легше від висновків Шліхта мені, чесно кажучи, не ставало. Адже моя особиста свобода від того не ближчала. Ба більше: на початку того року, десь у лютому чи березні, тепер не згадаю, з черговим етапом прийшла звістка про скасування Президією Верховної Ради, вважайте — особисто товаришем Сталіним, указу двадцять два — сорок три. Щоб вам було зрозуміліше: саме за цим указом за зраду батьківщини мене засудили на п’ятнадцять років каторжних робіт. Тепер для мене відкрилася лише одна дорога — туди, на Воркуту, бо саме тамтешні табірні пункти призначалися для каторжан. А підписав наш улюблений вождь цей Указ акурат 22 квітня 1943 року — до дня народження іншого вождя світового пролетаріату, товариша Леніна...

Це я до того, що Червоному та всім «політичним», котрі прибули з ним із новим етапом, можна сказати, пощастило. Хоча б у тому, що тепер «політичних» не ізолювали від решти в’язнів. Згодом з цього скористалися спочатку блатні, а потім бандерівці. Відносно вільне пересування територією саме по собі прискорило події, котрі почалися з появою в нашому лагпункті великої кількості українців. Інша обставина — ще рік тому в країні скасували смертну кару¹, тож бандерівців, яких судили тепер, не розстріляли. Хоча впаяли наповну. І хоч їх вислали до Воркути, але це вже не вважалося каторжними роботами. Виправними — так. Працею рабською, безнадійною, від світанку до того часу, скільки протримається на ногах зек, — так. Але так, пояснював Шліхт, виникла така собі юридична відмінність за повної відсутності відмінності формальної.

 

¹ Заборона призначати і виконувати смертні вироки, прийнята у травні 1947 року з формулюванням «як міра, неможлива для застосування в мирний час», 1950 року повернулася лише для зрадників, шпигунів та диверсантів. Тобто, для тих-таки політичних в’язнів. Хоча як виняток смертну кару застосовувати також за скоєння вбивства за особливо тяжких обставин.

 

Проте вироки щодо мене та решти «зрадників», винесені до скасування указу двадцять два — сорок три, за цією постановою не переглядалися. Тож я й далі відбував каторжні роботи. Хоча саме на той час, коли в нашому таборі з’явилися українці й литовці з «буржуазних націоналістів» та «німецьких поплічників», моя бригада перебувала на особливому становищі. Хай там що, а там, у таборах, ми завжди прискіпливо вивчали деталі й найменші нюанси всього, що відбувалося на волі і могло так чи інакше стосуватися нас. Подібну інформацію, нехай навіть кволу-кволу, ми мали з розповідей новоприбулих.

Думаю, тепер ви зрозумієте, чому я спочатку зненавидів Червоного і всіх, хто прийшов із ним. На відміну від мене та хлопців із моєї похоронної команди, прибулі були справжніми зрадниками та ворогами — як нам тоді здавалося, ці вороги ще й мали нехай непомітні, як усе в умовах вічної мерзлоти, статусні переваги над нашим братом, старим зеком.

Так, у таборі ми виконували функції могильників. Утім, за дивною, справді збоченою логікою, саме ця робота дозволила всім нам не перетворитися на класичних здохляків — доходяг. Та не потрапити самим до бараку приречених. Нас виручали, нехай це прозвучить тепер дикувато, місцеві погодні умови.

Вони не дозволяли ось так, доклавши стільки зусиль, скільки для цього потрібно, копати землю. Як я вже говорив, для кожної нової ями — великої чи малої, ґрунт доводилося прогрівати. Через те ми регулярно палили вогнища. І, зрозуміло, самі грілися біля них. До того ж ховати доводилося не лише подібних до нас каторжан, а й кримінальників, котрі частіше різали одне одного на смерть — саме починалася «суча війна».

Але про це згодом. Власне, ця табірна війна між справжніми злочинцями досить близько звела нас із Данилом Червоним.

 

 

 

Отже, вперше прізвище Червоного я почув на перевірці наступного ранку після того, як нова партія зеків опинилася в нашому бараку. Чесно кажучи, навіть не роздивився його тоді. Чого там дивитися...

Побачиш такого, як сам, худого в’язня, наголо бритого тупою машинкою: а через цю машинку проходив кожен із нас, незалежно від присудженої статті, і навряд чи її нагострили хоч раз за ці роки. На ньому така сама, як на тобі, брудна ватянка, під нею — груба роба і, якщо пощастило зберегти на етапі, светр грубого плетіння (правда, його могли забрати блатні або конфіскувати конвойні, караючи за якусь провину), утім, довго така одежина не протримається — розлізеться на нитки. Ще ватяні штани, здебільшого не нові, зняті з чергового померлого здохляка й оброблені в засобі для дезінфекції, а потім підібрані для новачка за розміром. А замість чунів із калошами, змайстряченими з половинок автомобільних покришок, на ногах у новоприбулих красувалися кирзові чоботи.

Власне, правом вбиратися, крім табірного, ще й у залишки «вільного» одягу ті, кого судили після скасування указу двадцять два — сорок три, відрізнялися від нас, справжніх каторжан. Ми такої можливості не мали, навіть якщо хтось підтримував зв’язок з рідними і міг би коли-не-коли отримати теплі одяг та білизну з передачею — дачкою по-нашому. А взуття Червоного привернуло не лише мою увагу. У нашій команді зібралися фронтовики, серед яких — розжалуваний офіцер. У цьому, до речі, був злий намір Абрамова: я, сержант, водій і механік танка, фактично керував — наскільки це може дозволити собі звичайний каторжанин — старшим за званням. Але, так чи як, жоден із нас не забув, які на вигляд нехай брудні, стоптані, проте справжні хромові офіцерські чоботи.

Звісно, таке взуття на зекові, приреченому скніти у вугільній шахті, видавалося відвертим піжонством і знущанням з інших в’язнів. Адже подібне сприймалося щонайменше потуранням з боку табірної адміністрації. Та мене здивувало інше: офіцерські чоботи Червоний спромігся зберегти на етапі, де завжди пасуться блатарі, вишукуючи в решти засуджених щось цінне та поживне. Коли етапом вели мене, на власні очі бачив, як тих бідах, хто намагався опиратися, без жодних сумнівів душили, штрикали саморобною пікою, калічили і навіть викидали з «телячих» вагонів на ходу за цілковитої байдужості конвою в червоних погонах.

Дуже скоро не лише я один — ми всі зрозуміли, як і чому Червоний, його друзі-бандерівці та прибалтійські «лісові брати» доїхали до місця відбуття покарання у своєму одязі та навіть у власних чоботях...

Ще Данило Червоний з рештою колишніх вояків вирізнялися кольором шкіри, особливо на обличчі. Утім, ця різниця швидко щезла: невдовзі вугільний пил міцно в’їсться в лиця, вони свербітимуть, а світлими залишаться тільки білки очей, а якщо хтось із них доживе до літа, вугільний пил змішається ще й з солідолом. Короткими літніми днями дошкулятимуть комарі та дрібна, майже непомітна і від того ще противніша мошкара. Намастивши писки тонким шаром солідолу, ми могли хоч трошки вберегтися від укусів. Комахи липнули до рідини, грузли в ній. Час від часу ми зчищали їх разом із залишками солідолу, аби намаститися знову. До цієї процедури рано чи пізно тут вдаються всі, як би довго хто не гидував, відтягуючи неприємний момент. Із завершенням літа захисна маска змивалася, а вугільний пил залишався.

