Самостійна робота

Навички юриста щодо реалізації законодавства. Особливості правосвідомості юриста.

 

У процесі суспільного розвитку первинне поняття права поступово еволюціонізує в духовне, моральне, на­буває філософського змісту. Це свідчить про світоглядну цінність права, оскільки право - це цілісна наука про людський світ. Звичайно, первинне правове поле вміщує у собі як закономірні, стабільні норми, так і випадкові, тимчасові. Тому з погляду сучасної синергетики як нау­ки про самоорганізуючі випадкові процеси, розвиток права відображає складну динаміку суспільного розвит­ку. Проблеми синергетики знаходять своє відображення в дослідженнях зарубіжних і українських вчених.

Упродовж віків право намагались зробити продуктом та інструментом держави, гіперболізували примусовий, насильницький, навіть каральний характер права. Однак рідко (маємо на увазі здобутки людської мудрості - рим­ське приватне право, звичаєве право Київської Русі, му­сульманське право, прецедентне право Англії тощо) пра­во було на стороні рядової людини.

Таким чином, правове поле переважно було однопо­люсним, що вказує на порушенням гармонії. З метою встановлення необхідного природного балансу правово­го поля, вдавались до підсилення насильницької ролі права. Ці дії «законодавців» були (і є в даний час) штуч­ними, вимушеними, підпорядковані захисту власних ін­тересів. Проте, призначення позитивного права полягає в іншому.

Як відомо людина від природи вільна, наділена пев­ними природними правами, які необхідні для життєдіяль­ності. Тому правове поле було врегульовано у тих держа­вах (в різні епохи), де право ставало засобом безпеки жит­тєдіяльності, і, передовсім, від держави, від свавілля її неправових, шкідливих та небезпечних законів. У чому ж криється суперечливість підготовки законів?

На нашу думку, створення норми повинно відобра­жати максимальний захист сумарних прав і свобод гро­мадян шляхом використання здобутків всіх видів куль­тури даного суспільства. Наприклад, як забезпечити свободу сучасному вітчизняному товаровиробникові в Україні? Захистити його від невиправданих, кабальних податків? Чи враховані при цьому національні культурні традиції, чи не є це перестрахуванням у захисті держав­ної влади, чи не є це прямим шкідництвом, навмисним порушенням гармонії правового поля?

Крім того, у процесі прийняття законів не враховую­ться, як правило, потреби духу та душі, тобто невиправ­дано відкидаються здобутки духовності, зокрема, Ю. В. Тихонравов зауважує, що релігія вчить людину розпоряджатись своїм життям, а дух (тобто людські уяв­лення, мислення та внутрішні імперативи) є рушійна си­ла будь-якої людської активності. Це означає, що закони позбавлені духовних ознак, приречені на зне­цінення, недієвість. Тому доцільно, розг­лядати норми у такому порядку: духовні, моральні та по­зитивні. Причому позитивні (матеріальні й процесуаль­ні) норми мають прямо відповідати духовним та абсолютно моральним.

Обґрунтуванням створення найбільш цінних право­вих норм (позитивного права) займається філософія пра­ва. Безумовно, сутність права можна розкрити лише з філософських позицій. І якщо особа знайшла закон (норму, принцип поведінки) для своєї практичної діяль­ності в собі самій, то вона, керуючись своїм, а не чужим законом, є самостійним і вільним творцем справжнього права. Тобто філософія твердить, що право похідне від індивіда. Люди ніколи не знайдуть справжнього джерела (сутності) права, якщо будуть шукати його поза собою. Великою помилкою було бездумне сповіду­вання юридичного позитивізму у радянський період, що призвело до деформації філософських основ у юриспру­денції. Лише справді філософське сприйняття життєвих відносин здатне привести до мети коли тісно взаємо­пов'язаним є духовне й світське.

