Саме в процесі праці проявляється органічний зв'язок людини і природи. Адже практично всі матеріальні блага, що їх споживає людина, є модифіковані людською працею елементи природи. Відповідно до власної мети й інтересів людина впливає на природу з допомогою техніки і технологій, що втілюють відкриті нею закони природи.
Розв'язуючи конкретні виробничі завдання, ми об'єктивно змінюємо природу. Однак і вона -також здійснює зворотний вплив на розвиток виробництва і життєдіяльності людей. Не визначаючи повністю соціально-економічний розвиток, природні фактори впливали і впливають на життєдіяльність суспільства, є важливою умовою суспільного виробництва, розміщення продуктивних сил, ефективності виробничого, процесу.
Сучасний стан взаємодії людини і природи характеризується двома протилежними моментами: 1) науково-технічна революція створює широкі, можливості для перетворення природи; 2) вони викликають вкрай несприятливі наслідки в природних системах. Ці наслідки, надзвичайно погіршують умови життя самих людей на Землі.
Суперечність загострюється тим, що суспільне виробництво функціонує на багатовідходннх технологіях. Це означає, що можливості людської праці добувати з природного середовища необхідні ресурси поки що значно перевищують можливості добування всіх споживних вартостей, які закладені в них. Як наслідок цього виникла суперечність між потребами виробництва в сировині та виснаженням її запасів.
Учені стверджують, що природа вже не в стані самостійно забезпечувати нормальні умови для розвитку життя на Землі. Тому людина вимушена не лише видобувати природні ресурси, а й якнайактивніше допомагати природі розкривати свої життєві сили. За відсутності ефективних заходів щодо охорони і відтворення природних умов і ресурсів, належного компенсаційного впливу людини на природу, використання її як невичерпної комори може призвести до ще більшого порушення гармонії між суспільством і. природою.
Причому на сьогодні пріоритетним повинен бути саме екологічний критерій, порівняно з економічним (умови життя людей, здоров'я). Досвід аварії на Чорнобильській АЕС показав, що в протилежному випадку суспільство може зазнати невідновних втрат. Тобто, якщо господарське рішення не відповідає соціальним цілям і вимогам екологічної безпеки, то, воно не повинно прийматися незалежно від очікуваного економічного ефекту. Слід розглядати лише найобгрунтованіші проекти з числа соціальне необхідних і екологічно допустимих.
34. виробничий та науково-технічний потенціал регіонів україни
Виробничий та науково-технічний потенціал є важливою складовою економ.потенціалу суспільства. Вироб. І наук.-техн. Потенціал знаходить своє відбиття у сукупній спроможності галузей народ.господарства та регіонів виробляти промислову і с/г продукцію, здійснювати інвестиційну та інноваційну діял. І надавати послуги населенню та виробництву.
Виробничий потенціал України визначає можливості виробництва щодо вирішення комплексних завдань соц.-ек р-ку країни.
Частиною виробничого потенціалу України є основні виробничі фонди, які включають засоби праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і використовуються у виробництві матеріальних благ.
Кількісний та якісний рівень основних виробничих фондів характеризують виробничий потенціалгосподарства країни. Виробничі фонди нині становлять дві третини вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства країни.
Одним з головних показників, що характеризує основні виробничі фонди, є виробнича потужність – здатність засобів праці виробляти максимальну к-ть продукції.
Виробничий потенціал територіально розподіляється у вигляді заводів, фабрик, транспортних засобів, с/г підприємств, що є важливою умовою р-ку й РПС.
Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої с-ми ефективно вирішувати завдання соц.-ек р-ку країни та її регіонів.
Науково-технічний потенціал включає:
1) матеріально-технічну базу науки;
2) кадри наукової системи;
3) інформаційну систему;
4) організаційно-управлінську підсистему.
Важливою складовою наукового потенціалу, від якої залежить виконання науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок, є матеріальнотехнічна база – основні фонди, що знаходяться в розпорядженні наукових та науково-технічних організацій, у тому числі наукове обладнання, машини, устаткування, за допомогою яких здійснюються дослідження та розробки.
Розвинутий науково-технічний потенціал є також визначальною передумовою для встановлення і ефективного розвитку міжнародних науково-технічнихзв’язків.
В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші. Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємствами науково-технічних досягнень
35. комплекс галузей лісової промисловості україни
Лісова і деревообробна промисловість — важлива складова економіки України.
Зародження розвитку галузі в Україні відбувається на рубежі XVIII — XIX століть. У цей період створюються дрібні кустарні лісопильно-деревообробні і меблеві підприємства. Лісозаготівлі в переважній більшості районів носять сезонний характер. В другій половині XIX століттяз'являються лісохімічні виробництва (випалювання вугілля, видобуток живиці тощо).