Розібравши новеньких по бригадах, бригадири — бугри, переважно зеки з побутовими статтями або кримінальні елементи, котрим їхній закон не забороняв обіймати цю посаду, здебільшого — так звані суки, повели загони на роботу. Розвернув свою команду і я: так почався новий день, схожий на всі, що були, та всі, що будуть.

Напевне, час кілька слів сказати про те, як я сам опинився на такій блатній або, краще сказати, придурочній роботі.

Навесні 1944 року з усіх мешканців «політичного» бараку я виявився першим фронтовиком, засудженим на півтора десятки років каторги. Тоді особливого ставлення до мене в майора Абрамова не було. Та трохи згодом, до літа, з різними етапами прийшли Саня Морозов, прозваний Морячком, Інокентій Свистун, до якого, попри промовисте прізвище, приліпилася простенька кличка Кеша, і той самий колишній офіцер червоної армії Марат Дорохов, ще на пересилці охрещений Сапером. Аж тоді начальник табору почав приділяти нам чим далі, тим більше уваги. Одного разу Абрамов викликав мене до себе через «кума», капітана Бородіна, і поставив питання ребром:

— У мене, Гуров, син на фронті безвісти пропав. Як і ти, в танкових військах служив. Тільки командир танка, молодший лейтенант. Абрамов, Олександр... Шурик... Не зустрічав?

— Ні, — обмежився я короткою відповіддю, знаючи — мою справу начальник табору напевне вивчив, отже, — у курсі, що з його Шуриком ми воювали на різних фронтах. Запитав Абрамов швидше машинально, таке часто виривається, навіть коли людина зустрічає військового в звичайних умовах, на волі: чи не бачив ти, синку, мовляв, мого там, на війні...

— Що ти там з особістом не поділив — не моя справа, — мовив майор, витримавши коротку паузу. — Твоя швидше, — тут він промовисто похлопав по не надто пухкій картонній папці, яку я бачив уже кілка разів, тобто моїй кримінальній справі з дбайливо підшитими один до одного папірцями. — Є думка, Гуров, що оті вороги народу, котрим не догодила радянська влада, до відповідальних робіт не готові. З людьми вони не зможуть тут працювати, скажи, Гуров?

Я мовчав. За час, поки мотало по тюрмах, пересилках та етапах, встиг освоїти одне правило: коли до тебе говорить працівник МВД — краще мовчати й слухати. Бо все, що ти можеш йому відповіси, він наперед знає.

— Їм, Гуров, фізична праця на благо та процвітання радянської промисловості дуже корисна, — вів далі майор Абрамов. — Розумову свою діяльність вони запороли. Мізки — просрали троцькізмом та іншою контрреволюцією. їм влада більшовиків давала шанс послужити. Тепер хай кайлами махають. Ти ж бойовий офіцер, танкіст, людьми командував. То й із людським матеріалом впораєшся. Упораєшся, Гуров? Можна на тебе покластися?

— Так точно, громадянине майор, — автоматично відчеканив я, ще не второпавши, до чого той веде.

Коли дійшло, зайвий раз подивувався справді ні на що не схожому, суто табірному, можна сказати — воркутинському почуттю гумору начальника табору. Ота його робота з людьми, чи, як він потім частіше казав, з людями, насправді передбачала подібний рід табірних робіт. Тільки йшлося про ледь живих, умирущих або вже мертвих людей.

Наказавши мені самому дібрати зеків з числа «політичних» для роботи в похоронній команді та загалом при лікарні, Абрамов прозоро натякнув: хоч я і ворог народу, але справу мою він уважно прочитав, зробив поправку на те, що я воював, хоча й не довго, і оця пропозиція до певної міри спричинена бажанням хоч якось компенсувати втрату сина. Іноді мені навіть здавалося, що начальник табору бачить на моєму місці чи на місці когось із моїх товаришів по нещастю свого хлопця, про якого я так і не дізнався нічого більше від того, що зронив мимохідь Абрамов.

Тепер, після всього, що мені довелося пережити в таборі, я готовий чесно визнати: переведення мене, а разом зі мною Морозова, Свистуна та Дорохова з вугільної шахти в так звану похоронну команду було чи не єдиним достойним вчинком, котрий дозволив собі начальник табору від призначення на цю посаду до самої смерті, наглої та страшної.

Ой, щось мене знову понесло не туди...

Але вже потерпіть, давно я нічого з цього не згадував уголос. Тим більше, якби я не товкся постійно біля лікарні, то не мав би можливості більш-менш вільно спілкуватися з тими, кого за існуючими в таборі правилами тримали окремо від нас. Зокрема — з вором, злодієм — законником, якого всі звали Коля Тайга.

Вважалося, що саме він тримає зону, тобто є її неофіційною владою, часом сильнішою за владу Абрамова. Волею долі я познайомився з Тайгою на пересилці. Дізнавшись, що я теж ленінградський, та ще й жив на Васьці — Василівському острові, професійний злодій відразу порадив триматися його. І хоча я сам міг дати собі раду, вирішив — таке земляцтво ні до чого не зобов’яже, а може вийти користь від цього знайомства мені, для якого все довкола було нове, несподіване та дике.

Прогнози справдилися: вже в зоні нас розділили, помістивши мене до «політичних», але блатних, на відміну від нашого брата, в пересуванні територією табору ніхто не обмежував. Через те я не часто, але ж таки контачив із Тайгою, іноді отримував якийсь дрібний грів — окрайчик хліба чи маленький шматок цукру, а коли дістав призначення бугра так званої похоронної команди й опинився при лікарні, спілкуватися з Колею став частіше: блатні завжди мали біля медсанчастини безліч власних інтересів.

Я не надто здивувався, коли через три дні після появи в таборі бандерівців, серед яких Данило Червоний вважався чи не командиром, і вже точно — старшим, з-за рогу бараку, де містився морг, мені спочатку тихенько свиснули, потім — так само неголосно гукнули:

— Е, Танкіст... Тайга перетерти хоче.

Повернувшись, я вгледів Васю Шарика — київського щипача — кишенькового злодія, одного з наближених до ленінградського авторитета. Загалом почт Колі Тайги складався з десяти цілковито вірних йому людей, де кожен знав своє діло. Наприклад, Шарик, котрий дістав прізвисько не через ідеально круглу геометричну форму голови, як могли подумати невтаємничені, а через те, що якось у окупованому Києві не помер із голоду, бо вполював, зварив та з’їв німецьку вівчарку, був у Тайги посильним. Та це не означало, що Шарик — типова шістка: для дрібних доручень він сам мав на підхваті зграйку молодих кримінальників, що проходили лише перший курс свого табірного університету. Якщо від імені Тайги з кимось приходив говорити сам Вася Шарик, це означало, по-перше, важливість справи, про яку йдеться, а по-друге, певну міру довіри з боку самого смотрящего.