Д. А. Керимов вважає, що правове регулювання суспі­льних відносин є тим ефективніше, чим точніше виражає політичні, економічні, духовні умови, процеси, потреби розвитку суспільства. Тобто йдеться про соціоло­гію права. Соціологія права досліджує соціальні фактори, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізми закономірності такої взаємодії і фактичні відносини лю­дей.» Відстежуючи факти, групуючи і організуючи первин­ну інформацію про них, соціологія допомагає кожній соціальній галузі більш чітко визначити предмет її власного аналізу, застерігаючи фахівців від зловживань логікою власної галузі знання, від захоплення категоріальною сто­роною спеціального аналізу. Соціологічний підхід спеціа­лісти вважають інколи незручним, оскільки здобуті на йо­го основі факти далеко не завжди вкладаються у наявні, логічні схеми й конструкції. Проте соціологічний підхід необхідний і має практичну цінність.

Зауважимо, що проблеми філософії права і соціології права за радянських часів мали другорядний характер, вважалось, що вони не пов'язані з юридичною практикою. Тому домінувала юридико-позитивістська концепція, зо­рієнтована на вирішення проблем правозастосовчої прак­тики. У центрі уваги такої концепції була не людина з її природними правами й свободами, не гарантії її правової захищеності від всесилля державної влади, а система юридичних норм, встановлених державою .

Вважаємо, що філософський аналіз сутності права вміщує й соціологічні методи, які відображають еле­менти політології, економіки та культурології права. Інакше кажучи, соціологія права, де право виступає об'єктом впливу різних соціальних факторів. А це в свою чергу, скеровує особу на врегулювання життєвих фактів. Передусім цього вимагає політичний і економічний стан суспільства, які є основою державної політики. Зрозуміти сутність політики й економіки до­зволяє філософія, а також культурологія. Але політоло­гія, економіка, культурологія покликані формувати право, його норми. Тобто, зрозумівши суть явища, тре­ба переходити до збереження цілісності його врегулю­вання. В цьому головний зміст здобутків людини у процесі опанування права. Такі здобутки людини на­звемо її правовою культурою.

На сьогодні існують численні визначення правової культури. Правова культура характеризує рівень право­свідомості, включає ступінь знання права, інтенсивність переконань щодо цінності права. Правова куль­тура суспільства вміщує саме право (об'єктивне і суб'єктивне), правосвідомість, правові відносини, закон­ність і правопорядок, законотворчу і правозастосовчу, а також, іншу правову діяльність і критерії політичної оцінки юридичної дійсності.

Більшість дослідників вважають, що правову культу­ру доцільно розглядати окремо - для суспільства, професійної групи, індивіда, між якими існує тісний зв'язок. Причому наголошується на суттєвій відмінності між по­няттями «юридична культура» та «правова культура». Так, на думку С. С. Алексеева, юридична культура - це стан права та законності у суспільстві, ставлення суспі­льства і кожного його члена до питань права і законнос­ті, засвоєння людьми юридичних цінностей, готовності та бажання добиватися суворої законності, точного, без­доганного виконання юридичних норм. А правова куль­тура - це середовище, рівень якого чималою мірою ви­значає дійовість права, його ефективність, стан законно­сті.

Доцільно в першу чергу розглянути правову культуру юриста як суб'єкта права. Зрозуміло, що правову культу­ру юриста можна розглядати у двох полях: вищому й елементарному. Зауважимо, що вище правове поле - су­то індивідуальне для кожного юриста. Воно є духовним орієнтиром формування правової культури юриста в елементарному полі, де діють норми позитивного права. Причому нехтування вищим правовим полем веде до не­правильного формування правової культури у сфері по­зитивного права. Саме тому найчастіше відбуваються правові деформації у юридичній практиці.

Завдання права полягає у тому, щоб забезпечити розу­мну впорядкованість соціального життя, оптимальний ба­ланс інтересів і прагнень людей. Але правову куль­туру юрист не має використовувати як інструмент манев­рування чи маніпулювання правовими нормами. Це може завдати шкоди розвитку державної системи. У правовій культурі юриста виявляються як духовні, так і «матері­альні» засади права - юридичні установи, організація, від­ношення, їх функції у суспільстві, стиль і культура праці, ставлення до громадян, захист їх законних інтересів, спів­відношення з іншими видами культури тощо. Тобто, пра­вова культура юриста діє сукупно, синергетично, відобра­жаючи рівень, умови існування тих чи інших суспільств, етапи розвитку цивілізації людства. При цьому сліпе ім­портування чужої культури недопустиме.

