Уперше цей принцип проголошений у Статуті ООН. Згідно з п. 4 ст. 2 Статуту «всі Члени Організації О'бєднаних Націй утри¬муються в міжнародних відносинах від загрози силою або її за¬стосування як протії територіальної недоторканості або політич¬ної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чи¬ном, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй»
Авторитетне офіційне тлумачення цього принципу дається в таких документах, як згадана Декларація про принципи міжна¬родного права 1970 року, резолюція Генеральної Асамблеї 00Н «Про визначення агресії» 1974 р.). Заключний акт НБСЄ (Гельсінкі, 1975 р.) і Декларації про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосуванні в міжнародних від¬носинах (прийнята ГА ООН 18 листопада 1987, р.). Аналіз цих документів дозволяє розкрити нормативний зміст принципу.
Принцип передбачає насамперед заборону агресивних війн. Згідно з визначенням агресії 1974 року, застосуванням державою збройної сили першою може бути кваліфіковано як агресивна війна. Як відомо, ще в Статутах Нюрнберзького і Токійського міжнародних військових трибуналів була дана юридична кваліфікація дій агресорів як міжнародних злочинів. Декларація про принципи міжнародного права підтвердила це й одночасно залу¬чила до принципу про обов'язок держав утримуватися від про¬паганди агресивної війни. Окрім поняття агресії, в міжнародному праві використовується і Термін «Збройний напад». При всій схожості в обох випадках юридичні наслідки при їх здійсненні можуть бути різними. Наприклад. Рада Безпеки ООН може ква¬ліфікувати як агресію дії, які не пов'язані -з безпосереднім зброй¬ним нападом.
До нормативного змісту принципу входять:
1) заборона будь-яких дій, які являють собою загрозу сплою або пряме чи непряме застосування сили проти іншої держави;
2) заборона застосування сили або загрози силою з метою по¬рушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави чи для, розв'язання територіальних спорів;
3) заборона актів-репресалій, зокрема, так звана «мирна бло¬када», .тобто блокування портів другої держави, яке здійснюєть¬ся збройними силами в мирний час;
4) заборона організації, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни, або терористичних актах у іншій державі;
5) заборона організації та заохочення організації збройних банд, у тому числі найманства;6) заборона військової окупації території держави, яка є нас¬лідком застосування сили, що є порушенням Статуту 00Н;
7) заборона насильницьких дій, які позбавляють народи права на самовизначення, свободу і незалежність .Однією з важливих норм сучасного міжнародного права, що тісно пов'язана з принципом, є право на самооборону (ст. 51 Ста¬туту ООН). Але застосування збройної сили в порядку самообо¬рони правомірне тільки у тому випадку, якщо станеться збройний напад на державу. Так, коли Ірак здійснив агресію проти Кувейту влітку 1990 р., право на самооборону змогли використати Кувейт і на його прохання будь-яка інша держава.
Однак після того, як Рада Безпеки прийняла справу про агре¬сію Іраку проти Кувейту до свого розгляду, подальші дії проти агресора здійснювалися відповідно до резолюцій Ради Безпеки. Приміром, згідно з резолюцією № 678 від 29 листопада 1990 р. США та їх союзники почали військові дії проти Іраку 17 січня 1991 р. Вони закінчилися 28 лютого 1991 р. після прийняття Іра¬ком усіх 12 резолюцій Ради Безпеки.