Крім Шарика в розпорядженні Колі Тайги було кілька справжніх бандитів та убивць, але, щоб ви знали, навіть рецидивіст, котрий зарізав або застрелив людину під час скоєння свого чергового злочину, мав за вироком суду менший термін, аніж мешканці нашого, «політичного» бараку. Розказаний не в тій компанії політичний анекдот чи навіть обережно висловлений сумнів стосовно конкретних дій партії, уряду й особисто товариша Сталіна карався приблизно так само, як умисне вбивство людини. От тільки умови для вбивць і взагалі різних кримінальних елементів у тюрмах і зонах кращі, аніж для нашого брата, засудженого за політику. Я, взагалі-то, навіть не за політику... Добре, пізніше про це: до мене ж застосували п’ятдесят восьму.

І ще скажу, щоб потім не відволікатися: тепер у радянських тюрмах мало що змінилося. Та й в цілому законодавство не надто змінилося. У мене, як ви вже знаєте, є певні знайомства серед юристів, адвокатів зокрема. Можу навіть юридичні консультації давати, але не дай Бог вам вони знадобляться, молодий чоловіче.

Ага, знову трошки вбік ми відійшли. Мусите терпіти, все ж таки згадка про Данила Червоного — це спогади про часи, про які варто говорити та писати. Тільки заборонено це, посадять за антирадянщину. Тому вже звиняйте за бажання виговоритися. Тим більше, що без ось таких деталей вам не буде повною мірою зрозуміло, як розвивалися події в табірному відділенні номер чотири особливого табору номер шість із появою Червоного й інших бандерівців.

 

 

 

Отже, роззирнувшись, аби переконатися, що ми тут самі, я неквапом наблизився до Васі Шарика. Той простягнув недокурену самокрутку: кримінальники якось примудрялися добувати в зоні самосадну махорку, і я навіть бачив у Колі Тайги пачку піжонського «Казбеку».

Так, визнаю: в нашому становищі доводилося докурювати за злодіями, а дехто із доходяг взагалі міг схопити недопалок, кинутий під ноги конвойним, вартовим або кимось із офіцерів. З цього приводу доцент Шліхт розвинув цілу теорію про те, що табірні умови дозволили йому, нарешті, впоратися зі шкідливою пристрастю до паління. Краще перетерпіти, аніж отак... Проте я, так само як багато хто з товаришів у нещасті, у якийсь момент перестав думати про те, що є приниженням за колючим дротом.

Загалом саме перебування тут було приниженням. Голод, холод, позбавлення елементарних умов для життя та навіть натяку на громадянські права, каторжна праця та головне — неможливість щось змінити, окрім як тихо померти ось тут, у бараках, чи кинутися з відчаю на колючий дріт, бо спроба втечі дає гарантовану смерть та позбавлення від табірних мук.

Тому я запросто взяв недопалок із рук злодія. Око на такі речі вже набите: залишалося мінімум на три затяжки. Щедрість подарунку чи подачки — розумійте, як собі хочете! — переоцінити в таборі важко. Курити одразу не став: акуратно загорнув недопалок у шматочок брудної газети, поклав до кишені бушлата. Потім з цього папірця зроблю мундштук і докурю цигарку до останньої грамулі. Шарик стежив за моїми маніпуляціями без зацікавленості — таке він бачив щодня. А я розумів — ось так, запросто, за здорово живеш, жирні недопалки нашому брату від блатних не перепадають. Тому запитав коротко:

— Ну?

— Гну, — автоматично відповів Шарик. — Тайга цікавиться, чи достойно ви тут поховаєте наших товаришів.

— Закопаємо, як положено, — у тон йому відповів я.

— Це були достойні люди, — гнув своє Шарик.

— Були, — погодився я. — Тільки окремих ям для вашого брата начальство не передбачає.

— З цим розберемося, — Шарик знову сторожко роззирнувся. — Для сук окреме місце готується, правильно?

Здається, я згадував уже про них...

«Суками» в таборах називали кримінальників, переважно злодіїв, котрі порушили закони кримінального світу. Навіть тепер я не дуже добре на них знаюся. Тим більше, що ці закони коригуються, незначно, але таки є. А тоді, після війни, головним визначенням «суки» була його згода працювати на радянську владу. Наприклад, коли засуджені за кримінальні злочини зголошувалися йти на фронт.

«Зсучені» — так на мові злодіїв охрестили зрадницькі дії ренегатів злочинного світу. З такими мені довелося послужити в штрафному батальйоні: поки мене не віддали під трибунал за бійку с офіцером особливого відділу НКВД. Через те я та інші фронтовики, навіть розуміючи всю умовність ситуації, попервах готові були сприймати «зсунених» злочинців товаришами по зброї. Ну, а кримінальники, вірні традиціям, які воювати зі зброєю в руках за батьківщину й за Сталіна не пішли, оголосили сукам війну не на життя, а на смерть. Цього вимагали їхні неписані закони. І «зсучені» це прекрасно знали. Тому й приготувалися захищатися.

У тому, що рано чи пізно злодії та суки зустрінуться, сумніватися не доводилося. Служба в штрафбаті передбачала: свою провину перед владою злочинець змиє кров’ю в бою. З першим тяжким пораненням боєць-штрафник мав можливість погасити всі свої судимості достроково. Можна й не ловити кулю, а прослужити, тобто протриматися у штрафбаті три місяці, і якщо за цей час бійця не вбили, судимості з нього так само знімали, а його переводили в звичайну загальновійськову частину, де він воював далі, навіть заробляв нагороди.

Ось тільки жодна медаль ще не перевиховала професійних злочинців. Після війни переважна більшість «зсунених» повернулися до звичного способу життя: жодного іншого застосування на волі вчорашні крадії, розбійники, грабіжники та бандити просто не знаходили. Відповідно, рано чи пізно вони попадалися, за вироком суду йшли по етапу, а в таборах на зрадників чекали вірні кримінальним законам злодії, аби виконати свій, злодійський вирок. Він завжди означав смерть сукам.

Покаятися і тим самим зберегти життя не виходило. Навіть радянські суди присуджували розстріл ворогам народу, хай їхні покаянні заяви займали по кілька аркушів, а промови відзначалися палкою щирістю. Через те «зсучені» мали два виходи: битися на смерть, мов останній раз, і перемагати силою силу, а масою масу, або заручитися підтримкою табірних адміністрацій. Тобто зраджувати закони далі, співпрацюючи з владою.

Три десятки років минуло. Можете повірити моєму досвіду: суки завжди співпрацюють із владою. А влада — тільки з суками. У цій країні змінювалося багато чого — тільки ця форма лишилася без змін. Знаєте, що найгірше? Життя триватиме, напевне, зміниться влада. Але оце, на жаль, не зміниться: з владою працюватимуть лише суки... Ну, це я так, суто про свої висновки...

То от, коли кримінальники гризлися між собою, ні на кого не зважаючи, війна злодіїв і сук залишалася їхньою приватною справою. Тож начальство однаково карало за порушення обидві ворогуючі сторони. Та якщо суки йшли на співпрацю з табірною адміністрацією, вони мали союзника. Фактично радянська влада вербувала до своїх лав убивць та бандитів, аби ті перебирали на себе владу в таборах і контролювали внутрішню ситуацію. Заразом виконуючи окремі, часто негласні розпорядження адміністрації.