Оскільки право виступає культурним феноменом, бу­дучи частиною загальнолюдської культури, правова культура становить цілісний правовий космос, що охоп­лює усі правові сфери суспільного життя. Суть культури саме у сприянні впорядкованості суспільного розвитку.

Виходячи з цього, В. С. Нерсесянц, наприклад, вва­жає, що правову культуру можна умовно назвати «дру­гою природою» («другою натурою»), причому ця «друга природа» - не механічна добудова до базової, «першої природи», а є культурною трансформацією, культуризацією і культивацією всієї (єдиної) природи окремих лю­дей і народів. Отже, право, за висловом вченого,- не культурний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева.

Правова культура юриста - це ступінь духовно-філософського осмислення змісту позитивного права, коеволюції всіх його джерел у співвідношенні частки й цілого, раціональної власної професійної діяльності та уміле утримання (регулювання) фахової гармонії у правовому полі.

Правова культура юриста вміщує компоненти: правову коеволюцію, знання джерел позитивного права і правової культури, категорії частина і ціле? почуттєве і раціональне, гармонійність юридичної практики.

Онтологію, як вчення про буття, вирізняє передусім коеволюція, адже без зв'язку з природою, космосом, Все­світом існування людини практично неможливе. По суті, людина - лише мікрочастка природи (а не володар при­роди).

Тому для юриста важливо правильно налагодити свій коеволюційний зв'язок, уміти бачити правові явища у природі, розуміти й оцінювати їх. Професія юриста своєрідно виявляє погляд на світ через призму права. Це породжує так звану правову коеволюцію, яка суттєво впливає на формування правової свідомості.

Однак згідно з філософською антропологією від юриста вимагаються певні зусилля, напрацювання та здобутки в організації професійного буття. Тобто, зако­номірно актуалізується культура правової коеволюції юриста.

Заглиблюючись у суть правової коеволюції, ми ма­ємо можливість все більше відчути логічну природу права. Хоча синергетика доводить, що категорія хаосу у суспільних відносинах є закономірною і необхідною. Це своєрідний вияв принципу плюралізму чи діалогу у суспільному розвитку. І якщо насильно втручатись у цей «впорядкований хаос», то позитивного результату не буде. Тому намагання держави створити досконале позитивне право - це проблема (perpetum mobille) перcпективна. Дослідники права вважають, що існуюче природне право само потребує адекватного державного узаконення.

Зміст правової культури сучасного юриста, полягає саме в культурі правової коеволюції, розуміння духовно­сті права. Така правова культура характеризується при­родною (а не позитивною) правосвідомістю, що виявляє вищу цінність професійної діяльності юриста.

Складовим елементом культури юриста - є знання джерел позитивного права і правової культури, що по­яснюється онтологією права, як вважає В. С. Нерсесянц, право існує не тільки у трьох формах (правова норма, правові відносини, правосвідомість), а повсюдно, у всіх тих випадках і формах, де зберігається й застосовується принцип формальної рівності, тобто коли йде­ться про належне у суспільстві.

Розглянемо джерело позитивного права і правової культури з іншої сторони. Припустимо, що це джерело своєрідне «місце зустрічі» духовності і моралі. Іншими словами, правова культура юриста своєрідно вміщує по­чуття інших осіб, які формують право. Однак почуття законодавця дещо догматичні. Не виключено, що юрист сприймає позитивне право як догму, висловлену групою людей. Розв'язання даної проблеми вбачаємо у розумінні (осмисленні) духу права, а не його букви.

Відтак, є підстави стверджувати, що джерелом пози­тивного права і правової культури юриста є дух права, причому саме природного права, яке в ході історії част­ково має письмове закріплення. Адже повністю дух пра­ва перевести у дух законів неможливо. Та й дух законів ще не відображає цілісності духу права. Головне в дано­му випадку полягає у морально-правовій реальності, по­хідної від людини, її духовного творчого потенціалу. Тобто право, правова культура юриста залежить від тих, хто творить право. Тому розв'язання проблеми пов'язує­ться все-таки з природним (духовним) правом, з тим, що становить собою дух права. Адже лише духовне право здатне формувати правову культуру як реальну свободу, об'єктивну справедливість, формальну рівність.

