У міжнародно-правових відносинах найбільш важливим аспектом. інституту визнання в цілому є визнання держав, урядів і органів національного опору та визволення. Звичайно, при утворенні нової держави насамперед виникає питання про її визнання існуючими державами. Головна мета визнання полягає в створенні умов для нормальних відносин з новоутвореною державою, нала¬годження тісного співробітництва у взаєминах між стороною, що визнає, і стороною, яку визнають. Як категорію міжнародного пу¬блічного права, міжнародно-правове визнання — це визнання державами нових держав або урядів, інших дестінаторів визнання з метою встановлення з ними офіційних або неофіційних, повних або неповних, постійних або тимчасових відносин.
На практиці міжнародне-правове визнання виглядає як одно¬сторонній добровільний акт держави, в якому вона проголошує про свої наміри вступати в юридичні відносини зі стороною, яку визнає. Отже, визнання є важливим зовнішньополітичним ак¬том, який засвідчує можливості підтримання з новим суб'єктом міжнародного права нормальних і стабільних відносин. У той же час визнання має й велике міжнародне-правове значення, яке визначається тими юридичними наслідками, якими воно тягне за собою: веде до нормалізації відносин з іншими державами, виво¬дить цю нову державу з міжнародної ізоляції, дозволяє визнаній; державі в повному обсязі реалізувати свою міжнародну правосуб'єктність.
В доктрині міжнародного публічного права існують дві теорії щодо значення міжнародно-правового визнання: декларативна і конститутивна. Згідно з декларативною теорією правові наслідки визнання мають обмежений характер, бо визнання — лише де¬кларація або підтвердження існуючого правового і фактичного стану, оскільки правосуб'єктність виникла раніш у силу самого права, тобто з того моменту, коли держава набула ознаки дер¬жави. В наукових колах розповсюджена думка про те, що саме декларативна теорія у більшій мірі відповідає реаліям міжнарод¬ного життя. До того ж ця теорія підкріплюється практикою між¬державних відносин. Прихильниками цієї теорії були і є Ф. Ф. Мартенс, відомі спеціалісти-міжнародники У. Фішер, Ш. Руссо, Я. Броунлі, більшість російських та вітчизняних учених.
Раніше, та й сьогодні, поширеною в доктрині міжнародного права залишається конститутивна теорія. Згідно з цією теорією акт визнання утворює, конституює державу як суб'єкт міжнародно¬го права. Іншими словами, нова держава дістає свою правосуб'єктність з рук існуючих держав. Прихильниками цієї теорії є англій¬ські 1
юристи Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, деякі німецькі та інші юристи. Дана теорія породжує чимало запитань. По-перше, незрозуміло, яка кількість визнань необхідна для надання дестінатору (адресату) згаданої властивості. По-друге, як свідчить прак¬тика, держава може існувати і вступати в певні контакти з іншими державами, тобто ефективно виступати суб'єктом міжнародного публічного права і без офіційного визнання. По-третє, конститу¬тивна теорія визнання суперечить суверенітетові держав і основ¬ним положенням міжнародного права.
Питання про визнання уряду в міжнародному публічному пра¬ві виникає при так званій «неконституційній» зміні влади внаслі¬док соціальної революції та громадянської війни, в ході розгор¬тання національно-визвольного руху, державного перевороту.
Необхідно підкреслити, що між визнанням держави і визнан¬ням уряду існує взаємозв'язок. Міжнародно-правове визнання но¬вої держави означає визнання її уряду, а визнання уряду ново¬утвореної держави, звичайно, означає визнання цієї держави. Су¬часне міжнародне публічне право при розгляданні питання про визнання урядів враховує такі основні критерії: фактичний кон¬троль новим урядом території і влади в країні, ступінь підтримки уряду населення, а також готовність і здатність нового уряду вико¬пувати свої міжнародні зобов'язання, додержування норм міжна¬родного права.
Оскільки визнання уряду може бути помилково витлумачено як його схвалення, деякі держави стали дотримуватися політики стримування від будь-якого визнання урядів. Наприклад, СШЛ майже чотири місяці не визнавали уряд Народної Республіки Бангладеш у 1971 р.
Існують дві форми міжнародно-правового визнання: нормальне і обмежене. Повне визнання де-юре (de jurе), тобто повне і ціл¬ковите юридичне визнання, яке не можна забрати назад. Обме¬жене визнання де-факто (de fасtо) буває в тих випадках, коли держава, що визнає, вважає за неможливе з різних причин вста¬новиш з державою, яку вона визнає, відносини у повному обсязі її надати їм остаточного правового оформлення. Обмежене визнан¬ня має два різновиди, один з них — визнання де-факто — тим¬часовим, але в тій чи іншій мірі юридично оформленим.
Другий різновид - це фактичне неофіційне визнання, яке полягає лише в епізодичних зносинах з новоутвореною державою із спеціальних питань. У такому випадку говорять про визнання аd hoc (стосов¬но до конкретних ситуацій). Так. внаслідок застосування визнання аd hoс США визнавали уряди, які прийшли до влади «неконсти¬туційним» шляхом в Бразилії (1969 р.), Аргентині і Болівії (І971 р.). Лівії (1969 р.). Португалії (1974 р.).
Проте конкретний обсяг відносин, що встановлюються на ґрунті де-факто, у кожному випадку визначається волею сторін. Як правило, при такій формі визнання можуть укладатися торго¬вельні та фінансові угоди, угоди про співробітництво зі спеціаль¬них питань, а також може відбуватися обмін офіційними представ¬никами. але тільки на консульському рівні.
Визнання де-юре тягне за собою встановлення дипломатичних відносин. Отже, звичайною формою визнання є визнання де-юре. Наприклад, станом на 15 травня 1993 року Україну визнали як незалежну державу 139 держав світу, 120 з них встановили ди¬пломатичні відносини.
Нарешті, існують і різні способи міжнародно-правового виз¬нання. Вони поділяються на чітко висловлені та мовчазні. До пер¬ших належать ноти, заяви, послання, договори, в яких безпосе¬редньо йдеться про визнання. Другий спосіб полягає у встанов¬ленні дипломатичних відносин і укладанні двосторонніх міждер¬жавних договорів. Обмін офіційними дипломатичними представ¬никами та укладання договору з офіційною казною сторін вва¬жається рівнозначним визнанню де-юре.