Наша зона поки що мала статус «злодійської». Тобто заправляли ув’язненими кримінальні злочинці, котрими керував Коля Тайга. Напевне, майор Абрамов мав намір переламати ситуацію: кілька останніх етапів здебільшого складалися з сук, і взаємне цькування відбувалося свідомо, за його планом. Проте Коля Тайга ще відчував за собою силу, і наш табір не «червонів»¹, залишаючись «чорним», тобто злодійським.

 

¹ «Червоний табір», або «червона зона», — місце позбавлення волі, де внутрішнім розпорядком керує адміністрація і де вона має більше впливу, ніж кримінальники. Ті в’язні, хто співпрацює з адміністрацією, називаються «активом» і носять червоні пов’язки. Відповідно, «чорна зона» — місце позбавлення волі, де сильний вплив кримінальних авторитетів. За градацією, зона не могла «чорніти» — лише «червоніти». Адміністрація мусила щодня посилювати свій вплив на контингент. У «табірних війнах», на кшталт описаних тут, «червоніти» зони могли прискореними, відверто насильницькими методами.

 

Усі ці внутрішні протиріччя кримінальників нас, «політичних», не стосувалися, адже ми жили відокремлено від основного табору. А решта доходяг, що сиділи за побутовими статтями, під час кривавих сутичок між в’язнями намагалися триматися якомога далі, навіть забивалися під нари, щоб пересидіти чергову бурю. Хоча не надто спритні могли таки потрапити під гарячі руки бійців із обох таборів: махаючи ножами та заточеними металевими піками, ані злодії, ані суки не розбирали в темряві бараку, хто свій, а хто випадковий.

Напередодні на «злодійський» барак після невеличкої перерви наскочила суча команда. Застати зненацька противника їм не вдалося, людей Тайги попередили в останній момент. Сутичка вийшла короткою, та з обох боків таки були жертви. Зокрема, зарізали Ботву, відомого в злодійських колах рецидивіста, старого товариша Колі ще з довоєнних часів.

— Правильно, — повторив я після паузи.

Тим самим не вдаючись у подробиці, а лише підтвердивши: трьох злодіїв включно з Ботвою поховають у спільній могилі, а двох сук, за розпорядженням майора Абрамова, поруч, окремо.

Така собі, якщо можна так сказати, дискримінація мертвих під час «сучої війни», котра на той час лише починалася, для начальника нашого табору була звичним явищем. Абрамов навіть декларував це, підкидаючи дровець у вогонь взаємної ненависті обох категорій кримінальних злочинців. Тоді мені навіть здавалося, що майор хотів, аби злодії та суки просто знищили одні одних, і тоді цілодобове життя зони опиниться під його особистим контролем. І, між іншим, досить скоро після подій, до яких ми вже підходимо впритул, я переконався у правоті своїх припущень.

— Жмурів оцих кнокає¹ хто? — уточнив Шарик.

 

¹ Буквальне значення слова «кнокати» на російському злодійському жаргоні середини XX століття — «спостерігати». Проте часто це слово вживалося у значеннях «стежити», «дивитися», «глядіти», «опікати», «дбати».

 

— І треба ж начальству ще цим морочитися, — відповів я.

І це була правда: за весь час, поки ми трудилися в похоронній команді, ніхто з адміністрації жодного разу не зазирнув у яму, аби подивитися, кого саме ми збираємося закопати. Лікар констатував смерть, потім оформлювали відповідні довідки і списували справу померлого в архів.

— Отож, — Шарик по-блатному цикнув зубом. — Усе допер, спеціально товкти не треба?

— Зрозумів, — кивнув я.

Закопати Ботву та двох інших убитих злодіїв окремо, у могилі для сук, а вбитих «зсучених», навпаки, покласти до загальної могили ми ще могли без особливих для себе наслідків. Нехай сук і сприймають як фронтовиків, та урочистих похоронів для них однаково не буде. До речі, на нас в разі чого чекала така сама доля.

Проте Шарик не поспішав іти. З чого я зрозумів: він не скінчив. Справа про поховання злодіїв окремо від сук, звісно, дуже важлива, та зі свого досвіду спілкування з Колею Тайгою я відчував: це прохання, точніше, цей наказ міг передати і хтось дрібніший за статусом, аніж Вася Шарик. Отже, це була лише затравка.

Справді, знову витримавши невеличку паузу, Шарик продовжив, для чогось ще більше стишивши голос:

— У вас там бандерівці в хаті...

— Так точно, — підтвердив я, для чогось додавши: — Восьмеро. І п’ятеро прибалтів... Поплічники... Це поки що, чує моє серце, ними нас іще допакують.

— То херня, — відмахнувся Шарик. — Хай пакують, вам-то що. Вони сидять, ви теж сидите, вашої баланди не зжеруть... Ну, а чиї вони там посіпаки, хай громадяни прокурори розбираються. їм за це зарплату платять. — Він знову цикнув зубом. — Ти якось із ними контачиш?

Насправді питання складне для мене на той момент. Хоча Кримінальний кодекс передбачав для нас із бандерівцями одну статтю, нехай і різні пункти, між нами я не бачив нічого спільного. Більше того: такі, як Червоний, на моє переконання, служили фашистам, потім американцям, тобто ворогам радянської влади. У мене ж, наприклад, була зовсім інша історія та до справжньої зради батьківщини я не мав жодного стосунку.

До того ж існувала ще одна причина триматися подалі від бандерівців: тоді я вважав, що вони ненавидять росіян, вони навіть між собою говорили українською, хоча російську добре розуміли. Узагалі ця група в’язнів від самого початку видавалася досить організованою, закритою, вони самі не надто шукали з іншими мешканцями бараку контактів ближчих, аніж того вимагали правила співжиття під одним дахом.

— Та... Не дуже...

— Доведеться законтачити. Хто у них старший?

Думаю, Коля Тайга це знав. Відповідно, володів інформацією і Шарик. Але я залишив свої думки при собі і коротко відповів:

— Є там такий... Червоний. Данило, здається.

— Кликуха?

— Прізвище. Ти ж знаєш, у нас без прізвиськ...

— То у вас... Танкісте! — Злодій криво посміхнувся, хоча очі не випромінювали веселощів. — Значить, так. Даси йому знати: хай сьогодні вночі він та його корєша не сплять. Запитає, чому, скажеш — від Колі Тайги маячок. Зовсім тиснутиме, говори: жити хочуть — хай слухаються. Усе, більше нічого для тебе нема. — Уже зібравшись іти, Шарик раптом знову повернувся до мене, глянув просто в очі. — Своїх теж підкрути. Гаряче вночі буде. Теж бережіться, попечетеся...

 

 

 

Не хочу тепер казати, що зовсім не зрозумів натяків блатаря.

Але для чого злодіям попереджати «політиків», та ще й бандерівців, про якусь загрозу? Якби загроза йшла від в’язнів, керованих Тайгою, звісно жодних застережень Червоному не передавали б. Хіба злодії надумали удатися до однієї зі своїх улюблених складних ігор, на які були мастаками завжди, а в табірних умовах і поготів. Ось тільки досвід підказував: «законникам» із націоналістами нема чого ділити. Припустімо, Коля Тайга пронюхав — адміністрація збирається пресувати бандерівців. Але тут хоч попереджай, хоч ні — це однаково станеться, і опиратися насильству безглуздо.

