Операція, в результаті якої з’являється євровалюта, є банківським депозитом. До євровалюти відносять також кошти, які банк позичає своїм клієнтам у валюті, що відрізняється від валюти країни місцезнаходження даного банку.
Наприклад, євродолар — це долар, розміщений у банку поза територією США. Префікс «євро» зовсім не означає того, що вказана валюта перебуває в Європі, що нею володіють європейці або що вона розміщена в європейському банку. Він визначає лише територіальне розміщення банку, що приймає вкладення, яке не збігається з територією, де валюта емітована, має офіційний курс та є законним платіжним засобом.
Тобто євродоларом однаково буде називатися долар, розміщений бразильцем у японському банку. Операція з євродоларом не регламентується з боку США (країни — емітента валюти). Префікс «євро» свідчить про те, що національна валюта вийшла з-під контролю національних валютних органів, зокрема центрального банку-емітента.
Громадянство або постійне місце проживання вкладника не впливають на визначення євровалюти. Вкладення може здійснюватися (що відбувається доволі часто) особою або резидентом країни — емітента вказаної валюти.
Це означає, що євродоларом завжди буде долар, розміщений американцем у банку, що розташований у Німеччині. І навпаки, долар, розміщений у США німцем, навіть в іноземному банку (наприклад, у відділенні німецького банку), не буде називатись євродоларом. Такого роду операція являє собою внутрішнє американське вкладення, що повністю підпорядковане законодавству США.
Визначальним моментом є місцезнаходження банку, що приймає депозит. Для того щоб бути євровалютою, необхідно, аби валюта була розміщена в банку, розташованому поза країною її емісії. Причому місцезнаходження банку не визначає його державної належності та статусу. Банк може бути як місцевою головною установою, так і філією або навіть простим відділенням іноземного банку.