Сучасне ринкове середовище характеризується тим, що технології, які безперервно розвиваються, змінюють ринок, формуючи нові потреби і видозмінюючи взаємопов’язані технологічні процеси. Тому здатність підприємств і їх об’єднань до технологічних нововведень (інновацій) стає основним джерелом їх конкурентоспроможності.
Під технологією у широкому значенні розуміють науково-технічні, виробничі, управлінські та комерційні знання і досвід. У більш вузькому значенні технологіями найчастіше називають:
- наукові методи реалізації практичних завдань;
- сукупність прийомів та способів обробки і переробки різних середовищ тощо.
Інновація – це процес доведення наукової ідеї або технічного винаходу до стадії практичного використання, що приносить прибуток, а також пов’язані з цим процесом техніко-економічні та інші зміни у виробничому і соціальному середовищі. Інноваціями вважають також нові товари та процеси, що є результатом комерціалізації новацій (нових розробок).
За статистикою, з усієї кількості новацій, що патентуються у світі, в комерційних цілях знаходить використання не більше 3-5%. Відсів ідей на стадії їх втілення у продукт чи процес сягає 99 із 100, а з кожних 100 нових товарів ринок частково чи цілком відкидає до 90.
Сучасна економічна наука розрізняє п’ять основних типів інновацій:
· уведення нового продукту (товарна інновація);
· уведення нового метода виробництва (технологічна інновація);
· створення нового ринку товарів або послуг (ринкова інновація);
· освоєння нового джерела постачання сировини або напівфабрикатів (маркетингова інновація);
· реорганізація структури управління (управлінська інновація).
Ідея нововведення може бути зароджена як:
1) інвенція – ідея, пропозиція або проект, які після опрацювання наберуть форми інновації;
2) ініціація – це рекомендації з удосконалення науково-технічної, організаційної, виробничої або комерційної діяльності, метою яких є початок інноваційного процесу або його розвиток;
3) дифузія інновацій – це процес передачі нововведення по комунікаційних каналах у часі, тобто розповсюдження вже освоєної і впровадженої інновації у нових умовах.
Серед закономірностей сучасного технологічного розвитку об’єднань підприємств найбільш важливими є такі:
· нова технологія з’являється не одна, а разом з іншими;
· кожен набір технологій складається з ряду взаємодоповнюючих базових технологій;
· кожна базова технологія виступає ядром багатьох прикладних технологій;
· прикладні технології використовуються для модернізації існуючих виробництв, причому відставання у застосуванні об’єднанням підприємств нової технології рано чи пізно приводить до зміни керівництва.
У 50-60-ті роки XX ст. економічне зростання було пов’язане з набором технологій, які ґрунтувалися на переробці нафти, із виробництвом пластмас, штучних волокон, пестицидів та інших специфічних продуктів, що знайшли широке застосування. Починаючи з 80-90-х років XX ст., розвивається не один вид технологій, а цілих три: інформаційно-комунікаційний, біотехнологічний та нових матеріалів. Зараз підприємницькі структури стикаються з новими технологіями декілька разів на рік.
Інноваційний процес можна зрозуміти як процес нагромадження та практичної реалізації нових наукових і технічних знань, цілісну циклічну систему «наука — техніка — виробництво», що охоплює кілька стадій:
• фундаментальні теоретичні дослідження;
• прикладні науково-дослідні роботи;
• дослідно-конструкторські розробки;
• освоєння нововведень;
• впровадження нововведень у виробництво;
• комерціалізація нововведень.
У світовій практиці господарювання виділяють три базові форми організації інноваційного процесу:
1) адміністративно-господарська, яка припускає наявність науково-виробничого центру, який являє собою велику або середню корпорацію. Такі корпорації об'єднують під загальним керівництвом наукові дослідження і розробки, виробництво і збут нової продукції. За даної форми значна кількість фірм, які виконують наукові дослідження і дослідно-конструкторські розробки, функціонують безпосередньо у промисловості;
2) проміжна форма між адміністративно-господарським і програмно-цільовим управлінням інноваційними процесами, яка знаходить прояв у створенні тимчасових центрів для вирішення складних технічних проблем. Після реалізації поставленого завдання центр підлягає реорганізації;
3) програмно-цільова форма організації науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) має на меті вирішення проблеми науково-технологічного прориву, особливо в таких прогресивних галузях, як електроніка, біотехнологія, робототехніка тощо. Координаційна форма управління цільовими науково-технічними програмами передбачає роботу учасників програм у своїх установах, закладах, на підприємствах та узгодження їх діяльності із центра управління програмою. Однак більш ефективним способом реалізації вищезазначених завдань є формування нових організацій для розв'язання важливих науково-технічних проблем. Щоб зміцнити зв'язок між науковими дослідженнями, проектуванням і розробкою різних принципово нових видів техніки, продукції, систем, у промисловості США почали широко впроваджуватися інженерні центри;
4) ініціативна форма організації НДДКР передбачає фінансування, науково-технічну, консультативно-управлінську та адміністративну допомогу винахідникам, ініціативним групам, малим фірмам, які створюються для освоєння нововведень. Світова практика засвідчила високу ефективність ініціативної форми. Дослідження, проведені в США, показали, що малі інноваційні фірми, які спеціалізуються на створенні й випуску нової продукції, дають у 24 рази більше нововведень на кожний долар, вкладений у НДДКР, аніж великі корпорації. Великі корпорації з метою активізації інноваційного процесу створюють організаційно-економічні умови для тих працівників, які виявили себе здібними ініціаторами, здатними реалізовувати нововведення на практиці.