і внутрішньодержавного права
Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержав¬ного права становить не тільки теоретичний, але Гі практичний ін¬терес. Наведемо звичайний приклад з книги Я. Броунлі «Международное право» , який свідчить про характер ситуації, яка по¬роджує теоретичні спори. Припускаємо, що затримане іноземне судно і його екіпаж, який складається з іноземців, стає перед на¬ціональним судом країни, яка затримала його за порушення її митного законодавства. Закон даної країни передбачає наявність митної зони шириною Х миль. Відповідачі стверджують, що згідно з міжнародним правом допускається встановлення митної зони ши¬риною Х-4 милі і що в момент затримки судно те не УВІЙШЛО в цю зону, де, з огляду на міжнародне право, можна примусово забезпечувати дотримання національного митного законодавства.
Теоретична проблема, яка виникає в цьому випадку, звичайно подається як колізія між двома підходами до співвідношення між¬народного і внутрішньодержавного права.
У сучасній світовій юридичній літературі існує чотири основні точки зору на проблему співвідношення міжнародного та внутрі¬шньодержавного права: про незалежність міжнародної та націо¬нальної правових систем (дуалістична): про примат (переважан¬ня) міжнародного права над внутрідержавним (моністична); про примат внутрішньодержавного права над міжнародним і, нарешті, про взаємозв’язок міжнародного і внутрідержавного права.
На жаль, жодна з цих точок зору не відбиває тісного діалек¬тичного взаємозв'язку прана міжнародного і внутрішньодержав¬ного і тому вони не повинні сприйматися. Дійсно, не існує примат внутрішньодержавного або міжнародного права як ідеалізм, який штучно розділяє ці дві системи права. Проте, з іншого боку, не можна вважати, що ці дві системи права існують незалежно одна від одної. Як відзначають автори підручника «Міжнародне право» за загальною редакцією І. І. Лукащука та В. Л. Василенка , між ними існує тісний зв'язок і взаємодія, які відбивають зв'язок і взаємодію внутрішнього і міжнародного життя.
Так, численні ідеї і положення, втілені спочатку у національ¬них правових системах, з часом знаходять своє відбиття у між¬народному праві. І, навпаки, міжнародне право, безперечно, впли¬ває на національне законодавство.
Варто звернути особливу увагу на таку обставину. Сама по собі норма міжнародною права створює права й обов'язки тільки для його суб'єктів, тобто насамперед для держав. Офіційні ж ор¬гани держави, його юридичні і фізичні особи безпосередньо нор¬мам міжнародного права не підкоряються. Для того, щоб забезпе¬чити фактичну реалізацію міжнародних зобов'язань на націоналі. йому рівні (імплементацію міжнародного права), держава здійс¬нює заходи по трансформації міжнародно-правових норм у на¬ціональні закони і правила. Як приклад, можна навести договори, що встановлюють правовий режим іноземців, їхня мета — зобов'я¬зати держави, що беруть участь у міжнародних відносинах, прий¬няти на своїй території правові норми, зміст яких вказано у дого¬ворі. Як це буде зроблено, справа кожної держави зокрема. Дер¬жава не зобов'язана видавати закони для реалізації міжнародно-правових норм всередині країни, якщо такни обов'язок прямо передбачений у договорі.
Безумовно, прийняті державами міжнародні зобов'язання по¬винні добросовісно ними виконуватися. Проте, якими шляхами во¬ни досягатимуть цього — це їх внутрішня справа. Мабуть, вихо¬дячи саме з таких міркувань,, делегація УРСР на Віденській кон¬ференції з питань права міжнародних договорів 1968--1969 рр. ви¬ступила проти положення проекту конвенції, де йшлося про те, що міжнародні договори повинні застосовуватися на державній території. Поправку делегації УРСР було прийнято конференцією.
Міжнародна практика свідчить, то у ряді держав ратифіковані міжнародні договори автоматично стають частиною національного законодавства. Зокрема, Закон України від 22 грудня 1993 р. “Про міжнародні договори України” у ст. 17 передбачає, що «ухвалені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України ста¬новлять невід'ємну частішу національного законодавства України і застосовуються. у порядку, передбаченому для норм національ¬ного законодавства». Аналогічне положення фіксує Конституція Республіки Болгарії.
Можна відзначити й те, що в законах багатьох держав перед¬бачається правило, згідно з яким у разі розходжень між положен¬нями закону і міжнародними зобов'язаннями перевагу віддають правилам міжнародного договору. Наприклад, Конституція Руму¬нії 1991 р. прямо передбачає пріоритет міжнародних норм над на¬ціональними у галузі прав людини.
Як бачимо, міжнародний договір може внести зміну у дію тих чи інших окремих положень національного права. Однак ні за яких умов норми міжнародного права не можуть відмінити дію правових актів, що закріплюють основи суспільного та держав¬ного життя. Такі питання належать до внутрішньої компетенції суверенних держав.