Отже, лишається одне джерело реальної загрози для бандерівців — суки.

Вони мали претензії на статус третьої табірної влади. За чутками, окремі зони вже потроху «червоніли». І відбувалося це завдяки активності зсучених, котрі, як я вже казав, іноді користувалися мовчазною підтримкою табірної адміністрації та навіть позначали себе, вдягаючи на рукави червоні пов’язки. Проте наш особливий табір номер шість досі тримався на злодійській більшості, тобто вважався «чорним»: Коля Тайга і такі, як він, вважали себе «чорною мастю». Кримінальний табель про ранги взагалі поділяв не лише злочинний, а й весь світ на масті, як у картах. Чорне, червоне, королі, тузи, шістки... Ну, розумієте, мабуть, бо по телевізору фільми відповідні показують.

Ось тільки мене все не обходило. Принаймні, я сам так хотів.

Але роки, проведені у Воркуті, помножені на те, через що мені довелося пройти до таборів, добряче вплинули на мої, як то кажуть, життєві настанови. Найперша з них — на відміну від того ж доцента Шліхта чи інших засуджених із вищою освітою, ще на етапі я зрозумів, що змінити нічого не вдасться — доведеться терпіти, і я змирився.

Вірте, не вірте... Не дай вам, звісно, Бог опинитися в подібній ситуації, хоча і тепер усе можливе... Словом, не хочу, аби ви на власній шкурі переконалися, як воно: після надриву та зламу ось тут, усередині, плисти за течією, мов тріска у брудному струмочку на тротуарі після дощу. Навіть те, що майор Абрамов звернув на мене увагу та своєю владою перевів у похоронну команду, подалі від повільної смерті у вугільній шахті, я сприймав як вищу подяку за упокорення долі. Хоч я і підтримував — знову ж таки через обставини — контакти з кримінальниками, не вважав, що чимось зобов’язаний таким, як Коля Тайга. І тим більше, не мав жодного бажання хоч якимось боком вписуватися в їхні розбірки з суками. Та й взагалі єдина надія, яку я собі залишив: тихенько досидіти свій термін, вийти й непомітно десь осісти.

Якщо порівнювати злодіїв із тими, кого вони іменували «зсученими», то насправді моє ставлення саме до сук могло б бути інакшим. Адже мені довелося побути штрафником: повоювати з колишніми кримінальниками пліч-о-пліч і поспати з ними в одному окопі. І хоч частина з них після війни знову взялися за старе, я та інші фронтовики, котрі потрапили в один табірний барак, сприймали їх як товаришів та навіть симпатизували. Особливо коли згадувати, що саме штрафників кидали вперед, на найважчі ділянки фронту, і вони, часто навіть не озброєні, таки проривалися, рвали німців мало не зубами і міцно закріплювалися на захоплених рубежах.

Проте саме тутешнім, воркутинським сукам, розраховувати на підтримку інших фронтовиків без кримінального минулого не випадало. Бо верховодив «сучим бараком» Сава Зубанов, він же Зубок, заарештований і засуджений за мародерство.

Таких у військах не любили — незалежно від того, штрафник він чи воює в загальновійськовій частині. Як я дізнався, Зубка захопили та привели в комендатуру жінки в щойно звільненому від німців білоруському містечку. Він та ще троє його подільників оббирали загиблих і не лише: на них поскаржилася зґвалтована цим кагалом дівчина-підліток, у якої під час боїв за містечко осколком снаряда вбило маму. На слідстві Зубок кричав, що ця дівчинка, як і більшість молодих жінок міста, служили німецьким окупантам, були підстилками гітлерівців, а він лише перевіряв сигнал, намагаючись затримати підозрювану та доставити в комендатуру. Звісно ж, йому ніхто не повірив: зґвалтування долучилося до фактів мародерства, і Сава Зубанов, побувавши на багатьох пересилках, врешті-решт опинився в нашому таборі. І тут оточив себе такими, як сам.

Очевидно, майору Абрамову такі, як Зубок, були вигідні. Відселені в окремий барак тамтешні суки, які мали не надто помітні, проте відчутні попуски з боку адміністрації, утворили зграю таких рідкісних покидьків, що порівняно з ними злодії, підпорядковані Колі Тайзі, справді видавалися аристократією злочинного світу. А наша невеличка група фронтовиків однозначно відмовилася визнавати Зубанова та інших «зсучених» рівними собі.

Адресоване Червоному попередження Тайги так чи інакше стосувалося складних стосунків між кримінальниками всередині табору, з одного боку, та суками й адміністрацією, з іншого. Та Коля Тайга навряд чи врахував, що до бандерівців і зокрема до Данила Червоного я сам тоді мав ставлення не надто краще, аніж до типів, подібних Саві Зубанову. І якщо смотрящий натякав на те, що бандерівцям слід стерегтися якогось виверту від табірних сук, то я міг би цю інформацію адресатові не і іередавати. Тайга цього ніяк не перевірить, бо бандерівці в таборі принципово ні з ким не сходилися, трималися окремим гуртом, навіть спілкувалися між собою виключно українською.

Тоді навіть здалося, що українці тримаються зверхньо, ніби не сидять з нами в одному бараку та не сьорбають одну баланду. Тож якби мова була не про Зубка, я, напевне, так і зробив би: хай «зсучені» з’ясовують стосунки і бандерівцями і рвуть одне одного на шматки, і від цього якось легше на душі. Ось тільки підігравати таким, як Зубанов, я не міг собі дозволити навіть у таборі.

Тож, дочекавшись, коли мешканці нашого бараку повернуться зі зміни та безсило попадають на нари, аби знайти хай невеличке полегшення у короткому табірному сні, вибрав момент та наблизився до Червоного.

Не сів біля нього. Не заговорив. Бо не мав такого наміру У вас може скластися неправильне враження про те, як саме жив «політичний» барак. Лише здається, що всі ми там — товариші у нещасті й пов’язані міцною чоловічою дружбою. Насправді тут не зібрання благородних людей. Оперативна частина табору і навіть особисто «кум» — капітан Бородін, повинні бути в курсі того, як і чим живуть засуджені «вороги народу». І стукачів серед тих, кого посадили за п’ятдесят восьмою статтею, вистачало, як у інших бараках та взагалі у табірному середовищі.

Цілком можливо, за моїми переміщеннями та контактами тоді стежили двійко цікавих очей. Власне, не за мною, а просто так, щоб потім, обпікаючи губи окропом, щедро здобреним пайковим офіцерським цукром, в зачиненому зсередини кабінеті було про що доповісти начальнику оперчастини. Чай і будь-яку іншу подачку сексот повинен відпрацьовувати, інакше не бачити йому більше гарячого чайку...