В 1950—1990рр. на підприємствах почали впроваджуватися механізовані й автоматизовані лінії, новітнє устаткування з програмним керуванням, сучасні технології і матеріали, особливо в меблевому виробництві.
Підприємства галузі розташовані на території всіх областей України, у містах Києві і Севастополі.
Пріоритетний розвиток деревообробна і меблева промисловість одержали на півночі і заході країни, де зосереджені значні лісосировинні ресурси. У лісовому фонді переважають коштовні хвойні і твердолистяні породи. Найбільші лісові масиви розташовані в Поліссі і Карпатах. Шпилькові (хвойні) насадження займають 43 % загальної площі, з них сосна — 33 %. Твердолистяні становлять 43 %, з них дуб і бук — 32 %. Щорічно в Україні заготовлюється близько 13 млн кубометрів деревини.
Промисловий потенціал базових виробництв — деревостружкові і деревоволокнисті плити. На базі заглибленої переробки малоцінної деревини і її відходів створено 25 цехів деревних плит. Найбільші з них — на ~57321 домобудівному комбінаті, Наддвірнянському лісокомбінаті, Київському і Черкаському деревообробних комбінатах і інших. Цеху твердих деревоволокнистих плит діють на Вигодському лісокомбінаті, Оржівському деревообробному комбінаті і Київському експериментальному комбінаті плитних матеріалів.
Виробництво фанери, у тому числі великого формату і водостійкої, зосереджено на підприємствах Карпатського регіону, Рівненської, Черкаської областей і Києва.
Меблева промисловість найбільш розвита у великих містах — Києві, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку й інших. Значні меблеві центри сформувалися в межах лісопромислових районів, де зосереджені основні лісосировинні ресурси (Карпати, Житомирська, Львівська, Київська й інша області). Серед найбільш спеціалізованих меблевих підприємств —Ужгородський фанерно-меблевий комбінат, Івано-Франківська меблева фабрика, Дніпропетровський, Донецький, Чернівецький меблеві комбінати, меблевий комбінат «Стрий» і інші.
Складової галузі є лісозаготівельна промисловість. Свого розвитку вона досягла на території Закарпатської, Івано-Франківської і Чернівецької областей. Основні лісозаготівельні підприємства в цьому регіоні — держлісгоспи Держкомлісу і спеціалізовані підрозділи колишніх лісокомбінатів Мінпромполітики України. Заготівля і вивезення деревини здійснюються на промисловій основі цілий рік.
Лісохімічна галузь представлена такими спеціалізованими лісохімічними підприємствами, як Перечинський, Свалявський і Великобичковський лісокомбінати в Закарпатській області іВигодський лісохімічний завод на Івано-Франківщині. На основі сухої перегонки деревини вони роблять деревне вугілля, оцтову кислоту, а також хімічну продукцію — карбомідні смоли, етилацитат, хімреагент для буравлення шпар тощо.
Науково-технічну підтримку галузі забезпечують 6 науково-дослідних і проектно-конструкторських інститутів і організацій. Зокрема, головним в області досліджень техніки і технології переробки, захисту й облагороджування деревини є Український науково-дослідний інститут механічної обробки деревини.
36. заходи по забезпеченню сталого розвитку в україні
Сталий ро́звиток (англ. Sustainable development) — загальна концепція стосовно необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб людства і захистом інтересів майбутніх поколінь, включаючи їхню потребу в безпечному і здоровому довкіллі.
Ряд теоретиків і прихильників сталого розвитку вважають його найперспективнішою ідеологією 21 століття і навіть усього третього тисячоліття, яка, з поглибленням наукової обґрунтованості, витіснить усі наявні світоглядні ідеології, як такі, що є фрагментарними, неспроможними забезпечити збалансований розвиток цивілізації.
Сталий розвиток — це керований розвиток. Основою його керованості є системний підхід та сучасні інформаційні технології, які дозволяють дуже швидко моделювати різні варіанти напрямків розвитку, з високою точністю прогнозувати їхні результати та вибрати найбільш оптимальний.
Водночас з'явились дослідження американського вченого Н. Джорджеску-Рогена, який пов'язує розвиток економіки з природними обмеженнями та робить спроби поєднати термодинаміку з економікою довкілля. Дослідження Н. Джорджеску-Рогена проводились незалежно від К. Боулдинга, який у 1966 р. був визнаний за обґрунтування довкільних проблем принципу рівноваги речовини, а також від Г.Айреса і Л.Кохрсена, які використовували підхід балансу матеріалів та вхідних і вихідних системах[1].
