Теоретичні відомості

Глобалізація світового господарства супроводжується розвитком різних форм міжнародної економічної діяльності, яка включає: міжнародну торгівлю товарами та послугами; рух капіталів і зарубіжних інвестицій; міграцію робочої сили; міждержавну кооперацію виробництва; обмін у галузі науки і техніки; валютно-кредитні відносини. Послідовність перелічених форм відображає реальний історичний хід становлення світового господарства.

Міжгосподарські зв'язки починалися зі світової торгівлі, яка пройшла шлях від одиничних зовнішньоторговельних угод до масштабного торговельно-економічного співробітництва та формування світового ринку — сфери стабільних товарно-грошових відносин між країнами, які пов'язані між собою участю у міжнародному поділі праці. Міжнародна торгівля створює велику кількість переваг, що стимулює економічний розвиток окремих країн. Завдяки їй держави отримують можливість імпортувати продукцію, яку вони не виробляють самі. Світова торгівля сприяє поширенню нових ідей та технологій.

Останнім часом загальний обсяг світового торговельного обороту збільшувався набагато швидше, ніж загальний обсяг світового доходу. Це свідчить про те, що зовнішньоекономічні зв'язки відіграють дедалі важливішу роль практично в усіх розвинутих країнах.

Для сучасної світової торгівлі характерні такі риси: у структурі товарообороту збільшується частка обробленої продукції і значно скорочується питома вага сировинних товарів; зростає роль наукомістких виробів (комп'ютерна техніка та інше електронне обладнання); у світовому господарстві створено не тільки ринок товарів у вигляді продукту, а й світовий ринок послуг.

Сучасні держави регулюють торгівлю з іншими країнами. При цьому можуть застосовуватися дві протилежні форми торговельної політики — протекціонізм і вільна торгівля.

Важливим чинником міжнародних економічних відносин є експорт капіталу. Вивіз капіталу здійснюється в таких основних формах: прямі інвестиції, портфельні інвестиції, середньо- та довгострокові кредити позичкового капіталу. Прямі інвестиції дають право прямого контролю за іноземними підприємствами та компаніями. Вивіз капіталу в розмірах, що не дають права прямого контролю, веде до створення портфельних інвестицій.

Тепер більше поширені прямі інвестиції. Найзначніші експортери капіталу — Японія, США, Франція, Німеччина та Велика Британія. Географічно майже 80% прямих зарубіжних інвестицій переміщується серед розвинутих країн світу, інші направляються у країни, що розвиваються, та в держави з перехідною економікою.

Міжнародні кредити використовуються для поповнення основного капіталу, кредитування та фінансування операцій з придбання акцій, будівництва і реконструкції іноземних підприємств.

Важливе місце в розвитку міжнародного виробничого співробітництва посідають спільні підприємства. Останнім часом значно зросли темпи створення таких підприємств у країнах Східної Європи, в республіках колишнього СРСР та Китаї.

Надзвичайно сприятливі умови для залучення іноземного капіталу створюються у вільних (спеціальних) економічних зонах (ВЕЗ, СЕЗ). Вони являють собою територіально обмежені райони, які мають специфічні митні та торговельні режими, що визначаються вільним переміщенням капіталу, товарів та фахівців. Розрізняють такі види вільних економічних зон: експортні промислові зони, зони вільної торгівлі, парки технологічного розвитку, зони страхових та банківських послуг, комплексні зони. Згідно з існуючими оцінками у світовій економіці діють близько 3 тис. СЕЗ, які обслуговують понад 10% світового товарообороту.

Інтернаціоналізація міжнародної економічної діяльності передбачає розвиток такої форми міжнародних економічних зв'язків, як міграція робочої сили. Вона виявляється в еміграції (виїзді за кордон) та імміграції (приїзд трудящих з-за кордону).

Існують головні закономірності міжнародних міграцій населення. Вони полягають у посиленні ролі трудової міграції, постійному збільшенні масштабів міграції, значному збільшенні нелегальної міграції, у зростанні серед мігрантів частки висококваліфікованих спеціалістів. Важливо зазначити, що сучасна імміграційна політика західних держав дедалі більше орієнтується на потреби внутрішнього економічного розвитку. Цій політиці відповідає й ефективне імміграційне законодавство, яке передбачає селективне (вибіркове) залучення фахівців у нові галузі науки і техніки.