Я посунув углиб бараку, до саморобної пічки, за яку слугувала велика діжка з-під мазуту. Там доходяги мостили бляшанки з вечірньою пайкою, щоб створити хоча б ілюзію теплої вечері. Минаючи Червоного, я мимохідь торкнувся його плеча. Зрозумівши, що дотик не випадковий, Червоний, так само не привертаючи до себе уваги, повернувся в мій бік. Збоку видавалося, наче зек зручніше моститься. Але коли наші погляди перетнулися, я помітив, що на мене сторожко зиркає спідлоба товариш Червоного, який сидів на сусідніх нарах і, здавалося, пішов глибоко в себе після роботи. Його прізвище згадалося одразу, бо прикметне було — Воропай. Правда, на той час я вже знав, що бандерівці звертаються один до одного так, як звикли: у них так само заведено давати всім щось на кшталт прізвиськ. Скажімо, до Червоного, головного свого, інші зверталися Остап. Цього Воропая називали Лютим. Були ще Мазепа, Мирон, Холод, Ворон — цих прізвиськ у голові тоді не тримав, а тепер зовсім повилітали. Це ж тридцять років минуло!

Коли Лютий глипнув на мене, я зрозумів: Червоний дав знати товаришеві: з ним ввійшов у контакт чужий, що на умі невідомо, тому про всяк випадок треба готуватися. До чого? А ці люди, як второпав я згодом, коли познайомилися ближче, завжди готові до сутички, до бою, словом — дати комусь відсіч. Навіть ці кілька людей разом уже були певною організацією — ні більше, ні менше...

Давши Червоному зрозуміти, що до нього є розмова, я примостився біля вогню — благо, топити воркутинським вугіллям в’язням не заборонялося. Пічка була невеликою, грітися хотілося всім, тож довго тут ніхто не сидів — краще частіше підходити. Ось так, сидячи на втрамбованій земляній підлозі бараку, я чекав. Хвилин за десять до мене підсів навпочіпки Червоний. Розчепірив великі долоні, притулив їх до гарячого металевого боку діжки, примружив очі, та, не повертаючи голови, запитав стиха:

— Чого треба?

До речі, пізніше я мав нагоду переконатися ще в одному: як Червоний і інші бандерівці, так і прибалти, що теж становили певну спільноту і намагалися триматися біля українців, дуже погано говорили російською мовою. Тоді для мене це була дивина. Як так: хтось з мешканців Радянського Союзу не знає нашої спільної, ну, розумієте — головної мови. Господи, в мене командир танка був з Тального — це таке містечко українське є, та ви знаєте, напевне. А один інструктор на курсах — із Сум, теж українець. Так вони, і не тільки вони, чудово говорили російською.

Думав спочатку: це бандерівці так навмисне. Коли згодом усвідомив: то для них справді ця мова чужа! Іноземна! Ну, як для нас із вами польська чи чеська! Ні, звісно, вони все розуміли, навіть говорили каліченою російською, коли спілкувалися з кимось із нас або з начальством. Та в більшості випадків, принаймні в розмовах зі мною, яких далі було немало, Данило Червоний розмовляв українською. І я його розумів.

Та в той момент, біля пічки, ми заговорили вперше. Відповів я не відразу і теж коротко.

— Сьогодні вночі обережно.

— Чому?

— Не знаю. Просили передати.

— Хто?

У приховуванні джерела інформації я не бачив сенсу.

— Тайга. Знаєш такого?

— Блатний?

— Угу.

— Зрозумів.

Потім, коли наше знайомство з Червоним стало тіснішим, я переконався: у ту мить Данило таки все зрозумів. А сам я, виявляється, багато про що навіть не здогадувався...

А тоді, вислухавши мене, він кивнув, відвернувся, а я звівся на рівні, підпускаючи до груби чергового охочого хоч трохи відігрітися. Мені здавалося — все, свою невеличку місію я виконав. Лишалося тепер і самому не спати вночі, та про це й мови не велося: на таку жертву, як відмова від належних за табірними законами кількох годин відпочинку, я йти не збирався. Адже чужі справи, що б за ними не стояло, мене не обходили.

Виявляється, Червоний цього не знав. Чи, швидше, зовсім на життєву настанову такого собі Віктора Гурова не зважав. Бо вже за годину, коли я вкладався на нари, поруч із темряви почув тихе:

— Коли всі заснуть — перейдеш на місце Остапа.

Рвучко повернувся на голос, та, як слід було чекати,

нікого в темряві бараку не розгледів. Але прохання, точніше розпорядження, передав не сам Червоний. Досі не можу пояснити, чому вирішив підкоритися і за півгодини, коли барак пірнув у сон, обережно сповз зі своїх нар, на нижньому ярусі, та у мороці посунув туди, де розмістилися бандерівці.

Коли і як Червоний пройшов повз мене — не знаю. Надибав його місце, так само нижнє, вмостився. Дошки, як досі пам’ятаю, ще тримали залишки людського тепла. Витягнувся на спині, заплющив очі і зрозумів, що ось тепер точно не спатиму.

Що б не почалося цієї ночі, про час, коли це станеться, мені нічого відомо. Тому приготувався чекати. Потім повіки самі склепилися. Аби за, як мені здалося, мить розліпитися знову.

Я почув рип вхідних дверей. Інші не почули, бо ні про що не підозрювали. «Політичний» барак міцно спав. Час тут зупинився, бо ми вимірювали його від підйому до відбою. Я прокинувся від цього звуку, бо чогось напружено чекав. Ось і відлетів сон. Його місце зайняв страх. Не той, табірний, до якого звикаєш.

Це було липке передчуття близької та неминучої смерті.

 

 

 

Очі мої давно звикли до темряви. Не лише тут, у бараку: більшу частину року тутешні північні ночі трималися довше за день. Тому через тривале проживання в умовах ночі людський зір призвичаюється. Дехто з політичних, з тих, хто примудрився прожити тут понад п’ять років, привчився бачити в темряві, наче кіт.

Розгледіти тих, хто ковзнув до бараку, вдалося не відразу. Зрозумів лише: в кого б не матеріалізувалися ці темні постаті, вони прийшли вбивати. І рухалися саме в мій бік. Навіть не так — вони насувалися на мене.

Пригадую, що тієї ночі, вклякнувши на нарах із примруженими очима, я не відчував свого скутого жахом тіла, та свідомість працювала на повну. Не наважуючись жодним порухом видати себе, я, тим не менше, з якимось дивним мені самому спокоєм полічив рухомі тіні. Їх було десятеро, і в русі вони вистроїлися бойовим порядком, розосередившись по всьому бараку. Вони наче заполонили собою барак за якусь коротку мить і зайняли прохід, не залишивши шансу вислизнути для тих, хто раптом відчайдушно ризикнув би це зробити.

Перша постать, що рухалася скрадливими кроками хижака, була вже близько. Тепер навіть з-під напівопущених повік я розгледів писок Сави Зубанова. Ковзнувши поглядом нижче, побачив у його правому кулаку коротку заточену залізяку — піку. Мозок працював на повну котушку, і я досить легко склав два і два: Зубок та інші суки прийшли серед ночі не по мене.

На місці, де лежав я, спить Данило Червоний. І Зубок це знав, бо впевнено наближався саме сюди.

Отже, зробив я собі мітку, хтось із нашого бараку підтримує зв’язок зі «зсученою» командою. А суки, у свою чергу, мають змогу вільно пересуватися по території зони вночі, бо на їхні дії табірна адміністрація здебільшого заплющує очі, адже вони працюють в одній спайці. Тобто інформатори біля нас таки є і якщо не напряму передають відомості сукам, то через оперативну частину табору так точно.

