Самостійна робота

Внесок римських юристів у світову юридичну теорію.

Особливу роль римські юристи стали відігравати після того, як Рим по­чав втягуватися в систему міжнародних відносин, у міжнародний торговий обмін, що ще задовго до Риму було характерно для держав, розташованих на узбережжі Середземного моря (Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген).

Поширення ділових зв'язків з іншими країнами передбачало створення таких умов, в яких би могли однаково перебувати торгівці різних націо­нальностей. На цій підставі перед римськими магістрами постала нова про­блема — вирішувати спори, що випливають з нових відносин, та створювати норми, які б регулювали порядок вирішення спорів.

Давнє римське національне право не відповідало новому стану розвитку суспільства, оскільки базувалося лише на місцевих звичаях та національних особливостях. Виняткова роль римських юристів на цьому етапі розвитку юрис­пруденції виявляється у створенні універсального, світового права, яке уві­брало звичаї міжнародного походження, що складалися століттями та були пе­ревірені практикою життя. Таким чином, римські юристи створили право, яке стало загальним правом для всього античного світу. Хоча визнається, що творцем цього права був увесь світ, однак саме в цьому і полягає роль римських знавців права, які зуміли переробити звичаї, злили їх у єдину чітку систему, яка стала зразком юриспруденції класичного періоду, основою для свого подальшого розвитку у видатному Зводі Corpus Juris Civilis імператора Юстиніана.

Говорячи про розвиток юридичної теорії взагалі, ми не випадково звер­таємося до історії саме римського права. Воно здійснювало вплив на юридич­ну практику і теорію багатьох країн Європи та Азії, що простежується у ході вивчення правової спадщини (правових пам'яток, джерел) Англії, Франції, Німеччини, слов'янських держав, країн Далекого Сходу.

Завдяки постійному вивченню римського права в цих країнах склалися єдине юридичне мислення та типова юридична практика, що також стало об'єднавчим фактором для багатьох народів, фактором спільності їх матері­ального та духовного життя.

Першоосновою формування римського права було право загально латинське. На початковому етапі розвитку його єдиним джерелом був звичай. Од­нак, як зазначає І.А. Покровський, римляни досить рано почали відрізняти світське право — jus — від правил релігії — fas.

Це був початок творчості знавців права, визнання результатів свідомої, вольової діяльності поряд з існуванням божественного закону.

Це не тільки викликало до життя власне римське право, яке мало світ­ський характер, а й дало можливість сформувати у майбутньому світську юриспруденцію. Відхід від божественних начал у праві знизив роль понтифіків як єдиних знавців права та підвищив значення світських юристів, які намагалися на відміну від понтифіків давати поради всім бажаючим, ро­бити юридичні знання надбанням широкого кола осіб. Після цього юридич­на діяльність починає швидко розвиватись.

У другій половині республіканського періоду з'являється досить значний клас юристів, чия діяльність здійснювалася, за словами Цицерона, у трьох формах:

а) cavere — вироблення найкращих формул для різних юридичних актів
(договори, заповіти тощо), тобто допомога приватним особам у здійсненні
договорів;

б) respondere — відповіді на запитання приватних осіб з приводу різних
юридичних сумнівів;

в) agere — надання порад щодо подання позовів та процесуального веден­ня справи.

Але не тільки практична діяльність римських юристів склалась як форма юридичної діяльності. Одночасно з розвитком практики починає розвиватися римська юридична освіта, основним методом якої стало практичне навчання шляхом участі в юридичних процесах. Учням необхідно було давати роз'яснен­ня того, що відбувалося в судовому засіданні. З ускладненням законодавств ви­діляється окремий напрям юридичної роботи — консультування (200 р. до н. є.)

Наприклад, збереглися відомості про книгу під назвою Tripertita, що скла­далася з трьох частин: а) Закони XII таблиць; б) коментар до них; в) позовні формули — legis actiones. Це свідчить про те, що римські юристи починають на теоретичному рівні осмислювати питання юридичної практики, розвива­ти юридичну освіту, закладати основи науково-теоретичного мислення.

Слід зазначити, що юриспруденція наприкінці доби республіки не обме­жувалася суто практичною діяльністю й створила досить значну юридичну літературу. Юридична освіта розвивалася настільки активно, що з'являли­ся навіть спеціальні заклади юридичної освіти, для яких навіть відводилися окремі приміщення за рахунок держави. Складалися навіть юридичні шко­ли, що набували великого поширення, відомості, розповсюджувалась юри­дична література у формі підручників, коментарів, творів, збірників рішень в окремих справах, аналітичних роз'яснень певних юридичних питань.

Таким чином, розвиток римської юриспруденції вже в період II—І ст. до н. є. свідчить про об'єктивне розмежування трьох основних форм юридич­ної діяльності — наукової, навчальної та практичної.

Завершальним етапом формування класичного римського права були ко­дифікації Юстиніана. Рівень розвинутості цього права був дуже високим і, здавалося, що воно в такому стані переживе державу, яка створила його. Це стало підставою набуття римським правом та професіоналізмом римських юристів величезного авторитету, а також причиною використання готових юридичних конструкцій в інших правових системах, тобто безпосереднього впливу на юридичну практику багатьох країн світу.

Вплив римського права та його подальший розвиток відбувалися у двох напрямах — східному та західному. Східний напрям на перших етапах сприяє активізації правового життя країн, однак потім поступово завмирає аж до зникнення. Розвиток у західному напрямі виявив протилежні тенденції та результати.