Інформацію поділяють на факти та оціночні судження. Якщо достовірність фактів можна перевірити, то достовірність оціночних суджень встановити неможливо. Не можливо переконливо довести чи заперечити, що: „погода жахлива”, „музика прекрасна”, „керівник непрофесійний”, а „політик негідник”. Всі ці вирази пов’язані із суб’єктивною оцінкою, зробленою конкретною людиною. Якщо питання достовірності в принципі вирішенню не підлягає, то і не можливо людину притягнути до відповідальності за дифамацію (тобто за поширення недостовірної інформації), навіть якщо ця інформація є негативною і принижує честь і гідність.
Концепція оціночних суджень є простою і складною одночасно. Вона широко застосовується українськими судами при розгляді спорів за участю журналістів. Спочатку суди опиралися лише на Європейську конвенцію з прав людини, однак з 2003 року визначення оціночних суджень з‘явилося і в українському законодавстві:
«Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості».
Проте, нова редакція ЗУ «Про інформацію» дає особі скористатися правом на відповідь, спростування та/або вимагати компенсацію моральної шкоди:
«Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду».
(Стаття 30 Закону України «Про інформацію»
«Звільнення від відповідальності»)
Як правило, наявність оціночних суджень легко встановити. Оціночне судження – це якісна оцінка певної події чи явища (певного факту). Тобто, журналіст має повну свободу давати власні оцінки політичним подіям, посадовим особам та інше. Визначення в законі прямо вказує на такі види оціночних суджень як критика та оцінка дій. Свобода критики є незаперечною.
При вживанні оціночних суджень завжди присутні два елементи: безпосередньо факт і оцінка цього факту. При цьому, журналіст буде звільнений від відповідальності виключно за оцінку факту, однак може отримати претензії щодо достовірності фактів. Наприклад, у фразі „Фонд державного майна прийняв недалекоглядне рішення розпочати приватизацію підприємства на початку року” оціночною частиною буде „недалекоглядність рішення”, за неї журналіст не може нести відповідальності. Однак, рішення про початок приватизації є твердженням факту і, якщо цей факт буде недостовірним, то журналіст нестиме відповідальність на загальних підставах.
Для наявності оціночного судження має бути і судження (думка, погляд) і оцінка. Деякі журналісти помилково вважають, що будь-які їх думки є оціночними судженнями. Додавання до речення слів „я думаю” не робить автоматично вираз оціночним судженням. Порівняємо: а) „він нікчемний агроном” і „я думаю, він нікчемний агроном” б) „він вкрав 10 000 доларів” і „я думаю, він вкрав 10 000 доларів”. Додавання виразу „я думаю” не сильно змінює контекст фрази. У першому випадку і без цих слів зрозуміло, що мова йде про особисту позицію людини. Однак, у другому випадку мова йде про факт крадіжки. Чи стає вираз оціночним судженням від додавання слів „я думаю”? Ні. У ньому немає оцінки. Він стає судженням, але не оціночним, а судженням про факт. Достовірність факту (крав 10 000 доларів чи ні) встановити можна. А отже, навіть якщо це була лише думка (вигадка) журналіста за неї може наставати юридична відповідальність. У подібних випадках, журналістам треба бути дуже обережними, особливо коли їхні судження є звинуваченнями у вчиненні злочину.
Друга частина законодавчого визначення оціночних суджень відносить до них алегорії, гіперболи та сатиру. Випадки вживання таких мовних засобів є частими і дуже яскравими. Можна пригадати українські судові справи, де ображені відомі особи судилися з журналістами за те, що були названі, наприклад, „вампіром”, „нільським крокодилом”, або „політичною повією”. Всі ці приклади є оціночними судженнями, оскільки вирази вживалися у переносному значенні.
Разом з тим, вживання мовних засобів не завжди буде віднесено до оціночних суджень. Закон говорить про випадки „коли висловлювання не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів”. При використанні термінів у переносному значенні потрібно дивитися на реальне значення слова, яке журналіст мав на увазі у публікації. Якщо людину називають „козлом”, то мають на увазі не факт, а оцінку інтелектуального рівня. Однак якщо, наприклад, у переносному значенні використовують слово „голубий”, маючи на увазі сексуальну орієнтацію, то це становитиме факт і жодного захисту через оціночні судження у такому випадку бути не може.