Чому тієї миті думав саме про це — тепер не скажу. Зате точно пригадую, якою була наступна думка: моє місце в бараку — ближче до дверей, і тепер Червоний лежить за спинами Зубка та його банди вбивць. Тобто в них у тилу. Отже, бандерівець або знав, що так трапиться, або дуже швидко «прокачав» ситуацію та вжив тактичних заходів. Залишається зрозуміти, чи підставляє цей бандюга мене під ножі кримінальників, чи...

Від усвідомлення того, що Червоний послав мене на смерть замість себе, а я упокорився, з голови вилетіли раптом усі думки, окрім однієї: тепер мене заріжуть, мов свиню. Захотілось кричати, оголосити про помилку, спробувати хоч так врятуватися від неминучої загибелі. Та навряд чи Зубка і його поплічників зупинило б те, що в катавасії потрапить під гарячу руку випадкова людина. Одна або кілька. Тим не менше, я вже намірився кричати.

Але не встиг.

Важку тишу бараку раптом сколихнув гучний вигук:

— ХЛОПЦІ!

Це Данило Червоний гукнув із-за сучих спин. Від несподіванки Зубок, котрий стояв за два кроки від мене та навіть примірявся вдарити, вкляк, зігнув коліна, присідаючи, і рвучко обернувся на голос. Ніхто з нічних візитерів не готувався до організованої зустрічі — бандерівцям таки вдалося захопити їх зненацька.

Зі свого місця я лише встиг побачити, як на озброєних заточками сук із різних боків дружно кинулися бандерівці. Вони навалили гуртом та відразу, діяли мовчки й злагоджено. Рукопашна почалася стрімко, шум боротьби розбудив усіх, простір бараку вмить заполонили крики — здивування, переляку, болю.

Заціпеніння враз відпустило, і я кинув своє тіло з нар на підлогу. Та бажання лізти під нари, аби не брати участь у чужій війні, раптово зникло. Звівшись на ноги, я завмер, намагаючись зрозуміти, що відбувається в проході. Я не бажав ставати ані на бік сук, котрих привів сюди мародер та ґвалтівник Зубанов, ані на бік націоналістів, до яких долучилися чисельно менші прибалти, я вперше за роки тюрем, пересилок і табірного виживання відчув гостру потребу щось зробити. Відчути себе знову чоловіком, здатним огризатися.

Зрештою, суки прийшли до мене в дім, яким би цей дім тепер не був. Нехай сьогодні вони прийшли за життями бандерівців, але де гарантія, що завтра вони так само вільно серед ночі не прийдуть за кимось іншим. За мною, наприклад... Кулаки стиснулися мимоволі, і я ступив крок вперед, висуваючись у прохід між нарами. Туди, де у розпалі точилася бійка. Я бачив, як переді мною бандерівець Лютий голими руками ламав озброєного пікою суку, міцно обхопивши ворога. Трохи далі двоє інших, українець та литовець, зосереджено місили носаками когось, збитого з ніг. Далі розібрати, хто є хто, було важко, і мені навіть здалося: бандерівців та «лісових братів» виявилося значно більше, ніж сук, тож в останніх не лишалося шансів, хоча проти них були беззбройні та безправні зеки.

Я не сумнівався — на крики охорона не прибіжить. Схоже, вертухаї мали наказ не реагувати на шум у «політичному» бараку. Але якщо це не зупинять вартові — цього не зупинить ніхто: тишу розпороли перші крики болю — так кричать поранені. Наступної миті просто на мене з купи бійців виштовхався зігнутий навпіл чоловік. Він тримався за обличчя, крізь пальці текла кров, поранений не втримався, опустився на коліна — і тут же над ним зависнув розлючений бандит, замахнувшись заточкою та збираючись добити ворога.

У мене спрацювали давно забуті рефлекси — з місця кинувся навперейми, перехопив занесену руку і вклав усю силу, яка залишилася, в удар, націлений в обличчя. Кулак урізався в гостре підборіддя, почулося клацання щелепи, сука загарчав, розвернувся до мене, легко вивільнив руку та вдарив у відповідь.

Від першого випаду я ухилився інстинктивно, ступивши крок убік, і знову спробував ударити, та вдруге бандит і іримірився краще — і біль обпік лівий бік. Я закричав, сахнувся, схопився за рану, відчувши липку кров. Третім ударом мене збиралися добити, та раптом за спиною вбивці виросла висока худорлява постать. Я впізнав Червоного.

Рвучко розвернувши суку за плече до себе, бандерівець, коротко замахнувшись, рубонув його ребром долоні, мітячи в горло. Та той сіпнувся, й удар прийшовся на ключицю, правиця з ножем опустилася, і Червоний вивернув суці руку, завдаючи болю та змушуючи пустити зброю на підлогу.

Сутичка захопила бандерівця, і він не помітив стрімкого нападу ззаду. Я попередив його вигуком. Схоже, це врятувало йому життя — піка, котра могла проткнути спину, ковзнула по правому боку. Червоний поточився, не втримався на ногах, перечепився через пораненого і впав. Я знов розгледів Зубка — це він намірився добити Данила, та не встиг. На нього навалилися двоє, збили, і він спритно порачкував під нари — тільки так зміг врятуватися.

От тепер ззовні заревла сирена. Навіть якщо так і планувалося, кримінальники мали змогу втекти з нашого бараку раніше, до появи охоронців на чолі з капітаном Бородіним. Для мене і, думаю, для інших усе довкола закрутилося, тому, сидячи на підлозі та спершись спиною об нари, я не чітко зафіксував, коли саме побігли з бараку суки, а коли налетіли вертухаї.

Простір бараку враз наповнився світлом їхніх ліхтариків. Його виявилося досить, аби побачити розгром, спричинений короткою кривавою сутичкою, та зрозуміти: нікого з нападників тут немає. Уздовж нар обабіч проходу виструнчилися за наказом Бородіна зеки, окрім поранених. Той, кого вдарили в обличчя, лежав далі на підлозі, згодом я дізнався, що це литовець Томас, в бійці йому викололи око. А я стояв поруч із Червоним, ми навіть підтримували один одного, кожен тримаючись за скривавлений бік. Правда, я рипнувся стати з усіма в стрій, та Червоний, ледь стиснувши моє плече, не дав цього зробити.

— І що тут таке? — гаркнув «кум», засліплюючи мене електричним променем. — Засуджений Гуров, якого хріна тут відбувається? Побилися? Чого не поділили? Зброя де, мать вашу, вороги народу довбані!

— Своєму народу я не ворог, — просичав крізь зуби бандерівець, і саме тоді я вперше почув від нього такі дивні та не до кінця зрозумілі мені слова.

— Це хто там у нас? — промінь перемістився на Червоного. — Ага, фашистський допомагач? Не поділив щось із радянським танкістом, морда бандерівська?

— На нас напали, громадянине капітан, — видушив я з себе.

— Напали на них... Хто тут такий борзий, а? Мовчимо? В мовчанку граємо, Гуров?

Але начальник оперативної частини вже сам зрозумів — щось не спрацювало і він побачив точно не те, чого чекав. У його повній поінформованості стосовно того, хто приходив сюди вночі та з якою метою, я вже не сумнівався. Тепер перед ним була інша проблема: троє поранених. Навіть за тутешніми правилами всіх трьох слід помістити в больничку, а вже потім — розбиратися. Аби таких, як ми, можна було просто застрелити на місці, на очах у таких самих безправних зеків, це зробили б уже давно. Проте для табірної адміністрації навіть бандерівці — насамперед робочі руки, і добувати воркутинське вугілля вони мусять до останнього.