Варто відзначити, що досягнення оптимального варіанта розвитку декларують ряд країн, у кожної країни свій шлях розвитку. В одних цей шлях «тільки починається, у інших вже розпочався, треті вже стали на шлях сталого економічного розвитку (США, Японія, країни Європейського Союзу)» [2]. Існує багато і таких країн, яким не до сталого розвитку і вони його не сприймають. На перше місце вони ставлять одну стратегічну мету — вижити. Саме такі країни провокують загрози, що поширюються до інших держав та їхніх регіонів. Досягти сталого розвитку регіонів надзвичайно важко, адже близьке сусідство з іншими державами формує загрозу екологічної небезпеки, а глобалізація, що стрімко набрала обертів, сприяє утворенню та загостренню економічних та соціальних небезпек, що зрештою торкаються регіонального розвитку.
Особливості перекладу[ред.]
Термін «сталий розвиток» є офіційним українським відповідником англійського терміну «англ. sustainable development», дослівний переклад якого з урахуванням контексту може бути «життєздатний розвиток» а за сенсом — «самопідтримуваний розвиток», інколи цей термін тлумачать як всебічно збалансований розвиток. За визначенням Комісії ООН зі сталого розвитку, його мета — задовольняти потреби сучасного суспільства, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Теорія сталого розвитку є альтернативою парадигмі економічного зростання, яка ігнорує екологічну небезпеку від розвитку за екстенсивною моделлю.[3]
Парадигма сталого розвитку[ред.]
Триєдина концепція стійкого розвитку
Парадигма сталого розвитку включає в себе вимоги до захисту довкілля, соціальної справедливості та відсутності расової й національної дискримінації. У країнах, де на державному рівні зазначені вимоги ігноруються, в поняття сталого розвитку намагаються вкласти «зручний» зміст, вихолощуючи справжній. Так в Україні термін «сталий розвиток» часто вживають для означення лише неухильного зростання економічних показників країни, її регіонів, міст, сіл та окремих галузей економіки. Інколи до цього додають здійснення безсистемних заходів щодо збереження довкілля та поліпшення санітарних умов проживання й праці людей. Таке тлумачення терміну розкритиковане Ґ. Дейлі і є не лише грубою помилкою, але і його профанацією.
Базові принципи концепції[ред.]
Концепція сталого розвитку ґрунтується на п'яти головних принципах:
1. Людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби.
2. Обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Вони пов'язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.
3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на благополучніше життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф — злидні, які стали у світі звичайним явищем.
4. Необхідно налагодити стан життя тих, хто користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії.
5. Розміри і темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється.
Приклади впровадження концепції[ред.]
· Будівництво доріг, будівель має супроводжуватися відповідним зростанням зелених насаджень — щоб не погіршувати стан довкілля.
· Зростання виробництва зерна не повинно супроводжуватися виснаженням чи іншим погіршенням якості ґрунту.
· Видобування корисних копалин (наприклад металевих руд, вугілля) має супроводжуватися створенням підприємств, що не залежать від цього видобутку. Таким чином, щоб після вичерпання майбутні покоління (а часто й поточні) не мали економічних проблем.
· У приватному сенсі — заробітна плата повинна компенсувати витрати на відновлення здоров'я, погіршене через виконувану роботу.
· Медичні препарати та хірургічні операції повинні не лише вирішувати поточну проблему, але й не призвести до погіршення стану здоров'я пацієнта у майбутньому, часто це включає і здоров'я наступних поколінь.
· Навчання та використання праці жінок не повинне приводити до відмови від виконання основного обов'язку — народження дітей. Фактично найбільша шкода, яка може бути завдана майбутнім поколінням — це пряме їх знищення.
37. значення територіального поділу праці при розміщенні виробництва
Закономірності розміщення продуктивних сил
У разі становлення та розвитку ринкових відносин виявляються певні закономірності в розміщення продуктивних сил. Вони формуються внаслідок взаємодії законів у суспільному розвиткові певному історичному етапі.
Закономірності розміщення продуктивних сил представляють найбільш загальні відносини між производителъными силами і територією.
