Однією з дискусійних проблем міжнародного права є питання про міжнародну правосуб’єктність індивіда. В доктрині існують різні думки з цього приводу. В принципі вони залежать від по¬глядів того чи іншого автора на проблему співвідношення міжна¬родного і внутрішньодержавного права.
Широко розповсюджена точка зору, згідно з якою в міжна¬родному праві немає заборони наділяти індивідів міжнародною правосуб'єктністю. Як аргумент цієї тези відправною є ідея про те, що фізична особа (індивід) визначається як суб'єкт криміналь¬ної відповідальності у міжнародному публічному праві. Фізичні особи несуть кримінальну відповідальність як за діяння, кваліфі¬ковані як правопорушення в міжнародних угодах, в яких держа¬ви зобов'язуються поставити в провину й покарати у внутрішньо¬му праві (наприклад, піратство, торгівля наркотиками, геноцид), так і за військові злочини, злочини проти людства й миру, що ма¬ють міжнародний характер.
Уперше в Нюрнбергу (ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу) було дано чітке формулювання злочинів проти миру. а винні в них уперше були притягнуті до кримінальної відпові¬дальності. V вироку Міжнародного військового трибуналу з пи¬тань особистої відповідальності було сказано, що «окремі особи мають міжнародні обов'язки, які перевищують національний обо¬в'язок покори (слухняності), накладений окремою державою. Той, хто порушує закони ведення війни, не може залишитися безкар¬ним на підставі того, то вія діє відповідно до розпоряджень держави, якщо держава, даючи свою санкцію па подібні дії, виходить за межі своєї компетенції, яка надана Їй згідно з міжнародним правом»'. У резолюції від 11 грудня 1946 р. Генеральна Асамблея ООН підтвердила принципи міжнародного права, визнані Стату¬том Нюрнберзького трибуналу, які знайшли вираження в ухвалі трибуналу. Пізніше - у 1949 р. — чотири Женевські конвенції про захист жертв війни також передбачили особисту відповідаль¬ність за серйозні порушення, викладених в них зобов'язань.
Наявність у індивідів міжнародної правосуб’єктності пов'язу¬ють також із наданням їм можливості прямого звертання в між¬народні органи в ролі петиційників позивачів, відповідачів та ін. Наведемо окремі приклади, насамперед з діяльності Комітету 00Н з прав людини. У 1979 р. Комітет розглянув справу П. Камарго протії Колумбії щодо правомірності застосування "зброї поліцією: у 1989 р. — скаргу фінського солдата Антті Вуоланнє щодо незаконного утримування на гауптвахті; у 1988 Р. — справу Хуго ван Алфєна проти Нідерландів з приводу незаконного арешту та ін.2 Окрім того, захист прав людини в Європі згідно з Євро¬пейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. здійснюють такі органи: Європейський суд з прав людини. Європейська комісія з прав людини і Комітет Міністрів Європейської ради. Вказаною конвенцією зафіксовано «право окремих осіб безпосередньо шукати засіб судового захи¬сту». Петиції, наприклад, приймаються до розгляду тільки після того, як усі внутрідержавні засоби судового захисту вичерпані «відповідно із загальновизнаними нормами міжнародного права». Прикладом може служити такий факт: у 1961 р. Європейський суд з прав людини розглянув скаргу ірландського громадянина Лоулесса на свій уряд.
На завершення розгляду цієї проблеми зазначимо, що у вітчизняній та зарубіжній доктрині є багато послідовників іншої точки зору, сутність якої зводиться до того, що індивіди об'єктивно не можуть бути учасниками міждержавних відносин, а, отже, суб'єктами-міжнародного права. З огляду на сказане вище, можна стверджувати, що індивіду в міжнародному праві властивий пев¬ний статус, який і визначає його становище у міжнародних право¬відносинах.