Мова, як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сфери духовної культури, а й пов`язана з виробництвом, з його галузями і процесами.
У сучасному житті по – новому розглядається питання функції мови. Основний критерій
– знання свого фаху, рівень опанування професійною термінологією.
Що означає знати мову професії?
Це – вільно володіти лексикою свого фаху, нею користуватися.
Мовні знання – один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки
мова виражає думку, є засобом пізнання та діяльності, то правильному
професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.
У повсякденному спілкуванні з пацієнтами, колегами медичний працівник використовує лексичні засоби, характерні для офіційно-ділового, публіцистичного і навіть художнього стилів мовлення. Розмовний і науковий стилі разом з офіційно-діловим є характерними для фахового мовлення медичного працівника. У розмовному стилі вживають переважно побутову лексику, фразеологізми, вставні слова, вигуки, неповні речення. Науковому ж стилю притаманні повні речення, складні синтаксичні конструкції, терміни, логічність, точність, обґрунтованість викладу.
Бесіда медичного працівника – це діалог медика і хворого, і тому в процесі
спілкування вона несе в собі інформацію про фізичний і психологічний стан
людини. Ніжність і теплота слів сама по собі розкриває непомітні для лексики
нюанси думки і прагнення людини.
Для повноцінного спілкування треба мати необхідний словниковий запас і вміти правильно будувати речення.
Мета бесіди медичного працівника з хворим – точно передати інформацію,
зрозумілу співрозмовнику. На жаль в нашій мові багато слів жаргонів, професіоналізмів.
“Коли ти говориш неправильно, це не тільки саме по собі бридко, але й душі спричиняє лихо”. Платон.
“Неохайність в мові, в одежі, в думках, на кінець, - хіба це не свідчення втрати
істинного професіоналізму?”.
Зараз все більше голосів роздається про те, що в бесіді медичного працівника з хворим потрібно уникати не тільки побутового, молодіжного, а й
професіонального жаргону. Так, наприклад, хіба може мати місце така жаргонна форма вислову, яка існує в психіатричній практиці: “Ще одну гарячку привезли.”
В приймальному відділенні лікар запитує: “Що везете?” І часто звучить відповідь: “Інфаркт міокарда, інсульт, кардіогенний шок”.
Нерідко можна почути, як про хворого говорять: діабетик, виразник, гастритик, ревматик. Всі ці слова затінюють особу хворого, є неетичними, образливими для нього.
Не краще складаються справи і з термінологією. Замість узаконених термінів вживаються застарілі. Наприклад: систолічні або діастолічні дрижання все частіше називають котячим мурликанням (кошачьим мурлыканьем); стенокардію – грудною жабою, плевральні і інші зрощення – спайками.
І так, стає очевидним те, що медичному працівникові необхідно володіти високою культурою, наукою, мистецтвом професійної мови, базисом якої повинна бути літературна мова. В висновок можна привести слова Сухомлинського:
«Слово – найтонший дотик до серця; воно може стати ніжною пахучою квіткою і живою водою, яка повертає віру в добро і може стати гострим ножем, і розколеним залізом, і грудкою грязюки ”.