Для сучасного стану економічного розвитку велике значення набуває рационалъное розміщення продуктивних сил, що дозволяє забезпечити більшої ефективності виробництва, отримати максималъную прибуток при дбайливе, раціональне використання природно-ресурсного потенціалу, збереженні і поліпшення екологічних умов життя населення. У цьому як ніколи актуальними мають комплексне використання природних ресурсів, впровадження безвідхідних технологій при переробці сировини й палива. Сучасне розміщення виробництва, у умовах новонароджуваного ринку передбачає структурну перебудову всієї господарської системи, социологизацию економіки, вирівнювання рівнів економічного розвитку окремих регіонів РФ. Удосконалення територіальної структури господарства, забезпечення раціонального поєднання економічного та розвитку кожного суб'єкти федерації, регіону, національних утворень (республік і автономних округів) мають бути спрямовані на поліпшення їх взаємодії господарському комплексі Росії, комплексність їх розвитку, формування територіально-виробничих комплексів й управління промислових вузлів, раціональне освоєння природних та знайти економічних ресурсів.
До найважливішим закономірностям розміщення виробництва, у умовах розвитку ринку ставляться:
1. Раціональне, найефективніший розміщення виробництва.
2. Комплексне розвиток господарства економічних районів, усіх суб'єктів Федерації.
3. Раціональне територіальний поділ праці між регіонами в межах їх територій.
4. Вирівнювання рівнів економічного та розвитку регіонів.
Рационалъное, найефективніший розміщення виробництва означає всебічну економію витрат за виробництво продукції, розміщення у конкретній території наскільки можна всіх стадій виробництва, до готового продукту. Природні ресурси у регіонах Росії відрізняються за величиною запасів, змісту корисних компонентів, горно-геологическим умовам залягання. Важливе значення у своїй мають транспортні умови, щоб забезпечити наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії та споживання. Також дуже впливає розміщення виробництва вартість перевезень, особливо у Росії із її величезної територією і нерівномірним розміщенням природних багатств. Тому з головних завдань підвищення ефективності, зниження вартісних витрат є скорочення надмірно далеких, особливо громіздких перевезень, наближення матеріаломістких виробництв до джерел сировини, а паливно-енергетичних — до джерел енергії.
Важливим умовою раціонального розміщення продукування є кооперування і комбінування виробництва, і навіть впровадження новітніх найпрогресивніших і найбільш безвідхідних технологій. У цьому раціональне розміщення продуктивних сил передбачає дбайливе ставлення до природних ресурсів, їх збереження та поліпшення екологічних умов. Дедалі більше значення мають скорочення втрат при видобутку й збагаченні з корисними копалинами, роботи з лесовосстановлению, дбайливе використання земельних ресурсів.
Комплексне розвиток господарства економічних районів передбачає поєднання галузей ринкової спеціалізації, мають загальноросійське значення, галузей виробництва, що задовольняють потреби населення, і навіть потреби провідних деяких галузей і галузей інфраструктури. Комплексність господарства регіонів передбачає зміцнення економічних перетинів поміж галузями ринкової спеціалізації, галузями, дополняющими територіальний комплекс, і сферою послуг.
Кожен економічний район Росії своя особлива природно-ресурсний потенціал, своєрідні економічні та социалъные умови, які визначають його економічний профіль. Економічний район є господарський комплекс, цілісну територіальну господарську систему, де провідна роль має належати галузям ринкової спеціалізації.
У Росії вже на стартовому рівні становлення та розвитку ринкових відносин склалася система територіально-виробничих комплексів різних рангів і типів. Нині цю систему представлена федеральними округами, що є найбільшими територіальними господарськими комплексами, районами середньої ланки (суб'єкти РФ) і низовими районами. Постійно розвивається єдиний господарський комплекс РФ з урахуванням міжгалузевих комплексів (паливно-енергетичного, машинобудівного, хімічного, будівельного, лісового, агропромислового та інших.), і навіть республіканські і регіональні комплекси.
Сучасний господарський комплекс Росії складну галузеву структуру, що у час докорінно перебудовується з урахуванням соціологізації.
Галузева структура загальноросійського комплексу пов'язані з тер-риториальной структурою комплексів різних рангів. Основне місце належить регіональним комплексам, які представляють раціональне поєднання ефективних галузей ринкової спеціалізації з дополняющими територіальний комплекс галузями, і навіть виробничу краще й соціальної інфраструктурою (транспорт, зв'язок, житло, підприємства сфери послуг тощо.)-
Территориально-производственный комплекс — це пропорційно узгоджене поєднання виробництв і економічно та технологічно пов'язаних галузей.
