Другим етапом розвитку інституціоналізму став постінституціоналізм. На цьому етапі дуже велике значення надавалось статистичному аналізу соціально-економічних процесів, їх моделюванню та проектуванню. Представниками цього напрямку були Дж. Р. Коммонс, який розвивав так званий соціально-правовий інституціоналізм, та У.Мітчелл, який надавав перевагу кон'юнктурно-статистичному аналізу.
Так У. Мітчелл (1874-1948 рр.), використовуючи математичні методи, намагався сконструювати модель безкризового розвитку економіки, досліджував причини ділових циклів. Він приходить до висновку про необхідність державного регулювання економіки для того, щоб запобігти економічним кризам. Під державним регулюванням У. Мітчелл розумів адміністративне регулювання, пов'язане з розробкою системи державних законів, спрямованих на заборону деяких видів бізнесу, формування монополій, втручання в біржову діяльність. У. Мітчелл одним з перших економістів почав розраховувати біржові індекси і слідкувати за динамікою курсу акцій.
Неоінституціоналізм став третім етапом у розвитку інституціоналізму. Він почав формуватися в кінці 60-х років XX ст. Його представниками є
Дж. Гелбрейт, Р. Коуз, Г. Беккер, Дж. Бьюкенен (США).
Дж. Гелбрейт розробив теорію зрівноважуючих сил в ціноутворенні. Він показав, що механізм вільного ринкового ціноутворення в сучасних умовах вже не діє. Ціни зрівноважуються в результаті дії двох протилежних тенденцій:
- з одного боку – монополії та олігополії, які домінують в економіці країни, намагаються завищувати ціни;
- з іншого боку – антимонопольна політика держави, спрямована на зменшення цін. В цьому ж напрямі діють профспілки і спілки споживачів, які слідкують за динамікою цін.
Особлива роль у сучасних умовах належить профспілкам, які контролюють ринок праці, а також мають монопольне положення на цьому ринку.
Дж. Гелбрейт висунув також теорію "конвергенції" двох систем і показав, що на певному етапі історичного розвитку капіталізм і соціалізм об'єднуються в єдину соціально-економічну систему. При цьому Дж. Гелбрейт вбачав елементи соціалізму у вже існуючій капіталістичній системі: соціальний захист населення, існування безкоштовного медичного обслуговування, безкоштовної освіти. Змінюється і психологія людей: вони стають більш духовними і уважними до проблем інших людей, зростає їх соціальна активність.
Одним з відомих сучасних представників неоінституціоналізму є Гаррі Беккер (США). Його відома робота – "Злочин та покарання: економічний підхід".
Г. Беккер намагається пояснити соціальні явища – розлучення, злочинність, прийняття урядових рішень – з позицій аналізу співвідношення вигод та витрат. У кожній своїй дії людина зіставляє вигоди, які вона отримує, з втратами або затратами, які вона несе.
Так, процес злочинності Г. Беккер пояснює як співвідношення доходів, які сподівається отримати злочинець від своїх злочинних дій, і втрат, які він може понести, якщо буде спійманим. Якщо ступінь вірогідності бути спійманим набагато менший, ніж бути неспійманим, злочинець піде на злочин. При цьому він також враховує альтернативну можливість отримати такий самий доход, але іншим шляхом.
Пояснення Г.Беккером розлучень також будується на аналізі співвідношення вигод, які людина має в шлюбі, з втратами, які вона при цьому несе.
Теорії Г. Беккера дуже популярні в наукових та суспільних колах США. Особливе значення має аналіз Беккером необхідності збільшення вкладень у "людський капітал" і, насамперед, у сферу освіти.
У книзі "Теорія розподілу часу" Г. Беккер доводить свою тезу про подорожчання фактора часу. Із збільшенням рівня доходів людина починає інакше оцінювати свій час. Якщо час, втрачений на роботу, приноситиме більший дохід, ніж домашнє господарство, то люди, і перш за все жінки, кинуть домашнє господарство і підуть працювати. Отже, кожна одиниця часу оцінюється з позицій того, що людина втрачає і що вона при цьому отримує. Якщо отримані вигоди менше втрачених, то час використовується не раціонально.
Ще один з представників неоінституціоналізму Дж. Бьюкенен (США) відомий своєю теорією суспільного вибору. В своїй праці "Свобода, ринок і держава" (1986 р.) Дж. Бьюкенен використовує економічний аналіз при дослідженні такого політичного явища, як вибори органів державної влади.
Дж. Бьюкенен підкреслює, що і ринкова економіка, і державне регулювання економіки мають ряд недоліків. Головне – навчити державних чиновників приймати вірні політичні рішення. Але досягги цього досить важко, оскільки кожен політичний кандидат йде на вибори зі своїми власними інтересами і виборці не вірять в їх щирість та правдивість. В результаті створюється певний ринок політичних ідей, на якому кандидати формують пропозицію ідей, а виборці формують попит на ці ідеї.
На політичному ринку йде обмін обіцянок політиків на голоси виборців. Вибори будуть ефективними, якщо більшість вибраних політиків будуть відображати інтереси більшості виборців. Отже, в основі теорії суспільного вибору лежить застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Політичні рішення – це вибір альтернативних варіантів. І якщо на ринку люди обмінюють яблука на огірки, то в політиці сплачують податки в обмін на суспільні блага. Але це не досить раціональний обмін, оскільки податки платять одні, а блага отримують інші. Тому держава повинна виконувати лише захисні функції і не брати на себе функції участі у виробничій діяльності. Суспільні блага треба перетворити в товари та послуги, які продаються на ринку.
Бьюкенен отримав в 1986 р. Нобелівську премію за свої роботи.
Ще одним напрямком сучасного інституціоналізму є економічна теорія прав власності, представлена роботами Рональда Коуза та Артура Пігу. Ця теорія звертає увагу на необхідність забезпечення прав власності, не порушуючи при цьому інтересів інших людей. Якщо худоба завдає шкоди сусіду, який вирощує пшеницю, необхідно компенсувати йому збитки, оскільки порушені його права власності. Кожна економічна діяльність супроводжується не лише прямими, але й зовнішніми ефектами, які можуть виступати або як вигоди, або як втрати. Ринок не має механізмів нейтралізації негативних зовнішніх ефектів (забруднення навколишнього середовища, викиди в атмосферу забруднюючих речовин, паління тощо).
Артур Пігу, який займався цією проблемою раніше Коуза, вважав, що для подолання негативних зовнішніх ефектів необхідне державне втручання і встановлення спеціальних податків.
Коуз виступив проти державного втручання, оскільки державне регулювання потребує додаткових затрат. Він вважав, що необхідно складати взаємовигідні договори обох сторін, в яких відображатимуться додаткові витрати та додаткові вигоди від подолання зовнішніх ефектів.
Була сформульована так звана "теорема Коуза", згідно з якою проблема зовнішніх ефектів може бути вирішена шляхом узгодження між зацікавленими сторонами на базі зіставлення вигоди та витрат. Умовами досягнення такого узгодження виступають:
1) чітке визначення прав власності;
2) досить невелика вартість погодження, в якому бере участь невелика група учасників.
Головне – установити та розмежувати права власності, тобто права володіння та використання, управління та відчуження, права захисту, спадкування та відповідальності, отримання доходів та компенсації.
Не податки, не державний арбітраж, а ринкові відносини та права власності захистять від побічних зовнішніх ефектів.