Хоча правова культура юриста безпосередньо зумов­лена позитивним правом, однак її джерелом є духовні норми, вимоги соціології права. Кожен юрист може оби­рати для себе джерело власної правової культури, що відповідно спричиняє вплив на якість, ступінь правової культури. Проте, недоцільно вважати єдиним джерелом правової культури юриста правову догму. Оскільки, у противному випадку матимемо юридичний позитивізм правової культури, який не завжди дає ефективні ре­зультати.

Для духовно-філософського осмислення змісту пози­тивного права необхідне й розуміння юристом таких фі­лософських категорій як частина і ціле у правовій куль­турі.

Зауважимо, що правова культура юриста виявляється як частина щодо правової культури суспільства (як ціло­го). Проте це зовсім не означає, що правова культура су­спільства складається із суми правових культур всіх чле­нів суспільства. Провідним тут є дух правової культури, джерело яких становлять духовні норми.

Якщо виходити з того, що правова культура юриста є смислова цілісність, тоді частинами виступатимуть окремі дії юриста та невикористаний його потенціал. Це означає, що юристу важливо усвідомити власні вияви частин правової культури, зрозуміти, що осягнути право­ве буття можна за умови усвідомлення цілісності право­вої культури. Але таке усвідомлення передбачає прави­льність вибору методів правового пізнання. Одним із та­ких методів є самоорганізація юриста.

Зазначимо, що частина у правовій культурі може хара­ктеризуватися однією або декількома культурами. Юрист може вважати цю частину другорядною, малозначущою. Проте з філософського погляду, частини у цілому однако­во важливі. У випадку, коли не повністю використовують­ся здобутки інших культур, деформується власне правова культура як ціле. Такий синергетичний різновид правової культури вимагає збереження цілого, його стабілізації, спрямованості у русло природно-духовного права.

Таким чином, правова культура, її ідеї, духовні цін­ності стають для юриста відправною точкою вдоскона­лення його професійної діяльності (за умов сприйняття правової культури як цілого) або деформації правової діяльності (коли порушується взаємозв'язок цілого і час­тини, ігнорується значення частини).

Правова культура функціонує як єдність почуттєво­го і раціонального у професійній діяльності юриста. Тобто почуттєве і раціональне визначає зміст і рівень правової культури юриста. Так, правове почуття є ре­зультатом правової свідомості або її дією, зовнішньою оболонкою. Адекватну правову орієнтацію юриста від­мічає взаємозумовленість почуттєвого та раціонального.

Раціональність права - це критерій, який дозволяє сформувати такі системи права (правову культуру), які були б у відомому змісті самодостатніми і забезпечували б функціонування суспільства на засадах законності та правопорядку. Тому питання раціональності права, пов'язані з проблемою реалізації права, а також із застосуванням правових норм у конкретних явищах. Так чи інакше, раціональність залежить від пра­вової культури.

Чи виявляється взаємодія почуттєвого і раціонально­го у правовій культурі юриста? Це пов’язане із форму­ванням поваги до права (позитивного), духовності і мо­ральної відповідальності.

По-перше, у юриста повага до права виявляється то­ді, коли він усвідомлює його цінність. А перетворити позитивне право у цінність вдається не кожному законо­давцю. Тому юристові доводиться зорієнтувати свій дух права на справедливе вирішення практичної правової проблеми, обрати раціональне рішення.

По-друге, повага до права ще не означає пріоритет раціональності над почуттєвим у діяльності юриста. Тут совість юриста, його важливу функцію виконують особистісні духовно-моральні якості.

Важливим критерієм поваги до права виступає по­няття духовної відповідальності. Зауважимо, що ця від­повідальність у першу чергу духовна, а не правова чи навіть моральна. Бувають випадки, коли юрист намагає­ться всіляко уникнути правової і моральної відповідаль­ності. Проте духовна відповідальність рано чи пізно на­стає, навіть у формі каяття за скоєне зло.