Раціональне територіальний поділ праці між регіонами в межах їх територій є необхідною передумовою ефективного розміщення виробництва, у умовах ринкової економіки. Особливого значення він має для Росії із її величезної територією, багатющим і різноманітним природно-ресурсным потенціалом. Регіони країні мають економічні, природно-ресурсные й історичні умови й особливо, рівні економічного розвитку. Тому кожний регіон може формувати свою, притаманну тільки Мариновському ринкову спеціалізацію економіки та з урахуванням економічних зв'язків обмінюватися продукцією коїться з іншими регіонами. Так, сформовані загальноросійські металургійні бази на Центральному, Уральском і Сибірському федеральних округах зберігають свою спеціалізацію і у перспективі постачатимуть своєї продукції ринку інших регіонів, як і нафтогазоносні бази Уральського, Приволжского, Північно-Західного округів. У той самий час кожен із новачків одержуватиме продукцію, їм необхідну, з регіонів Росії.
На етапі економічного розвитку на умовах становлення та розвитку ринку особливо важливо подальше вдосконалення поділу праці між регіонами шляхом поєднання і технічні узгодження їх трудових зусиль, правильного поєднання інтересів з його інтересами кожного регіону будь-якого рангу. Питання створення нових великих господарських об'єктів вимагають розгляду у масштабі усіх суб'єктів РФ, затвердження спеціальних програм.
Територіальне поділ праці і раціональна ринкова спеціалізація регіонів з організацією правильних економічних перетинів поміж регіонами і усередині них сприяти підвищенню рівнів економічного розвитку, необхідного розширення виробництва та підвищення його ефективності.
Вирівнювання рівнів економічного та розвитку регіонів. У забезпеченні розвитку економіки умовах розвитку ринкових відносин велике значення має вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку всіх регіонів країни. Це найважливіша закономірність розміщення виробництва, одна з головних умов прискорення темпів розвитку лише найвідсталіших територій, а й країни загалом.
Нині при загальному падінні рівень життя країни виділяються регіони, яким уряд Росії мусить уделитъ увагу першу чергу. У цих відсталих регіонах можуть і осередки напруженості, здатні дестабілізувати ситуацію у Росії. Тому необхідно виділення додаткові засоби з бюджету вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку цих регіонів, складання цільових програм їх розвитку.
У зоні традиційного розселення нечисленних народів Півночі, як відомо, розташовані унікальні минерально-сырьевые, паливно-енергетичні й біологічні ресурси, інтенсивне промислове освоєння яких без дотримання соціальних і екологічних вимог щодо умовах легко ранимою північної природи завдало невиправна збитки економіки та самобутню культуру цих народів. Була підірвана економічна основа їх розвитку — традиційні галузі господарства: оленярство, полювання, рибний промисел, т.р. погіршилося середовище їхнього життя. Виникла загроза зникнення як традиційних занять, звичаїв, культури, а й самих нечисленних народів Півночі. Рішення проблем Півночі проведення спеціальної державної політики, головними цілями якої є вирівнювання рівнів, подолання соціально-економічного і охорони культурної відставання, досягнення якісного поліпшення умов його життєдіяльності.
У період початку ринкової економіки необхідними умовами відродження нечисленних народів Півночі є посилення державної протекціоністської політики, встановлення пільг і гарантій відповідно до законами Росії.
Об'єктивні закономірності розміщення продуктивних сил, будучи відбитком законів розвитку ринкової економіки, діє ізольовано одна від одну всі вони взаємозумовлені.
Поруч із закономірностями розміщення продуктивних сил велике значення мають значення і принципи розміщення — конкретні прояви просторового розподілу виробництва, у певного періоду економічного розвитку. Принципи можна як методи господарювання.
Принципи розміщення виробництва, у умовах ринкової економіки є основні вихідні наукові становища, якими керується держава робить у свого економічного політиці.
Принципи розміщення продуктивних сил розвиваються з урахуванням вивчення та збільшення використання досвіду і моделей розвитку ринкової економіки окремих країнах. У сучасному розміщення продуктивних сил на стартовому рівні початку ринкових відносин вирізняються такі принципи:
1. Наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії і до районам споживання.
2. Першочергове освоєння і комплексне використання найефективніших видів природних ресурсів.
3. Оздоровлення екологічної обстановки, прийняття ефективних заходів для охорони природи й раціональному природокористування.
4. Використання економічних вигод міжнародного поділу праці, відновлення й розвиток економічних зв'язків із країнами близького і далекого зарубіжжя.
Дотримання принципу наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії і до районам споживання дозволяє покінчити з проблемою скорочення оподаткування і ліквідації далеких нераціональних перевезень, зниження витрат праці цілому й за всіма стадіям виробництва, підвищення економічну ефективність.