Міжнародні науково-технічні відносини здійснюються у різних формах, що включають продаж готових товарів, комплектного устаткування для виробництва, а також патентів, ліцензій, ноу-хау. При цьому продаж технологій стає важливим засобом захоплення іноземних ринків. Значно поширюються також міжнародні маркетинг, інжиніринг, гудвіл, лізинг, надання інформаційних послуг у різних галузях економіки і техніки.

На основі розглянутих вище форм міжнародних економічних зв'язків складаються міжнародні валютні відносини — повсякденні зв'язки між приватними особами, фірмами, банками на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та валютних операцій. Співвідношення між сумою платежів, одержаних з-за кордону, і сумою платежів, переказаних за кордон за певний проміжок часу, називається платіжним балансом держави.

До числа найбільш актуальних проблем сучасного людства відноситься проблема народонаселення, пов'язана насамперед із прискореними темпами зростання населення. Так, на початку нашої ери на Землі нараховувалося близько 200 млн осіб, у 1000 р. - 275 млн, у середині 17 ст. - 500 млн, у 1850 - 1,3 млрд, у 1900 - 1,6 млрд, у 1950 - 2,5 млрд, у 1970 - 3,6 млрд за даними на 1999 рік, чисельність населення світу становила 6 млрд.

За оцінками ООН, чисельність населення збільшується на 1,2%, тобто 77 млн. 97% зростання доводиться на такі країни, як Індія, Китай, Пакистан, Нігерія, Бангладеш, Індонезія.

За прогнозам експертів ООН, до 2025 року населення світу досягне 8,3 млрд. людей. На земній кулі щорічно народжується більш ніж 130 млн. людей, вмирає 50 млн.; таким чином, приріст населення складає близько 80млн. людей.

Як показує досвід цілого ряду країн, зниження темпів росту населення залежить від багатьох факторів. До таких факторів належать забезпечення всього населення житлом належної якості, повна зайнятість, вільний доступ до освіти і медичного обслуговування. Останнє ж неможливе без розвитку національної економіки на основі індустріалізації і модернізації с.г, без розвитку освіти, рішення соціальних питання. Дослідження, проведені в останні роки у деяких країнах Азії та Латинської Америки, показують, що там, де рівень економічного і соціального розвитку більш низький, де більшість населення безграмотне, народжуваність дуже висока, хоча у багатьох з них проводиться політика з регулювання народжуваності, і навпаки, її зниження при прогресивних економічних перетвореннях.

Зміни, що відбуваються в чисельності населення, називають рухом населення. Він буває природним і механічним. Природний рух визначається як різниця між народжуваністю і смертністю. Показники народжуваності та смертності є найвищими в країнах, що розвиваються. Їх зниження відбувається з ростом економічного розвитку країни: народжуваність падає з підвищенням соціального статусу жінки, а смертність - завдяки покращанню медичного обслуговування та підвищенню рівня життя. Розрізняють два типи відтворення населення як показники його природного руху:

1 тип відтворення: низька народжуваність і низька смертність. Природний приріст до 10 чол. на 1000 жителів (менше 1%). Це призводить до скорочення трудових ресурсів, старіння нації. До цього типу відносять розвинені країни Західної, Східної, Центральної Європи, США, Японію, Канаду, Австралію. Від'ємний приріст населення мають ФРН, Угорщина, Бельгія, Австрія, Данія, Україна.

2 тип відтворення: висока народжуваність і низька смертність. Природний приріст перевищує 1,2% (понад 12 чол. на 1000 жителів). До цього типу належать країни Африки, Азії, Латинської Америки, Албанія.

Складність і динаміку чисельності й руху населення висвітлює теорія демографічного переходу. Вона пояснюю відмінності у природному прирості населення різних регіонів насамперед соціально-економічними факторами.

Перша спроба оцінити динаміку кількості населення і відповісти на питання, чи може Земля прогодувати всіх на ній живучих, пов’язана з ім’ям Томаса Мальтуса, який в швидкому рості населення передбачав згубні екологічні наслідки.

