Ґрунтується на трьох основних принципах ідеології європейської інтеграції — партнерстві, субсидіарності, доповнюваності. Партнерство зумовлює тісну координацію дій між Євросоюзом (ЄС), національними, регіональними і місцевими органами влади. Субсидіарність — одна з основ федералізму — визначає, що проблеми мають вирішуватися там, де вони виникають, а "вгору" передаються лише ті повноваження, які не можуть бути виконані (або виконуються неефективно) "знизу". Принцип доповнюваності використовується з метою акумулювання ресурсів для підтримки регіонів. Це можуть бути ресурси ЄС і національних (суспільних і приватних) інвестицій [12,105].
Концепція спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ)
Реальним інструментом формування інтегрованих у світову економіку регіонів, у т. ч. єврорегіонів, є створення СЕЗ — територій з особливим правовим статусом, яким надаються відповідні пільги для залучення іноземного і внутрішнього капіталу, відповідні податкові, митні та інші стимули розвитку. Теоретичним обґрунтуванням формування СЕЗ є теорія "полюсів зростання". Спочатку СЕЗ створювалися у межах однієї країни (у високорозвинених державах) з метою підвищення рівня розвитку відсталих регіонів і міст (першим досвідом вважають відкриття технопарку у місті Філадельфія, США). Потім цей метод був використаний для розвитку регіонів держав низького рівня розвитку (країни Східної і Південно-Східної Азії та ін.). Незважаючи на недоліки цього підходу, він відіграв значну роль у розвитку нових індустріальних та інших країн світу. Серед СЕЗ прийнято виокремлювати: зони вільної торгівлі (порти, комунікаційні вузли, прикордонні території); виробничі зони (імпортозамінні та експортні); технологічні (інкубатори, інноваційні зони, технополіси, технопарки); сервісні (офшорні, банківські, страхові), рекреаційні та ін. Вийшовши за межі тільки економічної інтеграції, нові модифікації СЕЗ нині стають способом інтеграції громадських суспільств (єврорегіони).