Особливо важливим є наближення енергоємних виробництв до джерел палива й енергії, наприклад кольорової металургії (виробництв алюмінію, магнію) чи галузей хімічної промисловості. До джерелам сировини наближаються матеріаломісткі виробництва, наприклад чорна металургія, важке машинобудування. Виробництво продукції галузей легкої і харчової промисловості наближається до районам споживання, а наукомісткі галузі — до районам, забезпеченим кваліфікованими трудовими ресурсами.
У разі розвитку ринкових відносин особливо важливий принцип першочергового освоєння і комплексного исполъзования найефективніших видів природних ресурсів. Для цього вже створені і продовжують розвиватися програмно-цільові територіально-виробничі комплекси (ТПК), наприклад Західно-Сибірський ТПК з урахуванням видобутку нафти і є, Оренбургский газопромышленный комплекс, з урахуванням залізних руд ТПК КМА, з урахуванням унікальних вугільних ресурсів — Канско-Ачинский і Южно-Якутский ТПК.
Дуже важливий принцип оздоровлення екологічної обстановки, прийняття ефективних заходів для охорони природи й раціональному природокористування. Приміром, в вугільних і металургійних базах Росії застосовується утилізація промислових газів — коксових, доменних. Безотходные технології дедалі більше застосовують у лісопромислових комплексах, кольоровому металургії та інших галузях.
У разі ринку на процесі розміщення й розвитку продуктивних наснаги в реалізації регіонах гостро стають питання удосконалення управління природокористуванням. Аналіз вітчизняного й зарубіжного досвіду свідчить необхідність комплексної системи вирішення екологічних й ресурсних проблем регіонального розвитку. За сучасних умов необхідно подолання економічної безвідповідальності за збитки, заподіювана природі, за випуск екологічно брудної продукції, за розбазарювання природних ресурсів через низьку вартість проти світовими цінами. Для оздоровлення екологічної обстановки, досягнення ефективності природокористування потрібні такі економічні регулятори.
1. Законодавча і нормативна база на дію системи екологічними обмеженнями у регіонах і екосистемам, у межах яких мають здійснюватися розміщення та розвиток продуктивних сил.
2. Запровадження системи екологічного оподаткування нафтопереробки і платежів за природокористування, стимулюючої екологічне оздоровлення, відтворення й раціональне використання при-родных ресурсів.
3. Ліміти споживання природних ресурсів, ліміти викидів і скидів забруднюючих речовин, розміщення відходів, і навіть розробка системи показників ефективності і комплексності використання природних ресурсів.
У разі становлення та розвитку ринкових взаємин у Росії особливе значення набуває принцип исполъзования економічних вигод міжнародного поділу праці, поновлення і розвитку економічних зв'язків із країнами близького і далекого зарубіжжя.
Відомо, що розміщення продуктивних сил кожної країни має здійснюватися у рамках міжнародного поділу праці. У цьому взаємини між країнами мають будуватися за принципами повного рівноправності, довіри, взаємної вигоди і дотримання суверенітету. Співпрацювати зі закордоном забезпечить можливість повніше, раціональніше й ефективніше розвивати продуктивні сили та вживати свої ресурси. Міжнародне розподіл праці надає великий вплив галузевою і територіальну структуру господарства, більш раціональне розміщення продуктивних сил. Головною формою співробітництва з країнами зарубіжжя є співробітництво з урахуванням міжурядових двосторонніх угод.
Оскільки економіка СРСР було дуже інтегрована, а саме його розпаду зруйновані економічні зв'язки й з колишніми республіками (нині країнами близького зарубіжжя), загострилася кризова обстановка економіки Росії і близько цих країн. Тож у час особливе значення мають міжурядові домовленості про взаємних поставках продукції, угоди про виконанні спільних робіт з введення на дію виробничих об'єктів, здійснюваних на пайових засадах. Відновлення господарських зв'язків можна буде вийти з кризи й успішно здійснити економічних реформ початку ринкової економіки.
За сучасних умов особливо важливими таких форм економічної співпраці з закордоном, як спільне фінансування і будівництво господарських об'єктів нашій країні, створення спільних підприємств, співробітництво у фінансової та банківської сферах, співробітництво на компенсаційній основі, зовнішня торгівля та інших.
При розміщення продуктивних сил враховуються й інші принципи, наприклад принцип регулювання зростання великих міст, активізації розвитку малих та середніх міст тощо. Кожен тимчасової етап розвитку економіки країни має, властиві даному періоду принципи розміщення продуктивних сил.
Поруч із закономірностями і принципами розміщення продуктивних наснаги в реалізації теоретичному обгрунтуванні розміщення виробництва важливе значення мають й різноманітніші чинники, що визначають локалізацію виробництва, що впливають конкретне розміщення окремих галузей господарства, формування територіальних комплексів різного рангу — економічних районів, республік, областей, внутрірайонних ТПК.