Т.Мальтус стверджував, що чисельність населення збільшується в геометричній прогресії, в той час як харчові ресурси, необхідні для прожитку цього населення, в арифметичній. Таким чином, рано чи пізно, як би повільно населення не росло, лінія його росту перетнеться з прямою харчових ресурсів-арифметичною прогресією. Коли чисельність населення досягне цієї точки, загальмувати його ріст зможуть тільки війни, злидні, хвороби та пороки (необхідно відмітити, що до цих способів боротьби з збільшенням населення він ніколи не закликав). В інших видавництвах своєї книги Мальтус пропонував інші способи „гальмування” чисельності населення: безшлюбність, удівство, пізні шлюби. Перенаселення в концепції Мальтуса – не тільки біда людства, але й благо, яке змушує багаточисленних та лінивих від природи робітників із-за конкуренції якісно працювати за невисоку платню.

Теорія Мальтуса з моменту виходу книги стала предметом гострих дискусій:одні критикували автора за негуманність ідеї, інші стали його прихильниками, побачивши в ній закон, дійсний для будь-якої епохи. Послідовники Мальтуса в 20 ст. - мальтузіанці та неомальтузіанці пояснюють бідність населення не рівнем розвитку продуктивних сил, а „природним законом природи”, а соціально-економічну відсталість країн, що розвиваються не економічною ситуацією в країні та світі, а винятково надмірним ростом населення. В дійсності помітна тенденція, що ріст засобів існування викликає надмірний ріст народжуваності, на певному етапі переходить в протилежну – підвищення рівня життя веде до зниження народжуваності і не тільки до стабілізації чисельності населення, але й до абсолютного його зниження.

Міграція (від латинського migratio - переселення) - фізичне переміщення населення, внаслідок чого відбувається зміна його кількості, тобто механічного руху. Бувають внутрішні та зовнішні міграції. Внутрішні характерні практично для всіх країн - переїзд, переміщення населення в межах країни. Переміщення з однієї країни до іншої називається зовнішньою міграцією. Виїзд до іншої країни на постійне місце проживання називається еміграцією, в'їзд людей до країни – імміграцією.

Зовнішні міграції відбувалися постійно, але набули масового характеру, з виникненням капіталістичних відносин. Центром масової імміграції стала Західна Європа. За 1815-1915 рр. з Європи виїхало 35 - 40 млн. чол. Більшість переїхала до Північної Америки, де освоювалися величезні території. Прикладами насильницької еміграції є вивезення негрів з Африки до Америки (ХVІІІ ст.), переселення кримських татар ХХ ст. до Сибіру та Уралу.

Існують міграції тимчасові, головним чинником яких виступає економічний і соціальний рівень розвитку країн. Так, у країнах Західної Європи працюють 13-14 млн. іноземців. Окремо можна говорити і про сезонні міграції (з Мексики для збору врожаю до США). Важливе значення має й політичний фактор (після розпаду СРСР зросла еміграція до Західної Європи, США, Канади, Ізраїлю, Австралії).

Вивчаючи переміщення населення, демографи визначили основні причини міграції:

- природно-географічні (освоєння нових земель - США, Австралія);

- соціально-економічні (зі слаборозвинених країн до розвинених, переїзд кращих учених до США, Японії, ФРН);

- релігійні (між Індією та Пакистаном, Бангладеш);

- національні (формування населення Ізраїлю);

- політичні (розпад держав, репресії, переслідування).

Демографічна політика - система заходів, що їх проводить уряд держави для зміни демографічної ситуації в бажаний бік. Прикладами країн, де основне завдання - зменшення приросту населення, є Китай, Індія, Бангладеш, Індонезія, Шрі-Ланка. Типовий приклад демографічної політики, спрямованої на зростання природного приросту (за рахунок збільшення народжуваності), країни Західної Європи. Демографічна проблема залишається досить гострою з глобальних проблем людства.

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років - професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.

Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.

У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення - в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.

Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.

Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці - для іммігрантів та для своїх працівників - уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.

Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав-споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

- управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;

- сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

- організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.