— Розберемося, — відчеканив Бородін, відводячи промінь та пробігаючи ним по шеренгах доходяг. — У всьому розберемося. І покараємо. Ви, — кивок у наш бік, — до медичного блоку... Поки що. Бачу, дибаєте. То самі доповзете. Його заберіть, — кивок на Томаса. — Всім іншим — спати! Почую ще хоч писк до ранку — розбиратися не буду. Десять доходяг у ШІЗО, давно воно за вами плаче! Профілактика... бля...

Це він промовив, уже рухаючись до виходу. Усе ж таки не стримався: зупинився біля першого-ліпшого зека, наказав ступити крок уперед, обвів важким поглядом, без замаху влупив у сонячне сплетіння, задоволено подивився, як в’язень згинається від болю, і нарешті дав нам спокій.

 

 

 

Прибалтові Томасу пощастило менше, ніж нам, — він таки втратив око.

Хоча він і побачив у цьому певну вигоду: тепер його тримали в санчастині, давали «лікарняну» пайку — трошки більше хліба, кашу та мерзлий буряк, і, за великим рахунком, не мали права використовувати на роботах у шахті. З мого досвіду, одужанням пораненого в таборах вважається те, коли в нього перестає йти кров із рани. Але однаково якийсь час йому не знайдуть іншої роботи, крім як санітаром.

Наша з Червоним ситуація виявилася кращою. Мене приголубили ножем не надто сильно, його — трошки серйозніше, довелося навіть зашивати. Проте більш ніж десять днів ніхто нас із такими пораненнями не тримав на лікарняному ліжку з відносно свіжими, проте завжди випраними простирадлами.

Звісно, в тому, що сталося вночі, ніхто особливо не розбирався. Нас по черзі допитали під протокол, і я чомусь вирішив не називати «кумові» Саву Зубка. Ні з ким про це не домовлявся — рішення випливло з небажання всіх інших учасників сутички називати взагалі хоч когось. Загальне «не знаю», повна несознанка бандерівців передалася мені, тож я тиснув та інше: випадково потрапив у цю кашу. У принципі такі ситуації відповідали дійсності. Навряд чи я міг ввійти в якусь змову із націоналістами, та й Бородін із Абрамовим добре вивчили мене і, відповідно, моє небажання влазити в чужі розбірки з доброї волі.

Згодом я зрозумів небажання бандерівців переповідати в оперативній частині табору справжній розвиток подій. По-перше, це означало співпрацю з адміністрцією, з комуністами, чого Червоний та інші дозволити собі не могли. По-друге, вони зробили висновки, і результати цього не лише я, а вся зона побачила досить скоро. Поки ж ми лежали на ліжках поруч. Так і почалося наше тісніше знайомство.

І хоча ми з бандерівцем билися пліч-о-пліч у темряві, мені однаково не хотілося вступати з ним у тісніший контакт. Червоний почав першим, запитавши наступного ж дня коли мене відпустили з допиту в лікарняну палату.

— Тебе як звати?

— Віктор, — відповів здивовано, бо чомусь вважав — Данилові моє ім’я вже відоме.

— Звідки сам?

— Ленінград.

— За що тут? — Це вже скидалося на допит.

— Тобі яке діло? — мимоволі огризнувся я.

— Все ж таки?

— У танку горів, — промовив, трошки подумавши. Мені самому не хотілося зайвий раз згадувати свою печальну історію.

— Не згорів, виходить...

— Як бачиш... Навіть не обгорів.

— Далі що? За те, що не обгорів, сюди потрапив? Чому політична стаття?

— Коли наш танк підпалили, німці саме прорвалися. Півтори доби був у ворожому тилу. У лісі пересидів... Потім наші знову захопили цей рубіж. Ну, я вийшов до своїх.

— Ага. Свої ж тебе і посадили.

— Це помилка! — вирвалося в мене.

І одразу ж пошкодував через свою нестриманість — Червоний, справжній ворог радянського народу, тепер може вирішити, що я теж маю певні претензії до влади.

— Помилка, — легко погодився він. — А в чому помилка?

Я зітхнув. Мабуть, таки доведеться йому пояснити.

— Екіпаж розстріляли, коли підбитий танк загорівся. Мені, вважай, пощастило — ані опіку, ані подряпини. Про це мене потім особісти питали: чому весь екіпаж загинув у бою, а механік-водій навіть не постраждав? Що робив у ворожому тилу тридцять чотири години? Куди подівся планшет командира танку? Ну звідки я знаю, куди подівся його планшет! — Раптом я завівся. — Ну, слово за слово — пішло звинувачення в зраді батьківщини. Мовляв, чому я не застрелився, коли опинився в оточенні... А німці мене не помітили навіть! Там же війна кругом! Говорить особіст: вас, сержанте Гуров, устигли перевербувати, бо ви віддали фашистам планшет свого командира, а там були стратегічно важливі карти... Не було там стратегічно важливих карт!

— Ти звідки знаєш? — Червоний усміхнувся кутиками губ.

— О! Точно так мене питали в особливому відділі фронту! Звідки сержант може знати, що тримає у своєму планшеті старший лейтенант? Таки потягнув за собою і навіть зазирав... Аби ще мене хоча б поранили... Ну хоч якась подряпина...

— Бач, як буває: цілий — і не слава Богу. Краще, якби вбили. — Попри серйозність ситуації Червоний знов усміхався.

Наче думки мої читав: часом мені таке спадало на думку, та я гнав це від себе. Далі відчував десь глибоко у свідомості — не повинен я ось так запросто, наче рівному собі, ніби як... не знаю... сповідатися цьому зраднику... Хай навіть не сповідатися, навіть говорити з ним про подібні речі. Та зупинитися вже не міг: за весь час ніхто — від фронтового вгодованого особіста до зека на сусідніх нарах — не цікавився моєю сумною історією з такої неприхованою щирістю.

Поки, правда, я не міг розібратися, що ж так тішить Червоного в моїх поневіряннях, але тоді вирішив: десь у глибині душі бандерівець знущається з колишнього сержанта червоної армії. Не через ненависть до мене особисто — адже тоді, під час кривавої бійки в бараку, Данило, чесно сказати, врятував мені життя чи принаймні вберіг від тяжкого поранення. Просто у них це в крові — не любити нас: так я тоді думав. Та почавши розповідь чи сповідь, уже не міг зупинитися.

— Не знаю, що краще... Тільки потім мені, вважай, підфартило. Приїхав за тиждень якийсь серйозний чоловік із військової прокуратури, вивчив усі, на його думку, суперечливі справи. Дійшло до моєї. І вирішив так: з мене досить трьох місяців штрафної роти та розжалування в рядові. Ну, хай так — рядовий, штрафник, зате живий. Там теж люди воюють. Тільки далі я сам, напевне, винен...

— Тобто, ти сам не знаєш точно, винен чи ні? — З того моменту я відчував певний тиск з боку співбесідника.

— Ну... Я міг би стриматися...

— Від чого?

Я зітхнув.

— Нас послали в атаку, на пр