38. обґрунтування ролі машинобудування в економічному розвитку
Машинобудування має велике значення для зміцнення економіки України і становлення її як незалежної високорозвиненої держави. "Економічне диво" ФРН, Японії, Південної Кореї та інших держав починалося з розвитку найсучасніших його галузей. Машинобудування є однією з провідних ланок важкої промисловості. Створюючи найбільш активну частину основних виробничих фондів (знаряддя праці), машинобудівна промисловість істотно впливає на темпи і напрями науково-технічного прогресу в різних галузях народного господарства, зростання продуктивності праці, інші економічні показники, які визначають ефективність розвитку суспільного виробництва. В Україні цей комплекс - один з найрозвиненіших. З 1940 по 2002 рік обсяг його продукції виріс у 95 разів. З кінця 70-х років машинобудування стає провідною галуззю промисловості. На нього припадає понад 40% усього промислово- виробничого потенціалу індустріального виробництва. Частка продукції комплексу в загальному обсязі продукції промисловості становить 29%. Роль машинобудування в економічному розвитку країни визначає його обслуговуюча функція в усіх міжгалузевих комплексах - паливноенергетичному, агропромисловому, будівельному, лісовиробничому тощо; участь у територіальному поділі праці (внутрішньо-державному та міждержавному). Саме від частки машинобудівної продукції в експортному секторі залежить, багато в чому, статус країни, її місце в міжнародних економічних інтеграційних процесах. Особливо велику роль відіграє машинобудування України в економічній інтеграції держав колишнього СРСР. Так, у 2002 р. Україна виготовляла 95-100% роторних екскаваторів, вугільних, кукурудзо- та буряко-збиральних комбайнів, 40% доменного та сталеплавильного устаткування, майже 50% силових трансформаторів та 30% екскаваторів тощо. У структурі експорту 2007 р., коли обсяги продукції цієї галузі знизились майже на 50% порівняно з 2002 р., машинобудування та металообробка все ж займали значне місце (на них припадало 13% експорту). Поглиблення загальнодержавної кризи, похибки в системі ціноутворення особливо гостро позначились на цій галузі. У 1998 р. (у % до 2002 р.) вагонів вироблялось 10%, екскаваторів і бульдозерів - 2,6%, тепловозів - 0,5%, комбайнів: зернозбиральних-1,4%, кукурудзозбиральних - 0,2%, бурякозбиральних - 1%. Машинобудування і металообробка - надзвичайно складна комплексна галузь промисловості. Його численні підгалузі і виробництва певною мірою об'єднує спільність сировини, технологій, що застосовуються, призначення кінцевої продукції. Багатогалузева структура машинобудування і металообробки, його техніко- економічні особливості (конструкційна складність машин, широкий розвиток процесів спеціалізації та кооперування, метало- і трудоємність, малотранспортабельність тощо) зумовлюють специфіку розміщення різних галузей. Вирішальне значення при їх розміщенні мають такі фактори, як споживчий, сировинний, трудовий, науковий і, особливо, зручне транспортно-географічне положення або поєднання всіх зазначених факторів. У найбільш узагальненому вигляді процес виробництва машин складається з 3 стадій:6
а) виробництво заготовок (відливок, штамповок, поковок і т. д.), з яких потім виробляють деталі і частини машин. При цьому на одну тонну готової продукції машинобудування необхідно в середньому 1,3-1,6 т металевих заготовок;
б) механічна обробка заготовок за допомогою металорізальних верстатів та виготовлення деталей і вузлів майбутніх машин. При цьому в стружку витрачається до 20-35% всього початкового металу, який разом з металобрухтом потім переплавляється на переробних металургійних підприємствах;
в) складання деталей і частин, у результаті чого створюється нова машина. Більшість галузей машинобудування вирізняється високою трудомісткістю, високим рівнем кваліфікації робітників та інженерно-технічних працівників. Складність виробництва машин вимагає не лише великих трудових витрат, а й розміщення машинобудівних заводів поблизу або безпосередньо в центрах зосередження науково-дослідних і конструкторських баз. Таким чином розміщуються галузі точного наукомісткого машинобудування, зокрема верстато- і приладобудування, електронного, електротехнічного та деяких інших підгалузей
39.непропорційний розвиток регіонів україни. Державні заходи щодо вирівнювання розвитку регіонів.
Комплекс виробництва конструкційних матеріалів має дещо непропорційний розвиток як в галузевій, так і в територіальній структурі. Основна ідея його розвитку полягала в створенні у кожній країні комплексу базових галузей, незалежно від сировинної бази, але з орієнтацією на споживача.
Чорна металургія не належить до галузей спеціалізації, її територіальна структура визначається впливом сировинного та споживацького чинників. На сировинний чинник спираються в Польщі, Чехії, Словаччині. Найбільший металургійний район сформувався на півдні Польщі. Тут використовується власне коксівне вугілля з Верхньосілезького кам'яновугільного басейну та імпортні залізні руди, більша частина яких надходить з України. Розміщення ще одного великого металургійного комплексу в Галаці (Румунія) орієнтується на споживача, використовуючи вигідність транспортно-географічного положення. Металургійний комплекс повністю працює на довізній сировині.
Кольорова металургія, навпаки, є галуззю спеціалізації в більшості країн регіону: виплавляють важкі метали та алюміній. Територіальна структура галузей важких металів орієнтується на сировинну базу, алюмінію - на дешеву електроенергію. Виробництво алюмінію є провідною галуззю кольорової металургії в Угорщині та на території Динарського нагір'я (Хорватія та Боснія і Герцеговина), де запаси бокситів поєднуються з запасами гідроресурсів. Мідна промисловість найбільш розвинута в Польщі, яка експортує рафіновану мідь, а також у Сербії, Болгарії, Албанії. Свинцево-цинкова - дістала розвиток у Сербії, Македонії, Словенії, Болгарії, Румунії.
Хімічна промисловість розвивається як на основі традиційної гірничо-хімічної сировини, бурого та кам'яного вугілля, так і експортних нафти і газу. В структурі комплексу переважають галузі нафто-, газо- та вуглехімії, виробництво мінеральних добрив, полімерів, хімічних волокон. Зростає частка фармацевтичної промисловості (Угорщина). Найбільшого розвитку хімічна промисловість дістала в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії.
Машинобудування є провідною галуззю в промисловості країн регіону. Воно спеціалізується на виробництві машин та устаткування, технологічного обладнання, верстатобудуванні (Польща, Чехія, Словаччина), транспортному та сільськогосподарському машинобудуванні. Серед галузей транспортного машинобудування особливо розвинуті автомобілебудування (Чехія, Угорщина, Польща, Румунія), морське суднобудування (Польща, Югославія, Хорватія), виробництво вагонів та локомотивів (Польща, Румунія, Чехія). З-поміж галузей точного машинобудування найбільший розвиток дістали електротехніка та електроніка (Чехія, Угорщина, Польща). Територіальна структура машинобудування в регіоні орієнтована переважно на споживача, тому виробництво концентрується в містах та міських агломераціях.
Легка промисловість належить до найстаріших галузей регіону. Країни Центральної Європи спеціалізуються на текстильному виробництві, де провідною галуззю є бавовняна промисловість та виробництво взуття, виробів із шкіри, скла, кераміки, а також трикотажній та інших галузях промисловості. Райони Судет і Лодзь - один з найважливіших ареалів легкої промисловості в Європі.
В агропромисловому комплексі Центральної Європи розвинуті всі сфери виробництва. На галузевій спеціалізації сільського господарства позначаються особливості природи. Так, розрізняють середньоєвропейський, балканський і середземноморський типи ведення господарства. У районах середньоєвропейського типу переважає інтенсивне тваринництво молочно-м'ясного напряму, а в рослинництві - кормові, картопля. Райони цього типу склалися в Польщі, Чехії, Словаччині, країнах Балтії. Для районів балканського типу характерне переважання рослинництва, в якому провідна роль належить зерновим (пшениця, ячмінь, жито) та технічним (цукрові буряки) культурам. Розвинуті садівництво, овочівництво, виноградарство. На узбережжі Адріатичного моря з середземноморською спеціалізацією вирощують цитрусові, інжир, маслини.
Переробна сфера АПК представлена галузями харчової промисловості, що є в кожній країні, її спеціалізація залежить від типу сільського господарства та національних особливостей народу країни. В північних районах переважають галузі, що переробляють тваринницьку продукцію, в південних - рослинницьку. Галузями регіональної спеціалізації є м'ясна, масложирова - в Угорщині, рибна - в Польщі, Естонії, олійна - в Болгарії, цукрова - в Словаччині, Чехії, Польщі, плодоовочеконсервна - в Угорщині, Болгарії, пивоварна - в Чехії, виноробна - в Угорщині, Болгарії, Румунії, Хорватії, тютюново-ферментаційна - в Болгарії. Розвиваються сучасні технології переробки продукції, зокрема, виробництво свіжоморожених продуктів (Польща, Угорщина, країни колишньої Югославії).